Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна відзначає 35-ту річницю відновлення Незалежності…

Мимоволі виникає біблійна аналогія. Мойсей сорок років вів свій народ пустелею до Землі обітованої – шляхом поневірянь, сумнівів і внутрішніх суперечок, яким народ попри все продовжував іти. Україні до умовних «сорока» залишається п’ять років. І свою пустелю вона теж проходить.

1991-й – проголошення Незалежності, підтверджене референдумом. Складні дев’яності, розбудова держави, Конституція, гривня. Відмова від ядерної зброї та Будапештський меморандум, який став пам'ятником геополітичної наївності. Помаранчева революція 2004 року, що стала першим гучним акордом громадянського пробудження. Євромайдан і Революція гідності, які остаточно розірвали пуповину з імперією. Окупація Криму та початок російської агресії у 2014-му – АТО, Операція об?єднаних сил, створення нової української армії. Безвіз, рух до ЄС і НАТО...

А потім – 24 лютого 2022 року...

За ці 35 років Україна помилялася, втрачала час, розчаровувалася, сперечалася, змінювала владу – і при цьому сама незворотно мінялася, як держава і як суспільство. Сьогодні йде п’ятий рік повномасштабної війни, і очевидно: наше життя розділилося на «до» і «після» – таким, яким воно було раніше, вже не буде.

Тож 35-річчя Незалежності – привід не лише озирнутися назад, а й подумати про те, що попереду. Де ми сьогодні і куди йдемо далі? Якою має стати наша держава, її армія та суспільство? Якою має бути наша «Земля обітована» – не в біблійному, а в сучасному українському розумінні?

І водночас: чим ми вже сьогодні можемо пишатися? Що за ці роки, а особливо за останні п’ять, нам вдалося пройти й подолати? Які події найбільше змінили Україну? Що ми як суспільство зробили правильно, попри всі помилки? Які наші здобутки ми недооцінюємо у вирі щоденних інформаційних штормів?

І, зрештою: якщо сьогодні новій Україні 35 – якою ми хочемо побачити її на 40-річчя?

Бо історія пророка Мойсея – не стільки про цифру сорок, скільки про шлях народу до свого майбутнього. Україна вже пройшла чималу його частину. Питання тепер не лише в тому, скільки ще йти, а й у тому, куди саме ми хочемо прийти.

І

СИНАЙСЬКИЙ ПЕРЕВАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: ВІД ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ІНЕРЦІЇ ДО ПОШУКУ СВОЄЇ «ЗЕМЛІ ОБІТОВАНОЇ»

Тридцять п’ять років самостійного шляху – це тривалий відрізок для людського життя, але лише коротка мить у масштабах історичної еволюції нації. Успадкувавши у 1991 році незалежність без прямого досвіду розбудови сучасних демократичних інституцій, суспільство опинилося перед викликом величезної ваги: перетворити формальну юридичну суб'єктність на реальну внутрішню силу.

Шлях через десятиліття сумнівів, економічних потрясінь та гібридних загроз виявився складнішим, ніж здавалося на зорі відновлення держави. Поступовий вихід із затінку радянського минулого вимагав від громадян не просто адаптації до нових політичних реалій, а глибокої зміни ціннісних орієнтирів і зламу звичних патернів мислення.

Сьогодні, озираючись на цей процес із висоти тридцяти п'яти років, ми бачимо, як колосально все змінилося навкруги. Державність перестала бути абстрактною декларацією – вона перетворилася на базову умову виживання нації та її розвитку. Саме розуміння точки, в якій ми перебуваємо зараз, дозволяє оцінити масштаб пройденої відстані та сформулювати критерії для подальшого руху.

«Земля обітована не десь далеко – вона всередині нас»

Олександр Красовицький, український письменник, засновник та генеральний директор видавництва «Фоліо»:

- Щоб зрозуміти, де ми сьогодні, треба подивитися на шлях, який ми пройшли за ці 35 років. І тут важливо чесно визнати: суспільство на момент здобуття Незалежності не було готове до неї так, як ми це розуміємо сьогодні. Воно не було готове до того, що тепер потрібно нести відповідальність не лише за партійні гасла чи чиїсь спущені згори рішення, а за реальну ситуацію в країні і за себе особисто. Ілюзія того, що хтось нагорі все вирішить і продумає, розвіювалася дуже повільно.

