Версiя для друку Обговорити в форумi

Пригадую початок 70-х у підрадянській Україні. Тоді на екранах кінотеатрів часто демонструвалися "індіанські" фільми східнонімецької кіностудії ДЕФА. Головний виконавець ролей хоробрих і мудрих індіанських вождів - неперевершений Гойко Мітич - став кумиром української молоді. Не виключаю, що російської, білоруської, литовської, грузинської і т. д. також... Але ми, молоді, українці 70-х, мали чи не найбільше підстав порівнювати себе з індіанцями, яким після цих фільмів, звичайно ж, симпатизували.
"Блідолиці" (себто російськомовні) насувалися з промислового Сходу, тоді як українські "резервації" залишилися головно на Заході. Південна Херсонщина - це Техас, Крим - це Флорида, ну а зелені Карпати добряче підходили для ролі Скелястих гір... Одним словом, аналогій із США було багато.
Коли у 1973 році у Південній Дакоті спалахнуло збройне повстання індіанців під проводом Деніса Бенкса і Рассела Мінса, ми намагалися не пропустити жодного повідомлення про відчайдушних сміливців. Звичайно, повстання було придушене, але для юних українців, які зовсім не прагнули асимілюватися і стати частинкою радянського народу, це був приклад самовідданої боротьби за свої права. Якби нам тоді сказали, що на американському континенті вже ходить, дихає одним з нами повітрям молодий янкі з добрячою долею індіанської крові, якому судилося стати великим другом українського народу, ми нізащо не повірили б. Тоді це могло здатися просто казкою. Але це був історичний факт. Джеймс Мейс, всесвітньо відомий вчений, письменник і професор, дослідник Голодомору в Радянській Україні, народився в штаті Оклахома 18 лютого 1952 року. На момент збройного повстання йому йшов 22-й рік.
Про його праці, індіанське походження (серед його предків були хоробрі воїни і мудрі вожді племені черокі) і про перебування в Україні я дізнався лише наприкінці 90-х років. Познайомитися з Джімом мені пощастило лише у 2001 році в редакції газети "День". Це була дуже тепла зустріч! Нащадок майже знищеного племені черокі був зворушений, коли я показав йому вирізки, зроблені у 1973 році, та фотографії українських підлітків у індіанському вбранні. Отже, й українці співчували боротьбі його народу! В цю мить ми відчули справжнє поєднання душ. Шкода лише, що Джіму треба було терміново готувати якийсь матеріал у най-ближчий номер газети "День". Ми тепло попрощалися, обмінялася адресами і домовилися зустрітися після його поїздки до США.
На жаль, журналістське щастя, як правило, коротке... Завжди зайнятим був Джім, я також мотався по Україні в пошуках цікавих тем і сюжетів. Наша зустріч все відкладалася, а потім я дізнався про хворобу цієї чудової людини. Сподівався на його одужання, але в понеділок 3 травня 2004 року дізнався, що Джеймса Мейса не стало... Чомусь мені стало прикро, що ми так і не встигли разом сфотографуватися. Була б пам'ять для нащадків.
Коли на Байковому кладовищі з'явилася нова свіжа могила, я дав собі слово, що обов'язково зустрінуся з його дружино, українською письменницею Наталією Дзюбенко та неодмінно напишу велику статтю про Джеймса Мейса. Таких людей українці на мають права забувати.
І ось я розмовляю з пані Наталією. На столі запашна кава, а навколо - царство книг! Це, мабуть, найперше, що впадає у вічі. Зрештою, саме так і має виглядати квартира українських інтелектуалів.
- Пані Наталю, Джеймс Мейс належав до тих людей, які подобаються відразу і викликають повну довіру. Принаймні, у мене склалося таке враження.
- Це вірно. Коли я вперше побачила його у Спілці письменників, то раптово подумала: "Це мій чоловік. І де його так довго носило?" В цей момент і він подивився на мене. Наші очі зустрілися... Коли мені його представили, я дуже здивувалася: "Доктор Мейс? Я думала, вам 90 років". Тоді я редагувала книгу Лідії Коваленко і Володимира Маняка "Голод-33". І, звичайно ж, знала про Комісію з Голодомору при Конгресі США, яку очолював Мейс. Але вважала, що це дуже літня людина. А перед собою побачила мужчину років сорока. Джеймс тоді пожартував: "Так-так! Мені 90 років. Просто я дуже добре зберігся завдяки американським технологіям..." У цієї людини було надзвичайно розвинуте почуття гумору. З того дня ми більше не розлучалися.
- А як Джім інтегрувався в українське життя? Це було, мабуть, нелегко?
- Це був дуже непростий період у його житті. Треба сказати, що він приїхав в Україну "наосліп". Втратив роботу в США, і наша діаспора, хоч і любила його, нічим не могла допомогти.
- А чому він втратив роботу? Ким він працював?
- Джім працював в Інституті україністики при Гарвардському університеті. Проводив незалежні дослідження. А з 1986 по 1990 рік був виконавчим директором Комісії США з питань Українського Голодомору. Треба сказати, що він був "ізгоєм" в американській слов'яністиці. Шовіністичні проросійські радянологи його не сприймали. Зате наша діаспора у США носилася з ним як із святим.
- Але допомогти не змогла. Джеймсу, напевно, пощастило, що зустрів вас. Адже українською він володів далеко не блискуче?
- Він трохи володів "діаспорним" варіантом мови. На кожному кроці вживав слово "властиво", та й взагалі ця мова була дуже засмічена полонізмами. Дійсно, Джім тоді не володів українською досконало, траплялося, що й не розумів її. Коли я повезла його до батька, щоб познайомити, той налив майбутньому зятеві самогонки і сказав: "Що ж ви, Діма, крадете наших дівчат?" Видно, Джім не зрозумів цієї фрази, бо відповів не в лад: "Дякую, дякую, добре, нормально..." Батько дуже полюбив Діма. Любив, можна сказати, більше ніж своїх дітей.
Нашу мову Джім вивчав поступово, але оволодівав нею щораз краще і краще. Відчув смак до слов'янських мов. Якось почув по радіо білоруську мову і схвильовано вигукнув: "Боже, яка гарна мова! Я б за тиждень її вивчив, якби там жив!"
- Може, він взагалі співчував гнаним та "загроженим" націям? Це не дивно, якщо врахувати його індіанські корені. Якщо твій народ гнаний, майже винищений, то й ти неодмінно співчуватимеш іншим народам з такою ж долею. До речі, корінному населенню Америки співчували не лише українські підлітки, виховані на фільмах студії ДЕФА, але й кримські татари. Один із їхніх активістів якось сказав мені: "Коли ми дивилися фільми про індіанців, то вважали, що це про нас. "Блідолиці" - це імперська, шовіністична Росія, а мужні і горді індіанці, що борються за свої права, це ми - кримські татари..." Отже, можна й тут проводити паралелі: індіанці - кримські татари; хіба не так?
- Ви не помилились! Джім знав історію кримськотатарського народу, співчував татарам, ніколи не погоджувався з версією, що це "народ-зрадник". Цікавився також національним рухом басків, підтримував дружні стосунки з їхньою інтелігенцією. Та й взагалі знав багато мов, цікавився культурою різних народів. Але Україні належало особливе місце в його серці. Він свято вірив, що саме в Україні вирішується доля Європи і взагалі світової цивілізації. Не лише сам вірив, але й міг науково це обґрунтувати, переконати свого співрозмовника.
Розумів він і важливу роль Криму для України. Підтримував поміркований іслам, знав, що в ньому є сильне гуманістичне начало. Побоювався розвитку мусульманського фундаменталізму, оскільки це був би ніж в спину України.
- Повернімося на хвилинку до "індіанської" теми. Мені здалося, що Джеймс охоче говорив на українську тему, але якось уникав заглиблюватися в тему індіанську. Я бачив, що його хвилює моє тепле ставлення до народу черокі, але довго говорити на цю тему він не хотів.
- Тут є декілька пояснень. З одного боку Джеймс, можливо, трохи соромився свого індіанського походження. Адже існують певні американські стереотипи. Мені не раз доводилося його переконувати, що українці толерантні, що вони з симпатією ставляться до індіанців. Щоб повністю довіритись якійсь людині, бути з нею щирою, потрібен час. З іншого боку, боротьбу індіанців за свої права він вважав не надто перспективною. Мовляв, асиміляція вже зробила свою руйнівну справу. А ось в силу українського народу він вірив і був дуже засмучений, що цього не розуміють самі українці.
- А нам не дуже хочеться вірити в загибель індіанської культури. До того ж, ставлення американців до неї змінилося, наскільки мені відомо, в кращий бік.
- В кращий бік воно змінилося, коли вже й рятувати нічого. Зараз індіанців залишилося щось із 200 тисяч, а колись було 17 мільйонів. Його народ черокі переганяли пішки зі штату Вірджинія на сході (там якраз найшли золото) до пустельного штату Оклахома. Чотири тисячі миль плем'я пройшло пішки, сорок тисяч стариків, жінок і дітей померло в дорозі. Потім їх і в Оклахомі нищили, бо знайшли нафту. Може, саме тому Джеймс з великою обережністю ставився до продажу (навіть у перспективі) землі в Україні.
Толерантними американці стали порівняно недавно. В 50-ті роки минулого століття расистська організація Ку-Клукс-Клан могла винести і смертний вирок індіанським лідерам і тим, хто захищав індіанців. Зокрема тоді вони засудили до страти жінку, яка багато писала про розвиток і тогочасний стан індіанських племен.
- Навіть не віриться, що це було можливо у такій демократичній державі...
- Біла раса наступала і витісняла індіанців бру-тально. Елементи цивілізованості з'явилися порівняно недавно. А тоді навіть у найхоробріших вождів опускалися руки.
Проте у промові вождя Сіетла, текст якої тепер знають навіть школярі, звучала впевненість у тому, що повністю підкорити цей край неможливо. Дослівно не пам'ятаю, але це звучало приблизно так:
"Нехай білі приходять. Але ці береги будуть наповнені невидимими душами мого народу. Білі відкриють вікна своїх будинків, і наші душі вселяться в них... Біла людина ніколи не стане повновладним господарем на цій землі. Ми переможемо!"
- Не знаю, як щодо перемоги, але американці таки назвали іменем цього вождя велике місто на північному заході США. І у їхніх підручниках з історії про якогось вождя може бути написано більше, ніж про всю історію України чи Білорусі.
- Симпатії теперішні до корінного народу зрозумілі. Їх залишилося мало, білим вони не заважають, а ось поважати їх є за що. Вони завжди дотримували свого слова! У них якщо мир - то мир.
А війна - то війна. Джім розповідав, що засуджених до страти воїнів відпускали додому, щоб вони могли попрощатися з рідними. І вони поверталися назад, щоб мужньо зустріти свою смерть...
- Джім багато писав про українські справи, але чомусь мало про свій народ.
- Є у нього геніальна стаття "Шкода бізонів" у газеті "День". Я ледве "вичавила" її свого часу, ледве змусила його сісти за перо. Це було три або
чотири роки тому. Є ще стаття "Земля на крові" про трагедію народу черокі. Усього, здається, три статті на цю тему.
- Зате він так багато писав про Україну!
- Так, він вірив у наш народ. До речі, не раз казав мені, що студенти Ки-єво-Могилянської академії - розумніші від студентів Гарвардського університету. Наші освіченіші, більше знають, зате американці більше вміють. Вони більш ділові, практичні.
- Прикро, що наші студенти не знають про таку високу оцінку.
- А Джім не приховував цього. Він говорив і про позитивне, і про недоліки. Говорив, наприклад, що Україна є артистичним "донором" Росії і Європи. З одного боку, ми - старовинна нація, з іншого - у нашого народу дуже юна душа.
- А що поганого говорив про нас?
- Шкодував, що українські таланти не реалізуються в Україні. Знав вади нашого менталітету. Колись дуже детально пояснював мені механізм розколу в Русі та в інших українських організаціях. А ще шкодував: українці надто мало цікавляться, мало пишуть про свій Голодомор. Хай би, - каже, вчилися у вірменів, євреїв, як треба говорити про свої національні трагедії. Адже це згуртовує націю!
Євреї, до речі, дуже поважали Джеймса Мейса. Бо він багато писав про Голокост. З іншого боку, він переконував євреїв, що треба покаятися перед українцями за репресії, до яких вони так чи інакше були причетні. Адже і в партійних органах, і в ЧК, і в НКВД, і серед наглядачів ГУЛАГу євреїв було дуже багато.

А ще він казав, що не варто Голокост робити єдиним національним ресурсом держави Ізраїль. Бо це потім боком вилазить самим євреям. Українці ж мають, на його думку, зовсім іншу проблему: надто довго сперечаються про необхідність актуалізації Голодомору 1932 - 1933 років, сперечаються навіть про кількість загиблих під час голоду. Так, питання треба вирішувати швидко, аби показати світові свою внутрішню єдність і оперувати якоюсь однією виваженою цифрою.
- Це просто неймовірно! Джеймс не мав жодної краплини української крові, але так переживав за українську справу.
- Української крові у нього не було до пори, до часу. Два роки тому він переніс кілька надзвичайно складних операцій. Два місяці я провела з ним в реанімації. Тоді близькі люди, що дізналися про нашу біду, почали здавати кров для Джіма. І коли він одного разу побачив на ємності з кров'ю, яку йому переливали, прізвища донорів, то розчулився і пожартував: "Ну ось, нарешті тепер в моїх жилах тече і українська кров!"
- Добре, що українці нарешті оцінили його заслуги.
- Українці були і є всякі. У 2003 році в ході телепередачі "Я так думаю", присвяченій 70-річчю Голодомору, народний депутат, секретар ЦК КПУ Валерій Мішура кричав присутньому в студії Джеймсу Мейсу: "Янкі, go home!"
А одного разу на нього напали біля будинку і почали жорстоко бити. Хоча я і не впевнена, що це було пов'язано з політикою. Можливо, просто почули його акцент і захотіли пограбувати "багатого іноземця".
- Прикро, що ми ніяк не навчимося ставитися до іноземців адекватно. Не вміємо видворити, коли це просто необхідно, заїжджого шовініста-гастролера з Москви, не вміємо забезпечити нормальне життя друзям, тобто людям, прихильним до України. Кричати Джімові "Янкі, go home!" - це вже верх цинізму.
- Особливо, якщо врахувати його бурхливу, невтомну діяльність на благо нашого народу. Джеймс мріяв про створення Українського народного наукового інституту вивчення геноциду. Щось на зразок європейського меморіалу Яд Вашем в Єрусалимі. Спочатку це міг би бути невеликий центр з кількома працівниками. Свідчення очевидців заносилися б у комп'ютер, фонотеку. Щоб згодом будь-яка людина могла б прийти сюди і поцікавитися долею своїх батьків, родичів, або просто односельців. До речі, цей інститут був офіційно зареєстрований. Але справа зупинилася "за малим". Треба було відкрити банківський рахунок, призначати керівника. А Джеймс Мейс не міг очолити інститут, оскільки був громадянином США.
- Під час відомого терористичного акту 11 вересня 2001 року Джім телефонував у Нью-Йорк, дуже переживав. Мені це запам'яталося... У нього в США залишилися рідні?
- Так. Мама і син від першого шлюбу Вільям.
- Знаю, що Джім любив співати.
- Так. У нього був дуже добрий музичний слух.
А чули б ви, як він виконував Гімн України! Любив він українські пісні, хоча й англомовну естраду добре знав. Адже був бітломаном, рокером "зі стажем". Якось побачив по телебаченню Руслану і сказав мені: "Вона переможе!"
Я тоді заперечила йому: "Джеммі, ну хто ж дозволить українці стати першою на Євробаченні?" - "Ти не розумієш, - почав він мене переконувати. - Рок в усьому світі переживає зараз кризу, а Руслана - це нова хвиля. Переможна!"
В той вечір, коли показували фінальний виступ Руслани, я поставила перед телевізором портрет Джеймса і сказала: "Дивись, Джіме, ти дійсно був правий!"
- А мені те саме хотілося сказати, коли почалася помаранчева революція. Джеймс вірив у велике майбутнє України навіть тоді, коли у самих українців опустилися руки. Якби він дожив до сьогоднішнього дня, то обов'язково був би серед тих, хто на Майдані.
- Я навіть не сумніваюся. Він обов'язково був би з народом! Щодо мене, то я і зараз відчуваю його присутність. Джім залишається з нами і це додає сил жити...

***

Микола Жулинський, академік НАН України: - Джеймса Мейса завжди вражало, яких треба було докласти комуністичному режимові зусиль, аби створити штучний голод серед розкішних українських чорноземів. І ось лягло його тіло в українську землю, до якої він так уважно приглядався, яку полюбив і врожайною щедрістю якої захоплювався.
І тепер це рідна вже йому земля,
і буде вона для його тіла пухом...

***

Володимир Панченко, віце-президент Національного університету "Києво-Могилянська академія":
- Присутність Джеймса Мейса в інтелектуальному житті України дуже важлива. Як учений він чимало зробив для того, щоб українці могли краще усвідомити себе в потоці власної історії. Чого варті його зусилля щодо світового оприлюднення трагедії голодомору 1933 року! Ситуація, по суті, парадоксальна: іноземець тут зробив більше, ніж самі українці з материкової України.

***

Морган Вільямс "Action Ukraine Report": - Доктор Мейс доклав багато зусиль для відстоювання ідеї, що Україна, постраждавши від постгеноцидної травми та радянського гноблення, нині, нарешті, отримала шанс стати сильною, процвітаючою, демократичною країною, в якій головував би закон.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 14.01.2005 > Тема "Українці мої..."