Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 03.03.2006 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 03.03.2006
ХАТА (Поема в прозі)
Янка Сіпаков

Янка Сіпаков народився 1936 року в с. Зубревичах на Вітебщині. Закінчив факультет журналістики Мінського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок поезій та прози. Лауреат Державної премії Бєларусі імені Я. Купали. В перекладацькій практиці часто звертається до творів українських, поетів, зокрема до Тараса Шевченка.

У кожної людини, яка мусить жити на землі, повинна бути своя хата.
У нього ж ніколи не було своєї хати.
У кожного чоловіка повинна бути своя дружина, яка б кохала його, і своя сім’я, яка б радувала його.
У нього ж не було ні своєї дружини, ні своєї сім’ї.
У кожної людини, яка хоче назавжди залишитися серед живих, повинні бути свої діти.
У нього ж не було своїх дітей.
Кожній людині, певно, суджено мати хороших і щирих друзів.
Друзі у нього, щоправда, були. Та ще більше було недругів.
Все життя він шукав друзів, а знаходив частіш за все ворогів.
Кожна людина народжується вільною і щасливою.
Він же народився в цей світ невільником.
Невільником був ще й не народжений, бо мати його Катерина Якимівна, батько Григорій Іванович одвіку вважалися кріпаками.
Вони ще тільки-но цілувалися, вони ще тільки-но милувалися, а він уже - навиріст! - був невільником!
Так і помер він невільником.
Бо хіба ж можна почуватися вільним, коли твої брати і сестри - кріпаки, і ти не можеш їх викупити.
Вони - невільники, і ти, кревний їх, хоч і відпущений, - теж невільник...
Важке, свинцеве небо над укритою легким і чистим снігом землею.
Навіть крізь товсті мікропористі підошви відчуваєш, яка вона, годувальниця, тепла під снігом, яка щедра і ласкава, напередодні свого свята - весни.
Канів.
Чернеча гора.
Найвища і найсвятіша гора України.
Свій Казбек, свій Арарат, своя Джомолунгма.
Свої Альпи, свої Кордильєри, свої Гімалаї.
Джомолунгма України, що зветься так просто і так
звично - Тарасова гора.
Холодні, вкриті інеєм східці, одірвані від землі, ведуть на вершину...
Ідеш над землею - як по небу...
Це ж треба: стільки на його милій Україні було хат - біленьких, чепурненьких, світленьких, доглянутих, мазанок, світлиць біля ставків і річок, серед моря хлібів і край степу, під тополями і з садками вишневими під вікнами, - стільки гостинних і привітних хат!
А в нього не було своєї хати.
Сьогодні будь-яка хата була б рада стати його хатою.
Була б щаслива, аби він тільки відчинив двері, щоб тільки зробив їй ласку.
А в нього не було своєї хати.
Небо над головою було, а хати не було.
Дах над головою був, а хати не було.
Була, щоправда, батьківська хата - підсліпувата, тісненька хижка, що тужно насунула аж на вікна стріху-кучму і, немов примружившись, - одне вікно менше, друге більше, - думала свою нелегку долю - вона теж була кріпачкою.
І слухала, як стогнуть гречкосії і женці, з яких різками та батогами здирають шкуру.
Та хата, з якої він, самітній хлопчик, утікав далеко в степ - шукати великі залізні стовпи, що підпирають небо - і звідки його уже вночі приводили додому чумаки - стомленого, схвильованого і розгубленого: а стовпів же, чи знаєте, ніде нема!
Був ще дах над головою, коли після смерті батьків хлоп’я - одинадцять годочків і вже круглий сирота - наймається до дяка-п’янички Павла Рубана, сліпого Совгиря, школярем-попихачем. Дяк примушував його носити воду, читати Псалтир над небіжчиками, учив навіть красти.
Та він же навчав хлопчика і ще чомусь - давав йому читати переписані від руки крамольні вірші Сковороди!
І все ж одного разу, коли дяк напився з паламарем Йоною Лимарем і спав п’яний, Тарасик зв’язав його - найпершого, як йому тоді здавалося, деспота роду людського, висік різками і втік.
Хіба ж це була хата, коли з неї захотілося утекти?
