Версiя для друку Обговорити в форумi

З ІНТЕРНЕТ-СТОРІНКИ "КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ"
Вiдправник: Гребенщиков Александр <grebenchikov@ukr.net>
Просьба, кто что знает о Галаганах, напишите. Моя бабушка была Галаган и жила на хуторе Галаганы. Хочу написать родовое дерево. Заранее благодарен.

ВІД РЕДАКЦІЇ. В "КС" уже були публікації про Г. Ґалаґана, зокрема, у номері за 4 вересня 2004 р. (Ми відправили електронну версію цієї сторінки нашому інтернет-читачеві). Розвиваючи тему, пропонуємо і п. Олександру, і усім нашим читачам статтю про Григорія Ґалаґана з книги Михайла Слабошпицького "Українські меценати", виданої у 2001 р. в м. Києві.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
"ДРУЖЕ МІЙ ЄДИНИЙ..."
"Дорогий син мій, умираючи, разом із добрими надіями забрав, може, безповоротно й моє ім'я, поєднане для мене з багатьма дорогими переказами. Не приховую, що з бажанням моїм улаштувати щось корисне для інших я поєдную і бажання надійно зберегти й ім'я, якому покійний син мій обіцяв принести стільки честі". Григорій Ґалаґан.
"Якби всі поміщики піклувалися про своїх селян, як Ви і Ґалаґан!.."
З листа П. Куліша до Б. Б. Тарновського.
ДОБРЕ, що було написано цей портрет.
Ми сьогодні маємо змогу уважно вдивитися в обличчя Григорія Ґалаґана в особливо важливу пору його життя. В ту пору, коли його неспокійний розум і молода душа шукали відповідей на пекучі моральні питання. Якщо замолоду людина не постає перед цими питаннями, то все її життя важко назвати справді повноцінним. Адже саме молодість починає приміряти ідеали (якщо вони є) до реальності, шукає можливостей змінити світ на краще. Григорій Ґалаґан був саме таким.
Довговиде, зігріте внутрішнім вогнем, який буває лише в прекраснодушних ідеалістів, обличчя. Уважний погляд очей, високе чоло з печаттю мислі. Тендітна постава. Оксамитовий, яскраво-синій жупан, перехоплений у вузькому стані строкатим поясом... Цей портрет з'явився тоді, коли Григорій Ґалаґан закінчив юридичний факультет Петербурзького університету й навесні 1843 року поїхав до Італії. Це був перший самостійний виїзд юнака за кордон. Його супроводжував вихователь Федір Чижов, якому належало виняткове значення важливого морального авторитету в житті Ґалаґана. Про їхні зворушливі людські стосунки ми ще говоритимемо далі.
"Не можу надивуватися на Рим, - пише Ґалаґан до матері. - Яка різноманітність всюди й в усьому: різних орденів ченці і священики ходять усюди, там військові, там художники в костюмах рафаелівських, там групами селяни в своїх костюмах. Усе так різноманітно, так прекрасно".
Натура глибоко духовна, талановита, різнобічна - таким вимальовується образ молодого Ґалаґана. Він брав уроки малювання в художника Аполлона Мокрицького, мав літературний хист, що легко помітити з його щоденника та з листів до матері, яку називає не інакше, як "мій незрівнянний ангел".
У Римі Ґалаґан познайомився з Гоголем, Язиковим, Поповим, близько заприятелював із художниками Шаповаленком та Серебряковим (тут була ціла колонія земляків). У Римі він почав збирати свою колекцію живопису
("Я замовив Рауху досить великий пейзаж: пречудовий вид Неаполя з Позіліпейської гори. Я сказав, щоб він писав з натури. Він узяв за це 1500 франків. Штернберґу я замовив дві картинки", - пише Ґалаґан у листі до матері від 14 березня 1843 року).
Молодий Ґалаґан, за переконанням художників, - чоловік винятковий. Меценат. Звідти, з Рима, привіз він і "Ангела з маслиновою гілкою" О. Тира, і "Дівчину, що молиться в капелі" П. Орлова, й "Ранок" А. Іванова, і "Дівчину, що гріється скальдіною" та "Маскарад в Сорренто" І. Шаповаленка...
Він збирав не тільки живопис. Він збирав книги. Про його бібліотеку й мистецьку колекцію лишили захоплені слова сучасники.
Молодий Ґалаґан вів щоденник.
