Версiя для друку Обговорити в форумi

Випробувано на собі

ЯКЩО З НИХ ЗА ОТЕ "ВСЕ" ЯКНАЙСТРОГІШЕ СПИТАТИ...

Напевне ж, наші читачі ще пам'ятають нашумілу травневу історію з арештом банківського рахунку "Кримської світлиці". Як бездоганно чітко спрацювала тоді державна машина: "Світлиця" місяцями не платить Пенсійному фонду (начхати, що місяцями ніхто не платить "Світлиці"!), судові виконавці викликають редактора і попереджують, що у випадку несплати буде описане редакційне майно. Редакторські пояснення про те, що сплатити борги "Світлиця" зможе лише після відновлення її державного фінансування, до уваги не беруться: рахунок редакції негайно арештовується.
Наша історія закінчилася майже хепі-ендом: почувши про редакційні проблеми, севастопольський бізнесмен захотів втерти державі носа і перерахував редакції 6 тис. грн. на покриття боргу перед Пенсійним фондом. Кримська влада "під шумок" авансом віддала "Світлиці" усі 30 тис. грн., передбачені на видання у 2005 році дитячого додатку "Джерельце" (завдяки цьому воно сьогодні й вийшло!). Ось-ось відновиться підтримка часопису з Держбюджету України, і як не парадоксально, але саме гучний арешт "Світличного" рахунку, можливо, посприяє остаточному вирішенню проблеми з газетою.
Але парадоксальність наступної судочинної історії, до якої знову причетна "Світлиця", у тому, що саме з такого принципового кабінету Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції, куди у травні викликали редактора, раптом зателефонувала наша читачка і повідомила, що у знак протесту проти чиновницької сваволі... оголошує голодування. А про цю читачку - маму збитого машиною хлопчика і їхні післяаварійні біди - "Кримська світлиця" вже писала рівно рік тому! І треба ж - саме того дня у редакції був голова Сімферопольської районної організації УРП "Собор" і активіст Громадського контролю Іван Волобуєв. Звичайно ж, наша редакційно-партійна група негайно вирушила на місце події...

