Версiя для друку Обговорити в форумi

"Як ви могли таке надрукувати?!" - отак зустрів дехто з читачів появу в минулому номері "Кримської світлиці" роздумів канадського українця Романа Сербина під заголовком "Чия була перемога в так званій "Великій Вітчизняній війні". Мовляв, які можуть бути сумніви: наша, спільна, народна, бо скільки ж мільйонів людей за неї життя віддали. Ми схиляємо голови перед тими, хто поклав своє життя на олтар перемоги над гітлерівською чумою (60-річчя Перемоги відзначатиме у травні увесь світ). Але як в той же час не пом'янути трагічно загиблого в ту війну західного українця Василя Соляра, чий син, Микола Васильович Соляр, літній вже, випрацьований чоловік (30 років - трактористом) прийшов до нас в редакцію із списаним гіркими спогадами зошитом. Бо не від німецької, а саме від радянської кулі загинув у ту страшну війну його батько...
Автор цих спогадів мешкає нині в селі Гаршине Сакського району. Нелегке життя йому дісталося: і більшовицькі, і гітлерівські кулі шугали над ним. Не з чиїхось розповідей знає він, хто такі вояки УПА (до яких подався згодом і його брат Юрко). На його очах радянські вояки, переслідуючи українських повстанців, спалили батьківську хату та вбили ні в чому не винного батька, заронивши в душу хлопчика гіркоту і недовіру до радянських цінностей, що "утверджувалися" таким чином. Він своїми дитячими ногами пройшов тернистий шлях переселенця з польських територій, де українці жили століттями. І подальші  події вже на території радянської України лише підтвердили: не знайти йому в Радянському Союзі ні рідної домівки, ні рідної влади. Може, лише тепер, в незалежній Україні після останніх виборів з'явилася надія, якої так бракувало змолоду...

В серпні 1944 року фронт докотився і до нас на Лемківщину. Зранку почалася артилерійська перестрілка між радянськими і німецькими позиціями. Наша хата стояла на узгір'ї біля самого лісу. Коли в лісі, недалеко від хати, почали вибухати снаряди, батько спішно зібрав нас всіх, ми забрали худобу і покинули хату. Спустилися вниз до глибокого потоку, бо там було безпечно. Над нами свистіли снаряди. Я дуже боявся, але батько мене заспокоював, що тут не впаде жоден снаряд. Батько мій воював у австрійській армії в 1916 році, потім потрапив у полон до росіян, а повернувся додому вже після революції в Росії. Під вечір стрілянина припинилася, і ми повернулися до хати. Німці відступили. А вранці прийшли радянські солдати.
Запеклі бої точилися на Дуклінському і Ужоцькому перевалах десь зо два місяці. Гуркотіла канонада, аж земля дрижала. Радянські війська ціною великих втрат прорвали німецьку оборону і вступили в Закарпаття і Словаччину. Совєти стали відбудовувати старий-новий кордон на річці Сян. Старий, бо там вже колись проходив кордон між німецькою і радянською імперіями в 1939 - 1941 рр., так звана лінія Керзона. Тоді в 1940 - 1941 роках молоді галичани тікали до нас в Закерзоння, рятуючись від більшовицького терору, німецькі солдати їх ловили, але відпускали. В Галичині і на Волині радянські війська почали проводити масові облави і великі військові операції проти УПА. Тому деякі сотні стали переходити в Закерзоння.
Сотня "Веселого" перейшла кордон в ніч на 4 грудня 1944 року, пішла на захід. Пройшовши горою, повстанці потрапили до нашого сусіди. Там сотня розділилася, одна чота прийшла до нас. В цей день було свято Введення. Мати встала рано, затопила піч, стала готувати обід. Мій брат Ілько теж встав рано, порався біля худоби. В хаті було ще темно, горіла лампа. Раптом люто загавкав наш пес Дунай, мати затривожилася, вийшла надвір і остовпіла. До хати йшло якесь військо - один за одним, передні входили вже в хату. Від шуму і собачого гавкоту я прокинувся і побачив, що в хату набилося багато людей. Всі не вміщалися, стояли в сінях, на їхніх плечах були великі клунки-рюкзаки, деякі повстанці були в білих маскхалатах (мабуть, розвідники). Вони були голодні і виснажені, просили в матері їжі. Напередодні свята мати пекла хліб, тож дала їм декілька хлібин і вершкового масла. Їхній командир краяв по скибці хліб і давав повстанцям, але всіх нагодувати не могли, бо їх було багато, може, півсотні, може, більше.
На жаль, прикордонники їх вистежили, бо зробити це було неважко: на снігу залишалися сліди. Прикордонники відкрили вогонь по нашій хаті, перші автоматні і кулеметні черги пройшли понад самою стелею, кулі легко пробивали дерев'яні стіни. Попадали образи зі стін, пробиті кулями. Другі черги пройшли нижче. Повстанці полягали на долівку, потім побачили задні двері за піччю і почали тікати до лісу. За хвилину хата вже спорожніла. Залишилися лежати декілька вбитих повстанців. Батько лежав на долівці, Ілько сховався десь в коморі, ми з матір'ю сховалися в яму (погріб), який був у хаті. Яма була глибока, зверху накривалася дерев'яним віком, і в ній було безпечно. Стрілянина не вщухала. А потім загорілася наша хата. Не знаю, скільки ми з мамою сиділи в ямі, може, хвилин двадцять, але ми не знали, що хата горить, і задихнулися б, якби не наш Ілько, який, ризикуючи своїм життям, під кулями знайшов нас.
