Версiя для друку Обговорити в форумi

Освіта

  Лише зараз, ще і ще раз перечитуючи твори В. О. Сухомлинського, ми починаємо осягати спадщину Василя Олександровича як невичерпне духовне джерело українства. Кожне нове покоління, з урахуванням потреб своєї епохи і її завдань, шукає і знаходить в його творах відповіді на злободенні питання. Одне з таких питань - складна доля української мови в Україні, намагання певних сил, запровадивши двомовність, звести нанівець мову корінного етносу...
  То і ми звернемось за порадою до Василя Олександровича, бо у цьому відношенні далеко сягала прониклива думка педагога, він передбачав наші мовні негаразди, зокрема на Донеччині, готував нас до активних дій і протидій, всіх і кожного зокрема.
  Мені випало щастя особисто зустрічатись з В. О. Сухомлинським, не раз слухати його виступи на з’їздах, наукових конференціях, творчих зустрічах у редакціях «Учительской газеты» і «Радянської освіти», спостерігати, як він спілкується з колегами, терпляче вислуховує кожного співбесідника, вникає в суть справи. Всі, хто звертався до нього - усно чи письмово, вчитель чи робітник, журналіст чи колгоспник - всі до одного отримували слушну пораду. Ці поради «працюють» і сьогодні, хоч ще у 1970 році педагог назавжди відійшов за небокрай. Маємо справу із закономірним відлунням думок, передбачень і сподівань непересічної людини...
  Все це пригадалось мені у цьому році, коли я збирав матеріали до написання Історії міського осередку «Просвіти» в Маріуполі, що на півдні Донеччини. Адже нашій культурно-освітній організації через кілька років виповниться століття. 
  Крім усього, спілкуючись з колегами, я намагався зрозу-міти, чому кожен з них прийшов у «Просвіту», які мотиви рухали ним, коли і під чиїм впливом оформились ці мотиви?
  І ось тут на мене чекала знахідка, яка не часто трапляється у практиці педагога-журналіста. А було це так.