Коли "помаранчевий" Президент обіцяв звільнити українців від бандитської влади, багато хто з обивателів задавався питанням: а як це зробити... законно? Що скаже Конституція з її правами людини? А презумпція невинуватості?
З одного боку - народ стогне від сваволі, напівофіційно зведеної в ранг закону, з іншого - спробуй-но зачепи тих (а їм же - несть числа!), хто так вільготно прилаштувався при маленькій чи великій владі. Ось тут вони і згадають про своє конституційне право на труд, і про політичні репресії заволають, і судами підіпруться.
А суд наш тепер - такий же по-європейськи гуманний: навіть проливши море крові, злочинець залишається жити, і суспільство не може дати гарантій, що кров не проливатиметься далі.
...А Олег Дегтярьов пролив людської - до того ж дитячої - крові зовсім трішечки. Бо травми після зіткнення з його "фольксвагеном" десятилітнього сімферопольця Іллі Литовченка були здебільшого закритими: і оскольчатий перелом гомілки, і травми черепа та головного мозку зі струсом, тобто, як пізніше висловився суддя В. Гнусарєв: нічого страшного. Таким чином він відмовляв мене від відвідування суду, куди запрошувала мати потерпілого Тетяна Михайлівна, а ще пояснив: хлопчик здоровий, ходить в школу, а ось мати у нього надмірно емоційна.
Минув рік. Ілля й досі хворіє після наїзду на нього. Один з найтривожніших діагнозів - відмирання очного нерва. Що це таке - можна собі уявити і не маючи медичної освіти. А що ж винуватець цих страждань? Недарма в народі кажуть: силоміць копати колодязь - води не пити. А судову справу свого часу дійсно доводилося проштовхувати силою. Проте фінал, здається, твердо переконував: перемога справедливості в нашій державі таки можлива. Вироком для Олега Дегтярьова стало умовне засудження (2 роки) без права сідати за кермо (один рік) та грошова компенсація потерпілому матеріальних і моральних збитків (11 039 грн.) плюс відшкодування витрат лікарні (1 190 грн.). І хоча водій з самого моменту аварії повернувся до потерпілого спиною, але в останньому слові він "щиросердно" розкаявся (ще б пак, під тягарем доказів своєї стовідсоткової вини - адже збив дитину на пішохідному переході і їхав на червоне світло!).
Здавалося, перемогли добро і справедливість? Але ж ні. Втілення в життя винесеного вироку потребує задіяння певних механізмів. І якщо водій не виділив потерпілому хлопчику жодної копійки на лікування після аварії, то де гарантія, що він тепер настільки змінився, що принесе йому на тарілочці одинадцять тисяч? І не приніс. Аж нічогісінько. Але для того й існує у нас державна виконавча служба, щоб реалізовувати судові рішення...
Та чомусь у Залізничному відділі державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції АРК (далі - ВДВС) мама потерпілого хлопчика Тетяна Михайлівна натрапила на такий самий "нелагідний" прийом, як свого часу в суді (про це розповідалося в "КС" за 2 липня минулого року). Працівники ВДВС просто морочили жінці голову, а тим часом вже 15 липня водій відновлює право керувати машиною, до якого додається переконаність у повній безкарності у разі порушення правил з трагічними наслідками і в майбутньому.
Державний виконавець В. Дорошенко, за яким закріплена ця справа, здавався безпомічним і наївним. Оскільки О. Дегтярьов запрошення з'явитися до ВДВС проігнорував, він двічі сходив до нього додому. Один раз "поцілував" замок, а вдруге - "взяв інтерв'ю" у дружини розшукуваного, яка вже нібито... позбулася цього свого статусу, а її екс-чоловік, з її слів, кілька місяців тому відбув у невідомому напрямку. Державний виконавець чомусь перейнявся до неї надзвичайною довірою і навіть не поцікавився, чи існує документ про розлучення. Раз ні, то на немає і суду немає - схоже, саме такої позиції він вирішив дотримуватись надалі. Хоча не знайти О. Дегтярьова було все-таки важче, ніж знайти. Сама Тетяна Михайлівна зустрічала його неодноразово, знає його нову "конспіративну" адресу і могла б доставити туди працівників ВДВС. Ні, вона не наймала приватних агентів. Просто в Державному департаменті з виконання вироків Залізничного району, куди умовно засуджений водій повинен ходити щомісяця відмічатися, знають його адресу, а, можливо, і місце перебування "фольксвагена", який так спритно "утік" від державних виконавців. Усні заяви з цього приводу Тетяни Михайлівни забуваються, а письмові - губляться, як і багато інших документів.
А ми ж з вами всі колись навчалися у школі і пам'ятаємо, що буває, коли двієчник десь "губить" свого зошита або щоденника (чи таке лише за радянської школи було?). Це ж НП! Бо всі ж розуміють - не загубив, а вже починає хитрувати.
А ось державним службовцям, судовим виконавцям, виявляється, губити документи цілком дозволяється. І ніяких тобі батьківських зборів і лозини вдома. Пошукати "фольксваген-гольф" судовий виконавець взявся лише тоді, коли Тетяна Михайлівна вже конкретно вказала сторінку судової справи (224), де зазначено, що слідчим на автомобіль накладено арешт, а також звернулася зі скаргою в управління юстиції АРК.
І відповідь зі служби ДАІ таки була одержана. Але прийшла вона лише наприкінці червня цього року, хоча державний виконавець стверджує, що послав запит ще 26.07 2004 року. Так само, з-під палки, звертався (або ж не звертався) В. Дорошенко в Державне податкове управління, аби встановити місце роботи боржника, оскільки відповіді так і не одержав (а мусив би, за законом, одержати в п'ятиденний термін!).
І тут навіть не второпати, хто у чому винний. В народі це називається простим словом - "бардак". А як же назвати ті події, які "десант" з "Кримської світлиці" наочно спостерігав позаминулого тижня (напередодні Дня державного службовця!) в Залізничному відділі державної виконавчої служби, одразу і не збагнути (так і кортить - також по-народному...). Тому що місцеві працівники (сама чула) і матюки гнути не соромляться, і цигарки смалять під табличками "Палити заборонено". Тож цілком в їхньому стилі у Тетяни Михайлівни Литовченко, яка відмовилася покинути кабінет, поки її справа, нарешті, не зрушиться з місця, просто забрали речі і винесли в коридор, поклавши на стілець поруч з іншими відвідувачами. А там, окрім паперів і довідок, був ще й записничок з грошима. Зрозуміло, що кожен мав би кинутися услід за своїми речами. Але ж тільки не Тетяна Михайлівна, бо вона, доведена до відчаю, вирішила сидіти в кабінеті до перемоги. Не злякалася, коли державний виконавець пообіцяв її оштрафувати. "І одержите те ж, що я від Дегтярьова", - відповіла йому. Не зламалася і після візиту начальника ВДВС В. Клімакова, який теж намагався вплинути на жінку.
Чим все це закінчилося б - невідомо, якби на допомогу не прибула "Кримська світлиця" в особі її головного редактора, автора цих рядків, а з нами й однопартійця кримського прем'єр-міністра, активіста Громадського контролю Івана Волобуєва. Спочатку з нами пробували вчинити, як і з речами Тетяни Михайлівни, посилаючись на те, що нібито треба приймати відвідувачів (яких і близько не було). Що ж, чоловіки пішли до начальства, а я залишилась стерегти речі, які занести з коридору до кабінету і повернути потерпілій той, хто їх виніс, навідріз відмовлявся, заявляючи, що він до них... і не торкався (о, держслужбовські чесноти!). Та ще, напевне, побоювався, що за три години "відчуження" гроші із записничка цілком могли пропасти. "Раптом вона скаже, що там було 10 тисяч!" - пояснили мені його поведінку колеги.
В записничку було лише 50 гривень, і вони справді спочатку пропали, а потім їх дивом "знайшов" нібито під стільцем (хоч свідки бачили зовсім інше) сам керівник ВДВС В. Клімаков і повернув жінці.
Здається, це безглуздя вже всім досить набридло. Іван Волобуєв безповоротно запізнився на дуже важливу для нього акцію, задля якої приїхав до міста з району, за рештою скучали робочі місця, а за самою Тетяною Михайлівною - син Ілля, якого привела сусідка. Тому всі, здається, полегшено зітхнули, коли В. Дорошенко зачитав документ, згідно з яким ВДВС справу Дегтярьова мав намір знову передати до суду, де до нього повинні застосувати більш дієвих методів впливу для погашення боргу. Тетяна Михайлівна, вірячи і не вірячи, що тепер її кривдник, нарешті, постане перед законом, пішла сама особисто в канцелярію, аби зареєструвати цей папір (бо навчена!).
Втім, вже через кілька днів, на наступній зустрічі з держвиконавцями Т. Литовченко дізналася, що папір той... так і не відправили. Тетяна Михайлівна разом із сином збирається оголошувати голодування - вона не бачить іншої можливості одержати ті гроші, які присудив їм суд.
А пан Дегтярьов свого часу поспілкувався з лікарем Іллі після аварії - і в історії хвороби хлопця перестали з'являтися записи про стан його здоров'я. Грамотно обрав адвоката - і вже суб'єктом агресії стає не злочинець, а потерпілі.
...Відомо, що держслужбовці, які вперше зараховуються на державну службу, присягають служити в ім'я держави і закону. Ну то й що? Дають клятву і лікарі.
А нещодавно, побувавши на огляді у лікаря-травматолога (бігла, спіткнулася, упала, але перелому, на щастя, не виявилося), наша редакційна знайома почула:
"С вас бутылка!". І поки вона збагнула, що це не жарт, лікар сам поліз в її гаманець і вилучив звідти останню десятку. "С вас бутылка!" - кажуть і в реєстратурі поліклініки цього закладу, куди тебе привозять з переламаною рукою, ногою чи шиєю. "С вас бутылка!" - сповіщають і тоді, коли закривають лікарняний, хоча ти вже місяців три не бачив в очі своєї зарплати. А якщо, не дай Бог, травма справді серйозна, тут вже розкручується "бізнес" не на рівні якоїсь пляшки. Мусиш, скажімо, купувати у травматологів тридцять імпортних полівітамінів з мікроелементами за 30 - 40 гривень (залежно від статусу і потреб лікарів). І хоча за інструкцією пігулок треба вживати по 6 - 8 на добу, дозволяється обмежуватися однією (певно, з міркування, що "скачати" понад триста гривень одразу можна не з кожного хворого, бо, принаймні, кожен замислиться, чи не купити схожі ліки в аптеці разів у
10 дешевше?). А ось реальну безкорисливу пораду, як справді піднятися на ноги, може надати тобі хіба що товариш по нещастю.
Тому стережіться, шановні добродії, з 15 липня на трасу вирулює так і "недосуджений" громадянин Дегтярьов, і, не приведи Боже, вам трапиться на очі його "фольксваген-гольф" - будьте обачними! Навіть якщо переходите трасу на своє світло і у належному місці...

