Версiя для друку Обговорити в форумi

Спогад про Василя Симоненка

ВЕСНА. 1962 рік. Київ. Цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є... Я спішно проходжу вулицями міста, щоб іще встигнути зайти провідати свого друга - Євгена Сверстюка в інституті психології. Довго шукала. Та нарешті знайшла. Застала. А в нього був його друг. Біля вікна стояв худорлявий середнього зросту юнак, в сірому костюмі і клітчастій сорочці. На його інтелігентному смаглявому обличчі була тінь якоїсь не то віддаленої засмути, не то хворобливої блідості. Над високим чолом гладко зачесане пряме, лискуче чорне волосся підкреслювало контури відкритого чола. А чорні жагучі очі світились весняним промінням, ніжністю і рішучістю. Все це надавало юнакові якоїсь особливої висоти й одухотвореності.
Євген, знайомлячи нас, багатозначно промовив - Василь Симоненко. Я зніяковіла, захвилювалася. Розмова не в'язалась. Тут виручив Євген - став розпитувати про мої справи, чи маю уже зворотний квиток, що нового у Львові, вдома. В цей час Василь відійшов до відкритого вікна і закурив. Євген далі намагався перевести остаточно все на вільний фон, звернувшись до друга, сказав: "А може, ти, Василю, прочитаєш Жені якийсь із своїх віршів?" Враз Василь ніби відпружився, прояснів і сказав: "Ну, так що ж, можна вірші".
Він на мить заглибився у себе, задумався, як би вибираючи, що саме читати. А потім карі очі зблиснули якимось жагучо-болісним світлом, і враз почав декламувати і опубліковані, і неопубліковані вірші, а також вірш Миколи Холодного - "Сьогодні у церквах коні ночують і воду п'ють"..
Найбільше враження на мене справив вірш:

Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.
Особливо строфа -
Геть із мулу якорі іржаві -
Нидіє на якорі душа!..
Б'ються груди об вітри тужаві
Каравела в мандри вируша.

Потім ми вийшли на вулицю. Друзі говорили про публікацію якоїсь статті. І враз Євген начебто під дією якогось магне-тизму - оглянувся. Спинився.
З огидою озвався до невідомого чоловіка: "Ти б, може, уже відпочив, невже так цікаво?" "Тип", що слідував за нами, також зупинився. Його довгасте, понуре обличчя ніби перекосилось і на нім на мить промайнула тінь не то незручності, не то винуватості. Ми рушили далі. Я з острахом і здивуванням подумала - то за ними, мабуть, так слідкують, що їм уже привиджується. Ні, не привиджується. У метро Євген знову оглянувся і сказав зі злобою: "Невже не надокучило? Та ж пора в ресторан. Вже заробив"... За нами стояв той же самий "тип" і проникливо дивився на нас. Євген із Василем багатозначно переглянулися. І тільки тоді я все зрозуміла - стежать. І мені стало страшно. Страшно за них, за себе,
за все на світі. І потьмарилася моя Весна.
Ми попрощалися. При повторній зустрічі я питала Євгена про Симоненка. Євген з турботою і смутком розповів мені, що він як би гасне, хоч не жаліється ні на що, тільки на загальну слабість. Я висловила думку, що, може, в нього лейкоз. Євген розпитував про причини лейкозу, чи можливе якесь опромінення... Чи можна було б хоч заочно проконсультуватись у професорів Львова. Я - після інституту лікар - якось не сміла за це братися, та й здавалося, що в Києві кращі спеціалісти. Через рік долинула сумна звістка.
Але я завжди чую його гортанно-притишений голос, бачу ніжно-буревійне обличчя, жагучі карі очі зі спалахом вогнів і болю. І в моїй душі його образ асоціюється з якоюсь магічною Каравелою, яка летить до нас через буремне море і світить нам. І хоч його нема, але Він є! І вічно буде!..

ВІЧНА КАРАВЕЛА

Вирушила в мандри Каравела,
А навкруг безодня і пітьма,
Вирушали до Сибіру села -
Їх стрічали голод і тюрма.
Навкруги безодня клекотала
О, тоді страшні були "моря"...
Каравела серед бурі мчала,
Бо вела її ясна зоря.
Рвав шалений голубі вітрила,
Що ячали від жадань і мрій,
Та спинити не було вже сили -
Не страшний дев'ятий вал, прибій!
Правда й Воля в Неї невід'ємні,
Вільна Україна - Рубікон.
Та тоді суди були таємні...
Непотрібні слідство ні закон.
Лиш "малим чорнобилем"* торкнутись
До міцного юного плеча...
Легко  й  гладко можна  вже позбутись
Без петлі, без кулі, без меча.
Що ж, не стало лицаря-людини
Але Пісні й Сонця не убить -
Й на безкраїм морі України
Вічна Каравела буде жить!
І над Нею тільки чайка біла,
А Вона крізь бурю - навпростець,
Понад хвилі, проти смерчу сміло -
До причалу - до людських сердець!
Євгенія ЛЕЩУК.

