Версiя для друку Обговорити в форумi

У 1932 РОЦІ моя мама - Марія Маркелівна Гросул, яка народилась 1907 року в селі Глодоси, нині Новоукраїнського району Кіровоградської області, поступила в Харківський університет. До того вона закінчила педагогічне училище і працювала вчителем початкових класів. І вчителем непоганим, бо ніяк не хотіли відпускати її у вищий навчальний заклад. Але таки поїхала, склала іспити і поступила. Її одразу ж обрали в профком університету.
Одного разу їй дали завдання: поїхати на вокзал, знайти там вагони з дітьми, ознайомитись з ситуацією і скласти план роботи з цими дітьми. Що це були за діти, вона не знала, але пішла на вокзал і довго розшукувала там вагони з дітьми, які були десь далеко на запасній колії. Підходячи до вагонів, мама почула дитячий крик, а потім побачила повний вагон маленьких дітей. Голодних, брудних, залишених помирати голодною смертю. Про який план роботи могла йти мова?
Вхопившись за голову, плачучи від жаху і жалю, кинулась вона бігти від тих страшних вагонів. Та в цей день її чекало ще одне випробування. Невдовзі вона наткнулась на величезну купу трупів померлих від голоду. Під'їжджали вантажні машини, і якісь люди вилами кидали ці трупи в машину і кудись везли.
Жах від цього видовища переслідував мою маму все життя, тим більше, що вона не могла розповідати про це. Лише в січні 1989 року розповіла мама цю страшну історію. То вже був час "перестройки", і вже можна було щось говорити, не боячись, що тебе за це пошлють "на виховання" на 10 - 15 років. Підтвердження маминим спогадам про голодомор в Україні, зокрема у Харкові, я знайшла в книзі Левка Лук'яненка "Злочинна суть КПРС-КПУ", видану в Києві 2005 року.
"Катастрофа починається за Курськом", - сказав письменник Андреєв, який приїхав кілька днів тому з Москви...
Вважаю потрібним представити ще один епізодичний образ ситуації:
Товариш Френкель, член "Колегії" ГПУ, зізнався одному відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів померлих на вулиці з голоду. Зі своєї сторони, можу засвідчити, що сам бачив після опівночі, як перед консульством проїздили вантажні автомобілі з вантажем 10 -15 трупів...
На ринку ранком 21 травня померлих поскидали, як купу ганчірок, у болоті в людському гної вздовж паркану, який відокремлює площу від ріки, їх було близько 30. Ранком 23-го я нарахував їх уже 51. Одна дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській вулиці за кілька метрів від консульства одна селянка була весь день із двома дітьми, присівши на сходинки, як і десятки інших мам, котрі були одні вище, другі - нижче по тій же дорозі. Вона тримала просту коробку, у яку час від часу хтось кидав копійку. Ввечері одним рухом відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під трамвай, який мчав на повній швидкості. Через півгодини я бачив двірника, що підмітав кишки нещасної. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися...
Близько опівночі починають перевозити їх вантажними автомобілями до Північнодонецької товарної станції. Туди забирають і дітей... Тих, котрі не опухли і, можна думати, ще виживуть, посилають у бараки "Холодної гори", де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ, переважно дітей.
Опухлих вивозять товарним потягом у поля і залишають їх за 50 -  60 км від міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають... Часто буває, що потяг відправляють через кілька днів після того, як його наповнюють і замикають. Кілька днів тому один залізничник, проходячи повз один із таких вагонів, почув крик. Підійшов і почув одного нещасного, який ізсередини молив, щоб його врятували від смороду трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то побачили, що він єдиний залишився в живих. Тоді його витягли і перенесли помирати в інший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули.
Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на дріб'язки, і часто можна бачити, як кинутий у яму оживає і перевертається в останніх проявах життя. Робота копачів при цьому не переривається і викидання трупів продовжується.
Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їхню правдивість.
В селі Гарове, яке за 50 км від Харкова, із 1300 жителів сьогодні можна налічити тільки 200.
У в'язниці "Холодна Гора" в середньому вмирає 30 чоловік на день.
Околиці Полтави постраждали, здається, ще більше, ніж Харкова.
У місті Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.
Із Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там батьки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають...
Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Броського, який 18-го цього місяця, повернувшись із інспекційної поїздки по селах, після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а "жах" і що йому вже досить цих інспектувань, і що він нікуди більше не поїде наводити "порядки" (здається, провести якесь утихомирення) - пустив собі кулю в лоба...