Ми також не були готові до того, що майже відразу ззовні почнуться гібридні виклики. Ми тоді ще не розуміли, що значна частина внутрішніх процесів у країні була кимось цілеспрямовано «заряджена» і що за цим стоять конкретні інтереси й впливи сусідньої держави.

Еліта, яка взяла на себе управління країною, також являла собою гримучу суміш. Частина того політикуму залишалася фактично антиукраїнською, орієнтованою на Москву, – передусім колишня комуністична номенклатура. Інша ж частина, що складалася з романтиків, які щиро прагнули змін, виявилася просто непідготовленою до жорстких реалій державного управління.

Наслідком цього стало втрачене перше десятиліття. Замість того, щоб будувати сучасну державу, еліти займалися розподілом і приватизацією радянського спадку. Переломний момент настав лише на початку 2000-х, коли прийшло усвідомлення державності як окремої цінності, яку необхідно вибудовувати й захищати.

Але найважливіший іспит нація склала напередодні та під час повномасштабного вторгнення. Те, що українцям вдалося зупинити ворожу навалу, те, що ЗСУ стали силою, яку визнають у світі, але водночас силою, яку підтримало власне суспільство, – це насамперед перемога простих українців. І це свідчить про наявність здорового начала в нашому суспільстві.

І ось тут ми підходимо до тієї самої «Землі обітованої». Вона не лежить десь за горизонтом географічних кордонів. Вона вже існує всередині суспільства. Нам потрібно самим зрозуміти, яке майбутнє ми хочемо побудувати, а потім зробити його таким, яким заслуговуємо.

У нашої держави є і певні плюси від того, що відбулося. Ми вже чітко розуміємо, чого не хочемо. Ми вже значно краще розуміємо, куди рухаємося. Я, звичайно, говорю передусім про Європу. І ми розуміємо, що для того, щоб зайти туди не через «чорний хід», а стати повноцінною частиною європейського простору, нам уже багато чого вдалося зробити. Але щоб там існувати як справжня сучасна європейська держава, ми маємо змінитися всередині самих себе.

Бо є ще багато того, що ми толеруємо, до чого звикли, що сприймаємо як щось майже нормальне. Ми повинні перестати толерувати корупцію на нижчих ланках та непрацюючу судову систему. Це – хвороба, якої ми маємо позбутися. А для цього нам доведеться пройти ще один непростий шлях – уже після Перемоги.

Звісно, ми ще не знаємо, коли саме закінчиться війна. У ментальному сенсі вже перемогли. Але будь-яка війна має завершитися і як історична подія. І це завершення має стати чимось більшим, ніж просто припиненням бойових дій, – воно має стати відправною точкою для майбутнього.

І саме тому, переходячи вже до моєї професійної теми, виникає запитання: чому у нас досі немає великого воєнного роману, чому немає філософського осмислення цієї війни? Та тому, що подія ще не завершена!

«В Україні майбутнього вже не має бути слідів ані колоніального упокорення, ані меншовартнісного самоприниження»

Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, колишній дисидент та політв’язень:

- Я дозволю собі далі розвинути запропоновану метафору й констатувати, що, вийшовши 1991 року з нашого рабського «Єгипту», ми пройшли вже 35 років пострадянською «пустелею». За цей час виросли нові покоління, які вже не знають смаку рабства. І саме ці покоління сьогодні готові перебрати і вже перебирають відповідальність за країну та її безпеку.

Проте не будемо заспокоювати самі себе, що до входження у «Землю обітовану» нам залишилося ще п’ять років. Біблійна парадигма нагадує нам, що перед цим входженням тоді відбулась визначальна подія: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, згідно з якими він мав відтепер жити і які давали йому моральне право оселитись у «землі обітованій».

