Версiя для друку Обговорити в форумi

В Європейський день мов аналізуємо шлях від мовних заборон до мовного рівноправ’я та розбираємо три сучасні штампи про українську

26 вересня Європейський день мов, його мета – нагадати про цінність і вагомість кожної мови, яка існує на континенті, а також проголошує кожну мову унікальною і вартою життя. До такого розуміння Європа йшла важким шляхом заборон та мовних репресій. Але тут варто зазначити: Російська імперія у всіх своїх реінкарнаціях поставила їхню мову у специфічну позицію і в Україні, і не лише. Ми про це тут теж скажемо.

Наприклад, англійська мова не стала мовою домінування у світі автоматично. У Британській імперії її поширення супроводжувалося політикою англізації, а в самій Великій Британії інші мови тривалий час мали значно нижчий суспільний статус.

Скажімо, у XIX столітті уряд Великої Британії застосував покарання за використання вельської мови в школах Уельсу. Насаджувалося і пряме знущання з дітей. У т.зв Блакитних книгах 1847 року (це Звіт Британської урядової комісії) йшлось, що: «Вельська мова є величезною перешкодою для Уельсу та багатогранним бар'єром для морального прогресу та комерційного процвітання народу... Вона ізолює людність від решти цивілізованого світу».У цьому звіті також зафіксовано випадки, коли дитині, яка вимовила хоч слово вельською, вішали на шию дерев'яну табличку з написом «WN» (Welsh Not). Дитина мала носити її, поки не піймає іншого учня, який заговорить вельською, і не передасть табличку йому. У кого наприкінці дня залишалася табличка – того піддавали тілесним покаранням.

Через майже 180 років мовна політика Вельсу виглядає майже дзеркально протилежною. Сьогодні Велика Британія надає вельській мові найсильніший захист: вона має офіційний статус (англійська є офіційною де-факто, але щодо неї немає окремого закону про статус). Мовний комісар стежить, щоб людина могла отримати будь-яку послугу рідною мовою: від квитанції за світло чи воду до запису до лікаря. В уельському парламенті депутати вільно виступають вельською із синхронним перекладом, а всі ухвалені закони мають однакову юридичну силу двома мовами. На вулицях обов'язковими є двомовні дорожні знаки й вивіски, у медіапросторі працюють окремий національний телеканал та радіостанції, а в освіті мову вивчають обов’язково усі діти від 3 до 16 років. Так через мережу шкіл повного занурення країна планомірно йде до своєї мети – виростити до 2050 року мільйон носіїв вельської, як написано у спеціальній мовній стратегії «Cymraeg 2050».

В Іспанії у ХХ столітті за часів генерала Франко влада вважала каталонську та баскську мови проявами «антиіспанського сепаратизму». Міністерство юстиції 1940 року видало таку постанову: «Забороняється використання будь-якого іншого мовного діалекту, окрім офіційної кастильської мови, у публічних актах, виставах, пресі, радіо, державних установах та на вивісках. Усі документи, складені іншою мовою, вважаються недійсними». Заборонялося навіть давати дітям каталонські чи баскські імена при реєстрації народження. Розмова каталонською у школі чи адміністративній установі каралася виключенням або штрафом.

Сьогодні в Іспанії одна із найпрогресивніших мовних систем. Іспанська є загальнодержавною мовою, але в Каталонії, Країні Басків та Галісії місцеві мови є рівноправними співофіційними. Щоб працювати вчителем, лікарем, поліцейським чи чиновником у Барселоні чи Більбао, людина мусить скласти офіційний іспит на знання місцевої мови. Депутати у національному парламенті виступають каталонською, баскською та галісійською, де їх синхронно перекладають. Ба більше, уряд Іспанії офіційно тисне на Євросоюз, вимагаючи надати каталонській, баскській та галісійській статус офіційних мов ЄС.