І наприкінці: одна людина - "велика риба" місцевого уряду і партії, імені якої мені не вдалося встановити, - збожеволіла після інспектування села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сорочку. Він теж кричав благим матом: "Це не комунізм, це катування!"
Закінчую: теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер. І, може бути, в дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна в дійсності стане російською країною.
З глибокою повагою
(Королівський) консул Граденіго
(Архів Асоціації дослідників голодоморів в Україні).

Мама моя померла у 1989 році, тому вже не підтвердить те, що я записала.
Я теж знаю, що таке голод. Так сталося, що наша сім'я не змогла евакуюватися і потрапила в німецьку окупацію. Ми жили тоді на станції Слатіне, де батьки працювали в залізничній школі. Батька посилали копати окопи та рови у Харкові. Роботи у батьків не стало, зарплати теж. Запасів їжі було обмаль. Взимку жінки (мама і няня Катя) ходили на поле і збирали там мерзлу картоплю. І от з цієї картоплі пекли чорні картопляники. Не було ні борошна, ні солі, але ж хоч щось можна було поїсти. Мама з нянею Катею ходили на Полтавщину міняти якісь речі на продукти. Принесли маленький вузлик борошна і півлітрову пляшку меляси. Пам'ятаю, як повернувшись з цих мандрів, мама плакала від болю (вона трошки кульгала і часто підверталась та нога) і приниження. Спекли коржа, і здавалось, нічого смачнішого я в житті не їла...
Якось дотягли до літа 1942 року, виміняли на наші меблі (шафа, диван, ліжко) трохи продуктів і виїхали товарними поїздами до бабусі і тьоті на Кіровоградщину в рідні Глодоси. У важкі роки війни від голоду рятували мамині роботящі і умілі руки: шила людям одяг, а вони платили яйцями, молоком, а раз дали живого півня, який, на жаль, втік.
В 1946 році наша сім'я переїхала на Львівщину, де теж жилось нелегко. Зима 1946 - 1947 років була дуже холодна. Люди зі східних областей їхали за хлібом, продуктами в Галичину. Їхали на дахах вагонів, і замерзали там. На станції Красне біля Львова щодня знімали з вагонів замерзлих людей.
Пам'ятаю, що  на Західній Україні влітку була засуха, багато криниць висохло, але врожай був хороший. В Східній же було важко. Коровами орали безкраї колгоспні поля. Засіяли, зібрали мало та "рідна" держава вимагала виконання плану хлібозаготівель. Вигребли все до зернини, та ще й податки на городину, на м'ясо, яйця, молоко (навіть коли немає корови). Недостатнє харчування добивало виснажених людей, ослаблених хворобами. Так, в Глодосах померли мої двоюрідні брати.
Я прожила вже довге життя - 70 років. Пам'ятаю колективізацію на Львівщині. Не хотіли люди в колгосп іти, та однієї ночі третину села вивезли до Сибіру, а ті, що лишились, "добровільно" пішли до колгоспу. Та так звикли, що в колгоспі можна красти (бо за каторжну роботу платили мало), що жалкують за колгоспами. "А де я буду все брати? В господаря не візьмеш", - казав один мій знайомий з Тернопільщини.
Пам'ятаю цікаву історію. Коли вивозили з села людей до Сибіру, вивезли і жінку Теклю Король, яка виховала хлопчика - сина радянського прикордонника. Він відступав з 4-річною дитиною, а Текля не побоялась взяти цю дитину. І ніхто в селі не видав її німцям. Вона так любила цю дитину, що не взяла з собою в Сибір, лишила сусідам. Присилала йому посилки (гармошку, светр - небачена для нас тоді розкіш!), а коли повернулась, знову забрала його до себе. А коли Богдан (цей хлопчик) пішов до армії, знайшлись його батьки. Але то вже інша історія...
Пам'ятаю, як арештували в селі священика. Казали, що під подушкою в нього знайшли револьвер. В хаті його зробили крамницю і малесенький клуб, а коли років через десять священик повернувся, то жити не мав де, йому дала притулок якась жінка.
Алла ОСАДЧА,
голова Союзу українок.
м. Феодосія.
***
АНОНС! ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ ГОЛОДОМОРУ 33-го РОКУ - У НЕДІЛЮ, 27 ЛИСТОПАДА, В АВТОРСЬКІЙ ПРОГРАМІ ОЛЕКСАНДРА ПОЛЬЧЕНКА "МЛИН" (поч. о 10 год. 35 хв.).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 25.11.2005 > Тема ""Білі плями" історії"