ВІД РЕДАКЦІЇ. Згідно з прийнятим нещодавно Дорученням Президента України В. Ющенка про обов'язковість реагування органів державної влади на виступи в засобах масової інформації, "Кримська світлиця" звертається до влади публічно (зробимо це й офіційно) із єдиним закликом - зреагувати. І почати вже, нарешті, наводити порядок.
З цією ж метою - для спрямування і організації суспільних зусиль у справі наведення в державі порядку створюються й Громадські приймальні Президента в усіх регіонах України. Прикро, що й досі обезголовлене Представництво Президента України в Криму - воно в умовах Кримської автономії могло б найавторитетніше і найдієвіше виконувати функцію такої - до того ж, навіть не громадської, а державної приймальні.
А ще найприкріше, що наші так звані державні засоби масової інформації ("Кримська світлиця", нагадаємо, не є державною газетою) не спішать підставити плече під означені Президентом державні завдання.
Чи не тому, що їм у такому випадку довелося б зривати маски зі своїх владоможних засновників?

ПРИСЯГА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ, ЯКІ ВПЕРШЕ ЗАРАХОВУЮТЬСЯ НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ, ПРИЙМАЮТЬ ПРИСЯГУ ТАКОГО ЗМІСТУ:
"Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо дотримувати Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов'язки".

На фото: мама потерпілого хлопчика перед виконавчим "шлагбаумом".
Фото В. КАЧУЛИ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 08.07.2005 > Тема "Резонанс"