Але є й інша модель мовного тиску. Мова може витіснятися не лише прямою забороною. Її штучно перетворюють на нижчу, непотрібну, непрестижну, смішну чи таку, навіть, що шкодить здоров’ю, бо непристосована до мовного апарату. І поки Європа працює над остаточним подоланням мовних утисків, в «русском мире» мови, зокрема і українська, є об’єктами знищення, але іншим шляхом. Саме тут історія мовної політики Російської імперії та СРСР перетинається із сучасними мемами про «кісту»  від вживання української, «російськомовну щелепу», «какую разніцу?»

ВІД ЦИРКУЛЯРІВ ДО «ЗАКОНУ КІВАЛОВА-КОЛІСНІЧЕНКА»

Якщо Європа змогла усвідомити травми минулого, то колоніальна політика «русского міра» пішла шляхом гібридизації та вдосконалення тиску.

Цілеспрямоване нищення мов поглинутих народів було стандартною практикою Москви. Давній приклад: низка розпоряджень 1864 – 1865 років про заборону литовського друку латиницею, або ж жорсткі обмеження щодо польської мови після двох повстань ХІХ століття. Циркуляр генерал-губернатора Михайла Муравйова (1864) категорично забороняв польську в публічних місцях, товариствах, торгівлі та навіть на вивісках під загрозою штрафів і арешту.

Щодо білоруської застосовували негласні, але не менш нищівні методи: її викладання в школах не допускалося, а саму мову свідомо консервували в статусі «неосвіченого сільського говору», оголосивши «зіпсованим діалектом російської», а самих білорусів – частиною «триєдиного русского народа».

Щодо української мови вектор розвивався від лобової заборони – класичного Валуєвського циркуляра 1863 року з його «никакого особого малороссийского языка не было, нет и быть не может» – до витонченіших радянських і сучасних російських маніпуляцій.

Імперія змінювала назви – Російська імперія, СРСР, Російська Федерація – але її зазіхання залишалися сталими. Спроб протиснути через закони легалізацію російської не припинялися жодного року.

У 2012 році в Україні це вилилося в знаменитий «закон КаКа» (скандальний Закон України «Про засади державної мовної політики» сумновісних регіоналів Колісніченка-Ківалова). Прикриваючись європейськими нормами про захист регіональних мов, він фактично зробив російську другою державною у більшості регіонів, дозволивши її використання в судах, освіті та держустановах. Знадобилося шість років боротьби з ним активістів й чотири роки гібридної війни з російського боку, аби скасувати цей покруч.

ЗВІДКИ РОСТУТЬ НОГИ В «ЩЕЛЕП» ТА «КІСТ»?

Окрім суто нормотворчого, російська ідеологія працювала значно ефективніше, вивищуючи одну мову у свідомості і принижуючи іншу. Часто такий м'який снобізм працює ефективніше за пряму заборону.

Тут варто згадати тьотю Мотю з сатиричної комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло». Тьотя Мотя, приїхавши з Курська до Харкова, пояснює своє ставлення до українізації реплікою, вартою нинішніх культурних референсів: «Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной». Типовий мем початку ХХ століття? І чим він відрізнається від нещодавно вилізлої «кісти» Насті Каменської, яка вже теж стала в народі «Настею Кістою»?

Укрінформ розпитав про три сучасні меми, які курсують українським інфопростором. Чи можна їх вписувати у все ще активне поле мовної війни між російською імперією та українською ідентичністю?

Доктор політичних наук і дослідник мовної політики та національної ідентичності Володимир Кулик ставиться до мемів про «русскоязычную челюсть» чи «кісту» передусім як до недолугих спроб виправдати власну інертність: «Для мене це про рівень людини – щось абсолютно недолуге, – зазначає Володимир Кулик. – Думка про те, що ти не можеш вивчити мову, як це роблять інші, робить тебе не унікальним, а безпорадним. Я не маю жодних даних про те, наскільки у цієї тези є вдячна аудиторія. Можливо, існує якась паралельна реальність, але в мене про це немає даних».