Були в нього ще й палати.
Холодні, лункі апартаменти поміщика Павла Енгельгардта, в якого кріпак Тарасик служив козачком.
У холодному Петербурзі, куди маленький невільник разом з челяддю прийшов пішки аж з Вільні взимку, по лютневих снігах і морозах - вслід за кибиткою і возами пана.
Але хіба можуть палати стати своїми, коли в них тобі нічого не належить, а твій крик і плач, коли пан б’є тільки за те, що ти вмієш і хочеш малювати, луною відбивається від немилих стін?
Щоправда, б’ють найчастіше різками і не в палатах, а на стайні, та все ж...
Е ні, палати, звичайно ж, - не хата: у них холодно і незатишно.
Як і в тих стінах Сенату і Синоду, які він згодом розписував.
Була в нього і казенна хата, про яку він все життя не міг згадувати без жаху й огиди, - задушлива казарма в холодних степах Зауралля, куди його, як «наділеного міцним складом тіла», сховав від милої України сам цар Микола Перший, з письменника і художника зробивши рядового солдата Окремого Оренбурзького корпусу і власноручно дописавши: «Тримати під найсуворішим наглядом, заборонити писати й малювати».
Оцю свою «хату», де майже нічого не видно від диму, де чад, здається, й зараз, коли ми дивимося, виїдає до сліз очі, він, відсунувши, як занавіску, стіну, показав нам на своїй сепії - сіро-коричневого кольору малюнку, фарбу для якого йому, здається, віддавала зі своєї чорнильної залози морська каракатиця.
Он в сутінках сидять і лежать, як невільники, солдати, висять шинелі і штани, стоять черевики і чоботи, а збоку журиться і він - самотній і задумливий солдат Шевченко.
Здається, звідси, як стяг яремника, перенесена в музей і ось ця солдатська сорочка - його сорочка, яка пропахла потом і численними фортами, де йому довелося животіти.
Але в нього ж була і лагідна хата, де йому віддали в тремтячі руки радість - його вольную:
«Тисяча вісімсот тридцять восьмого року квітня двадцять другого дня я, що
нижче підписався, звільнений зі служби гвардії полковник Павло Васильович син Енгельгардт, відпустив вічно на волю кріпака мого Тараса Григоровича сина Шевченка, який дістався мені у спадок після покійного батька мого дійсного таємного радника Василя Васильовича Енгельгардта, записаного по ревізії Київської губернії Звенигородського повіту в селі Кирилівка, до якого мені, Енгельгардту, і спадкоємцям моїм надалі діла нема і ні у що не вступатися, а може, він, Шевченко, вибрати собі такий рід життя, який побажає...»
Хата, яка йому це мовила, і справді була - ласкава, але вона теж була не своя: то була хата Карла Брюллова.
Одначе була в нього і своя хата.
У серці. В душі. У мріях.
Намальована. Біла-біла. З розчиненими вікнами - і тому немов крилата.
Вікна, щоправда, були зачинені, але вона немовби змахнула невидимими крилами - аби їх відчинити. Мрія!
Так, все життя він мріяв про неї - про свою хату!
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу...
Йому боліла своя хата, і він волав про неї.
Та життя - складне: мертвий часом тусає живого,
а живий не може захиститися від мертвого.
Цар Микола Перший стежив за ним і з могили. Мудрець плакав, а комусь здавалося: сміється. Мудрець стогнав, а комусь здавалося: придурюється.
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
І влітку 1859 року, під час свого останнього приїзду в Україну - наступного літа в нього вже не буде, - він шукає місце під свою омріяну хату, під свою вистраждану садибу.
І знаходить це місце - між Каневом і селом Пекарі - як він сам каже, «над самісіньким Дніпром».
І вже навіть план цієї хати малює і посилає його своєму братові Варфоломію - братові не по крові, а по серцю.
Але хата, перш, ніж потрапити в руки брата, потрапила в Петербург - у Третє відділення.
Перш, ніж народитися, вона вже стала крамольною - потрапила до політично
неблагонадійних.
Хата, ще не ставши хатою, вже стала в’язнем.
Її, ще не народжену, вже арештували.
От як буває - і сам ще не народився, а вже невільник.
