Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у №1 - 8).

Отже, деякі українські ієрархи: Терлецький, Рагоза, Іпатій Потій, прийшли до висновку: а чому не визнати зверхність римського папи, але навпростець, не через посередництво польської церкви? Папа підтримав цю ідею, і в 1596 р. у Бересті (тепер Білорусь) було проголошено унію, яка викликала неоднозначне ставлення і духовенства, і мирян. Щодо польської сторони, то король і вище духовенство спочатку дуже підтримували унію і лише згодом переконалися, що їх обхитрили. Тепер уже не можна було вимагати від українців переходу в католицизм і взагалі стало важче їх переслідувати, бо вони були під безпосереднім захистом Риму. Тому греко-католицькі священики були у значно меншій залежності від держави, ніж православні священики на тих землях, які після так званої Переяславської ради, а потім після Андрусівського миру ввійшли до складу Московії, де церква була в повній залежності від царя.
Щоб людина почала цікавитися якимись іншими питаннями, крім шматка хліба для сім'ї, вона повинна отримати певну освіту, до того ж у дитинстві жити у відповідній атмосфері. Ясна річ, що таку атмосферу й освіту мали, в першу чергу, діти духовенства. Тому, коли в XIX столітті починається відродження національної самосвідомості в Галичині, очолили цей процес саме священики. Відомими письменниками стали священики Маркіян Шашкевич, Олександр Духнович, Сидір Воробкевич та ін.
Із такого середовища вийшов і Степан Бандера. Батько його, Андрій Бандера, був одружений з Мирославою Глодзінською, батько якої, Володимир Глодзінський, був священиком у вже згаданому Старому Угринові, де потім його змінив зять. Сім'я Бандерів була багатодітною: в 1907 р. народилася Марта-Марія, в 1909 р. - Степан, в 1911 р. - Олександр, в 1913 р. - Володимира, в 1915 р. - Василь, в 1917 р. - Оксана, в 1921 році - Богдан. Була ще маленька Мирослава, яка померла немовлям, і того ж 1922 року померла від туберкульозу горла мати цих сімох дітей. Оскільки в різних, - історичних, публіцистичних, художніх, - книжках радянського видання постійно підкреслювалося, що туберкульоз - це хвороба бідних у капіталістичних країнах, результат важкої праці, поганих побутових умов і недоїдання, то можна зробити висновок, що сім'я Бандерів не жила в розкошах.
Зрештою, Ярослав Рак, який знав Бандеру, ще коли вони навчалися в стрийській гімназії, в своїх спогадах зазначав: "Він був низького росту, шатен, дуже бідно одягнений".
Щоб надалі не відвертати увагу від головної особи, - Степана Бандери, - дуже коротко про його сестер і братів. Після смерті матері двох дівчаток, Володимиру й Оксану, забрали родичі, і вони виховувалися на Тернопіллі: Володимира - у дядька в селі Ягольниця-Нагорянка, а Оксана - у тітки в селі Кобиволоки. В 1933 році Оксана повернулася до батька, а 22 травня 1941 р. Андрій Бандера з двома доньками були арештовані і вивезені до Києва. Там 8 липня 1941 р. священика Андрія Бандеру судили і через три дні розстріляли (хоча у вироку було сказано, що його можна оскаржити впродовж 5-ти днів; заслуговує на увагу також фраза: "... без конфіскації майна за відсутністю такого"), а доньок Марту і Оксану без суду вивезли на вічне поселення в Красноярський край.
У процесі роботи над книгою авторка побувала в Стрию, де ще живуть дві сестри Бандери - Володимира й Оксана. Дві невисокі, тихі, зовсім сиві бабусі, до яких найкраще підходить визначення "голубоньки сивенькі". За що було змарновано їхнє життя? Адже Оксані було всього 5 років, як її забрали з дому, вона брата могла й не пам'ятати. Як, зрештою, перераховуючи авторці своїх братів і сестер, вона забула назвати Богдана.
І тим не менше, Марта-Марія й Оксана все своє життя провели в Красноярському краї, працювали в колгоспах на важких роботах, не вийшли заміж, не мали дітей. Єдине, може, щастя, що сестер не розлучали. Зате дуже часто перевозили з місця на місце. На питання, як їм там жилося, Оксана Бандера відповіла: "Та можна було б жити, якби нас так часто не перевозили. Тільки обживешся, познайомишся з людьми - а тебе вже знову везуть в інше місце". В 1953 р. обох сестер доставили в Москву на Лубянку і там вимагали від них, щоб вони виступили з публічним засудженням свого брата, але вони твердо відмовилися, їх протримали два місяці і знову відправили в це безстрокове заслання. В 1960 р. їм видали паспорти, і вони могли б звідти поїхати, але куди їм було їхати? Тим більше, їх попередили, що на Україні їх не пропишуть. До того ж Марта-Марія хворіла. То вже залишилися там, де прожили 20 років. Минуло ще 20 років, Марта-Марія померла, а Оксана лише в 1989 р. зважилася повернутися на рідну землю, відбувши 49 років заслання. Та й то не сама зважилася, - приїхала за нею з Галичини така дуже енергійна жінка на ім'я Марія Вульчин і забрала з собою. Оксана довго вагалася: побоювалася, що це може бути провокація, і не могла могилу сестри залишити. Зрештою, п. Марія Вульчин через рік перевезла прах найстаршої з сестер Бандер, і тепер вона похована в Старому Угринові поруч з матір'ю.
Трохи ласкавішою була доля до їхньої третьої сестри, Володимири. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, теж священика. Дітей у них було багато: першою народилася донька Мирослава, а потім п'ять синів. Отця Теодора не раз арештовували: то поляки, то німці, то в 1945 р. енкаведисти, так що "певний досвід" у нього в цій справі був. Тому, мабуть, він не дуже злякався, коли 23 березня 1946 р. його черговий раз арештовують. Але на цей раз арештовують і його дружину, а 7 вересня суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років таборів, їхніх шістьох маленьких дітей (найменшому, Миколці, ще не виповнилося року) відправили в дитячий будинок, але родичам, на щастя, вдалося їх звідти розібрати. Через три роки о. Теодор Давидюк помер у Мордовії, а Володимира Давидюк відбула свій строк повністю, - до речі, їй в документах до прізвища Давидюк додали ще й Бандера, щоб начальство відразу бачило, з ким має справу. В 1953 р. її також привозили до Москви, але вона теж відмовилася купувати собі волю ціною паплюження брата. Не зламало її навіть те, що десь без неї росли її шестеро дітей. Вочевидь, всі Бандери відзначалися великою силою волі. Повезло їй лише в одному: коли вона звільнилася в 1956 р., їй вдалося повернутися на Західну Україну, де вона жила при доньці.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.02.2005 > Тема "Українці мої..."