Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно Світлана Олексіївна Кочерга - член Національної Спілки письменників України, кандидат філологічних наук, автор книжок "Іфігенія в Тавриді" (сторінки кримського літопису життя Лесі Українки) та поетичної збірки "Димінуендо" - відзначила ювілей. Світлана Кочерга була однією з тих, хто стояв біля витоків музею Лесі Українки в Ялті, тривалий час була науковим працівником та його завідувачем. Життя і творчість Лесі Українки, чиє ім'я тісно пов'язане з Кримом, завжди перебувало і перебуває в полі зору Світлани Олексіївни. Багато статей, досліджень, присвячених кримському періоду творчості геніальної поетеси опублікувала дослідниця в пресі. А 2002 року в Нью-Йорку вийшла надзвичайно цінна і надзвичайно цікава книга "Листи так довго йдуть" - про знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі. Матеріали цієї книги упорядкувала, написала ґрунтовну, змістовну передмову та примітки до неї Світлана Кочерга. Книга, видана завдяки ініціативі та фінансуванню Союзу українок Америки, вводить в науковий обіг повний текст 184 листів, які склали п'ять розділів: "Листи Лесі Українки", "Листи до Лесі Українки від родичів", "Кореспонденції приятелів та знайомих до Лесі Українки", "Із родинного листування Косачів", "Із листування Кривинюків з найближчим оточенням". Наведена в книзі епістолярна спадщина охоплює 1888 - 1945 роки і дає змогу побачити в новому світлі Лесю Українку, Олену Пчілку, Ольгу Косач-Кривинюк та інших адресантів і адресатів. Говорячи про громадську діяльність нашої ювілярки, не можна не відзначити її справді величезної роботи по проведенню щорічного Літературно-мистецького свята "Лесина осінь в Ялті". Понад десять таких Лесиних свят відбулося в Ялті і левова частка в організації цих свят - на плечах цієї тендітної жінки. За справді подвижницьку роботу на теренах Лесезнавства Світлані Олексіївні Кочерзі присуджено почесне звання "Заслужений працівник культури АРК". А ще ж Світлана Олексіївна викладає українську мову та літературу в Ялтинському гуманітарному інституті. Вона одна з організаторів проведення літературного Лесиного конкурсу "Кримська плеяда" серед учнівської та студентської молоді.
Щиро дивуєшся і трішечки заздриш: як тільки їй усе це вдається робити? Де вона відшукує сили, енергію, час, щоб і провести екскурсію в музеї Лесі Українки, і написати статтю, і підготувати до друку твори молодих авторів та ще ж і самій писати свої власні вірші? Адже Світлана Кочерга насамперед поетка. Поетка, не побоюся сказати, справді дуже талановита, високоінтелектуальна, сучасна. Пригадується, якось в одному з своїх інтерв'ю на запитання "про що ваші вірші" Світлана Кочерга відповіла: "Довкола багато чудового і цікавого. Життя барвисте і акварельне, як у нас в Ялті, де я мешкаю. Та з роками я зосереджуюсь усе більше на своїй душі, а вона у мене, як і в більшості людей "графічна": чорно-біла. Ось у цих чорно-білих лабіринтах я й намагаюся розібратись. У цьому суть моєї поезії". А ще на запитання кореспондентки, чи "вона щаслива людина?" Світлана Олексіївна відповіла: "Мені багато в чому поталанило. Перш за все, в тому, що я живу в Україні, а не в якійсь іншій країні. Чесно кажучи, коли я просинаюсь, відразу ж вмикаю передачу "Доброго ранку, Україно! І коли чую українські пісні, рідну мову, радію і відчуваю велике щастя від того, що я живу у своїй країні і можу їй чимось допомогти: своїми знаннями, своєї працею, своїми віршами".
І в цих словах вся Світлана Кочерга - принципова, чесна, чиста душею, відкрита серцем. З нею приємно спілкуватися, її відрадно слухати. Я пишаюся тим, що в свої студентські літа, а Світлана навчалась на українському відділенні Сімферопольського державного університету (нині Таврійський національний університет) вона відвідувала заняття літературної студії при Кримській письменницькій організації, а я був керівником тієї молодіжно-літературної студії. Приємно, бо Світлана Кочерга з літстудійця виросла до чудового професійного поета, знаного не лише в Криму. Вірю, що поетка-землячка ще не раз порадує шанувальників художнього слова своїми новими віршами, книгами.
Люба Світлано Олексіївно!
Хай збувається світле, омріяне,
Хай Вам спать не дають солов'ї.
Ваша нива не вся ще засіяна -
Мудрим словом засійте її!