Водночас співрозмовник закликає дивитись на адептів цього явища як на два полюси. Є громадяни, які погоджуються з державницькою патріотичною мовною позицією, але побоюються втратити свій приватний простір. Збереження такого простору є природним.

«Але все інше – це різні варіанти оцієї самої російськомовної щелепи чи кісти, – наголошує Кулик. – Це спроба виправдати свої лінощі чи свою зневагу і упередження».

Докторка наук, дослідниця соціолінгвістичної тематики Ольга Шевчук-Клюжева погоджується з цією тезою, але радить дивитися на проблему ширше і глибше. Коли псевдомедичні пасажі виголошує публічна людина з великою аудиторією під час інтерв'ю, це рідко буває просто емоційним сплеском. «Якщо такі заявки робить публічна людина з великою впізнаваністю і робить це з певною комунікативною метою, треба сприймати їх серйозніше, – зауважує Ольга Шевчук-Клюжева. – Насамперед це робиться для привернення уваги до себе». Але це може бути пов'язане і з прагненням уповільнити перебудову мовного репертуару українців, яка стрімко активізувалася після 2022 року.

Те саме стосується й міфу про «не таку щелепу» чи біологічну нездатність опанувати вимову. Твердження про некоректно влаштований артикуляційний апарат у певної категорії мовців – це чиста псевдонаука, – пояснює Ольга Шевчук-Клюжева. «Так, існують доведені факти: до 10 років мова входить у життя дитини природно, і при активному її використанні можна досягти рівня без акценту. У дорослому віці позбутися акценту складніше, але це не означає, що це неможливо».

МЕЖА «КАКАЯ РАЗНІЦА»: ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ПРИВАТНЕ І ПОЧИНАЄТЬСЯ ПУБЛІЧНЕ

Значно складнішою та небезпечнішою  є інша глибинна конструкція – «какая разница, на каком языке говорить, лишь бы человек был хороший».

Соціолінгвістка Ольга Шевчук-Клюжева пояснює, що в науці є поняття інтерлінгвальних (пасивних) практик, які досліджувалися в США ще з 1970-х років. Це коли кожен учасник говорить своєю мовою, але завдяки взаємному розумінню комунікативна мета досягається.

Проте в українських реаліях цей концепт зазнав викривлення: «Що стосується України, це наша історична спадщина з часів Радянського Союзу, – зазначає Ольга Шевчук-Клюжева. – У такий спосіб намагалися утверджувати панівну функцію російської мови та спонукати мовців відмовлятися від рідної. Логіка була проста: «Якщо всі й так розуміють російську, то яка різниця, який у тебе мовний досвід?». Ми як держава маємо свідомо це пояснювати й розвінчувати».

Науковиця підкреслює, що мовне питання в Україні зараз є надзвичайно болючим і емоційним з обох боків, оскільки воно обпалене травмою війни. Вона наводить два характерні приклади із сучасного контент-аналізу соцмереж:

Перший приклад про мову як символ порятунку. Йдеться про вірусне відео вчительки з Київщини, яка зі сльозами на очах пояснювала старшокласникам, чому важливо говорити українською. Вона пригадувала досвід окупації: коли цивільні ховалися в підвалах і здригалися від кожного звуку, боячись фізичної розправи, і лише почувши на вулиці українську мову, усвідомили, що вони врятовані.

Другий приклад про складність мовної біографії. Інше вірусне відео записала переселенка з окупованої частини Херсонщини. Говорячи українською, дівчина ділилася болем: вона не хоче повністю перекреслювати свою мовну історію, адже російською вона все життя спілкувалася з мамою та рідними вдома.

«Професорка Орися Демська в одному з інтерв'ю слушно озвучувала цю проблему, – додає Шевчук-Клюжева. – Для багатьох внутрішньо переміщених осіб російська була мовою першого спілкування і є частиною їхньої особистості. Вимагати від них просто «витерти ці файли» з голови – означає ментально відрізати їх від власного минулого та дому. Тому і суспільство, і держава мають підходити до цього з високою делікатністю».

