Версiя для друку Обговорити в форумi

Оповідання

Перед новоріччям патріарх української літератури Юрій Мушкетик надіслав до бібліотеки "Кримської світлиці" свою нову книгу "Суд". Пропонуємо увазі читачів одну з новел, яка у Рік півня, що із сьогоднішнього дня вступає у свої права, має бути особливо актуальною!

- Варко, продай мені свого когута.
- Та нащо він тобі? Кажу ж, це не когут, а боже наслання. Отаке миршаве, а запекле - страх. Я вже натерпілася через нього від сусідів. Усіх півнів на кутку увігнав у такий переляк, що вони й курей топтать перестали. Як забачать його - той під дрова, той на вишки, а той і в хату під піч ховається. І де воно таке взялося? Мишко Кручеників каже, що це порода така забіякувата, чи то японська, чи ще якась. Не наша, завезена. Він у книжці прочитав.
Червоногрудий півник сидів на паркані й цілився намистиною ока на жінок, здавалося, слухав, що про нього розповідає хазяйка. Він і справді був маленький - не півень, а курча - трохи продовгуватий тулубом, з червоними грудьми, чорними крилами і довгим хвостом, що вилискував усіма кольорами райдуги, в якій переважала синя барва. Потому він скочив із паркана і почалапав у хлів, де вже вмощувалася на сідало його куряча челядь.
- Він не тільки через вор'є літає, а й через хлів. Я вже думала його зарізать...
- То й продай мені. - Ольга підтиснула тонкі темні губи. Вона була худа, смаглява, чорні, густі брови повпивалися п'явками, ледь-ледь здригали, виказували Ольжині ніяковість і хвилювання.
- Так з нього м'яса, як... Що ти з ним робитимеш?
- А яке тобі діло?
Півник уже зайшов до хліва. Варка знизала плечима, зайшла слідом за ним і причинила двері. Враз пролунало киркання, і вже вона вийшла з когутиком у руках.
- Куди тобі його?
- Сюди, в сумку.
Варка посадовила півника до клейончатої господарчої сумки, а Ольга накрила його старою хусткою. Вона хотіла розрахуватися за когутика, але Варка грошей не взяла.
Ольга йшла стежкою попід колишнім колгоспним садом, вловлювала пружність у кошику і так само пружно, трохи злякано, трохи зловтішно ворушилися її думки. Тепер вона поквитається з Романом. Розквитається за все. За сплюндровану молодість, за побої, кпини, за упослідженість...
Те, останнє, пекло її найдужче. Як не дивно, упослідженою почала почуватися останнім часом. Роман покинув її двадцять років тому. Спочатку він залишив колгосп і став працювати на станції провідником. Додому навідувався рідше й рідше. Де він ночував, де жив - не казав. Приїжджав пом'ятий, неначе його трусило в соломотрясі, від одягу пахло вином і горілкою, поїздом, далекими мандрівками і, як їй здавалося, жінками. Всілякими жінками, а потім - однією. Їй переказали, що в місті він підночовує в буфетниці поїзда. Іноді привозив дітям якихось гостинців: величезну бухарську диню, молдавського винограду, львівських або ризьких цукерок. Згодом динь і винограду не привозив, а купки цукерок маліли й маліли. Солодкого ставало менше й менше, а гіркого більше й більше. Додалося хмелю в його лінькуватих очах, чорної люті, додалося у сім'ї сварок, істерик, розпачу. Далі він почав приїжджати раз на кілька місяців, а тоді й ще рідше. А за стіною жила його мати - Медунка, яку сусіди прозивали Мідянкою. Наступного дня по їхньому одруженню, коли Ольга зачепила рукавом блюдечко і воно розбилося, Мідянка сказала: "А мене мій чоловік по весіллі за розбиту макітру бив віжками". Отож опостінь жили найлютіші Ольжині вороги - свекруха і чоловік. Вона з чоловіком вже давно була у розлуці. Розділили навпіл город, подвір'я, хлів і хату, їй з дітьми випала велика кімната з верандою на вулицю. З веранди зробили коридорчик і маленьку кухоньку. Воду брали в далеких сусідів - колодязь опинився на тій стороні подвір'я. Роман і далі приїздив до матері у відпустку, допомогти попорати город, перепочивав - після приймів. Він одружився, розлучився знову, з кимось там сходився, розходився, жив, як йому хотілося.
Може, вже й з ним ніхто не хотів розписуватися - кому потрібний такий гультіпака і п'яничка - хоч і вдатний собою. Роман статурний, і гарний з лиця, саме так, - крізь злість і давкий клубок під горлом зізнається собі Ольга. Ще й дженджуристий, і дошпетний - скаже й прикаже. Тим і заморочив її дівочу голову. Хтозна через що, але її серце й досі не розлучилося з ним навіки. І веде воно з ним вічну, жорстоку, ніколи не затихаючу змагу. Вона йому доведе... Яка вона господиня, яка вона мати. Він ще прийде, впаде на коліна, але вона йому не простить. Хіба можна простити таке!
