Версiя для друку Обговорити в форумi

26 КВІТНЯ МИНУЛО 40 ДНІВ ВІДТОДІ, КОЛИ ПЕРЕСТАЛО БИТИСЯ СЕРЦЕ ПОЛУМ'ЯНОГО ПАТРІОТА УКРАЇНИ ПЕТРА АНДРІЙОВИЧА САМОФАЛА-САМОХВАЛОВА.

Він відійшов у вічність на 83-му році життя, залишивши по собі світлу пам'ять і заповіт нашій українській молоді: любити і розбудовувати свою рідну незалежну державу Україну.
Кілька років тому Петро Андрійович розповідав мені про своє життя, таке важке і непокірне, дав ксерокопії деяких документів. Народився він 1923 року в
м. Обухові Київської області в бідній селянській родині, де було 12 дітей, а хата (ми дивилися з його племінниками фотографії і побачили на знімку цю хату), скоріше, не хата, якийсь убогий курінь, а біля нього - старенька вже згорблена жінка - його мати.
Ще зовсім малим пішов він у світ шукати свою долю. Трохи вчився, працював, пішов у армію, а тут і війна, фронт. Тяжке поранення, госпіталь, знайомство з пораненими, серед яких зустрілись патріоти України. Почав листуватись з ними, не приховуючи своїх поглядів на те, що творилось в Україні в післявоєнні роки.
А що саме творилось, особливо в українському селі, і я пам'ятаю, бо якийсь час жила і бачила тяжку працю рідної тітки-кол-госпниці: робота від темна до темна, без свят і вихідних, без оплати і зарплати. А за 10 зібраних дитиною в полі, вже після жнив, колосків можна було потрапити в тюрму, а потім в табір (не піонерський, звісно, а той, що звали ГУЛАГ). Ми, діти 1 - 2-х класів, організовано збирали в полі ті колоски і здавали їх державі - я це пам'ятаю.
Листи перевіряла цензура і не сподобалися їй ці листи так, що інваліда війни ІІ групи Самофала-Самохвалова Петра Андрійовича арештували, засудили спочатку до смертної кари, але потім 16.04 1948 року "военным трибуналом войск МВД Киевской области пост. 54-1 "А" Ук УССР осужден на 25 лет лишения свободы". Довідка № 047406 підтверджує, що раніше судимостей в нього не було, і що "он отбывал наказание в местах лишения свободы с 21 февраля 1947 года по 21 февраля 1972 года, откуда освобожден по отбытии наказания".
Та не був він "освобожден", ні, хоч в довідці написано, що видано грошей на харчування в дорозі "ноль руб. 41 коп." та ще 35 руб.
14 коп., які він, мабуть, заробив за 25 років. Та і цих грошей він не отримав, бо відправили його під конвоєм не додому, а в село Анаєво, в лікарню на тимчасове там утримання до отримання "путевки" в будинок інвалідів. Лікарня виявилась психіатричною, там "лікували" від вільнодумства, націоналізму, любові до України та інших "шкідливих хвороб". "Тимчасове утримання" тривало 15 років. Цікаво, що зароблені 35 крб. і документи наказано "на руки Самофал-Самохвалову не выдавать, а передать их под расписку при отправке в дом инвалидов лицу, его сопровождающему". Ця довідка-направлення написана в "ис-правительно-трудовом учреждении" 18.02 1972 року, за три дні до звільнення з однієї мордовської в'язниці до іншої.
25 + 15 = 40. 40 років неволі, знущань, тяжкої праці, непокори, і, як видно з характеристики: "за допущенные нарушения установленного порядка неоднократно наказывался в дисциплинарном порядке". Словом, не зразковий був засуджений. Після звільнення з "лікарні" і повернення додому (якого дому?) начальник військкомату, певно, хороша людина, порадив поїхати десь подалі, туди, де не знають, бо тут дома, знову арештують. Порадив їхати в Крим.
Отак і потрапив він в наш сонячний та не ласкавий до нас, патріотів України, Крим. Довго поневірявся без житла, без роботи, але з часом добився квартири, отримував пенсію (бо ж після всіх "виховних установ" вийшов на пенсію у віці 64 роки). Включився в роботу українських громадських організацій, створював Українську республіканську партію, яка пізніше злилася з "Собором". І "Крим з Україною", і конгреси, конференції, з'їзди, зустрічі, Шевченкові свята - скрізь ми зустрічали цього патріота України, якому не потрібно було ніяких багатств, тільки б Україна була вільною, незалежною, і люди були б вільними і щасливими.
Його кумиром був Тарас Шевченко. Він першим приходив до пам'ятника Великому Кобзареві 9 березня, першим вклонявся його пам'яті.
Нам, українцям Криму, так не вистачатиме цієї скромної людини, яка так любила Україну і всіх нас. Ніби про нього сказані такі слова: "Я любив вас усіх, та най-більше любив Україну, саме в цьому і є та найбільша провина моя".
"Він любив нас усіх, та найбільше любив Україну..." - саме ці слова треба викарбувати на пам'ятнику Петра Андрійовича Самофала-Самохвалова.

P. S. Справжнє його прізвище в паспорті, виданому 18.07 1940 р., Самофал. Та коли його зробили Самохваловим, він почав називати себе Самофалом-Самохваловим.

м. Феодосія.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 28.04.2006 > Тема "Українці мої..."