Мати наказала батькові взяти мене і тікати до лісу, а сама побігла до корів. Батько був хворий, у нього боліла нога. Спираючись на палицю, він вивів мене через задні двері, але, ступивши кілька кроків, впав, як підкошений. Я стояв біля нього і кликав, але батько не обізвався. Я не знав, що мені робити, стало страшно, хотілося повернутися в хату і сховатися, але я згадав, як мати казала, щоб ми тікали до лісу. І я побіг. На краю лісу я зупинився. За деревами лежали прикордонники, вони стріляли в нашу хату з автоматів. Я стояв на краю лісу в полотняній сорочці і полотняних штанях, босий, і плакав, кликав маму. Нарешті я побачив, що мати виганяє корів. Прикордонники теж побачили її і припинили стріляти. Мати прибігла до мене, спитала, де тато. Я розповів, що його вбили. Вона хотіла піти до нього, але прикордонники її не пустили.
Потім ми пішли в село до стрика Федора. Мати розповіла, що з нами сталося. Мене нагодували, поклали на піч, я зігрівся і заснув міцним сном до самого ранку.
А вранці стрик Федір, мій брат Юрко і мати пішли до нашої хати. Прикордонників вже не було. Хата згоріла, тільки піч і комин стояли. Біля згарища знайшли обгорілий труп мого батька, привезли його в село і поховали на цвинтарі біля церкви.
Мати дуже тужила, бо хата згоріла, чоловік загинув, а ще й Ілько не повернуся в село, і ми думали, що його спіймали прикордонники. Ілька привезли аж третього дня з Дверника, пораненого. Він втратив багато крові, був в лихоманці. Стрик з іншого села привіз лікаря, який оглянув рану і сказав, що треба робити операцію. Везти до Сянока мати побоялася, бо там були поляки. Можна було звернутися до УПА, вони теж надали б медичної допомоги, але мати цього на зробила. Ілько довго хворів, але видужав. Рана зажила, але він став кульгати.
Ми стали жити в дядька Федора. Весною 1945-го пішла чутка, що поляки будуть нас виселяти, але цього не сталося, можливо, УПА добре їм дошкуляла, а може, не дійшла черга. В Бескидах під самим Закарпаттям і біля словацького кордону стояли великі підрозділи УПА, декілька куренів. Звідти вони робили рейди в Словаччину, Польщу, скрізь, де жили етнічні українці.
Наступив 1946 рік. Весна була рання і тепла. Селяни спішили посіяти ярину, посадили городину. Вже закінчувався травень, ярина добре зазеленіла, жито викинуло колос. Був теплий сонячний день. І тут як сніг на голову в наше село Руське вдерлися польські солдати. Вони оточили село, нікого не випускали. До стрика зайшов офіцер з солдатами, вийняв з кишені якісь фотографії, довго дивився на них, потім на стрика, казав, що шукає бандитів, але не знайшов подібних до тих фотографій, а якби знайшов, то розстріляв би. Потім офіцер сказав нам, щоб ми покинули хату. Дядько Федір запряг кобилу, посадив на воза свою жінку з малими дітьми, стару матір - мою бабцю, набрав картоплі, муки, якийсь посуд, позаду прив'язав своїх корів і виїхав з подвір'я. У нас не було ні коня, ні воза, ні майна. Мати взяла корів і ми пішли з нею пішки. Біля Сяну на лузі поляки нас зупинили, і ми чекали, поки не збереться все село. А тоді цей довгий обоз, оточений зо всіх боків польськими солдатами, рушив вздовж лівого берегу Сяну на південний схід до села Дверник. Сумне то було видовище: жінки плакали, чоловіки йшли з похиленими головами. Наші предки жили на цій землі з часів Київської Русі. Після її падіння наші землі загарбала Польща, потім більше як 100 років були під Австрією, потім знову Польща, потім - німецька окупація. Але нікому не спадала думка кудись нас виселяти. Тільки злочинні комуністичні режими Польщі та Радянського Союзу нас виселили. Про це була укладена угода між польським Комітетом національного визволення і Радянським Союзом в 1944 році. Цікаво, а від кого збирався визволяти той комітет поляків - може, від німців або москалів, які окупували Польщу в 1939 році? Таж ні - від етнічних лемків, які більше як чотириста років жили в польській державі і були лояльними громадянами Польщі.