Те видиво - Роман на спокуті - було найсолодшим з усіх, які знала. Ним, власне, й жила.
Півень у сумці загогокав, висунув червону голову, і вона накрила її хусткою. На мить зупинилася, перевела подих - чогось зайшлося серце.
Вечоріло, сонце скочувалося за Вишняків ліс. По ліву руку од стежки, на якій стояла Ольга, прослалися городи, по праву - колгоспний лан на місці саду. Старий сад вирубали і викорчували восени, землю весною переорали і засіяли яриною. Ланом ходив величезний табун голубів. Голуби на свіжій ріллі - Ольга такого не пам'ятала, мабуть, вони скльовують посів. Ольга кишкнула, голуби знялися й полетіли, а вона пішла далі. І одразу зрушились думки.
Ще як були малі діти, Ольга не відчувала в серці такої запеклої боротьби. Та й коли їй було вести ту змагу? Робота в колгоспі, робота на пошті - аби заробити якийсь допоміжний гріш, стала на чергування через ніч, потім скінчила коротенькі курси телеграфісток і так само через ніч приймала та передавала телеграми, - діти, город, кролі й птиця, поросята. Може б, вона й не тримала кролів та порося, так тримали Мідянка з Романом. А Ольга поступитися не могла.
А ще й через те їй тоді менше боліло серце - почувалася не зневаженою розведеницею, а певною себе господинею і матір'ю, її діти - Ніна й Олежка - обшиті й обіпрані, нагодовані, мали підручники й зошити і навіть одного на двох велосипеда. Вони вчилися тільки на п'ятірки, й то були особливі її гордощі. На батьківських зборах їх ставили за приклад, на шкільних урочистих вечорах вона сиділа в президії. Діти розуміли все, все почували своїми маленькими серденьками, вони ніколи не го-ворили про те, над чим вона билася, як чайка, але п'ялися з усіх сил, вони були її дітьми, біля її серця. Щоправда, коли Олежка навчався у восьмому класі, батько чомусь спробував привернути його на свій бік, привіз і подарував мопед і поклав Олежкові на книжку двісті карбованців. О, вона й нині пам'ятає ті дні. Олежка узяв мопед і книжку. І вона по-справжньому злякалася. До того ж Олежка - нестеменний батько. Хто тіль-ки зустріне в селі, одразу скаже, чийого батька він син.
І, видно, син розумів це. Й щось важко ворушилося в його серці, борсалося там, билося, катувалося. Тоді й Мідянка почала прикохувати Олежку. Попросить обтрусити яблуню або грушу, полагодити радіо або вимикач - Олежка робив усілякі прилади для фізичного кабінету в школі - він і не відмовить. А вона тиче йому карбованця...
Олег заспокоював матір поглядом і куцим словом, однак було видно, що йому хочеться батька. Малим був байдужий, а коли підріс, почав задумуватися й заникувати на ту, другу, прокляту половину хати.
Ольга звернула із стежки на межу. Вже видно хату. Половина бляшаного даху і півдимаря пофарбовані в темно-зелений колір, друга половина і півдимаря - у світло-зелений, її половина - світло-зелена. По межі біліли свіжі пнища. Минулого тижня Роман спиляв половину осокорів і одвіз їх на пилораму. Вона не знала, навіщо йому дошки, те схвилювало її страшенно.
Щоправда, сусід, дядько Тарас, якось сказав, що осокори перестоюють, поки що вони цілі, без дупел, їх би треба спиляти на лісоматеріал, але вона не знала, що з нього робитиме. Одначе покликала пильщиків і відвезла осокори на пилораму. Восени посадить молоденькі топольки.
З будки виглянув Тиблик - чорно-білий кудлатенький песик - закрутив хвостом, завищав - лащився. Вона погладила Тиблика, почухала йому за вухом.
Кури вже пообсідалися, вона зайшла до хліва, витрусила із сумки півника і посадовила його на сідало. Він знову загогокав, сполошилося все куряче цар-ство, і там довго лунало киркання, кудкудакання, гогокання. Поволі вщухло. А вона стояла, й злостива усмішка знову викривила її вуста. Завтра вона буде свідком першої Романової поразки. Наперед смакувала його здивування, спантеличення, злість.
Звичайно, Ольга розуміла, що ця її помста - дрібна, навіть смішна, одначе не могла відмовитись від неї. Два місяці тому Роман приїхав додому й осів на тій половині. Чи його вигнали з роботи, чи вирішив повернутися на дідизну - хтозна, але од ранку до вечора вештається подвір'ям, цюкає сокирою, грюкає молотком. Поробив нові клітки для кролів, а загорожу для курей розкидав зовсім. У Медяників - білий півень, в Ольги - чорний, з куцим - одморозив - гребенем, обидва когути здорові, довгоногі, довгошиї. Одначе чорний піддався білому.
А той по кілька разів перелітає через вор'є і ганяється за чорним, забиває його, закльовує. Чорний жалібно киркає, забивається під дрова й не вилазить звідти. Роман регоче, та так голосно і весело, що в Ольги тремтить протестом кожна жилоч-ка. Вона бачить в уяві, як він стоїть, уперши руки в боки, - бачить його лінькуваті, нахабні (колись їй вони подобалися) очі, і аж стенається. Вона пробувала проганяти білого зальотника, кишкала, він утікав, а за півгодини прилітав назад. А Роман по той бік вор'я аж давився сміхом. Ользі здавалося, в той сміх він вкладав усю свою зверхність, всю свого зневагу до неї. І довелося їй зарізати свого півня.
Але завтра... Завтра Роман похлинеться. Ольга запримітила цього маленького півника давно, одначе довго встидалася попросити його у Варки. І ось тепер він сидить на сідалі й погрозливо, неначе вже чує суперника, киркає. А може, й чує, бо в хліві за стінкою покиркує і білий. Либонь, почув небезпеку.
Ольга вкинула комбікормової, з хлібом, мішанки кролям, долила у відро помий і вилила все те в коритчатко для поросяти. Коли підтягувала коритчатко, знову шпигонуло в серце. Ольга вийшла з хліва, прихилилася до в'яза. Серце боліло тупо, ніби з нього вийняли гостру скалку. Раніше в неї серце не бо-ліло. Боліли ноги - повипиналися товсті сині жили - і стріляло в попереку, кілька разів скручував радикуліт. Останній раз - два місяці тому - пересунула виварку з картоплею, - різонуло, аж потемніло в очах, і вона ледве добралася до тапчана. Серце почало непокоїти з півроку тому. Ходила до лікаря, але він не знайшов серйозної серцевої хвороби.
"По возрасту, бабушка, все по возрасту".
"Бабушка!" Йому десь під сорок, їй - п'ятдесят три.
Біль попустив, вона обвела поглядом подвір'я. Боже, яке запустіння! Аж заплющила очі. Але подвір'я і далі стояло перед ними. Хлів зветшав і похилився, його неначе перекрутило, її половина похилилася в двір. Медяникова - на город. Вони свою підперли кіллям, її обіперлася на в'яза. Дошки на ґанкові потрухли й повідставали, цегла фундаменту пообвалювалася. Навіть кролячі клітки й ті порозвалювалися. А Роман для своїх кролів поробив нові. І вже вивів стіни нового цегляного хліва. Тим хлівом він мовби живцем замуровував Ольгу в її самотньому світі. Вона б'ється все життя, а він вернувся два місяці тому і вже вивів стіни нового хліва. А вона ж... вона збиралася довести йому, що в неї все гаразд, що вона дбайлива господиня і чоловік їй взагалі не потрібен. Вона й жила на світі тільки через те, що десь там жив він, і все, що вона робила, - кожен крок, кожен помах руки - були з думкою про нього. Купила радіолу. Три вечори грала на її половині радіола, ставила одну за одною платівки з якоюсь дивовижною - без мелодії і слів - музикою, аж до розлому боліла голова. Потім купила телевізор, і він галасував, як десятеро підпилих парубків - нехай Мідянка злиться, нехай розкаже своєму потурмакові, як весело живе Ольга. Вона, Мідянка, з роками трохи шкодувала на їхню розлуку й на отаке синове життя. Якось Ольга почула крізь стіну в хліві: "Ото було б не бейкаться... Треба ти тій з накрашеними нігтями. Та і її... Вітром може занести. А ця ось здорова, як лошиця. Колись за таку наймичку добрі гроші платили".
"За таку наймичку!" Ользі вже втретє за вечір шпигонуло в серце. Вона пішла в хату, лягла на канапі. Серце боліло, а вона вела далі свою нескінченну змагу.
