Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 10.03.2006
ХАТА
Янка СІПАКОВ

 Поема в прозі

 (Закінчення. Поч. у № 10).

 Всіх інших він любить здалеку, бо все це для нього жінки-привиди.
 Недосяжні ідеали, до яких нема звичайних доріг.
 Ликера - жива людина.
 І до неї є проста, звичайна дорога - по засніжених чи туманних вулицях Петербурга до будинку знайомих Тараса Григоровича, у яких була служкою колишня кріпачка, а на той час вільнонаймана дівчина, яку, як і його самого, привезли невільницею у столицю з милої України.
 Вона була схожа на його Катерину.
 Жива - на вигадану.
 Може, тому він і закохався в Ликеру, бо бачив у ній Катерину?
 Навіть згодом, коли малював портрет коханої, він шукав у ній Катерину.
 Навіть кофточку таку ж, як і на Катерині, намалював їй, навіть зав’язав її так само, навіть кісничок, здається, той же самий зробив.
 «Коли я вперше побачила його, - згадувала згодом Полусмакова, - подумала, який же це до нас дядько зайшов: старий, некрасивий...»
 А він кохав її і промовляв до неї:
 Моя ти любо! Усміхнись
 І вольную святую душу
 І руку вольную, мій друже,
 Подай мені...
 Він кохав і тому не помічав тих двадцяти шести років, що горою виростали поміж ними: йому сорок шість, їй - двадцять. Але до чого тут роки, якщо кохаєш?!
 Він готувався до своєї Пречистої.
 Купив дві золоті шлюбні обручки.
 Відомому кролевецькому ткачу Демидові Кошуку, роботами якого захоплювався, замовив весільні рушники з півнями: на Україні рушник - символ життя і смерті, його дають людині в останню путь, його стелять під ноги молодим - щоб стелилося їхнє подружнє життя.
 І йому потрібні були рушники, щоб лагідно слався їхній спільний життєвий шлях.
 І хату над Дніпром він збирався ставити не так для себе, як для Ликери.
 Навіть молодого вчителя найняв для своєї майбутньої дружини - хотів, щоб вона навчилася читати й писати...
 Але...
 Вчаться, звичайно, за столом, а він застав її одного разу в іншому місці...
 Так і залишилися обручки безпритульні - хоч і разом, а поосібно.
 Навіть в опису, зробленому після смерті поета, донині щемить:
 «Обручки (дві) золоті, шлюбні».
 І красені-рушники з півнями, що виткав Демид Кошук до весілля Шевченка, довелося покласти на Тарасову труну, коли вона травневого дня допливла до Кролевця.
 Тому й хата, ще не народившись, уже розвалилася. Сталося так, як і передрікав він:
 ...І в малий
 райочок мій спідтиха-тиха
 Підкрадешся, наробиш лиха...
 Запалиш рай мій самотний.
 Ликера вийшла згодом заміж за перукаря.
 А перукар, знаєте, - не поет.
 Він пив і бив свою жінку: розлучилися.
 І, можливо, тільки тоді Ликера щось зрозуміла.
 Приїхала до Канева, найняла кімнату неподалік від Чернечої гори і щодня приходила на могилу Тараса Григоровича.
 До самого кінця століття приїжджала вона в Канів і, вся в чорному, цілими днями простоювала біля святого горбочка на Великій Горі.
 Пани давали їй гроші - як удові Шевченка.
 А сторож Іван Олексійович Ядловський, який аж п’ятдесят років самовіддано і безкорисливо доглядав могилу, проганяв її - не міг бачити Ликеру і казав, що її чорна тінь тільки ображає Чернечу гору.
 А він, Великий Мученик, так і залишився одиноким.
 Він, самотній бездомник, в кінці життя тільки у розпачі вигукне:
 «Якби з ким сісти хліба з’їсти, промовить слово, то воно б хоч і як-небудь на сім світі, а все б таки якось жилось...»
 Який же він був одинокий!
 В усіх людей повинні бути сім’ї і діти, а в нього не було ні сім’ї, ні дітей.
 А як він мріяв саме про сім’ю і дітей!
 Як малював свою мрію - на багатьох малюнках свята трійця: він, вона і воно!
 Ось селянська сім’я.
 Та, якої в нього нема і ніколи не буде.
 Батько, мати і дитина. І ще дідусь на призьбі.
 І ще хата, якої у нього теж нема і якої ніколи не буде.
 О, як він любить усе це і як прагне спокою і тиші!
 Такої тиші, як, наприклад, на його ж малюнку «На пасіці».
 Дітки принесли батькові обід. І всі щасливі - і батько, і діти.
 Дерева щасливі, бджоли щасливі, вітерець щасливий.
 Гадаєте, діти пасічникові принесли обід?
 Ні, вони Шевченкові принесли обід! І він теж щасливий, теж зворушений, бо ці дітки - його дітки.
 І казахські хлоп’ята, яких він малював у своєму вигнанні, - його діти.
 І он той хлопчик, який розпалює грубку, і той, що вже дрімає біля неї, - знову ж таки його діти, сини акина Таразі, як його називали казахи.
 Діти-байгуші, діти-жебраки, що простягають рученята і торби - просять милостиню: подайте, не минайте! - теж його діти.
 І те маля, що бавиться з котком, - його маля.
 Й інші діти, які вміють бути щасливими від щонайменшого, - теж його діти.
 Він їхній батько і в той же час рівня їм - душею Тарас Григорович такий же, як і вони.
 Начеб повернувся він у дитинство, коли, забувши про волів, яких пас у полі, ішов у степ, за пагорби-могили, під якими спочивав, нетерпляче вдивляючись у небокрай, - ішов шукати, де кінець світу.
 Коли прагнув дійти до того місця, де небо з’єднується із землею - цікаво, як там жінки вже не на землю, а на небо вистеляють білити рушники...
 Разом з дітьми він радіє з дрібниць: сидячи навпроти розчинених дверей, за якими бавиться хлопчик з котом, він і сам захоплюється грою.
 Разом з дітьми стоїть він під вікнами і засмучується, що державний кулак, який висовується з вікна, не подає дітям нічого, окрім самого себе.
 Жахливо, коли кулак сам по собі і є вже милостиня!
 Діти про це не знають, а він, акин Таразі, знає - дорослий з виду, дитина душею.
 Здається, він все життя співчував собі, малому, жалів того Тарасика - козачка, пастушка, водоноса - і хотів хоч чимось допомогти йому зараз.
 Але хіба може доросла людина допомогти собі самому колишньому - малому?!
 Хоч він багато знає і вміє.
 Скажімо, він вміє на малюнку передати порухи повітря.
 Написати вітер, написати дощ.
 Написати спеку і прохолодну ніч.
 Написати пожежу в степу - передати порухи вогню, порухи гарячого повітря, від якого, здається, задихаєшся і сьогодні.
 Чи трагічно низько опустити лінію небокраю на малюнку, коли здається: ще мить - і весь світ обернеться в якийсь інший
вимір.
 Виходить, в нього не було сім’ї, але було багато дітей.
 Одначе кожна людина, яка хоче були щасливою, окрім дружини, хати, дітей мусить мати ще й друзів.
 О, друзів у нього було багато!
 Серед них - і добрий грек Сократ, і Олег, князь Древлянський, і Діоген, опромінений, ніби думкою, світлом, яке разом з ним живе в бочці, і гладіатор, який, вдовольнивши публіку, помирає на арені.
 Король Лір його друг, блудний син його друг, Богдан Хмельницький його друг, Омелян Пугачов його друг - бачили, скільки ненависті, скільки гніву в його очах - до зрадників, які ще недавно прикидалися однодумцями.
 І очі Кобзаря на автопортреті 1849 року подібні до очей Пугачова - в них теж і подив, і ненависть, і гнів: за що в солдати?!
 І діди з «Судньої ради» - мудрі старі, які судять лише справедливо, - його друзі.
 І ті солдати, яких карають шпіцрутенами, і ті, кого карають колодкою, - вона, ніби кляп у роті, - його друзі.
 І ті в’язні, що сковані ланцюгами за ноги, і ті, чиї руки і ноги в дерев’яних колодках-скрипицях, - його друзі.
 Бо він більш за все цінував і шанував у людині гідність, сповідувався моральній чистоті, розумів смуток і зажуру, знав біль - той лишився в душі назавжди.
 «Бо хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, - є обман».
 Тому кожен кобзар - його друг.
 Вже не кажучи про сліпого кобзаря Вересая - він йому навіть свій «Кобзар», той, який спочатку загубився у морі книг в холодному Петербурзі, щоб згодом вирости цілим островом, цілим материком, - надіслав і зробив надпис на ньому: «Братові Остапу».
 Кажуть, книга ця ще раз, по-новому осліпила сліпого Вересая - він став бачити.
 Душею і серцем бачити.
 І Карл Брюллов, і Василь Жуковський, звичайно ж, його друзі - художник намалював портрет поета, вони продали його на аукціоні за дві з половиною тисячі карбованців - саме стільки зажадав Енгельгардт за свого невільника Тараса.
 Кріпаків, звичайно, міняли на собак - голова на голову, - а цей, чи бачили ви, таку ціну загнув!
 І негритянський актор-трагік Айра Олдрідж, портрет якого написав Тарас, - знову ж таки його друг.
 Сини невільничі, вони розмовляли різними мовами, але розуміли одне одного - допомагали народні пісні: їх часто бачили на вулицях Петербурга разом - і їх, і їхні пісні.
 І навіть царський сатрап, який допитував Шевченка перед тим, як вислати його на Мангишлак, був не ворог йому, а прики-дався так і взагалі батьком:
 «Я б пишався, - сказав він, побачивши, як гідно тримається Шевченко на допитах, - коли б ви були моїм сином. Та єдине, що я можу зробити для вас нині, - не відправити у заслання пішки: вас туди повезуть».
 О, ці сатрапи! Часом вони, не вороги, бувають гірш за ворогів.
 А ворогів у нього було чимало.
 І найголовніший поміж них - Микола Перший.
 Тарас Шевченко народився 9 березня.
 А помер 10 березня.
 Сьогодні народився, а завтра помер.
 Та поміж цими «сьогодні-завтра», «народився-помер» таке життя, стільки страждань, що вже в самому кінці дороги, озирнувшися назад, мученик з жахом видихнув:
  «Як добре, мамо, що ти так рано, - в сорок літ Катерина Якимівна згасла, - спать лягла і не бачила моїх страждань...»
 «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу».
 Це ж треба так любити свою землю, - і не жити на ній, все висилки, вигнання...
 Так страждати за рідною Україною - і побувати на ній тільки тричі.
 Вперше він ступив на рідну землю після чотирнадцяти років розлуки.
 Ступив ногою не невільника, а вільної людини.
 Ступив і вжахнувся - така краса і такі страждання!
 Чудова природа і жахлива наруга.
 Яка невідповідність: люди, які тут мусять жити радісно, не бачать світу божого од сліз!
 «А на Січі мудрий німець картопельку садить...»
 І все ж через два роки він повертається на батьківщину. Поселяється в Києві.
 Вступає в члени таємної політичної антикріпосницької організації - Кирило-Мефодіївського товариства.
 Починає задумуватися сам і змушує думати інших:
 «Ось гляньте: одне зерно - цар, жменя - поміщики, пригорщі - ми. Тепер усе це змішайте. Знайдете, де хто? Хто знайде в пригорщах царя?»
 Хто ж прощає таке? Який цар якому невільнику?! І вінценосний вирішує, що краще за все бунтареві підійде солдатська форма, хоч і знає, що вона кепсько лежить на поетах і художниках - вони не вміють ходити строєм.
 Ясновельможному зрозуміло - поет не повинен писати. Ясновельможному зрозуміло - художник не повинен малювати...
 І втретє він приїжджав на батьківщину влітку - після образи казармою, після Кос-Аралу та інших фортів.
 Приїздив вибирати собі місцину під хату.
 У нього в кишенях зерно, готове до сівби - у поета, як у дбайливого хлібороба, зерно зажди було з собою, - а в душі - невтоленна мрія про свою землю.
 Однак землі йому не продають: «Треба запитати в генерал-губернатора...»
 О, ці зловіщі слова! Вони, здається, гналися за ним від народження до смерті і зухвало повставали перед кожною його мрією.
 І ніби передчуваючи, що в нього ніколи не буде своєї ниви, малий Тарасик дуже любив у дитинстві їсти землю - лиш відвернешся, згадували рідні, а в нього вже животик заболів: знов землі наївся.
 Трагічною була і ця поїздка: за ним стежать, брати - кріпаки, сестри - невільниці.
 Але ж - батьківщина тут.
 Нема на світі України,
 Немає другого Дніпра...
 І цього разу його арештовують - за підбурювання селян. І знов силоміць розлучають з рідною землею.
 На батьківщину душа поспішає і тіло теж.
 А з батьківщини тіло їде, а душа залишається: її не арештуєш, не примусиш їхати.
 І ще один раз їхав він в милу Україну.
 Вчетверте і востаннє - в труні.
 Труна пливла поміж рідних хат і полів, поміж майської трави і квітів, між свого весняного сонця, яке було таке щедре, а він ніяк не міг в ньому зігрітися після холодного Петербурга, після Смоленського цвинтаря в столиці, де його поховали.
 За заповітом Мудреця перевезли на Україну.
 Нарешті він назавжди з’єднався з предковічною своєю землею - на Чернечій горі, неподалік від тих місць, де народився і виріс...
 По всій Україні шукаю я жінку, його кохану, - і не знаходжу.
 Бо любив він усю Україну - немов вона й була його жінкою, його коханою.
 По всій Україні шукаю я, кому поклонявся Поет, хто був його насолодою і натхненням.
 Шукаю і не знаходжу.
 Бо слову він поклонявся і молився, бо творчість, здається, була його коханою жінкою.
 По всій Україні шукаю його хату, - і теж не знаходжу.
 Бо вся Україна - його хата.
 І Чернеча гора - його хата.
 Та і в цій останній хаті не було спокою і розради - біля могили кричали, стогнали і плакали люди - все ті ж гречкосії і женці: нелюдські репресії обрушувались і на могилу, і на тих, хто до неї приходив.
 Боялися, щоб працелюби і насправді не повірили, що на Чернечій горі похований Святий, який допоможе, як казали, всім здобути волю.
 Могилу руйнували, демонстрації розганяли: кінна поліція безжально, люто шмагала нагайками по єдвабу і смушкових шапках, по плахті і шароварах, по червоних стягах і по портретах Тараса Григоровича - по обличчю цілили, негідники, по обличчю...
 А біля могили щоразу трагічно виростали дві постаті - Ликери Полусмакової та Івана Ядловського: одна - до руйнування, друга - після руйнування; одна - вся в чорному, як привид; друга - заклопотана, з засуканими рукавами: могилу треба було знов комусь живити.
 Де ще, скажіть, можна йти вище верхівок дерев?
 А тут ось іду - піді мною, під ногами голі, обледенілі, аж дзвенять! - сучки і гілляччя: коли б це влітку можна було б погладити буйнозелені чуби.
 Де можна іти вище Дніпра - таке, певно, під силу тільки снам та літакам.
 Але там не ідеш, а летиш.
 А тут ось іду вище Дніпра і навіть відчуваю, як він, скрижанілий, натужується, напружується, аж вибивається з сил, щоб невдовзі розламати на собі крижаний панцир.
 Так от ти яка, хато Тараса Григоровича на великій Чернечій горі України!
 Вікон нема, а світло від неї йде.
 Сама темна, а як сонячно від неї довкруж!
 Спасибі тобі, хато, що ти приласкала і заспокоїла нарешті такого згорьованого чоловіка!
 Спасибі тобі, добра земле, за те, що він пожадав залишитися в тобі назавжди!
 Все ж в тривалій і затятій боротьбі Поет переміг царя.
 Ще живим - переміг живого.
 Та всі зрозуміли це, коли цар став мертвим.
 Рідний, знеможений, але дужий народ скинув з п’єдесталу в Києві Миколу Першого, а на його місце поставив свого царя - царя Тараса.
 Свойого Бога.
 І зітхнула полегшено, і аж заплакала від радості його вірна і вічно кохана Україна:
 - Тебе, Боже, хвалимо ми!
 Щасливий народ, у якого Бог є!

 Переклав з білоруської Данило КОНОНЕНКО.

 «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тілько треба, щоб робоча була дубова та круглий ганок скляний на Дніпро»...
 З листа до В. Шевченка від 18 лютого 1860 р.
Т. Шевченко. Проект хати. Фасад. Акварель. 1860.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3681

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков