Я дивувалася, чому українці з діаспори завжди і скрізь передусім дбають про рідну мову, неначе нема інших не менш нагальних соціальних проблем. А виявляється, що мова - це те, з чим найперше зіткнеться подорожній у будь-якій країні і відчує чужину, якщо не почує рідного слова. Степан Горлач, наш земляк з Канади, на запитання учнів в одній із шкіл Черкащини - де йому краще, в Україні чи в Канаді, відповів: матеріально в Канаді, там він добре забезпечений, але за порогом домівки - чужа мова, чужий світ. Тут, в Україні, він свій у рідному мовному середовищі. Ледве не такими самими чужинцями відчули себе і ми, кияни, в Криму. Їхали з чоловіком до моря в будинок творчості письменників «Коктебель», що біля Феодосії. І вже з перших кроків, з перших слів спілкування в Феодосії з водієм таксі, з продавцями в магазині і газетному кіоску, з перехожими на вулиці відчули, що потрапили на чужу землю, навіть більш відчужену, ніж було за Радянського Союзу. «А вы не заставляйте разговаривать на украинском. Мы не понимаем (и не хотим понимать!)» - і це коли скрізь на щитах написи українською мовою про заборону ставити намети і перебувати без дозволу в заповідних зонах, не вмикати гучну музику на всю ніч на набережній курорту і тому подібне. «Мы не читаем и не хотим читать периодику и книги на украинском языке, а тем более слушать радио и смотреть телепередачи». І справді, цураються в Криму української мови, бо на жодній з десятків книжкових розкладок уздовж пляжу в Коктебелі ми не побачили жодної української книги, журналу чи газети. Лише на пошті вдалося єдиний раз купити «Україну молоду». Немає тут ні українського радіо, ні українських програм телебачення. Тобто фор-мування суспільної думки повністю віддано на поталу московським засобам масової інформації. Це нагадує давно минуле, як колись Хрущов відповів іноземним журналістам на запитання, чому немає в кіосках Москви іноземної преси: радянські люди її не читатимуть. І вже зовсім сиротами почувалися ми на пляжі біля моря. Ми й ще шестеро письменників, що тулилися купкою на дерев’яних лежаках біля води. Це було спочатку. Та пізніше ми з приємним подивом відчули, як багато людей на пляжі прислухалися до нашої української говірки, часто приязно спілкувалися з нами нехай ламаною, але українською мовою. То були мешканці Харкова або Херсона, які казали, що добре розуміють українську, але не насмілюються розмовляти, бо навчалися в російських школах. І навіть росіяни з далекої Самари чи Уралу щиро зізнавалися, що з приємністю слухають «эту нежную милозвучную речь». А дехто згадував, що і в них десь в Україні коріння... Тільки одна літня росіянка-кримчанка бідкалася, як же це вона, домогосподарка, розбиратиметься в юриспруденції, коли та буде українською мовою? - Діти розберуться, вони ж вивчають у школі українську мову? - запитую. - Как они ее изучают, если и учителя толком не знают этот язык! І якою ж була наша радість, коли раптом зустрічали львів’ян чи тернопільчан, або житомирян, які цілими родинами приїхали в Крим. Спілкувалися з ними - українською мовою, як із найближчими родичами. Я добре пам’ятаю, як у п’ятдесяті роки і навіть раніше провадилась широка агітація серед моїх земляків Чернігівщини за переселення в Крим. Як масово їхали туди родини українців-біженців, селища яких були зруйновані і спалені війною, їхали обживати непривітні, безлюдні і безводні кримські степи. (Відомо, що корінних мешканців Криму Сталін після війни примусово виселив з рідної землі). В Криму поселялися і добровольці з Росії. Але вони приживалися в найпривабливіших місцях: влаштовувались обслугою в санаторіях або робітниками на виноградних плантаціях уздовж Чорноморського узбережжя. Лише Дніпровський канал зросив степ Криму й оживив хліборобські душі українців. І дотепер вони не часто їздять до моря. Тут обслуговують багатотисячний люд відпочиваючих в основному росіяни й татари, які з такими перепонами обживають свою рідну землю. Тож чи стане Крим батьківщиною для українців? І чи будуть нарешті українськими санаторії та пляжі біля Чорного моря? А чи ми, українці, будемо вічною діаспорою на своїй землі в Криму? Хіба це не від нас таки залежить?!