На свою гору Синай ми ще не зійшли – і таке повне духовне преображення народу ще попереду в нас. І в тій Україні майбутнього вже не має бути слідів ані колоніального упокорення, ані меншовартнісного самоприниження. Україна має нарешті стати повноцінним підметом своєї долі.

«Рано чи пізно ми станемо процвітаючою країною. І я сподіваюся – ще й з усіма територіями, які зараз є тимчасово окупованими»

Ігор Рейтерович, політолог, керівник політико-правових програм ГО «Український центр суспільного розвитку»:

- Ми цю «Землю обітовану» вже знайшли, і тепер головне завдання – її не втратити і нікому не віддати. Наша перспектива і ключовий факт сьогодення – Україна є незалежною державою і нею залишиться. Попри всі труднощі, на відміну від тієї ж Росії, у нас є чіткий вектор майбутнього.

Головне питання зараз – коли ми зможемо повернутися до нормального мирного життя, усвідомлюючи, що окуповані території та пов'язані з цим проблеми можуть перейти у спадок нашим дітям. Однак розуміння незалежності як найвищої цінності прийшло до нас лише після 2014-го і остаточно закріпилося після 2022 року. І це така річ, про яку не тільки треба читати в книжках, дивитися в якомусь патріотичному кіно чи слухати на лінійках у школах або в університетах. Це, в принципі, все те, що нас оточує. Це наша реальність.

Незалежність, звісно, нам не звалилася згори. І хоча процес її де-факто отримання у 1991-му й був відносно мирним, що збило хід історії порівняно з країнами, які її виборювали зі зброєю з першого дня, результати залишаються прогнозованими. Рано чи пізно ми станемо процвітаючою демократичною країною, з усіма територіями, які зараз є тимчасово окупованими, міцно інтегрованою в ЄС, із нормальною політичною та управлінською системами. А також із сильним громадянським суспільством, яке сильне не тільки під час війни, але й у мирний період і є рівноправним партнером для держави.

ІІ

ДОРОСЛІШАННЯ ЧЕРЕЗ БІЛЬ: НЕДООЦІНЕНІ ЗДОБУТКИ, ВИЗНАНІ ПОМИЛКИ ТА НАША НОВА ІДЕНТИЧНІСТЬ

Становлення будь-якого зрілого суспільства неможливе без проходження крізь кризи та суворі історичні випробування. Справжня національна ідентичність не гартується в ідеальних умовах – вона викристалізовується у моменти екзистенційних загроз, коли громадянам доводиться обирати між пасивним спостереженням і взяттям відповідальності за власний дім.

У цьому процесі важливу роль відіграє здатність суспільства до рефлексії: уміння тверезо оцінювати власні прорахунки, не впадаючи при цьому в розчарування, і водночас бачити фундаментальні зрушення, які відбулися у суспільній свідомості. Дорослішання полягає саме у прийнятті всієї складності власного шляху – з його здобутками, зламними подіями та невираченими болями.

Культурне, мовне та інституційне самоусвідомлення, яке зміцніло протягом останніх років, свідчить про глибокий перелом у сприйнятті себе. Ми поступово позбуваємося залишків меншовартості та вчимося шанувати власну спадщину, формуючи якісно нові взаємини між людиною, суспільством і державою.

Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, колишній дисидент та політв’язень:

- Мій поважний вік дає мені право зробити важливий висновок: нинішній український народ разюче відрізняється від народу моєї юності, тобто, скажімо, в 1970-х роках. Епоха «шістдесятництва» влила нову енергію лише в частину творчої інтелігенції, а дисидентами наважувалися ставати лише десятки. Поголовна більшість народу навіть якщо не схвалювала комуністичну ідеологію, то все одно вважала, що «лобом стінку не проб’єш».

Сьогодні наш народ не впізнати, а готовність боронити державу – феноменальна. Так, є і «ждуни», і «ухилянти», адже стовідсоткового патріотизму не існує в жодній країні. Проте в очах світу героїчний опір українців був рівнозначний народженню повноцінного народу.