*"малий чорнобиль" - локальні опромінення, шантаж при викликах в КДБ також призводять до смерті.

ЖИВИЙ У ПАМ'ЯТІ ЛЮДСЬКІЙ

Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
В. Симоненко.

Цими вулицями ходив Василь Симоненко... Ось будинок, в одній із квартир якого він жив.
І уявляю, як він із друзями піднімається сходами, щось весело розповідаючи, його письмовий стіл, за котрим народжувались рядки поезій, що пізніше хвилюватимуть не одне покоління. Мало років відвела йому доля. Але подарувала безсмертя.
8 січня Василь Симоненко відзначав би своє 70-річчя, але в 1963 році обірвалось життя поета. Вечір вшанування пам'яті талановитого земляка (Черкащина стала другою батьківщиною В. Симоненка) відбувся в обласному музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка. Колись давно поет сказав:
"Я українець. Оце і вся моя біографія". Таким він і залишився назавжди. Переповнений зал чекає початку. Звучать слова про Василя Симоненка, адже він з'явився на світ у зореносний час. Черкаський народний хор виконує пісні "Пресвятая мати" та "Ой у лузі та ще при березі", які доторкнулись до сердець присутніх.
І ось перед нами... Василь Симоненко. Живий, молодий, незбагненний і звичайний. На жаль, це лише образ поета, який майстерно зіграв заслужений артист України Андрій Жила. Затамувавши подих, присутні вслухаються у безсмертні рядки
життєдайної поезії.
Серед виступаючих із привітаннями варто назвати міського голову Анатолія Волошина, голову облради Геннадія Капралова, начальника управління Нацбанку України в Черкаській області, керівника виборчого штабу "Наша Україна" Олександра Черевка, котрі підкреслили, що творчість Василя Симоненка є мірилом совісті, правди, близька народу, а увіковіченням пам'яті є видання двотомника творів поета.  Було зачитано телеграму від Віктора Ющенка про важливість вшанування пам'яті митця слова та побажання щастя, сил в ім'я нової Батьківщини.
2005 рік оголошений роком В. Симоненка. Звичайно, у черкащан є пам'ятні місця, пов'язані з іменем прославленого земляка - вулиця, школа, обласна бібліотека для юнацтва, а з 1995 року засновано обласну премію "Берег надії", лауреатами якої були Сергій Носань, Микола Негода, Олекса Озірний, Іван Дробний, Катерина Таран, Григорій Білоус, Наталя Віргуш, Олекса Лищенко, Михайло Слабошпицький, Валентина Коваленко. Цьогорічними - стали Петро Поліщук та Ігор Забудський.
Зараз усі зусилля спрямовано на збирання коштів для облаштування у центрі Черкас площі з величним пам'ятником В. Симоненку.
Вірші тонкими павутинами одухотвореності перепліталися з піснями. На все це з портрета дивився Василь. Було інсценовано казку "Цар Плаксій та Лоскотон" і "Казку про Дурила". Безперечно, назвати всіх виступаючих неможливо, бо серед них були не лише черкащани, а й гості. Своїм віршем Микола Негода уявно розмовляє з В. Симоненком, відтворюючи образ побратима по перу. Іван Дробний вказав на багатогранність творчого таланту Василя на лише як поета, а й прозаїка. Про вплив творчості Василя Симоненка на свою поділилась думками Валентина Коваленко.
Останнім акордом звучить пісня у виконанні Черкаського народного хору.
Ось і відбулася ще одна зустріч із Поетом. Хочеться вірити, що стежина народної любові до Василя Симоненка ніколи не заросте терном.
Оксана ГАЛАЄВА.
м. Черкаси.

"УСМІШКА ТВОЯ - ЄДИНА..."

Літературно-музичну композицію за творами відомого українського поета Василя Симоненка, 70-річчя від дня народження якого нещодавно минуло, провели учні Навчально-виховного комплексу "Українська школа-гімназія" міста Сімферополя. Композицію підготувала вчителька української літератури старших класів Ольга Сергіївна Бойченко.
В композиції було використано спогади матері поета Ганни Федорівни Щербань (роль матері виконала восьмикласниця Юля Лук'янчук) про дитячі роки свого сина (роль Василька-школярика виконав семикласник Андрійко Хатілін), уривки з інтерв'ю поета пресі тощо.
І, звичайно ж, не обійшлося без поезії. Вірші Василя Симоненка натхненно декламували учениця 9-го "а" класу Катерина Тройніна, десятикласниця Наталя Стелюкова та інші. А десятикласник Віталій Голієнко задушевно виконав пісню на слова поета "Виростеш ти, сину", музику до якої написав А. Пашкевич. Своїми спогадами про зустрічі з Василем Симоненком - тодішнім працівником черкаської обласної газети "Молодь Черкащини" поділився поет, уродженець Черкаського краю Данило Кононенко.
В 60-ті роки у "Молоді Черкащини" з благословення Василя Симоненка з'явилися перші вірші початкуючого автора. Одну з поезій, присвячених світлій пам'яті В. Симоненка, Д. Кононенко прочитав для гімназистів. Емоційно декламувала вірш Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці" з його збірки творів "Берег чекань" директор школи-гімназії Наталя Іванівна Руденко. А на закінчення учасники літературно-музичного вечора виконали пісню про Україну.
Інф. "КС".

