Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 8 - 21).

 Це П. Тичина:
 Гаї шумлять -

 Я слухаю.
 Хмарки біжать -
 Милуюся.
 Милуюся-дивуюся,
 Чого душі моїй
 Так весело.

 Або ж - також П. Тичина:

 Ви знаєте, як сплять старі гаї? -
 Вони все бачать крізь тумани.
 Ось місяць, зорі, солов’ї...
 «Я твій» - десь чують дідугани.
 А солов’ї...
 Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

 «Діброва», -и, жін. - листяний ліс на родючих ґрунтах, у якому переважає дуб, пор.:

 А доня взаперті сидить
 В своєму сумному покої,
 І дивиться, як над горою
 Червоний місяць, аж горить,
 З-за хмари тихо виступає.
 І ніби гори оживають.
 Дуби з діброви, мов дива,
 У поле тихо одхожають...
 (Т. Шевченко).

 Поруч із формою «діброва» в поезії вживається форма «дуброва», згадаймо, хоча б, українську народну пісню баладного жанру «Гомін, гомін по дуброві». До речі, ще 1835 р. цю пісню переклав англійською мовою британський письменник та перекладач Дж. Борроу. Того ж року він опублікував цю баладу у власній перекладній збірці «The Talisman», що вийшла друком у Петербурзі, де Дж. Борроу на той час працював над перекладом Біблії маньчжурською мовою для Британського біблійного товариства.
 «Левада», -и, жін. (запозичення з грецької мови - lіbadion) - присадибна ділянка землі з сінокосом, городом та плодовим садом або іншими деревами, пор.: «По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не огороджені тинами» (І. Нечуй-Левицький). Про «затишок рідних левад, Де вітер ніжну лозу колихав» зворушливо писав Г. Кочур у вірші «Вони, що захват і роздум свій...» (збірка «Інтинський зошит»).
 
Про найкращу квітку

 Українська мова, відображаючи ментальність нашого народу, кохається в назвах квітів, кущів, дерев: волошки, чорнобривці, калина, верба, тополя та ін. Одначе символом краси найчастіше виступають лексеми «троянда», «рожа», «рута» і рідше «роза», «ружа». У денотативному плані вони нерівнозначні. Троянда (або ж роза) - це багаторічна кущова рослина родини розових із великими запашними квітками червоного, рожевого, білого або жовтого кольору і зі стеблами, звичайно вкритими колючками; а також квітка цієї рослини. Рожа (у західних діалектах зрідка - ружа) - це багаторічна декоративна рослина родини мальвових із високим стеблом та великими яскравими, різних кольорів квітками, зібраними в китицеподібне суцвіття; а також квітка цієї рослини. Ружа - це багаторічна напівкущова або трав’яниста рослина родини рутових, яка містить у собі ефірну олію, використовується в медицині та парфумерії; а також квітка цієї рослини.
 Одначе, в конотативному плані - як ознака краси, зокрема жіночої, дівочої, - вони рівнозначні і дуже часто вживаються в порівняннях та звертаннях, як ось: «Моя врода, як повная рожа» (українська народна пісня); «Ой ти дівчино, повная роже» (українська народна пісня); «Сидить Оленка між дружок, як повна рожа» (Марко Вовчок); «Чого оце ти так змарніла? Колись цвіла, як повна троянда, а тепер така стала, як рожа в’яла» (І. Нечуй-Левицький); «У Валентина вуха палали великими трояндами, його сьогодні кожен тягав за вуха» (О. Гончар); «Дочка була як рута - швидко взяли на сторону багаті люди» (С. Васильченко).
 У переносному розумінні слово «троянда», ужите в множині, позначає також благополуччя, щастя, радощі в житті, пор.: «Наш шлях, ласкавий пане, зовсім не встелений трояндами» (І. Франко).
 Прикметник «трояндовий (трояндний)» уживається і в прямому розумінні, і в переносному, позначаючи щось радісне, приємне, нічим не засмучене, пор.: «На голові (Паріса) трояндовий вінок,
з-під нього спадають на плечі довгі кучері» (Леся Українка); «Падали колоски, і в шелестінні їх - брязкіт бокалів вина... Трояндовий сміх жінок-красунь» (А. Головко).
 У народних піснях зустрічається похідна форма «рожівна» зі значенням «донька рожі», напр.: «Рожа дочку чесала, як чесала та й навчала: «Дочко моя рожівно!..» (із записів А. Метлинського).

 Коло - гурток

 Читаємо в серйозній літературознавчій праці, що Я. Мукаржовський був одним із найактивніших членів Празького лінгвістичного «кола».
 Одначе, згідно з академічним «Словником української мови», слово «коло» вживається переносно для позначення «сукупності, групи людей, об’єднаних будь-якими інтересами, зацікавленнями» (Т. 4. - С. 227), як ось: «Перебуваючи в Петербурзі в колі тамтешніх високоосвічених людей,
Т. Шевченко не міг лишатися осторонь від тих питань, що захоплювали уми тодішнього передового суспільства» (М. Рильський). Коли ж ідеться про організаційне об’єднання людей (а саме такий характер мала Празька школа функціональної лінгвістики під назвою «Pra?sk? lingvistick? krou?ek»), то доречніше слово «гурток». Як указує СУМ, гурток - це «організація людей, об’єднаних для суспільної діяльності, спільних занять і т. ін.» (Т. 2. - С. 197), пор.: «Зимою у нас був маленький драматичний гурток» (Леся Українка).
 Воднораз, існує проблема встановленої норми та узусу. А для цього визначного явища у філології XX століття в українському
науковому мовленні міцно устійнився термін «Празький лінгвістичний гурток».

 Чи може рибалка поїхати на рибалку?

 Ні, не може, бо в українській мові «рибалка» - це людина, а те, що вона робить, звуть «риболовлею», порівняймо:

 На березі Рибалка молоденький
 На поплавець глядить і промовля:
 «Ловіться, рибочки,
 великі і маленькі!» (П. Гулак-Артемовський).

 У поетичному мовленні та частково в розмовному також уживаються пестливо-зменшувальні форми «рибалонька», «рибалочка», прим.:

 А козаки, як хміль отой,
 В’ються круг Ганнусі.
 А надто той рибалонька,
 Жвавий, кучерявий,
 Мліє, в’яне, як зостріне
 Ганнусю чорняву
 (Т. Шевченко).

 Про Ярославну

 Дехто переконаний, що українській мові ніколи не були властиві патронімічні імена. Не вдаючись у глибші мовознавчі та історичні пошуки, згадаймо перлину старокиївської літератури - поему «Слово о полку Ігоревім», створену наприкінці, як уважають дослідники, XII ст. Одні з найкращих рядків поеми присвячено Ярославні - вірній дружині князя Ігоря, що звертається до сонця, вітру та Дніпра
і просить їх урятувати її мужа. Йдеться про доньку Ярослава Осмомисла Галицького - Єфросинію (Евфросинию), але ж автор «Слова» не називає її першого імені, а лише патронімічне: Ярославна — донька Ярослава.
До речі, більшість українських прізвищ, зокрема із суфіксами -енко (Петренко, Романенко, Миколенко) та -ич (Петрич, Романич, Миколич), патронімічна за характером і походженням.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 26.05.2006 > Тема "На допомогу вчителеві"