Р. S. "Кримська світлиця" активним дописувачем якої Ви є, бажає Вам здоров'я, щастя, радості, любові. А ще пропонує своїм читачам Ваші, Світлано Олексіївно, вірші.

Світлана КОЧЕРГА

*   *   *

З обличчям строгим, як в труні,
ти рівно дихаєш у сні.
Де дівся той іскристий усміх,
з яким колись кульгавий бусол
приніс тебе в поділ мені?
Звідкіль відчаю вічний слід
побіля уст ночами ліг?
Й не змив його лискучий ранок,
і вечора не вкрив серпанок
під синім небом юних літ?
За що у рот втикав свій кляп
крижинорукий переляк?
За що втопали у криниці
розстріляні твої зіниці
й сльоза крутий мостила шлях?
Надій міліло портмоне,
а ти не кликала мене -
зітханням, жестом,
зойком словом!..
І не шукала світлий сховок,
дитинство де твоє ясне.
Розлука тисне на педаль.
Цвіте за вікнами мигдаль.
А я лиш знаю - mea culpa...
О ти, моя святкова кулька,
Яку відносить вітром в даль.

*   *   *

Оплакана, розпластана ментальність,
немов орнамент по горизонталі.
А небо кличе нас в астральні ралі
чомусь лише опісля вакханалій.
Складемось враз в стовпи й сталеві вежі
і крутимось в підхмар'ї вітряками,
що всім здається: ми таки не лежні,
і німб наш не обмежиться мисками.
Обдмухані, дзвінкі і зашарілі!..
Та мухами покотимось небавом
до верб над ставом, де зірки зотліли,
і плесо мерехтить, як хіть, стобарвно.

*   *   *

Поезія - гра? Порожні квадрати.
Поезія - грати, й очі до страти.
А хтось поміж тою і тою пером
вирізьблює тихий самотній паром.

Це ліпше, ніж табором шумно й пихато
життя жалюгідне вгортати у шати.
Здирай і з поезії віхті окрас.
Поезія - поза? І спазма. І Спас.

*   *   *

Ти ще мчишся вперед, але вже по інерції,
і палітру пожежі огортає вже дим.
Час ще блимає фарами запопадливих версій,
без котрих засипаєш лише молодим.
Таїни вже нема: все на світі минає,
все відносно, й міняється мінус на плюс.
вчора-справжнє всміхається ликами майя,
й те, чому по інерції я ще молюсь.
І дарма натискати перелякані гальма,
хоч викручуй, хоч ні - вже безсиле кермо,
тільки прямо, де прірва жадана й нагальна,
і останнє із уст "Боже правий, помо..."
нелукаве, нехтиве.
Та ще стелиться траса,
глузду грішному й грубому наперекір.
І лише починаються ще не звідані страсті -
по інерції серця, повір.