Так, помилки були – їх не могло не бути. Недарма світлої пам’яті Блаженніший Любомир Гузар якось сказав: «Дайте людям вирости у свободі». Ключове слово тут – «вирости», а вирости неможливо за один день і без падінь. Скільки ґуль наб’є собі мале дитя, поки навчиться ходити! Тож не розпачаймо щодо помилок, а навпаки: подякуймо за них Богові. Бо як кожна людина, так і народ більше вчиться на своїх помилках, ніж на своїх здобутках. Для прикладу, Помаранчевий майдан, очікуючи політичного месії, ще кричав: «Ющенко! Ющенко!». Натомість Євромайдан цей урок вивчив і вже не творив собі кумирів, відмовившись від вождизму.

Ігор Рейтерович, політолог, керівник політико-правових програм ГО «Український центр суспільного розвитку»:

- Нам, українцям, є чого соромитися – це і формування олігархічної системи, і глибоке вкорінення корупційних практик, які багато хто досі сприймає як норму. Соромно може бути і за низку електоральних рішень. Але народ має право на помилку, хоч історія, як сувора викладачка, змушує платити за ці помилки надзвичайно високу ціну.

Проте підстав для гордості набагато більше. Головна з них полягає в тому, що міцність держави і любов до неї виявилися більшими, ніж комусь здавалося. Мені пригадуються часи нульових, коли ставлення до абстрактної «країни» було кращим, ніж до державних інституцій. Тепер ми усвідомили, особливо після 2022 року, що без власної держави ми ризикуємо перетворитися на безправну губернію.

Ми маємо повне право пишатися кожним військовим, який захищає країну, навіть перебуваючи у недосконалій системі мобілізації та ротацій. Виявилося, що українці мають колосальну волю до свободи. Коли 70% населення готові терпіти труднощі, аби не здатися ворогу, – це разючий контраст із настроями в багатьох ситих європейських країнах, де більшість готова пакувати валізи за першої ж небезпеки. Війна змістила наші фокуси: формула «армія, мова, віра» виявилася технологічно правильною, адже вона віддзеркалила справжні, глибинні потреби нації. Щобільше, війна спровокувала безпрецедентний інтерес до власної історії – світу, який раніше сприймав нас крізь призму російських колоніальних наративів, і нам самим, адже замість іноземних діячів Відродження ми почали відкривати для себе власних геніїв. Український культурний код зазвучав по-новому: потужно, безкомпромісно і глибоко».

Олександр Красовицький, український письменник, засновник та генеральний директор видавництва «Фоліо»:

- Слід виділити три ключові явища, якими ми можемо пишатися. По-перше, це три Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція гідності), які стали віхами перетворення суспільства. По-друге, «маленька культурна революція» під час вторгнення, що супроводжувалася українізацією інститутів та витісненням російської масової культури – процес ще не повний і не остаточний, але точно незворотний. По-третє, саме у 2022 році відбулося остаточне усвідомлення нас як єдиного народу.

Водночас слід звернути увагу на недооцінений і небезпечний пробіл: ми досі не створили повноцінного пантеону наших героїв – як минулого, так і сьогодення. Йдеться не про пантеон у фізичному розумінні, а про пантеон ментальний. На жаль, через російську пропаганду та власну недбалість державні інституції не приділяють цьому належної уваги. У результаті того, що ми не змогли створити цю квінтесенцію з нашого минулого, ми не можемо повноцінно переступити в сучасність. Ми знищуємо ті авторитети, які у нас є, замість того щоб створювати нові. Для іноземців ЗСУ – це єдиний моноліт, але для нас це мають бути імена конкретних героїв. Героїв минулого і сьогодення. Суспільству варто припинити шукати плями в біографіях державотворців крізь призму сучасних етичних стандартів і навчитися пробачати помилки тим, хто фізично і культурно вибудовував цю країну.

ІІІ

ГОРИЗОНТ СОРОКАРІЧЧЯ: ОБРИСИ МАЙБУТНЬОЇ УКРАЇНИ, ЯКІ МИ ФОРМУЄМО ВЖЕ СЬОГОДНІ

Формування візії майбутнього під час суворих випробувань – це не абстрактні роздуми, а критично важливий елемент національної стратегії. П’ятирічна перспектива, яка відділяє нас від сорокарічного рубежу незалежності, вимагає не просто очікування сприятливих обставин, а вже сьогоднішніх дієвих кроків та чіткої інституційної підготовки.

