Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ПРО "ПОМАРАНЧЕВУ" РЕВОЛЮЦІЮ

Мабуть, було б невірно говорити, що події на Майдані та їхні наслідки вся Україна сприйняла однаково. Знайомий професор розповідав, що багато донеччан навіть відмовилися святкувати Новий рік - так переживали поразку Януковича... Тривожний лист прийшов із Слов'янська. Давній передплатник "Кримської світлиці" професор Василь Горбачук поскаржився: "Таке відчуття, ніби постає погибель України". Літній професор перебільшує? Але чому ж тоді герой мого світличанського матеріалу "Духовний спецназ України" Євген Коновалов (лідер "Асоціації мужніх татусів") отримав п'ять років тюрми? На щастя, отримав з відстрочкою у три роки, але хіба це не спосіб заткнути йому рота як прихильнику Ющенка і полум'яному патріоту України?
Про це він з болем розповів по телефону, зазначивши із сумом: "Продалася наша україномовна донецька "Світлиця". Поливає брудом Ющенка і помаранчеву революцію. І це тоді, коли "Кримська світлиця" тримається непохитно, подаючи приклад всім мешканцям Сходу і Півдня України. Я спочатку було передплатив на наступний рік донецьку "Світлицю", але потім вчинив скандал на пошті і забрав свої гроші назад. Брехливих газет мені не треба. Думаю, й іншим українцям також. Після Майдану ми стали іншими".
Майдан... Це слово всі тепер пишуть з великої літери. І запевняють, що звучить воно величніше, ніж "Красная площадь". Величніше і якось тепліше, демократичніше, по-українському.
На Чернігівщині "веселіше", ніж на Донбасі. Оптимістичніше. Давній світличанський читач Павло Семененко написав мені нещодавно: "У третьому турі за Ющенка проголосувало на 1266 чоловік більше, ніж у другому. Звичайно, вплинули події на Майдані.
У нашому, прикордонному з Росією, Щорському районі за Ющенка проголосувало 11 069 чоловік, а за Януковича лише 5 300. І це при тому, що район наш традиційно "червоний" і дуже зросійщений. Ми теж були з Майданом; біля мого дому помаранчевий прапорець майорів до 25 грудня. Приємно, що політично активна частина українського народу здійснила (чи не вперше після здобуття Україною незалежності у 1991 році) акт реального народовладдя. Це надихає мене активніше працювати у цьому напрямку. Нещодавно розмовляв з прихильниками Януковича, давав їм читати інтерв'ю з Валерією Новодворською, що його надрукувала "Кримська світлиця". Давав й інші матеріали, довго їх переконував і мені здалося, що вони засумнівалися у правильності свого вибору".
Ось так активно працюють наші читачі, а отже, працює і "Кримська світлиця", причому, далеко за межами Криму.
Львівський публіцист Володимир Вітковський (можливо, дехто пам'ятає його статтю у "КС" "Мовне відродження. У пошуках наступальної доктрини") написав велику статтю "Чим слід і чим не слід займатися "Порі!". Її надрукувала "Львівська газета". Про нинішній стан речей в Україні автор пише без ейфорії. Зокрема, він не радить здійснювати "експорт революції" у інші країни, зокрема і в Росію: "наша заангажованість у російські справи може замість поширення "помаранчевих" настроїв на Рязанщині та Смоленщині по-силити проросійські настрої та імперську ностальгію в багатьох українських регіонах і в суспільних верствах. До того ж, виходячи з давнішого й зовсім ще "свіжого" історичного досвіду, від демократичної Росії не мусимо сподіватися суттєвого покращання ставлення до України, ніж від її автори-тарної попередниці. На жаль, консенсус щодо неоімперського характеру української політики Кремля в цій країні був і залишається фактично загальнонаціональним. Натомість поширення ідей помаранчевої революції на тих українських теренах, які революції досі не сприйняли і де плекаються за активної участі зовнішніх сил "вандейські" плани реваншу - гідна й почесна місія для юних "ветеранів" антикучмівського спротиву. Із лукашенківським, алієвським, путінським режимами мають розібратися - й розберуться зрештою! - піддані цих режимів, а ось містків єднання з Донбасом і Причорномор'ям ніхто замість нас не прокладе".
Так, поки що в Україні важко. Але чи не вперше за останнє десятиріччя громадяни нашої держави починають пишатися нею і чи не вперше починають дивитися на сусідів-росіян із співчуттям і жалістю. "Львівська газета" розповіла читачам про знакову подію в російському місті Благовєщенську. Там виникла стихійна бійка між місцевими бізнесменами та міліцейським патрулем. Сумні наслідки не забарилися. Через декілька днів до Благовєщенська прибув загін спецназівців чисельністю близько сорока. Вони влаштували на вулицях містечка справжній погром. Затримали
близько тисячі місцевих мешканців, яких нещадно
били, погрожували їм зброєю, катували у місцевому відділенні міліції, змушуючи підписувати чисті бланки протоколів для допитів. Сотні потерпілих опинилися в лікарні. Спецназівці гуртом зґвалтували просто в будівлі міліції кількадесят затриманих дівчат і жінок, мало не на очах затриманих, які, піднявши руки, стояли обличчям до стіни впродовж доби. Автор матеріалу, відомий львівський журналіст Андрій Павлишин так коментує ситуацію: "Подумати тільки: ну, сорок спецназівців, ну ще кількадесят місцевих "правоохоронців". А з іншого боку - близько тисячі потерпілих, тисячі їхніх родичів, близьких, знайомих, друзів... Невже не можна було силою місцевого опору переламати сваволю? Виходить, не можна... Бо поліцейська держава. Бо всі знають, як вчинила влада з жертвами Дубровки та Беслана, як, не вагаючись, застосовує вона зброю проти власних громадян, як чавить у зародку найменший відрух протесту..."
Менталітет, панове, менталітет... Виявляється, і у наш час росіяни можуть влаштувати своїм же підданим "маленький Батурин", а ви кажете: Афганістан, Чечня.
Та вже тільки через ментальні відмінності нам варто було виокремитися в незалежну державу! Ну їх до дідька з їхнім лісом і нафтою. На жаль, не всі ще внутрішньо готові до розриву навіть з тоталітарною, недемократичною Росією. Особливо на Сході. Як справедливо зазначає львівський професор Степан Вовканич (доктор економічних наук, головний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України), багато людей зі східного регіону не розділяють благородних ідеалів "помаранчевої" революції: "Слова пісні Майдану "Нас багато, і нас не подолати" викликають у них скажений шал, як і наша доброта, толерантність, зрештою, демократичність ви-борів. Автори проекту "декомпозиції України" засобами федералізації її державного устрою чи регіоналізації української нації, її економіки, культури, релігії за будь-яку ціну хочуть змусити світ побачити в Україні дві нації - "західноукраїнську" україномовну та "східноукраїнську" російськомовну.
До речі, про релігію. Професор Вовканич недаремно згадав її у переліку інших факторів. Всім відома сепаратистська роль УПЦ МП, про яку вже чимало людей кажуть, що вона має пряме відношення до імперської політики Кремля, але не має ніякого відношення до християнства. Люди з Майдану з глибоким переконанням доводили мені, що УПЦ МП - це українофобська, кадебістська структура, яка маскує свою антидержавну політику іконами, хрестами і рясами. Звичайно, релігієзнавці та філософи стриманіші в оцінці церкви Московського патріархату. Скажімо, відомий у минулому дисидент (нині директор Інституту релігії та суспільства) Михайло Маринович в інтерв'ю львівській газеті "Поступ" сказав так: "В Українській православній церкві Московського патріархату зараз відбуваються важливі процеси. Саме ця церква опинилася ніби в епіцентрі такого собі землетрусу, що змусило її переосмислити дуже багато речей. З одного боку, вона є Українською православною церквою, її вірні - це здебільшого люди української ментальної стихії. З іншого боку, вона є полем, де діють російські національні та релігійні інтереси. Сьогодні обидві половинки - українська ментальність і російські національні інтереси - увійшли в протиріччя. Ми бачимо позицію ієрархів, а то й простого духовенства, які є реалізаторами московської версії майбутнього України. Утім, ми маємо й те, чого не мали кілька років тому, - досить активну позицію тих священиків Московського патріархату, які прагнуть бути разом із вірними і осмислити своє служіння церкві на користь українського народу. Я вірю в те, що здорові сили в цій церкві крок за кроком нададуть їй іншого, більш українського духу...".
До речі, коли кореспондентка "Поступу" запитала філософа: чи не варто Галичині позбутися п'ємонтських амбіцій? - пан Маринович відповів: "Львів має
усвідомити, що  не він був епіцентром помаранчевої революції. Врешті-решт, це втіха для Львова, що в Києві, нарешті, реалізувалася та мрія, яку Львів живив усі ці роки. Нарешті київська спляча красуня прокинулась і постала в усій красі! Це реалізація давньої галицької мрії. Особисто я є "оптимістом на довгий період часу". Я абсолютно вірю в потенціал України, її духовне багатство. І я вірю, що крок за кроком Україна буде підніматися з колін, розкривати перед світом свою велику душу і дивувати новими перемогами".
Звичайно, поза увагою преси не опинилися і лідери помаранчевої революції. Кореспондентка "Львівської  газети" запитала Фому, лідера гурту "Мандри": яку зі своїх нових пісень він присвятив би новообраному Президентові? На що Фома відповів без тіні запопадливості: "Я особисто не присвячував би жодної. Радше присвятив би пісню Юлії Тимошенко. Віктор Ющенко, на мою думку, і, мабуть, з точки зору кожного чоловіка - дуже сильна особистість, яка викликає велику повагу своєю мужністю.
А от пісні присвячувати більше годиться жінкам".
Ну що ж, харизматичний лідер "Мандрів" мислить як джентльмен. А ось київська поетеса Раїса Лиша на закиди окремих недоброзичливців про м'якотілість Віктора Ющенка відповіла так: "Колись, на одній з прес-конференцій журналісти його, тоді ще прем'єр-міністра, просто "їли". Ющенко тяжко це переживав. Мені його було дуже шкода. Але він так терпляче вдесяте і вдвадцяте пояснював тим, хто його, провокуючи, зумисне дратував, намагався вивести з себе. Чому він так робив? Мені здається, що він любить людей, він любить народ. І якщо він чимось переважає всіх інших політиків, то це тим, що ніхто так не любить свого народу. У нього батьківська душа".
Ось так. Мужні співці революції боготворять героїчну жінку. Поетеси самовіддано відстоюють честь і гідність мужчини-президента. Зрештою, саме так і повинно бути в здоровому, гар-монійному суспільстві.

На фото: Де ще зустрічатись, як не на Майдані? Зліва направо: Михайло Горинь, Рефат Чубаров, Петро Кононенко.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 21.01.2005 > Тема "Урок української"