*   *   *

Я дерево.
Не кличте в вись літати,
бо буря бунту стовбур не схитне.
Та лиш торкнись, як блискавка,
 й багаттям
вся міць моя й трухлявість
 спалахне.
Якби отак, щоб обернутись
 в іскри!..
Але чи я та Мавка, та верба?
Я - кипарис, мій шпиль -
 мов гостре вістря,
хоча таких, як я, навкруг юрба.
Я - дерево. Я тільки хмиз й колода.
Мені кроїти лячно крила з крон.
Здійматись під крайнебом
 вгору зроду
не до снаги нам,
 не спаливши бронх.
А зорі мерехтять
 рясніше й швидше,
і їх довкола - цілий легіон.
І голос твій, ні! - шепіт -
 ближче й ближче...
А я тремчу! Невже лечу? Либонь...

*   *   *

О, тиха радість - прорости
з тісної сфери шкарлупи,
що латами служила "я"!..
Ну, здрастуй, світе, я твоя.
Дощі й сніги, вітри й проміння
все-все жадане й неодмінне,
і сміх, і плач, і анапест,
і Гамлета грядущий тест.
О, що за радість - проривати,
ламати легко власні лати
стеблом зеленим - і рости!
Лиш не розхлюпати б роси...

*   *   *

Розстріляний сон.
Синіють цитати
монологів твоїх очей.
Світло вмикаю. Краще встати,
вгамувати під серцем щем.
Сторінок шелест.
Рядки, що спиті
нещодавно
так спрагло
вдвох.
Привиддя віршів
 (їх кроки, схлипи),
нерожденних в своє різдво.
І кожний спогад шовкова тиша
пеленає щомить.
Невміч
згортає морок,
неначе нищить
плащаницю святу,
ніч.

*   *   *

Любити - літати?
Якби то,
якби то...
Тунель проривати,
 навколішках бити
у темряві пекла породу тверду,
якщо вже написано так на роду.
З'єднати два світа інакше -
 лиш в казці.
Та втім, чи вдавалось
 у робі і в касці
комусь протягти
 цю підземну струну?
І все ж я каратися в кратер нирну.
й повзтиму поволі,
 і стукотом серця
шукатиму теплі долоні простерті,
допоки мене не накриє обвал
уже за велінням
 сильніших кувалд.

ХТОСЬ

У пошуках себе, втікаючи від себе,
зависнувши вкотре
 у хронотопі "між",
долаючи в собі експансію амеби
під поглядом з небес,
 що крає нас, як ніж,
засліплена душа -
 у вакуумі люднім.
Жнивує день при дні
 останній голокост.
І як тоді пройти
 повз магію прелюдій
Оазів Аазеля, в які заманить Хтось.

*   *   *

Хіба є вірші? Є листи,
Які нема кому писати.
Конверти, факси чи дроти
Не здатні слати їх. І сайти
Коханих не читають коди.
Хіба донести пульс і подих?
А кожний лист - хіба не вірш,
Який ніхто не прочитає?
Бо він - між слів. Немає віч,
Що проникають в поле таїн.
Для чого ж пишем ми? Для кого?
Для себе?
Для юрби?
Для Бога?

*   *   *

Дивитись за двох.
 Відчувати за двох.
Повітря вдихати за себе
 й за когось.
Відкрити, як вперше,
 дарований Логос,
Забувши його
 швидкоплинний оплот.
Змінитись в незнанім
 довкіллі самій.
Згубити себе
 і воскреснути раптом,
Як знову заблисне
 навпроти каратом
Усмішка в очах
 з-під опущених вій.
Складати вкотре ікебану
 зі слів-повій,
і боятись - невже це востаннє
хотіти отак доторкнутися длані
чиєїсь губами -
до сліз.

*   *   *

Мука господня читати твій лист,
несамовито і спрагло жаданий,
літеплих літер сумний падолист,
серце стискаючий, наче кайдани.
Ледь випрямляються аркуші два,
почерк твій рідний засліплює очі,
тільки я знаю напам'ять слова,
що на папері пізнати не хочу.
Їхня довіра багаттям пече,
їхнє лукавство
 штовхає в безодню!
Але чекатиму я ще і ще
знову відчути
 цю ласку господню.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 11.02.2005 > Тема "Українці мої..."