Контури майбутньої держави вибудовуються навколо системних рішень у сфері безпеки, державного управління, економіки та культури. Досвід останніх років довів: здатність захищати свій простір і розвиватися в умовах постійних викликів стає головною запорукою життєздатності будь-якої сучасної країни.

Окреслення того, якою має стати Україна на своєму наступному етапі, потребує широкої суспільної дискусії. Від того, які пріоритети ми закладемо в основу нашої державної архітектури сьогодні, залежить не лише місце України на міжнародній арені, а й якість життя прийдешніх поколінь.

Ігор Рейтерович, політолог, керівник політико-правових програм ГО «Український центр суспільного розвитку»:

- Я хочу побачити Україну мирною. Країною, яка є членом Європейського Союзу. В принципі, п'ять років – це цілком достатній термін для того, щоб ми туди інтегрувалися. Треба стати країною, в якій ми будемо цікавитися політикою, будемо коментувати, сміятися над політикою, але це вже буде політика, зрозуміла для більшості, політика з відповідальними політиками. Багато країн саме після великих воєн починали вибудовувати нормально діючі політичні системи. А оскільки в нас уже є основа, причому основа, насправді, непогана, то, можливо, у нас цей процес і трохи швидше піде.

І нарешті слід сказати про безпекову складову. Ми будемо країною достатньо сильно мілітаризованою, але мілітаризованою в хорошому розумінні цього слова. Тобто з сильними Збройними силами, з розумінням того, що в нас є резерв у вигляді підготовлених людей – на рівні ТРО, базової загальновійськової підготовки. Я сподіваюся, вже зі своїми ракетами, які будуть легко долітати до Москви і не тільки. Безпекове питання буде для нас центральним. Я тут погоджуюся, до речі, з тим, про що нещодавно говорив Валерій Залужний: будь-який наступний кандидат у президенти має починати з безпеки. Якщо в нього на першому місці стоятиме економіка чи щось інше, то, як він там сказав: «Забирайте дітей і їдьте з країни». Але одне не виключає іншого. В Ізраїлі на першому місці стоїть безпекова складова, і з економікою в них все супер. У нас теж має бути зроблена ставка на це. Україна матиме ресурс, який ми зможемо в майбутньому навіть продавати. Не в плані якогось найманства, а в плані досвіду, розуміння процесів. Тобто для нас це може бути великою перевагою, бо світ вступає в дуже-дуже турбулентну фазу. І країни, які вміють за себе постояти, у цьому світі будуть домінувати. І досвід України тут може бути просто неоціненним».

Олександр Красовицький, український письменник, засновник та генеральний директор видавництва «Фоліо»:

- Наше покоління має передати тим, хто буде після нас, мирну, захищену, сильну державу. І сильну не лише у військовому сенсі, а й економічно, культурно та політично. Сильну державу, яка сама буде вибирати, кого запросити жити тут, а не втрачати власне населення.

Ми маємо отримати від самих себе карт-бланш на активну відбудову і перебудову того, що є. Ми маємо отримати від філософів, істориків, економістів модель України майбутнього, обговорити її відкрито разом із суспільством, змінити ті державні інституції, які неефективні, і створити максимально ефективну державу.

Таку, скажімо, як створили естонці, теж на тлі того, що їм залишилося після Радянського Союзу. Таку, як створювали ті успішні колишні британські колонії – Нова Зеландія та Австралія, – які змогли побудувати незалежні держави, базуючись на тому, що вже мали.

Тому суспільна дискусія про нову Україну має початися вже зараз, не чекаючи на результати війни».

Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, колишній дисидент та політв’язень:

- Через 5 років Київ має остаточно повернути собі статус епіцентру східноєвропейського простору і фельдмаршала українських регіонів. Україна має стати однією з опор нового міжнародного порядку. А народ український має остаточно упевнитися: жити чесно – собі на благо!

Мирослав Ліскович

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2026 > Тема "З перших уст"