Наш обоз прийшов до с. Дверник. Ми перейшли кордон, поляки здали нас прикордонникам, а самі повернулися в Польщу виселяти інші села. Нами стали опікуватися прикордонники. Спілкувався з нами високий, дуже суворий чоловік в цивільній одежі. То був емгебіст, він всіх нас переписав, кожну сім'ю окремо, питав, скільки в кого було поля, худоби, питав в людей, хто пішов до УПА, але хто ж зізнається. Наші люди були порядні, ніхто нікого не видав, а якби видав, то повезли б напевно до Сибіру і нас теж, бо мій брат Юрко пішов в УПА, потім нелегально повернувся і розшукав нас вже в Залокті і більше в "партизанку" не ходив. Нас вже ніхто не охороняв. Табір рушив до м. Устріки через села Смільник, Літовисько. Смільник - то було рідне село моєї мами. Ми прийшли до її хати, мати розплакалася. Попрощавшись з її сестрами і братом Іваном, ми пішли доганяти наших односельців.
Під вечір наша колона переселенців прибула до Устрік. Нас повантажили разом з худобою в криті вагони і повезли, навіть не сказавши куди. Вночі привезли до Самбора. Вранці вагон розвантажили прямо на колію, худоба наша зголодніла. Я з хлопцями погнав її пасти на пустир біля міста. Потім нас по дві - три сім'ї розділили по селах, де були порожні хати. Ми потрапили в село Голодівка, присілок біля Мокрин Підбузького району Дрогобицької області. Поселили нас тимчасово до якогось дядька, поки районне начальство шукало нам житло, але не знайшло. Це село хоч і називалося Голодівка, але ніхто в нім не голодував, а, як нам здавалося, люди жили в достатку.
В селі був гарний паровий млин, в ньому селяни питлювали муку, а потім пекли білий хліб. Мати дуже дивувалася, бо в нас на Лемківщині білий хліб ніхто не їв, хіба що на великі свята. А на прикарпатській рівнині добре родила пшениця. Колгоспів ще не було. І хоч сталінський режим обклав селян непомірними податками, але залишалося і на прожиток. В цьому селі пустої хати не знайшлося для нас, і районне начальство погнало нас аж в Карпати. Ми пройшли по селах Винники, Уріж, Підмонастир, Підбуж.
В гірському селі Залокоть нас поселили в старій єврейській хаті. Там хтось жив, але їх терміново відселили. Мати не хотіла селитися в цю хату, але вибору в нас не було. Хата була стара, вже сипався поріг. У нас виникла проблема з худобою, бо не було стайні. Видно, мешканці хати худобу не тримали. Хата була велика - чотири кімнати. З однієї ми зробили стайню. Почали обживатися на новому місці, стали заводити стосунки з нашими сусідами. Місцеві люди ставилися до нас добре, співчували, вони розуміли, що ми не за своєю волею тут опинилися. Допомагали, чим могли, спасибі їм за це. Радянська влада виділила нам деякі продукти, звільнила нас на два роки від податків. Наділили нам два гектари землі, і ми почали потроху господарювати.
Районне начальство запропонувало кредит в банку на два роки, мати спокусилася і взяла. Брали й інші переселенці. Я не знаю, скільки взяла тих грошей мати - дві чи три тисячі - і куди їх витратила (а на цю мізерну суму можна було купити хіба що кілька буханок хлібу),  але через ту позику ми потрапили у велику халепу. В 1947 році була грошова реформа: за старих 10 рублів давали один. Мати пішла в банк, щоб нам перерахували на нові, але чиновники сказали їй, що вони перераховують тільки тим, кому винна держава, а хто винний державі, то сума залишається незмінною. Я не знаю, чи то було правильно, чи то просто обманули неграмотну жінку. Таким чином наш борг державі зріс в десять разів. То була для  нас катастрофа. Два роки швидко минули, потрібно було повертати в банк гроші, почала рости пеня, а у нас грошей не було. Скінчилось для нас це тим, що з банку прийшов агент з міліціонером і забрав корову.
В 1949 році почалась колективізація, забрали в нас ті два гектари землі, що наділили нам в 1947 році, і нас з матір'ю загнали в колгосп. Головою колгоспу вибрали місцевого, колись доброго ґазду, але він швидко спився, потім прислали іншого - чужого. Справи в колгоспі йшли вкрай погано, на трудодні майже нічого не давали. Моя мати працювала в полі, жала снопи. В кінці року мати одержала натуроплату на трудодні - півмішка житніх відходів, годних тільки курям на корм. Люди дуже збідніли, виживали тільки за рахунок присадибних ділянок.
Я закінчив школу і хотів поступити в Бориславське ремісниче училище, там готували спеціалістів для нафтогазової промисловості. Пройшов медкомісію, склав іспити. Але не пощастило... Бажаючих вчитися було набагато більше, ніж потрібно, і коли я прийшов 1 вересня на заняття, мені раптово повернули документи, сказали - іди працюй в колгосп. Для мене це був величезний удар, я прийшов додому злий на радянську дійсність. А як гарно співали по радіо: "Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почёт..." У мене залишилися два шляхи - або в колгоспне рабство, або кидати родину та іти на чужину.
Я вибрав другий...

с. Гаршине Сакського району.
На фото: Микола Васильович Соляр в редакції "Кримської світлиці".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 04.03.2005 > Тема ""Білі плями" історії"