І хата, ще не поставлена, а вже арештована.
Шевченко не знав, що поперед нього на Україну спішив циркуляр - стежити за ним і доповідати про кожен крок.
Ось так - він їхав, а поперед нього біг циркуляр Третього відділення. А циркуляри ж бігають, відомо, швидше, ніж коні: цей домчав до України раніше поета.
Тяжкий, нестерпний клопіт чекає того, хто, гнаний, зацькований, таврований, намислить поставити свою хату на своїй рідній землі.
В садочку, квітами повита,
На пригорбі собі стоїть,
Неначе дівчина хатина...
Виходить, він мріяв про хатину, як мріють про кохану!
Виходить, йому боліло ще й кохання.
І боліли весільні пісні.
«Ой дівчина-горлиця до козака горнеться...»
«Загрібай, мамо, жар, жар...»
«Ісаія, ликуй!» - з надією і хвилюванням промовляв він слова церковної пісні, яку виконували під час вінчання молодих.
І терпляче, настійно чекав свою першу Пречисту - на Пречисту, коли стихали зібрані поля і луки, на його милій Україні починалися весілля...
Але його Пречиста так і не настала - обминула, обійшла його стороною. Стільки дівчат і жінок на Вкраїні - гарних і гожих, лагідних і добрих, щирих і чарівних, сердечних і доброзичливих, чуйних і цнотливих.
А йому не знайшлося дружини.
Нелегко, мабуть, було любити цього лобастого, норовистого, упертого («караюсь, мучуся, але не каюсь») чоловіка, який, кажуть, і купався - мужик! - тільки в білизні.
Але ж скільки жінок люблять нахаб і пройдисвітів, п’яниць і злодіїв, і вважають себе такими щасливими!
Я не нарікаю на жінок, вони не винні - просто розминулися з ним у житті.
А скільки самітних жінок і зараз терпляче чекають свого судженого... Стільки шанованих жінок було на його милій Україні, а він був такий одинокий.
Стільки жінок потім вишивали його портрети - по два роки життя віддавали на це, - а тоді йому не знайшлося коханої.
«А може, треба одружитись ну хоч би з бісовою сестрою», - розпачливо всміхається він.
Та ба, таке він говорить лише на словах.
Варфоломій, названий брат, який служив управителем у поміщика, хотів, щоб він одружився з гувернанткою Наталкою Шуляківною. Але лобастий розізлився: «Я не хочу собачої крові!»
І сам хотів одружитися з наймичкою Харитиною Довгополенко, яка прислуговувала князю Лопухову, а згодом і самому Варфоломію.
Одначе та відмовила йому - певно, забоялась з’єднувати разом його і свою неволю, його і своє горе, його і свої жебрацькі торби.
А може, злякалася своїх
літ: адже ж їй було лише вісімнадцять...
«Ой, він такий старий і лисий. І вуса в нього сиві. За нього заміж?»
І правда, його щастя - одружитися з молодою, - мабуть, вже минуло...
Жалкую, що не знайшлося дівчини чи жінки, яка б покохала його літа і страждання, його лисину і сиві вуса.
Жалкую, що в усій Україні не знайшлося жінки, яка б розділила з ним його сум і самоту, його недолю і неволю.
А потім і думаю: а може, це й добре?
Геніальна людина, певно, не може бути щасливою.
Йому, здається, на роду написано бути нещасливим і самотнім.
Геніальність потребує самотності, бо самотність - чорний хліб геніїв.
І все ж жінка була завжди з ним.
Як і хата - в думах, у мріях, у серці, в душі.
Як і Бог - суджена долею і неминуча.
Спочатку це була мати Катерина Якимівна.
Як вона зі старшою сестрою, теж Катериною, вміла розмальовувати білу-білу піч!
Була й молодша сестра Ярина.
Яку вона сорочку полотняну вишила Тарасу!
Потім була вона, Катерина. Яку він сам народив.
І яку так кохав!
О, як він жалів її, покривджену долею і часом. Нещасливу. Гнану бідою. Зневажену, відштовхнуту людьми.
Люди гнали, відштовхували її від себе, а він горнув до серця. Хіба можна так любити своє дитя?
Можна, бо ти, створивши його, найперш за нього й відповідаєш.
Як любив він її - намальовану й живу: її обличчя, її заплющені очі, під повіками яких вгадуються темно-
вишневі, неначе ягоди, очі; її пишні вуста, які, здається, ще не прохололи, не пере-сохли від поцілунків; її шию, її винувато-цнотливі перса, які двома сором’язливими грудочками прикрашають білу кофточку; її червоний, здається, єдвабний фартушок, який, приховуючи, відкриває ледь округлий животик, радісний від нещасливого випадку, адже народжувати - завжди радість; її руки, які тримають фартушок, немовби вже голублять того, хто ще мусить, сердешний, народитися.
Він був закоханий у свою Катерину і благородно захищав її. Хіба ж могла звичайна людина так відчувати її гідність, її смуток і сльозу, її терплячість?
І казашку Катю він любить. Ту, що на його малюнку бережно затуляє рукою світло від свічечки, а воно, це світло, відбиваючись від її долоньки, ніби біла кров, приливає до гарненького обличчя.
Катерина - мати. Катерина - сестра. Катерина - героїня.
І навіть казашка - Катерина.
І він їх любить, як любить всіх жінок світу.
І лише одну жінку, і лише одну Катерину він ненавидить, бо вона для нього і не Катерина, і не жінка, а такий же упир, як і Микола Перший, - вона для нього ворог, бо вона - Катерина Друга.
Скільки жіночих портретів він написав!
Скільки жіночих очей назавжди обезсмертив!
Он вони і сьогодні дивляться на нас з тієї далекої і вже мертвої далечини.
А вони зорять - живі!
Веселі й задумливі, журливі й безтурботні, радісні і цнотливі, захоплені і співчутливі.
Він любить усі ці очі, бо вони для Мудреця лише різний стан однієї й тієї ж жінки, однієї душі, яку він міг би любити все життя.
О, скільки в нього нерозгубленої радості, ласки й доброти до жінки!
Як він усіх їх любить!
Бо хіба ж можна без любові так радіти вустам, очам, рукам...
Бо хіба можна стільки світла і замилування віддати незнайомому, байдужому тобі обличчю?
Жінки милої його України.
«Що за краса бездоганна! - захоплюється він ними. - Не бачив нічого подібного до цієї невимовної краси... Чарівному Рафаелю і вві сні не снилася така краса і гармонія ліній. А славетний Канова вщент розбив би свою цукрову «Псіхею», коли б побачив це диво».
Сліпа з дочкою.
І вона - прекрасна, і вона - його кохана.
Як він співчуває її темно-карим очам, як голубить її чуйні руки, відчуває і сам, як натужно гудуть втомлені, тривожні ноги - куди вони її, темноокую, поведуть?
І дівчинку-поводиря, що поклала голівку на мамині коліна і заснула, так само любить - хіба не бачите, як пестить він її батьківською рукою, а та, втомлена дорогою, спить і нічого не чує?
Для всіх жінок він просить тільки долі і щастя.
І всіх жаліє.
Кого любить, того й жаліє.
А кого жаліє, того й любить.
Жаліє сирітку-наймичку Мар’яну, яку зустрів колись у селі В’юнищі і якій дав гроші на хустину, і яку, знаючи, як їй буде тяжко в житті, об однім лиш прохає:
Не цвіти ж, мій цвіте новий,
Нерозвитий цвіте,
Зав’янь тихо, поки твоє
Серце не розбите.
Він жаліє і княжну Рогніду, бо Володимир, напавши на Полоцьк, вбивши Рогволода, «княжну поя і растлі ю».
Він жаліє і ту дівчину-сунамітянку, яку - голісіньку й гарячу! - кладуть разом з іншими дівчатами-рабинями біля старого і вже холодного царя Давида, щоб нагріти його.
Жаліє, а отже, любить і їх.
Він любить Ярославну, він любить Ладо - старослов’янську міфічну богиню весни й кохання.
Любить і її, Ликерю Полусмакову, на яку після Харити обрушилося все його кохання, обрушилися всі його надії і сподівання.
Чи може витримати таке звичайна жінка?
(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 03.03.2006 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3659

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков