Версiя для друку Обговорити в форумi

 Творчий «десант» із Криму, головним підрозділом якого була театральна студія «Світанок» із Сімферополя, висадився на львівській землі погожого травневого дня. Зустрічали ми гостей разом з Мартою Стадник - студенткою факультету журналістики, рекордсменкою з передплати «Кримської світлиці» в студентському середовищі, нашим львівським «світличанським» сонечком. Відпросилася з занять, аби засвідчити свою повагу до кримчан, з якими познайомилася ще минулого літа, перебуваючи на практиці.
 Була ще Дзвінка Ватаманюк - вічна рухівська активістка, що завжди вболівала за кримських українців, хоча й жодного разу не з’їздила в Крим, аби відпочити на морі (уявіть собі - є й такі львів’яни!). Пізніше до нашого гурту приєдналася Марина Троценко з Товариства литовської культури «Медейна». Вона регулярно постачає львівському корпункту «КС» літературу та інформацію про життя національних меншин в Україні.
 Був і львівський журналіст Володимир Вітковський, автор багатьох публікацій на тему мовного відродження. До речі, його настільки схвилювала стаття Алли Петрової «Кримський вірус нетерпимості», що він вирішив ближче познайомитися з кримчанами. А перед тим надіслав до «КС» свою статтю «Як воювати з шовінізмом».
 Львів зустрів гостей білопінним морем садів і солов’їним співом. Він усім без винятку сподобався. А на другий день почалася робота.
 Сімферопольський «Світанок» мав сильних суперників. Конкурентами були театр-студія «Ассоль» з Київщини, дитячий музичний театр «Ліра» з Черкас, харківський «Каламбур», миколаївські «Сходинки», донецький народний театр-студія «О!». Були гості з Кракова і Мінська.
 Сімферопольці представили на суд глядача виставу одеського автора А. Михайлевського «Платонів хутір» про садівничого генія України Левка Симиренка. Зрозуміло, що саме її я в першу чергу і подивився. Які враження? Був би я досвідченим театралом - все розклав би по поличках. А так... Скажу коротко: ніякого порівняння! Може, тому, що до «своїх» взагалі важко ставитися критично. Свої діти завжди найрідніші, найрозумніші, найкрасивіші...
 Кримчани не просто грали. Вони жили на сцені, вражаючи мистецтвом перевтілення. Чомусь зразу мені, не театралу, захотілося вивчити творчу кухню керівника колективу Алли Петрової. Звернув увагу: перед початком вистави прозвучала пісня кримчанина Віктора Качули, потім вловив знайому мелодію «Пікардійської терції» зі Львова, на завершення пролунало відоме з Майдану «Ми йдемо!» харків’янки Марійки Бурмаки. А ще була пісня київського, ні, всеукраїнського соловейка нашого - Ніни Матвієнко.
 Південь, Захід, Схід, столиця... Чи так випадково вийшло, чи задум був такий? В усякому разі, символічно і дуже вдало. Крим, ця, за висловом знайомого ялтинця, «гайка», якою Росія намагається прикрутити Україну до свого великого старечого імперського тіла, цього разу показав себе маленькою «Брестською фортецею» українського духу. Хай сховаються Донецьк із Харковом! Сам Сімферополь був і флагманом, і авангардом, і прикладом для наслідування. Особливо на тлі інших регіонів, що безславно капітулювали перед наступом імперсько-російського або ж просто безнаціонального.
 Та що там. Навіть козаки-черкащани трохи засмутили. Звернув увагу на те, що діти розмовляють переважно російською. Між нами відбувся діалог:
 - Бачу, ви спілкуєтесь російською. А хіба в Черкасах не звучить українська мова?
 - У нас говорят кто как хочет. В основном, по-русски, хотя многие на «суржике». Чистого украинского почти не услышишь.
 - А в школах якою мовою викладають? Невже у місті лише російські школи?
 - Нет, школы у нас украинские, и там нас заставляют говорить по-украински.
 - Заставляють?
 - Конечно. Ведь все предметы, кроме русского да еще английского, читаются по-украински. Но на переменах мы, конечно, говорим по-русски.
 Цікаво, що більшість черкащан погоджувалася із землячкою, яка «ставила на місце» настирного львів’янина. Кивали головами, очікуючи моєї реакції. І тільки одна дівчинка вирішила втрутитись:
 - А у нас в родині розмовляють українською! Моя мама - викладач інституту, вона теж тут зі мною. Сьогодні - День Львова, і ми з матусею цілий вечір будемо ходити його вулицями, насолоджуючись українською і розмовляючи нею.
 Ну, добре, що хоч одна козачка знайшлася...
 * * *
 А взагалі, був вражений тим, що із усіх колективів лише третина виступала українською. Невже на Сході такий «відкат»? Згадалися слова недавно прочитаної статті Максима Михайленка «Зазирнути за край прірви» (газета «2000» від 14.04.2006 р.): «Нам не уникнути мовної сегрегації за бельгійським зразком...» Спільна поїздка «світанківців» і донеччан у львівському трамваї підтвердила: побоювання київського журналіста не позбавлені ґрунту.
 Наші заспівали: «Україно, Україно...» Тараса Петриненка, а ті у відповідь: «В траве сидел кузнечик...»; сімферопольці почали ліричне «Рідна мати моя...», а дітки з біло-блакитного регіону натхненно і урочисто їм про «крокодила Гену»; кримчани співають про рушник, а донеччани з викликом і гонором - «Катюшу».
 Я з сумом думав, що у трамваї їдуть не просто донеччани, а актори народного театру-студії «О!». Що ж залишилося народного від цього колективу? Тільки назва?
 Ніби прочитавши мої думки, донеччани вирішили довести, що і їм українська культура не чужа. Дружно, по-стахановськи, вшкварили класичний твір всеросійської улюблениці Вєрки Сєрдючки: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!» Очевидно, у їхньому розумінні ця пісня була апофеозом дружби народів і свідченням братання регіонів.
 А я думав про те, що «попахує» і у нас «бельгійським варіантом». Надто великий стрибок від України зробив Донбас. Зрештою, а Черкащина хіба ні? Хоча, стривайте! Крим теж є частинкою величезного біло-голубого регіону. То чому ж ця маленька українська фортеця з поетичною назвою «Світанок» досі не склала зброю?
 Може, командири патріотичніші та відважніші? Мабуть. Адже якщо для коменданта гарнізону гасло «Батьківщина понад усе!» не є порожнім звуком, то й бійці рано чи пізно проймаються його духом.
 До речі, героїв завжди поважають навіть супротивники, не кажучи вже про своїх. Проводжали ми кримчан додому разом із подружжям Ватаманюків - Дзвениславою та Орестом. З паном Орестом ми познайомилися ще у 1992 році в рухівському агітпоїзді, що їхав тоді до Криму. А тепер ось, розговорившись, сумно констатуємо: за 14 років, що пройшли, на півострові нічого не змінилося. Все той же шовінізм, все той же «голодний пайок» для всього українського.
 Хоча, ні. Є зміни. Таких дітей, як оці соколята із «Світанку», тоді не було. Точно не було. А тепер вони є. І це найголовніше!
 Поїздка кримчан була символічною і знаковою. Діти довели, що Україну треба будувати, спираючись на патріотичні особистості (маю на увазі ефективну роботу Алли Петрової), а не на бюрократичні програми. Досі стоять перед очима байдужі обличчя юних черкащан і натхненні - сімферопольців. Останнім вдалося витворити П’ємонт у своїх душах.
 Указами «згори» цього ніколи не зробиш...
 
м. Львів.

Алла ПЕТРОВА,
керівник театральної студії «Світанок»:
«ВДОМА НАМ РІДКО ГОВОРЯТЬ ДОБРІ СЛОВА. У ГОСТЯХ МИ ЧУЛИ ЇХ ЩОДНЯ ПІСЛЯ НАШОГО ВИСТУПУ...»
 Отримавши від Олега Кузика, кандидата педагогічних наук, директора Центру дитячої творчості Галичини умови конкурсу фестивалю, в яких було вказано, що «фестиваль-огляд «Галицька Мельпомена» покликаний сприяти відродженню та утвердженню духовних цінностей українського народу, залученню дітей до розуміння кращих зразків традиційного та сучасного українського театрального мистецтва, примноження його спадщини, а також пошуку нових форм і методів роботи з дітьми та молоддю», я розгубилась. Що робити, як достукатись до кримських можновладців, щоб допомогли, а не заблокували поїздку театральної студії «Світанок» на цей фестиваль, який ще й присвячений 750-й річниці заснування міста Лева. Звичайно, якби дитяча театральна студія «Світанок» була російськомовною, то спонсорів у Криму ми відшукали б без проблем, а так - 13 років існування дитячої студії - це боротьба за виживання, як і всього українського в Криму. Існування цього дитячого театрального колективу, який складається із школярів різних шкіл міста, з дітей різних національностей, - є щоденним нагадуванням кримській владі про те, що українська мова в Криму пробивається через шовіністичні мури і політичний пресинг, і «Світанок» - це приклад дитячої дипломатії та інтеграції маленьких кримчан в українське суспільство. Діти театральної студії кожного року відкривають для себе свою Україну. Щоразу подорожуючи країною, за 13 років ми побачили немало - Київ, Черкаси, Івано-Франківськ, Тернопіль, Ужгород, Дрогобич, Канів. Майже пів-України студійці вже побачили. Що дає це дітям? Вони переймаються долею землі, на якій живуть; діти глибше розуміють історію України, своїми очима бачать життя українців у широкому розумінні - через музеї, через говірку (а в різних регіонах вона має свій колорит). Наприклад, те, що нашу картоплю в Ужгороді називають «кромфлею», я сама вперше почула, перебуваючи там зі своїми студійцями. А скільки захоплюючих вигуків було щоразу, коли діти чули і хотіли запам’ятати нове для себе слово! Пізнати життя через особистий досвід, через пряме спілкування, що може бути кращим?
 Цього разу ми поїхали до Львова не просто в мандрівку, а позмагатись у майстерності з іншими колективами, які, маючи на меті те саме завдання, злетілися до Львова не лише з України, а й з-за кордону. Театральний конкурс «Галицька Мельпомена» як магніт, як чародійна силища прикувала увагу до себе усіх тих, хто мріє творчих перемог на сцені. Щоб поїхати на такий кон-курс, потрібні кошти, і немалі. Та де ж їх взяти? У батьків, які отримують зарплати такі, що ледве вистачає сім’ю прогодувати? Звичайно, ні. Немало порогів довелося оббити, не одному підприємцю доводили - діти, їхня праця на сцені заслуговують на те, щоб це побачило високе журі і за межами Криму.
 Та, на жаль, у Криму зацікавити дитячим україномовним театром просто неможливо, кошти витрачаються на видання партійних агіток, на пишні застілля. До дітей цікавість пропала, у післявиборний період ніхто нікому не потрібен. І все ж «шлях подолає той, хто йде». Головне, не зупинитись на півдорозі. Завдяки активній співпраці з Представництвом Президента України в АРК, а також з Петром Васильовичем Вольвачем, головою Кримської філії НТШ та науковим консультантом постановки вистави «Платонів хутір» про долю вченого-помолога Левка Симиренка, завдяки Віктору Качулі, головному редактору часопису «Кримська світлиця», і особливо генеральному директору ДАТ «Чорноморнафтогаз» Олександру Горошкевичу та голові Сімферопольської райдержадміністрації Володимиру Кунцову, як кажуть, з «миру по нитці» і ми знайшли кошти на поїздку до міста Лева на міжнародний дитячий театральний фестиваль. А поїхати було варто, хоча б заради того, щоб переконатись - ми кращі, ми молодці. Вдома нам рідко говорять добрі слова. У гостях ми чули їх щодня після нашого виступу. Та і ми не раз переконалися, місія театру - не в легковажних розважальних постановках. Театр це насамперед - Слово, Душа, Думка і Людські пристрасті. Коли дитина, виконуючи настанови режисера, прагне вплинути на зал, не залишити глядача байдужим, зачепити його найтонші душевні струни, тоді розумієш - театр це сила, і варто жити, коли бачиш, що твої учні це вже осягнули.
 Приємно було познайомитися з роботою колег з інших регіонів України. Та бентежить мене, як вчителя, як людину, те, що дитячі колективи в Україні творчі можливості реалізують, не користуючись державною мовою. Фестиваль був міжнародний, з-за кордону приїхали театральні колективи і вистави грали мовою своїх держав.
 Я уявила, якби раптом довелося б поїхати за кордон на подібний фестиваль донецькому чи луганському дитячому колективу - то мова цих дітей з України була б аж ніяк не українська, а російська.
 І якщо професійний театр має свій мовний статус, то дитячі самодіяльні колективи мають вчитися не лише театральній справі, а в першу чергу керівник повинен навчити дітей Сходу і Півдня України через п’єсу, через роль думати і говорити по-українськи. І повірте, діти готові до такого підходу. Не готові керівники. Дитина душею відчуває настрої вчителів, а вони не завжди на користь Україні...
 Ось які відгуки про поїздку учнів театральної студії «Світанок»:
 Андрій Харьковський: «На цьому фестивалі наша студія показувала виставу «Платонів хутір» Антона Михайлевського, в якій я зіграв роль сина Левка Симиренка - Володимира. Це мій перший виступ на великій сцені, і я гадаю, що це був вдалий початок у моєму творчому житті. Нам вдалось передати трагічну долю Левка Симиренка, глядачі дивились нашу виставу, не стримуючи сліз - у залі плакали як діти, так і дорослі. Нас зрозуміли, і це приємно. Наступного дня ми прогулялись Львовом. Це дивовижне, старовинне місто, тут говорять вулиці і будинки. Яка краса!»
 Юлія Харьковська: «Наша поїздка до Львова на фестиваль співпала з
750-ю річницею народження міста.
І тому приємно, що наша вистава, подарунок місту Лева, сподобалась глядачам, ми їм відкрили невідому сторінку з історії життя вченого-помолога Левка Симиренка. Хочу подякувати за організацію поїздки вченому-симиренкознавцю Петру Васильовичу Вольвачу, а також нашим керівникам Аллі Володимирівні Петровій та Олександру Олексійовичу Польченку».
 
Ксеня Мусатенко: «Мені дуже сподобався фестиваль і Львів. Бажаю усім побувати в цьому гарному місті хоч раз в житті».

Олеся Онопрієнко: «Мої побажання організаторам фестивалю-огляду в майбутньому поділити конкурсі вистави за номінаціями, тому що в один день важко сприймати різножанрові вистави. Вперше я відчула, як важко було нашим керівникам забезпечити фінансову сторону нашої поїздки. Соромно, що кримські бізнесмени довго не звертали уваги на наші проблеми, і поїздка могла бути зірваною, якби не добрі люди. Ще у Львові я була приємно здивована, що нашу «Кримську світлицю» там добре знають і читають».

Ганна Кривко: «Це була моя остання поїздка із студією «Світанок», адже цього року я закінчую 11-й клас і студію. Про виставу «Платонів хутір» і нашу гру скажу так: «Ми наче були «живими сірниками» на сцені, ми запалювались один від одного, переростаючи в одне єдине вогнище наших сердець. Був момент під час вистави тієї драйвової тиші, заради якої треба жити і виходити на сцену. Втома і виснаженість проходять, як тільки після завершення вистави чуєш гучні оплески і вигуки «браво». Після поїздки на фестиваль до Львова я ще більше переконалася, що мій вибір подальшого навчання буде пов’язаний тільки з вивченням секретів театрального мистецтва. Стати справжнім професіоналом - це моя мрія, яка зародилась і визріла в моїй рідній студії «Світанок»...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 26.05.2006 > Тема "Урок української"