Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 8 - 20).

  Дон чи Дін?

  Хоча форма «Дон» поширена в сучасній українській мові, все ж доречніша форма «Дін»: її знаходимо в Т. Шевченка («Чумаки на Дін пішли») та в «Енциклопедії українознавства» (т. 2, с. 522).

  Маріуполь - Тернопіль

  На перший погляд, відмінність в останньому складі цих назв двох українських міст може насторожувати (декому, сердешному, й русизм тут ввижається!). Але досить глянути на них очима лінгвіста, і все стає на свої місця. Річ у тому, що у словах грецького походження маємо усічену форму грецького іменника «поліс», що означав певну форму організації суспільства в стародавніх Греції та Римі. Саме тому є «Маріуполь», «Сімферополь», «Севастополь». У назвах «Ямпіль», «Тернопіль», «Бориспіль» останній склад - це родовий відмінок множини іменника «поле» - «піль».

  Слава! - Браво! - Ура!

  Слово «слава» переважно виступає у функції іменника, пор.: «Не для слави, - для вас, мої браття, Я свій скарб найдорожчий ховав» (Леся Українка). Але в нашій національній традиції це слово буває й вигуком, що виражає схвалення, визнання, є бойовим покликом, як ось:
  Як упав же він з коня
  та й на білий сніг,
  - Слава! Слава! - покотилось
  і лягло до ніг
  (П. Тичина).
  І серця стримуючи лет,
  ми розгорнулися у лаву
  і ринули під крики «Слава!»
  на лаву ворога
  (В. Сосюра).
  В українській мові вживаються також запозичені з інших мов вигуки «ура» та «браво», пор.:
  Гуля наш батюшка, гуля!
  Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...
                          (Т. Шевченко).
  «Ура-а! - закричали вершники праворуч і ліворуч» (О. Довженко); «Усі звірі схвалили слова Лиса, гукнули «Браво!» (українська народна казка). Одначе емоційно ближчий нам давній український вигук «Слава!», то ж доречно користуватися ним під час різних урочистих моментів.
  Інколи для схвалення вживають і слово «молодець», але воно доречне хіба що на дитячому рівні.
У деяких діалектах української мови, як стверджує доктор філології В. Давидюк, цим словом називають також лоша, що невідступно бігає за матір’ю (див. «Літературну Україну» за 27 січня 2005 p.).

  Особа - особистість

  Обидва ці слова мають свою власну семантику. Лексема «особа» позначає окрему особу, індивід, пор.: «Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею» (М. Коцюбинський). Інколи, коли мовиться про багатьох людей, слово «особа» в множині («особи») замінює множину інших слів, зокрема слова «чоловік», «людей», пор.: «На нараду прийшло багато осіб» (з живого мовлення).
  Лексема «особистість» означає індивідуальність людини, сукупність її духовних і фізичних властивостей, конкретну людину з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки, як ось: «...відрізнявся він від других тим, що в грі його особистість українця виявилась не простакуватою, млявою, а повною внутрішнього життя і значення» (І. Франко); «Безліччю граней повертається людина Кочурових перекладів (у певному сенсі і через особистість самого Кочура!) до читача, - і це те велике й неперехідне, що зробив Григорій Порфирович Кочур для окремої української Особистості» (І. Дзюба).
  На шпальтах газет і в засобах масової інформації останнім часом часто можна натрапити на такі речення: «У політиці з’являються нові обличчя». Очевидно, доречніше було б вживати в такому значенні лексему «особистість», бо слово «обличчя», що є калькою російської лексеми «лица» з ширшою, ніж її український відповідник, семантикою, тут - недоречне.

  Пам’ятник - пам’ятка

  Лексема «пам’ятник» позначає архітектурну або скульптурну споруду в пам’ять чи на честь кого-, чого-небудь, пор.: «Вони повернули на гору до пам’ятника князя Володимира, де ввечері гуляло дуже багато людей» (І. Нечуй-Левицький); «Я пам’ятник здвигнув собі нерукотворний» (О. Пушкін, пер. І. Франко). Коли йдеться про пам’ятник на могилі, то часто вживаються слова «надгробник» і «надгробок», пор.: «Я спорудив собі надгробник вікопомний» (О. Пушкін, пер. М. Старицький); «Чернігівські земляки, вкупі з сином поета, становлять над його могилою невеличкий монумент-надгробок» (М. Коцюбинський).
  Лексема «пам’ятка» має декілька значень. По-перше, вона позначає річ, що належить до культури минулого, пор.: «Комісія передусім хотіла дізнатися про всі старовинні пам’ятки, що збереглися в південно-західному краї: давні церкви, замки, первісні вали, могили, городища» (О. Іваненко). По-друге, слово «пам’ятка» позначає предмет, що служить нагадуванням про кого-, що-небудь, як ось: «Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь, та пам’ятка від любої Йоганни, хоч би яка, для мене завжди мила» (Леся Українка). Вислів «в пам’ятку кому» означає «запам’ятатись комусь», пор.:
Все в пам’ятку імені -
осінній вечір...
У Коцюбинського сиділи ми, йому
звіряли свої боління молодечі                          
  (П. Тичина).

  Природа України:
  Байрак - гай - діброва - левада

  Славиться в піснях та віршах пишне українське різнотрав’я, що покриває байраки, гаї, діброви, левади. Та чи завжди усвідомлюємо семантичні відмінності між цими словами? То ж синами отчої Землі та її Мови-пісні вслухаймось-вдумаймось у ці слова.
  Байрак... Мабуть, у більшості українців це слово асоціюється з Шевченковими рядками:
  За байраком байрак,
  А там степ та могила.
  Із могили козак
  Встає сивий, похилий.
  Встає сам уночі,
  Іде в степ, а йдучи
  Співа, сумно співає.
  «Байрак», -у, чол. - це ліс у яру, або яр, порослий лісом, чагарником, пор.: «Уже перед самим заходом сонця чоловік завів коні у глибокий байрак» (М. Стельмах); «Мало було тих, що не схотіли заміняти свої степові рипливі мажари за білі хатки над степовими байраками» (Л. Мосендз).
  У народних піснях цей іменник, часто персоніфікований, зустрічаємо у кличному відмінку, як ось: «Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий козаче» (із записів П. Чубинського).
  «Гай» -ю, чол. - це невеликий, переважно листяний ліс. Гаї властиві нашій природі, без них немислима наша поезія, зокрема найніжніша лірика, згадаймо О. Олеся:
  Люблю її, зову своєю,
  Як пташку, жалую її,
  В полях, в гаях гуляю з нею,
  Співаю їй пісні свої.
  Або ж (знову О. Олесь):
  Коли хочеш знати, серденько,
  Як тебе люблю, -
  Єсть тут гай один близенько, -
  Там щебече соловейко
  Про любов мою.
  «Гай»   - це також знаменита «Журба» Л. Глібова:
  Стоїть гора високая,
  Попід горою гай,
  Зелений гай, густесенький,
  Неначе справді рай.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 19.05.2006 > Тема "На допомогу вчителеві"