Версiя для друку Обговорити в форумi

Радянський історик Покровський говорив, що історія - це політика, скерована в минуле. В країні, де історики були "ковалі душ", іншої цілі історія й не могла мати. Таке практичне завдання мала історія так званої "Великої Вітчизняної війни". Під час війни назва "Вітчизняна війна", як і клич "За Родину, за Сталина", надавали ідеологічного спрямовання та запалу бійцям, а після війни ВВВ став го-ловним історичним міфом для консолідації всього радянського суспільства довкола російського народу та комуністичної партії, а День Перемоги перетворився в гучне державне свято. Брежнєв зробив День Перемоги неробочим днем.

Наскільки успішним був цей міф, можна збагнути з того, що після краху компартії і розпаду СРСР, міф

ВВВ і День Перемоги за-лишилися в силі (окрім, розуміється, прибалтійських республік, які відразу позбулися накинутих їм радянських святощів). На диво, цей міф, який був вироблений для збереження цілості радянської імперії, перебрала й Україна, яка постала в протиріччі до цього антисепаратистичного міфу. Йому залишилися вірні українська комуністична партія (властиво комуніс-тична партія України, бо назва УКП звучала б занадто "націоналістично" для російськомовних комуністів України), керована нею організація ветеранів та українська політична та економічна еліта. Колишній президент Кучма, який полюбляє історію, не раз наголошував під час державних свят, що стара історична правда мусить залишитися незмінною, а Міністерство освіти дорікало учителям за те, що "цураються" тої назви в школі.

Надходить 60-та річниця закінчення німецько-радянської війни, і виринає два питання:

1) чи відповідає історичній правді вся радянська ідеологія про ВВВ, а якщо ні, то

2) чи є корисним для України дальше придержуватися цього міфу?

Зупинімося перше на тому, з чого складається міф ВВВ. В ньому можна вирізнити три головні елементи:

а) на захист спільної вітчизни піднявся увесь радянський народ, який і дав цій війні таку назву;

б) спільним зусиллям Червона армія визволила окуповані фашистами землі, в тому числі й Україну;

в) переможцем був радянський народ і тому перемога була одна для всіх.

Таке тлумачення війни стало аксіоматичним для радянської історіографії, і в такому дусі плекали в багатонаціональній імперії почуття єдності і національну

самосвідомість в російського та неросійських народів. Російському народові віддавалася першість (ще Сталін проголосив його вищі заслуги, як єдиного, який не захитався у своїй вірності сталінському режимові). Інші народи зберігалися як неросійські нації (і могли навіть зберігати "національні" мови - про російську мову не говорилося як "національну"!), але їхнє існування без опіки й допомоги старшого російського брата було немислиме.

Чи був міф ВВВ побудований на історичній правді? До якоїсь міри так; усі модерні міфи містять відповідну частину реальності. Така велика війна справді відбулася, в ній брали участь проти ворога мільйони радянських вояків, переможцями були союзні війська, в тому числі й Червона армія. Але чи для українського народу війна була такою, як її описує міф?

1. Ми знаємо тепер з численних документів та спогадів, що увесь народ не повстав проти військ Осі, в кожному разі, такого всенародного піднесення не було на початку війни. Німців вітали як визволителів не лише в Галичині (як це твердила колись і ще тепер комуністична пропаганда), але також і в центральній та східній Україні. На це є документи. Ба! На німців чекали як на визволителів також в Білорусі і навіть в Росії, на що також є архівні матеріали. Російський історик Б. В. Соколов констатує: "В первые месяцы войны значительная часть населения видела в немцах освободителей от большевиков". (Оккупация, Москва, 2002. с. 38). В Орловській, а нині - в Брянській області створилася так звана Локотская республика з Русской освободительной народной армией (РОНА). Про мільйонну Русскую освободительную армию (РОА) Власова пояснювати, мабуть, зайве. Лише нелюдське збиткування над полоненими та цивільним населенням врешті підняло народ проти німців.

2. Червона армія не могла визволити Україну тому, що це не було її завданням. ЧА мала лише відвоювати Україну від Німеччини (та її союзників) та прилучити назад до сталінської імперії зла. Це вона і виконала. Гітлерівський тоталітарний режим зник з України і його заступив сталінський тоталітарний режим. Можна аргументувати, що Червона армія врятувала український народ від фізичного знищення, яке йому приготовляла нацистська ідеологія, але не можна твердити, що ЧА Україну визволила. Жодного визволення не було, бо "визволити" означає надати ВОЛЮ. Якщо нема волі, нема визволення. Це проста логіка.

Цікаво порівняти "визволення" України з визволенням інших країн. Союзні війська справді визволили Францію: Франція позбулася чужої влади і здобула національну незалежність; на місце нацистського режиму (окупованої частини) і фашистського (Віші) прийшла демократична республіка; французи здобули економічну, соціальну, культурну, релігійну свободу. Навіть німці були в якомусь розумінні визволені, бо відразу позбулися тоталітаризму (окрім Східної Німеччини), хоча національна незалежність прийшла пізніше. Цікаво порівняти Росію з Україною: та частина Росії, яка була окупована (часткова окупація Росії - одна з різниць війни на українській та російській територіях), не здобула ні соціальної, ні політичної, ні економічної волі. Зате вона здобула національну волю. Україна не здобула жодної волі, включно з національною. УРСР залишилася підпорядкована Москві так, як до війни.

3. У своїй другій кремлівській промові до командирів у червні 1945 р. Сталін підніс чарку за "людей, которых считают "винтиками" великого государственного механизма, но без которых все мы - маршалы и командующие фронтами и армиями, говоря грубо, ни черта не стоим". Слово "винтик" Сталін повторив кілька разів. Переможцям дістаються плоди перемоги. Ці плоди по війні дістали не "винтики" великої машини, а керманичі тої машини. Якщо б "винтики" були переможцями, то вони були б дістали назад свою землю, так як цього хотіли і сподівалися дістати після війни.

Міф ВВВ побудований на неправді, яка була корисна для радянського режиму. Але чи є сенс сьогодні зберігати цю неправду і цей імперо-консолідуючий міф в Україні, де державотворчий процес ще незавершений? Думаю, що ні.

Цей міф далі ділить українських ветеранів на "переможців" і "переможених", далі не визнає заслуги одинокої військової формації, яка під час німецько-радянської війни боролася проти обох тоталітарних режимів з осередками в чужих країнах (Москва і Берлін). Він посилює ностальгію за радянською імперією і спиняє вироблення української демократичної держави і українського повноцінного суспільства.

Чому б Україні не замінити День Перемоги на День Пам'яті? Навіщо ж плекати ворожнечу всередині однієї країни і передавати її у спадок новим і новим поколінням українців? Хіба це буде зміцнювати єдину українську політичну націю? І задля цієї мети хай стане мужності і розуму сісти за один стіл - чи то робочий, чи святковий - і червоноармійцю, і упівцю, і члену Дивізії "Галичина". Так уже давно поводяться колишні вороги в усіх цивілізованих країнах Європи!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.02.2005 > Тема ""Білі плями" історії"