  *  *  *

  Серед тих, хто ще у 1989 році був серед засновників у Маріуполі Товариства української мови (з 1993 року - «Просвіта»), знаходимо ім’я Миколи Клавдійовича Ворожбита. Сам він родом з Полтавщини. Свого часу закінчив технікум і отримав призначення на роботу в Маріуполь. За фахом - зв’язківець. А ще людина, яка безмежно закохана в українську мову.
  З перших же днів перебування в місті звернув Микола увагу на пригноблений стан української мови. Молодому робітникові не давали спокою питання: «Як же це так? То куди я приїхав? Хіба Донеччина - не Україна?»
  Особливо гостро стало мовне питання у сім’ї Ворожбитів, коли підріс син і пішов у дитячий садок, де всі - і діти, і виховательки спілкувались лише російською мовою (бо в півмільйонному місці не було жодного дошкільного закладу, де б лунала українська мова).
  Що ж робити? До кого звернутися за порадою? Якось почув Ворожбит виступ по радіо відомого педагога Василя Олександровича Сухомлинського. І вирішив написати йому листа, щоб викласти свій біль і тривогу.
  «У мене росте син, - писав робітник. - Йому йде вже шостий рік. Виховуємо його ми з дружиною як і належить в українській сім’ї. Але в деяких питаннях виховання я зайшов у безвихідь. Чи повинні ми вчити сина рідній мові? Здоровий глузд підказує, що ми зобов’язані це робити. Але як це зробити краще в умовах зросійщеного міста?
  Зараз син відвідує дитячий садок, де всі розмовляють лише російською мовою. Чи зможу я в таких умовах навчити сина рідній мові, прищепити до неї любов? Та й невідомо ще, як поставиться до цього дитячий колектив, коли син розмовлятиме українською... А тим часом (о, лишенько!) син у дитячих іграх вже називає себе «русским». А через рік буде школа, також російська, бо інших у нашому місті немає. Ось так у наших краях русифікація душить все українське, національне... То що ж нам робити? Допоможіть, підкажіть!»
  Відправив Ворожбит свого листа в Павлиш, хоч, відверто кажучи, не дуже вірив у те, що Сухомлинський - така знатна й зайнята людина - знайде час, щоб прочитати листа простого робітника, зрозуміти серцем біль і тривогу незнайомої людини, відповісти їй...
  Але ні, Василь Олександрович дуже скоро надіслав у відповідь великого листа, порадив, з якими його власними творами, де розповідається про навчання дітей українській мові, варто було б познайомитись адресатові. А ще через якийсь час надійшла у Маріуполь на ім’я Ворожбита бандероль з кількома книжками і педагогічними журналами. Так зав’язалось листування...
  Як дорогоцінну реліквію до цього часу зберігає Микола Клавдійович листи Великого Педагога, час від часу перечитує їх, особливо тоді, коли (уже вкотре) доводиться вирішувати якісь складні мовні питання. 
  Ось, приміром, фрагмент листа В. О. Сухомлинського, якого він написав 13 березня 1969 року. Це відповідь педагога на перший лист Ворожбита, який ми щойно цитували. (Лист публікується вперше).
  «...Ваш лист стурбував і схвилював мене. До того ж це не перший лист про такі тривожні речі. Мені не зрозуміло, чому в українському місті на 500 тисяч населення одна українська школа? (Наступного року і вона була закрита! - П. М.). Дуже дивує мене прагнення багатьох українців віддавати своїх дітей у російські школи - навіть схоже на те, що люди з радістю готові позбутися рідної мови. Це здається мені хамством, холуйством, яке гнівно затаврував понад сто років тому наш великий поет Тарас Шевченко.
  Раджу вам поступити так, як велить вам совість і свідомість. Це просто ганьба, коли діти забувають мову своїх батьків. Я думаю, що не може бути патріотом людина, яка зневажає мову свого народу. Нам є чим гордитися й пишатися. Мова українська - велика й багата мова...
  Не можна також забувати про те, що незнання української мови позбавляє людину великого духовного багатства - української літератури. Вона така ж багата, як і російська, вона - самобутня...
  Раджу Вам прочитати працю, яка зараз публікується в журналі «Наука і суспільство» (№ 11, 12 - 1968, 1, 3 - 1969) - це моя книга «Серце віддаю дітям». Хотілося б, щоб Ви висловили свою думку про цю книгу. Вона буде публікуватись протягом всього 1969 року...»
  Це був початок діалогу Педагога і Робітника. Через кілька днів з Маріуполя в Павлиш пішов лист на кілька сторінок. Ось його фрагменти.
  «Шановний Василю Олександровичу! Отримав від Вас лист-відповідь. Важко передати, з яким хвилюванням я його читав. Не знаходжу слів вдячності...
  Звичайно, відношення мого синочка до української мови не вирішить питання сучасного становища нашої мови на Донеччині... Нас ніхто не вчить любити та поважати рідну мову. Помітно, як росіяни турбуються про вірну вимову кожного слова. Коли ж вся Україна говорить суржиком, то це мало кого хвилює...
  Один тип стоїть у книгарні і висловлює незадоволення тим, що йому пропонують українську книжку: «Я хохол, но украинский язык - это телячья мова!» Моє серце облилось кров’ю, я навіть не знав, як реагувати на подібне явище...
  Виникає невгамовний біль, коли буваєш у відрядженні в Грузії чи республіках Прибалтики. Чому ці народи розмовляють рідною мовою? Невже ж ми гірші за них? Коли я на роботі починаю говорити рідною мовою, то оточуючі дивляться на мене як на дурня. От і виникає гидке почуття не то сорому, не то боязні. І ні до кого звернутись за порадою. От і доводиться писати такого довгого листа Вам, Василю Олександровичу. Допоможіть, поясніть, порадьте...»
  Вже 28 березня прийшов лист-відповідь з Павлиша від В. О. Сухомлинського. (Лист публікується вперше).
  «Шановний Миколо Клавдійовичу! Вашого листа прочитав з великим хвилюванням. Всі Ваші думки й тривоги поділяю повністю.
У мене теж болить душа, коли чую спотворену, збіднену нашу рідну мову - а вона ж одна з найбагатших у світі. Любов до рідної мови формується саме в дитячому віці. Боротьба за душу дитини - це боротьба за наше майбутнє, за життя нашої мови.
Я впевнений, що вона не помре... На мою думку, тільки дикун, хам, дрімучий дурень може з подивом, як Ви пишете, ставитись до тих, хто говорить українською мовою...»
  Просвітянин Микола Ворожбит вважає Василя Олександровича Сухомлинського своїм духовним батьком. Це завдяки йому, як лише організувалась у Маріуполі філія Товариства української мови, він став її активістом. І ось уже багато років веде боротьбу за утвердження і чистоту української мови у побуті, навчанні, громадській роботі, засобах масової інформації.
  - Я пишаюсь цим епізодом своєї біографії, - ділиться своїми думками Микола Ворожбит, - і, разом з тим, смуток переповнює моє серце. Наше листування продовжувалось менше року - Василь Олександрович тяжко захворів, а невдовзі відійшов в інший світ. У 1970 році йому виповнилось лише 52 роки. А це ж бо той вік, коли в повній мірі розцвітає літературний і педагогічний талант. Скільки б Василь Олександрович міг би ще створити, відкрити, узагальнити на освітній ниві, піднімаючи, крім усього, громадськість на захист української мови! Не судилось...
 
м. Маріуполь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 24.03.2006 > Тема "Українці мої..."