Володимир Кулик пригадує власний досвід дипломатичної та експертної роботи, ілюструючи принциповість позиції: «Я як член Європейської комісії проти расизму і нетерпимості колись відповів на заяву свого ісландського колеги щодо його права мати власну позицію про війну так: «А я маю право висловити, що я думаю про твою позицію».

Ті, хто каже «какая разніца», обстоюють небажання взагалі знати українську мову, небажання нею говорити – така позиція поваги не викликає. Тільки там, де людина каже: «Я все це розумію, я всі дії вітаю, але хочу зберегти для себе приватний простір тої мови, яка мені дорога», – тут я відступаю. Тільки в цьому випадку».

Водночас виникають «ножиці» між законними та незаконними підставами, якими часто маніпулюють. З одного боку, існує аргумент про військових: сидячи в тилу, важко висувати моральні вимоги до бійців на передовій щодо мови спілкування, адже вони боронять державу. З іншого боку, порушення виходять за межі приватного простору у соцмережах. Соцмережі, хоч і є прилюдними, не є державно-регульованим простором у правовому сенсі. Людина там має право говорити так, як дозволяють її співрозмовники. «Я завжди маю право у відповідь на мову, яка мені не люба, просто припинити спілкування, піти з цього спільного простору. Врешті, коли мені підсовують рекламу російськомовну, я так і роблю», – зауважує Кулик.

Але найгострішим об'єктом суперечки стають саме публічні особи, репутація та статус яких вимагають значно більшого, ніж від пересічного громадянина: «Пересічна людина повинна тільки дотримуватися закону, у всьому іншому вона має право хоч на «кісту». А публічні люди – не мають, – підкреслює Володимир Кулик. – Від них вимагається більше, ніж від інших. Ну так їм і дається набагато більше!»

Ольга Шевчук-Клюжева на запитання, чи існує зараз загроза мовного реваншу або гібридного витіснення української мови, відповідає: «Загрози для української мови як такої я зараз не бачу. В Україні це питання вже вирішено. Мовна політика послідовно вибудовувалася ще до повномасштабного вторгнення, а війна остаточно прискорила ці процеси. Українська мова відновлює всю повноту своїх функцій і більше не перебуває в загроженому стані. Проте гібридні наративи все ще можуть використовуватися для збурення суспільства та з певною політичною метою. Тому наш курс має залишатися непорушним, але реалізовувати його потрібно делікатно, через просвіту й розуміння, а не через агресивний тиск на приватну сферу».

В Україні тим часом все ще триває боротьба на різних рівнях між мовою імперії та мовою народу. І коли знову з’являться вкиди про необхідність захисту чи підтримки російської (а таке часто можна почути), важливо розрізняти російську мову як мову російської національної меншини та російськомовність, сформовану історичною політикою русифікації. І саме тому називати всю історично сформовану російськомовність України просто «мовою меншини» означає не бачити колоніального механізму, який свого часу зробив російську мовою суспільного домінування. Питання про її претензії на статус другої державної є не питанням прав мовців, а питанням наслідків цієї історії мовного тиску.

Європейський день мов 2026 року проходить під гаслом «мови єднають», а Рада Європи закликає до поваги мовного різноманіття та плюрилінгвізму. Так Європа поважає мовне різноманіття, не відмовляючись від захисту власних мов. Нам у своїх воєнних умовах теж не завадило б цього навчитися: відбиватися від російських мовних атак, підтримувати мову, не вимагаючи від інших викреслювати власну мовну пам’ять. А на всі ті «кісти» та «щелепи» відповідати просто: мова має значення.

Ярина Скуратівська

https://www.ukrinform.ua

На фото: Опозиційні депутати блокують трибуну Верховної Ради України, щоб не допустити ухвалення так званого «мовного закону» Ківалова-Колесніченка. Київ, 25 травня 2012 року. Джерело: radiosvoboda.org.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2026 > Тема "Урок української"