Версiя для друку Обговорити в форумi

УВАГА! КОНКУРС!

Любі друзі - читачі і дописувачі газети "Джерельце"! Сподіваємось, що нинішнього року наш щомісячний дитячий додаток до "Кримської світлиці" виходитиме регулярно, а тому, дорогенькі наші джерелята, славні хлопці і дівчата, чи не час нам позмагатися?
Для вас, школярі будь-яких класів і будь-якого віку, "Джерельце" оголошує конкурс на кращу розповідь на тему "Ми - кримські квіти з українського віночка".
Правда ж, цікава тема?
А що ж мається на увазі?
А те, що ми, кримські діти різних національностей, живемо у нашій незалежній державі Україні. Отже, всі ми - громадяни України. А яке наше ставлення до нашої рідної країни України? Чи шануємо ми її, чи любимо? Що ми знаємо про неї, про її славні сторінки історії, про її культуру? Яких ми знаємо українських письменників - нині сущих і тих, хто жив і писав у минулому, чия творчість вам знайома і найбільше подобається і за що? А яких ви знаєте українських художників, акторів, музикантів - як в Україні, так і тих, хто жив чи нині живе в Криму? Якими ви бачите чи хотіли б бачити в майбутньому Крим і Україну? За що ви любите Україну, її мову, культуру, людей?
Розповідайте і про своє місто чи село, в якому живете, чим воно славне? Про свою школу, про улюблених ваших друзів, вчителів, своїх рідних тата, маму, дідуся чи бабусю, про свій родовід, про визначних чи просто добрих людей, котрі живуть поруч з вами. Вибирайте будь-яке з цих питань (про все відразу не слід писати!) і розповідайте.
Свої розповіді (можна у віршах і прозі) надсилайте до редакції "Джерельця" на адресу: 95006, м. Сімферополь, вул. Гагаріна, 5, к. 13, редакція газети "Кримська світлиця", для "Джерельця" з поміткою "На конкурс".
Рукописи приймаються написані і від руки, і виконані на комп'ютері чи друкарській машинці. Можна й потрібно додавати свої фото і можна фото героїв своїх оповідань.
Найцікавіші з надісланих вами матеріалів будуть опубліковані в "Джерельці". Термін подачі матеріалів до
1 травня ц. р.
Переможці будуть відзначені призами.
Отож, дорогенькі джерелята - за роботу! Чекаємо ваших
цікавих розповідей!
ЗАВЖДИ ВАШЕ "ДЖЕРЕЛЬЦЕ".

Публікуємо перші твори, які надійшли на конкурс. Чекаємо нових матеріалів.

ОЙ, РОДЕ МІЙ КРАСНИЙ, РОДЕ МІЙ ПРЕКРАСНИЙ...
Марина КЕМУЛАРІЯ,
учениця 10-го "а" класу
Керченської ЗОШ № 12.
З роду в рід
кладе життя мости,
без коріння саду не цвісти,
без стремління човен не пливе,
без коріння сохне все живе...
Слухаючи рядки цієї чудової пісні, я пригадую тихі зимові вечори, проведені з батьком моєї матері, якого, на жаль, вже немає серед живих. Довгими вечорами дідусь розповідав мені про наше родове коріння: свого батька та діда, які були і є гордістю нашої родини. Мій прапрадід був козаком Запорозької Січі, хороброю та мужньою людиною. З уроків історії я пам'ятаю, що до козацтва вступали найсміливіші люди - адже на них чекали походи та битви, сувора боротьба проти нападників. Палка любов до України передалась
синові, моєму прадіду, який в роки Великої Вітчизняної війни захищав землю від німецько-фашистських загарбників. Фронтовими дорогами прадід дійшов до Берліна, повернувся додому, нагороджений медалями та орденами. Незважаючи на те, що він став інвалідом, прадід допомагав односельчанам відбудовувати село в післявоєнні роки.
У цьому селі виріс і жив мій дідусь, Анатолій Олексійович Коштенко. Дідусь не був козаком, не воював з фашистами, але все своє життя він старанно працював у рідному селі. Односельчани довіряли йому і обирали головою сільської ради. Дідусь пишався цим і хотів допомогти людям в бурхливій коловерті життя, кому добрим словом, а кому й ділом. І хоча він був дуже зайнятий, у нього завжди знахо-дився час для дітей та онуків. Дітей він вчив наполегливо працювати і берегти честь своєї родини, а нас - поважати старших, любити землю дідів і прадідів. На жаль, я не живу на Запоріжжі, але пишаюся славетною землею моїх предків, які любили Україну і дбали про неї:
І хлібом і цвітом,
І прадідом-дідом
гріє душу село,
моє рідне село.

