Версiя для друку Обговорити в форумi

У Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» експонується виставка «Іванів Ковчег”. Вона побудована на контрасті двох просторів. Перший простір відображає історичний контекст доби, в якій формувався феномен домашнього музею Івана Гончара як осередку духовного спротиву й культурного самоутвердження.

Протягом існування СРСР Москва послідовно проводила політику зросійщення України.

У 1925 році радянська влада офіційно визначила межі дозволеного для українських митців. Згідно з постановою ЦК КП(б)У “Про політику партії в справі української художньої літератури” від 24 травня 1925 року, художнє слово мало слугувати виключно політичним інтересам режиму. Цей документ дав старт масовому розквіту радянської української культури, але водночас став пасткою: будь-які спроби вийти за межі партійних догм згодом обернулися для письменників репресіями та розстрілами.

 А вже в 1930 році Сталін вказував, що розквіт національних культур завершиться злиттям їх в одну спільну соціалістичну (і формою, і змістом) культуру з однією спільною мовою. Правда це відсувалося на той час, коли пролетаріат переможе в усьому світі. Тоді багатьом здавалося, що така перемога вже бовваніє на близькому обрії. З часом привид перемоги комунізму відсунувся за далекий обрій і згодом розвіявся. Але Комуністична партія старанно зросійщувала українців і інші народи СРСР.

 ХХІІ з’їзд КПРС проголосив курс на поступове зближення та злиття націй. Для цього, як було записано в програмі КПРС, необхідно “з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків”.

 Такими “націоналістичними пережитками” були надбання культури українського народу, фольклор, народні звичаї. Партійні документи вимагали створити радянську обрядовість для витіснення нею релігійної обрядовості. Міністерство культури УРСР у 1968 році розробило методичні вказівки щодо побудови експозицій краєзнавчих музеїв, де зокрема зазначалося: “Неприпустимо, коли в окремих музеях розділи дорадянського періоду перевантажені предметами побуту та релігійного культу, тоді як висвітленню радянського періоду, боротьбі за встановлення радянської влади та комуністичному будівництву відводиться другорядне місце. Розділ радянського суспільства повинен займати центральне місце і складати не менше двох третин усієї експозиційної площі”.

 А ось так було записано в актах перевірки Державного історичного музею УРСР у Києві в 1972 році: “В експозиції досі зберігається надмірне замилування фольклорно-етнографічною тематикою та добою козацтва, що створює хибне уявлення про ізольованість українського народу. Вимагається негайно посилити акценти на спільності історичної долі українського та російського народів і нерозривності їхньої боротьби за соцільне визволення під проводом робітничого класу”.

 Не можу не згадати тут історико-краєзнавчий музей у місті Ірпені на Київщині. Після мого звільнення з посади директора тут хазяйнує випускник Київської духовної академії УПЦ Московського патріархату, заступник начальника відділу культури Віталій Коваленко. Весь етнографічний розділ експозиції, дбайливо зібраний засновником музею вчителем історії Олексієм Миколайовичем Передерієм, зник разом із майже всією історією краю. Таке враження, що молода людина Коваленко керується антиукраїнськими документами більше, ніж піввікової давності.

 А в ті часи Комуністична партія, звичайно, не могла залишити поза увагою скульптора і художника Івана Макаровича Гончара. Він збирав українські старожитності і перетворив власний будинок на музей української культури.

 В 1965 році КДБ повідомляв ЦК КПУ “О националистических проявлениях среди отдельных членов Союза художников Украины»: «Особое внимание органов КГБ привлекает деятельность скульптора ГОНЧАРА Ивана Макарович (член СХУ с 1948 г.). Названный ГОНЧАР в своем частном доме в г. Киеве сосредоточил значительное количество предметов старины, икон, старинных книг и одежды, создав так называемый «домашний музей».

 По оперативным данным, указанный музей превращен ГОНЧАРОМ в центр пропаганды украинской самобытности и идеализации дореволюционного прошлого. Под предлогом осмотра экспонатов дом ГОНЧАРА регулярно посещают лица известные своими националистическими суждениями, студенческая молодежь, а также иностранные туристы.

 В беседах с посетителями ГОНЧАР тенденциозно истолковывает национальную политику КПСС, заявляет о якобы имеющем место «ущемлении украинской культуры и языка», сеет недоверие к органам советской власти».

 З одного боку, йшли репресії проти тих, хто насмілився критикувати політику Комуністичної партії, з іншого заохочували тих, хто підтримував і втілював у життя політику зросійщення. Із 1984 року ставки вчителів російської мови і літератури було збільшено на 15 відсотків. В експозицію виставки “Іванів Ковчег” варто було б додати, що батькам дозволили обирати мову навчання для своїх дітей. Більше того, на прохання батьків дитину звільняли від вивчення української мови.

 Але ні заохочення зросійщувачів, ні переслідування дисидентів не дали бажаного ефекту. Голова КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталій Федорчук у таємній доповідній записці до ЦК КПУ пропонував: “Заходи адміністративного та профілактичного впливу щодо окремих осіб себе вичерпали. Для припинення протиправної антирадянської діяльності групи націоналістично настроєних осіб необхідно застосувати жорсткіші кримінально-процесуальні та ізоляційні заходи, включно з направленням на примусове лікування”.

 Концепція “млявоплинної шизофренії”, сформульована директором Інституту психіатрії АМН СРСР Снєжнєвським, перетворила радянську медицину на інструмент політичних репресій. Жертвами каральної психіатрії в УРСР стали відомі діячі: генерал Петро Григоренко, поети Анатолій Лупиніс і Йосиф Тереля, правозахисник Леонід Плющ і інші. Вони зазнали примусового лікування важкими психотропними препаратами у спецпсихлікарнях (зокрема, у Дніпропетровську).

 Комуністична влада переслідувала і Івана Гончара. Вимагали передати зібрану ним колекцію державним музеям. Його, фронтовика, виключили з КПРС, підпалили майстерню, а в ніч з 19 на 20 січня 1990 року невідомі розбили скульптури Богдана Хмельницького, Івана Гонти, Максима Залізняка та Олекси Довбуша, які Гончар виготовив і тримав у своєму дворі.

 У другому просторі виставки “Іванів Ковчег” представлено частину колекції Івана Гончара. Тут і краєвиди самого художника, вироби народного мистецтва з Київщини, Івано-Франківщини, Полтавщини, Сумщини Чернігівщини, Черкащини. Серед народних картин “Козак Мамай” одна називається “Кримський запорожець”.

 Автори виставки стверджують: “Іванів Ковчег” — історія про те, як одна людина змогла зберегти цілий світ. Світ української пісні, народного мистецтва, історичної пам’яті, людських зустрічей і вільної думки… «Іванів Ковчег” це не лише образ минулого, а й символ сучасної України, яка продовжує захищати власну культуру, як невід’ємну складову свободи та державності”.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2026 > Тема "Душі криниця"