"Я БАЧИВ, ЯК ТІ ВИРОДКИ БИЛИ ВАСИЛЯ..."

Шановний читачу, ми з вами маємо рідкісну нагоду прочитати розповідь свідка злочину, скоєного багато років тому: Олександр Григорович Сидоренко бачив, як били Василя Симоненка. Після того, як відомо, поету вже недовго лишалося жити. Якось він написав у щоденнику: "Беріть і з'їжте моє серце". Потім слово "серце" виправив на "нирки". Василь Симоненко помер у 28 років від раку нирок. До вашої уваги спогади пана Сидоренка, його свідчення. Олександр Григорович досі ними ні з ким не ділився.
Наші діти й онуки запитають: чому не допоміг? Чому мовчав стільки років? І чому, власне, поет, який написав рядки "народ мій є, народ мій завжди буде", "вибрати не можна тільки батьківщину", "упаду я зорею, мій вічний народе, на трагічний і довгий чумацький твій шлях" - був ворогом для влади?
Прекрасно, якщо вони матимуть право на такі запитання. Наші діди й прадіди, закатовані у 30-х роках, вже нічого не скажуть. Наші батьки, які стали носіями генетичного страху, можливо, звично промовчать. Але ми мусимо хоча б розповісти...
Анна Савранська,
редактор "Вісника Корсуня"

Олександр СИДОРЕНКО: "Народився я і прожив 30 років у Черкасах. У 1970 оженився і переїхав до Корсуня-Шевченківського, де й проживаю досі. Хочу розказати про один цікавий випадок, свідком якого випадково був. Проживали ми по вулиці Папаніна (зараз Сєдова) біля Кривалівського ринку. На автобусній зупинці "Папаніна" я познайомився з високим, ставним, симпатичним чоловіком - Василем. Розмовляли про футбол, про київське "Динамо", про інше. З того дня ми постійно віталися, зустрічалися на танцмайданчику клубу Рафзаводу та Першотравневого парку.
Проживав він за 100 м від нашого будинку. Не раз ми зустрічалися з ним біля бочки з пивом, де постійно була черга, і ми довго розмовляли на різні теми.
Я дізнався, що він працює в газеті "Молодь Черкащини", багато читає, але про те, що він сам пише вірші, не розказував.
Одного спекотного дня, приблизно в середині серпня 1963 року, я зі своїм напарником по роботі (працював я водієм в автобазі раднаргоспу) Миколою Бєлоножком поїхав на залізничний вокзал. Там був буфет, працював він цілодобово, і постійно продавалося холодне пиво. Купили по пляшці пива, стоїмо, п'ємо. Тут підійшов Василь, привітався, почастував нас сухенькою рибкою і підійшов до віконця буфету, щоб узяти й собі пива. До нього підійшов якийсь чолов'яга спортивної статури в світлій сорочці і світлих штанях. Про щось голосно розмовляли.
Продавець зачинила віконце. До них підійшов ще один молодий чоловік, і вони почали сперечатися. Я подумав, що це знайомі Василя, і ми не звертали на них уваги. Побачили тільки, як вибігла буфетниця і повернулася з двома міліціонерами. Вони підійшли до Василя, про щось розмовляли, я почув фразу: "Пройдьомтє с намі". Я підійшов до них, запитав Василя, в чім справа. Він сказав: "Усе нормально".
Через декілька секунд міліціонери схопили Василя за обидві руки, заламали їх на спині й повели в кімнату міліції. Пішов і я за ними, запитую хлопців у цивільному: "За що ви йому руки ламаєте?" На що один із них на мене накричав: "Хочеш 15 суток получіть? Ти же пьяний!" Він бачив, що я пив пиво.
Вікно з кімнати міліції виходило на перон. Ми з напарником підійшли до вікна - воно було відчинене - і побачили Василя, який сидів у кутку кімнати, а двоє в цивільному його били в груди і по спині. Побачили, що ми заглядаємо, і міліціонер закрив вікно. Ще хвилин з 20 ми чули стукіт у кімнаті й глухе гупання. Потім почули останню фразу, яку сказав Василь Симоненко (російською мовою): "Я считаю ниже своего достоинства с вами разговаривать".
Більше Василя я не бачив, сказали, що він помер у лікарні".
Уже після смерті Василя Симоненка доля звела по роботі на одній автобазі Олександра Григоровича з одним із тих, хто катував поета, - той сам якось сп'яну проговорився, що бив Василя... Його, як каже Олександр Григорович, на світі вже немає.
"Для чого я написав цей спомин? Якщо ще живі ті виродки в міліцейській формі, то нехай покаються перед Богом, перед могилою Василя Симоненка".
("Народне слово" № 1, 2005 р.).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 28.01.2005 > Тема "Українці мої..."