МОЄ СЕЛО - ЧАСТИНКА СВІТУ
Моє село має гарну і поетичну назву - Серебрянка. Це чарівне слово бринить сріблястими дзвіночками, ранковою свіжістю. Напевно, така назва села пов'язується з туманами. Дуже часто наше село огортає сивий густий туман. Він покриває сріблом все, що є в нашому степу.
Як гарно, коли крізь це диво природи пробивається сонячне проміннячко. Воно несе в собі світло, тепло, радість. І дарує нам казкову красу - кульбабки - ніжні весняні квіти.
Кульбабки - неначе сонечкові дітки. Вони дуже сміливі і терплячі. Ними всіяні наші безмежні степи, лісосмуги, узбіччя доріг. Коли тумани володарюють над нашим краєм, кульбабки терпляче чекають сонячних променів. Але як тільки туман зникає, ці квіточки - перлинки розкриваються назустріч небесам і сонечку, степовому вітру, на радість людям. Моя Серебрянка - це ма-ленька частинка величезного світу, в якому ми живемо.
Моє село - перлинка,
туманна крапелинка.
Сонячне проміннячко
ніжить трави степові,
І діти, як рослиночки,
зростають на землі.
Я щасливий, що народився саме тут. І мені так хочеться щасливо жити, і сонечку, і кульбабкам радіти.

ЗУСТРІЧ  КОРОТКА,
А  РОЗДУМИ  ДОВГІ...
Холодний зимовий ранок. На жовто-бліде сонце насунулася невеличка хмарка і його зовсім не стало видно. Старі дерева, в гіллі яких вигравав вітер, сумно стояли біля бордюрів. Та ось цей сумний, похмурий ранок ніби прокинувся від веселих дитячих голосів. Дівчата і хлопці з восьмого класу разом з вчителькою української мови та літератури прямували до пам'ятника загиблим у роки Великої
Вітчизняної війни, щоб потім скласти про нього опис. Діти йшли, щулячись від холоду і ховаючи руки до кишень курток, на рожевих від морозу щоках сяяли посмішки. Восьмикласники весело гомоніли між собою та сміялися.
Ось і Будинок культури, а ліворуч від нього - доріжка, що веде до пам'ятника, який складався з високої стели, двох дощок по обидва боки та великої гранітної плити, посеред якої вирізьблена п'ятикутна зірка. Діти, підійшовши до пам'ятника, хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих. Згодом усі почали його роздивлятися.
І дивилися на нього не так, як завжди, а ніби іншими очима, хоча вже багато разів були біля нього і кожну плиту знали до дрібниць. Та сьогодні пам'ятник був якийсь інший, особливий. Діти добирали слова, словосполучення до раніше складеного плану опису пам'ятника.
"Це який клас?" - раптом пролунав чийсь голос. Всі одночасно з подивом оглянулись. Перед
дітьми стояв літній чоловік. Одягнений у стареньку куртку, тепла шапка затуляла йому лоба й вуха. Сухеньке, стареньке, але веселе обличчя з добрими очима дивилось на учнів. 
"Восьмий, - відповіла вчителька і поспіхом підійшла до дідуся. - Перед нами ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій Микола Михайлович Михайлов".
Якось зовсім непомітно зав'язалась жвава розмова. Майже в кожного виникали запитання і велике бажання слухати людину, яка в свої сімнадцять років стала на захист Вітчизни від чорної навали фашизму.
З тої хвилюючої зустрічі минуло вже кілька тижнів, а мене не полишає думка, чому до нас підійшов саме Микола Михайлович? Вулицею проходило багато людей. А от чому біля пам'ятника в таку погоду діти - поцікавився тільки він.
Я вважаю, що люди, на долю яких випали страшні роки війни, повинні бути належно пошановані. Друзі, ровесники! Не будьте байдужі до тих, хто ціною свого життя був готовий захистити рідну Вітчизну, хто сьогодні, на схилі своїх літ потребує найбільше уваги від нас, молодого покоління. Бо саме їм ми повинні завдячувати за мирний сьогоднішній день. Не забувайте історію свого народу, тих, хто поліг у нерівному
смертельному бою. Не проходьте байдуже мимо пам'ятників загиблим, будьте завжди готові віддати шану героям, вклонитися їхній стійкості,
мужності, незламності.
Марія ДЕРІШ,
учениця 8-го класу Славнівської ЗОШ Роздольненського району АРК.

МІЙ ДРУГ МАКСИМ
Ми з Максимом навчаємося в одному класі. Дружимо з дитинства. Я впевнений, що мій друг завжди допоможе мені і будь-кому, бо він добрий, сміливий, чесний.
Два  роки тому ми разом повертались зі школи. Йшов невеликий дощ. Було холодно, і мокра дорога вкривалася льодовою кіркою. Було дуже слизько!
Коли ми були вже досить далеко від школи, почули голосний регіт. Дивимось - стоять троє із сьомого класу і сміються. Ми вже хотіли йти далі, тут раптом чуємо: "Віддай, віддай!" Ми спочатку не помітили, що за цими трьома великими хлопцями стояв маленький другокласник. Семикласники сміються, а він кричить: "Віддай!"
- Ходімо подивимось, - сказав Максим.
- Ти так вважаєш? - запитав я.
- Авжеж.
Максим рішуче повернув до галасливої компанії, я - за ним. Максим йшов швидко, майже біг, навіть упав, бо було дуже слизько. Коли вони нас помітили, то розсміялися. Максим спокійно підійшов до гурту і спитав у малюка:
- Що вони взяли в тебе?
- Мої малюнки, я на конкурсі посів перше місце, додому біг і...
- Хлопці, поверніть йому малюнки, це ж його гордість, його досягнення, - сказав Макс.
- А якщо не повернемо? - глузливо спитав найвищий хлопець.
Максим невесело посміхнувся:
- Якщо не повернете, важко буде... мені, бо я збираюсь йому допомагати.
- А не страшно? - запитав другий семикласник.
- Може, й так, але кривдити маленьких не можна.
Семикласники подивились одне на одного, знизали плечима та й повернули малюнки хлопчику. Він їх схопив, щасливими очима подививсь на Максима і кинувся бігти. Через кілька кроків він упав, але не заплакав, піднявсь та й побіг далі. Семикласники хотіли зареготати, але зиркнули на Максима, повернулись і мовчки пішли геть.
Ось такий у мене друг!
І мені є з кого брати приклад!
Йосип ВАСАРЕВИЧ,
учень 8-го "б" класу НВК "Школи-ліцею" № 3.
м. Сімферополь.

МОЯ РОДИНА
Уся моя сім'я родом з Волині, тому прабабуся, бабуся і мама знають дуже багато пісень. Ці пісні різні: веселі і сумні, жартівливі і колискові. У моїй родині співають усі. Коли мені було п'ять років, бабусі навчили мене пісень, які співають на Різдвяні свята - це колядки і щедрівки.
Коли я був маленький, мені співали колискові пісні. Особливо запам'яталась пісня "Ой ходить сон коло вікон". Ми часто збираємося усією великою родиною, завжди співаємо. Мій прадід Іван часто співав свою улюблену пісню "Розпрягайте, хлопці, коні". Дідуся вже немає з нами, а його пісня нагадує нам про нього.                                                                               
 Олександр КИРИЛЮК,
учень 6-го "а" класу сімферопольської  гімназії № 9.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 28.04.2006 > Тема ""Джерельце""