...Покінчали діти школу. Обоє - із золотими медалями. Нінка поступила в педінститут, Олег - у вище льотне училище. Льотне, та ще й вище! І Нінка - в інституті. Не всі вчительські діти пішли на вищу освіту. Коли її запитували, де її діти, вона відповідала з гордістю. На канікули вони приїжджали додому. А Нін-ка навідувалася майже кожної неділі. Допомагала впорати город, привезти палива, везла з Чернігова ковбасу та масло, цукерки і солодку воду. Олег, високий і смаглий, походжав на подвір'ї у синій майці. Тоді Роман не одважувався висунути із сіней носа, а Мідянка залазила в погріб перебирати порослу дрібну картоплю, і її злі слова розбивалися об цегляні стіни. Тоді Ольга жила! А потім діти закінчили вищу науку. Олег тепер служить на Далекому Сході, Нінку послали на роботу до Луцької області в село Воловицю, і вона там вийшла за агронома заміж. Багато разів Нінка намовляла матір переїздити до неї. Казала: якщо мати не хоче йти до неї, боїться, що не вживеться із зятем, нехай спродає свою мізерію, і вони куплять їй у Воловиці хатину. Але вона не хотіла спродуватися. Вона ще не сказала свого останнього слова! Та й що таке спродатись, це ж оддати все за безцінь. Хто купить півхати? Хто захоче йти в сусіди до ворохобного, завжди хмільного Романа і до злої, як відьма, Мідянки? А їм вона цю половину не продасть. Не продасть ні за що. Медяники через сусідів закидали гака, - мовляв, якщо Ольга поїде до дочки, то вони б за ту половину сплатили, що належить. Але вона їм не продасть навіть за найбільші тисячі. Вона радше спалить свою половину. Одного разу вже навідала була її така думка. Поїхала вона в Прилуки до двоюрідної сестри, а дорогою згадала, що не закрила газової конфорки в плиті. Злякалася, хотіла вернутися з дороги. А тоді раптом її пойняла неймовірна ве- селість - нехай горить, нехай все йде прахом, і її добро, і всі спомини. Тоді вона звільниться від своїх мук. Одначе повернулася й побачила, що хата ціла. Конфорку вона не закрила справді, газ вийшов з балона, але щілини в кухоньці такі, що Ольга й запаху газу не почула.
Так, все ветшало на її подвір'ї. Убувало сил, і все більше руйнувалося обійстя, і вже вона не могла зупинити цієї руйнації. Для того треба чоловічі руки. Ніхто ниньки не піде на заробітки до сусіда. Роман же піднімав своє господарство. Ще й збиткувався над нею своїм півнем. Та вже зась. Більше не збиткуватиметься. От завтра...
Неначе окропом облило серце. Запашіло, запалало обличчя, й ніби аж обмертвіло, і вона злякалася. Над силу підвела руку, взяла на столі в головах чашку з водою. Пила, але в грудях не відпускало, і тоді вона плеснула собі в обличчя. Мовби полегшало, попустило, але не вельми, здавалося, чиясь нещадна важка рука тримала серце й стискала його. Десь був корвалол, але де? Відчула, що не дійде до шаховки. І вона злякалася ще дужче. І враз побачила себе маленькою-маленькою, горошиною на дні велетенського горщика. Зненацька їй щось заясніло в голові, неначе хтось розірвав там темну запону, й вона неймовірно тверезо та ясно подумала: куди пішло її життя (і що таке життя взагалі, воно володіє нами чи ми ним). Нінка казала правду: давно треба було спродати все і виїхати до неї. Ні, ні, навіть не так. Ще коли пішли вчитись у вищу школу діти або й одразу, коли розлучилися, - спродати все і виїхати кудись у інше село, інший район чи місто. В той же Чернігів... Раз і назавжди забути про все: і про Романа, і про Мідянку, і про осокори, про кролів та півня. Тобто тепер вона так і зробить. Ось тільки побачить, як червоненький когут потолочить білого, і тоді засміється щасливим сміхом. Засміється один раз за всі роки.
Серце знову занурялося в киплячку, але вона посміхалася. Серце палало - в ньому й далі горіла ненависть. А потім вогонь у ньому почав пригасати, то пригасало почуття, яке стільки років гріло й спалювало її. Лишився тільки невеличкий вогник, далі - жаринка, далі - іскорка, а далі - тільки чорна вуглина.

...Коли ополудні важка вантажівка задки в'їхала на подвір'я, і циганкуватий, у насунутому на самі очі кашкеті шофер повідчиняв та поопускав борти, та коли Варка почала збирати в хаті старі плахти та килимові доріжки, щоб заслати ними кузов і вже на них поставити труну, в кузов, де вперемішку з горохом були розсипані овес та ячмінь, - сіяли в полі мішанку - залетів білий півень. Він гребонув двічі ногою, і на молоденький щирець під машиною покотився горох та посипалися ячмінь і овес. Але одразу ж звідкілясь згори клубком упав невеличкий червоногрудий півник і завихрив, ударив крильми, увсібіч полетіло біле пір'я, і великий білий когут злякано закиркотів і панічно побіг, а далі полетів з кузова машини. Він не втрапив на свою половину двору й з переляку закрутився біля дровітні, а тоді нагнув голову й шурхнув у повибивані курми кубла під дрова. А червонястий гордо випнув груди, задер голову і закукурікав на все подвір'я, на весь куток, на все село, на весь світ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2005 > Тема "Душі криниця"