Наївна, романтична душа терзалася провинами стану і роду перед іншими: "...Чому я приречений бути невинним винуватцем нещастя стількох людей? О, краще я бажав би бути бідним, старцем, розбійником, аніж тим, ким я буду!". Але тут же й інші настрої: "Якщо я коли-небудь буду паном усіх цих рабів і якщо довідаюся, що вони мене не люблять, то найшвидше я їх усіх продам! Але ні - тоді я й моє сімейство помремо з голоду..." Він не міг не знати, що на Ґалаґанах лежить не найкращий відсвіт з української історії. Нібито й уславився походами та перемогами полковник прилуцький Гнат Ґалаґан, про якого у відомій літературній пам'ятці XVIII сторіччя "Разговор Великороссии с Малороссиею" так мовиться: "Он своим полком протчих славою превосходил, страшилище в грозу наводил". Однак нищівну характеристику дає йому в своєму "Іржавці" Тарас Шевченко - Ґалаґан належав до тієї козацької старшини, яка перейшла від гетьмана Мазепи до Петра І. "Саме після провалу патріотичних планів Мазепи почалося здобування Ґалаґанами знатності, багатства, входження до кола привілейованого прошарку української старшини, - пише дослідник цього давнього роду Анатолій Матвєєв, акцентуючи увагу читача на епізодах 1709 року. - Тоді за наказом Петра І, який вирішив зруйнувати Запорозьку Січ, убачаючи в ній небезпеку для Росії, прилуцький полковник Гнат Ґалаґан пішов війною на козацтво. Унаслідок цього в козацькому таборі, підступно захопленому, було "голови луплено, шию до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті задавано". Запорожці помстилися за таку наругу над ними, підпаливши полковничий будинок Гната, його важливі папери, родові документи".
Після Гната Ґалаґана прилуцьким полковником став його син Григор, який вірою та правдою служив російському тронові і за ту вірність обростав новими й новими маєтностями, вивищувався поміж родовитого російського дворянства. Досить бодай назвати такий промовистий факт: коли відбувалася коронація на трон Єлизавети, то поміж запрошених на ту врочисту подію був і Григор Ґалаґан. А це вважалося особливим рівнем статусу Ґалаґана й виразним благоволінням до нього августійшої особи. Навіть беручи до уваги силу впливу Розумовського й виняткову популярність при дворі української "партії" за тієї ситуації, яка сталася внаслідок небувалого доти матримоніального сюжету імператорського дому й чернігівського села Лемеші, коли несподіваний мезальянс поєднав особу "августійшої крові" та козацького нащадка Розума, - навіть під оглядом того факту, що спричинив разючі зміни в "табелі про ранги", вписавши туди імена представників козацької старшини, присутність Ґалаґана в тому історичному дійстві - свідчення високої ваги роду в тодішній царській Росії. До гучних російських (але часто не російських за походженням) прізвищ на взір Пожарських, Шереметьєвих, Юсупових, Капністів долучалися суто козацькі прізвища, вихоплені зі ще недавньої української історії. Це свідчило не просто про те, що на політичній сцені імперії з'явилися нові важливі дійові особи, а й показувало, що Україна починала втрачати свою національну еліту, бо козацька старшина дедалі виразніше губила і свою українськість, і отой - ще недавно живий та органічний - зв'язок із українським життям у різних його виявах.
Цей процес не треба уявляти карикатурно-спрощено: старшина йде в попихачі й лакеї до російського самодержавства, втрачаючи якісь свої свободи. Українська еліта переходила до розряду загально-імперської еліти, здобувала немалі привілеї і маєтності, ставала міцним оплотом самодержавства, перебираючи на себе ролі особливо ревних його захисників. У декого з них (як, скажімо, у відомих цукро-заводчиків та меценатів Терещенків) українського не лишалося майже нічого, крім прізвища. На жаль.
Але це була хода історії.
Просто історія йшла не в наш бік.
Щоправда, інколи з можновладним російським дворянством українського походження відбувалося щось загадкове, те, що важкувато з раціональних позицій вичерпно пояснити. Це щось подібне до того, мовби їхню душу терзав якийсь фантомний біль. А. Матвєєв звернув увагу на те, що Григора Ґалаґана зсередини точила якась загадкова хвороба. Полковник прилуцький сам про те писав: "Така напасть, страх, печаль і клопіт були, що вже не радий своєму життю..." Ще зовсім нестарим чоловіком переживає він великі розчарування, піддається спустошливим сум'яттям душі й депресіям. Закидає службу, усамітнюється на хуторі. Ревно молиться Богу, кається в своїх і свого роду гріхах, навіть збирається піти до монастиря. Пише в своєму заповіті: "Тому, кого я чимось образив, видати з моєї стайні коня або корову, ще й гроші додати..." І так, відійшовши від мирської суєти, від придворного ярмарку марнославства, у хутірній тиші й, здається, у душевному умиротворенні відійшов зі світу живих Григор Ґалаґан, заледве
сягнувши чотирьох десятків літ.
"Наступні роки, десятиліття не залишили в історії якогось помітного сліду від Ґалаґанів, - пише А. Матвєєв. - Хіба що стали вони ще багатшими після сумнозвісного указу Катерини II 1783 року, за яким "каждому из поселян оставаться на своем месте и звании, где по нынешней ревизии записаны". Український народ опинився в кріпацькій неволі. Ґалаґани лише на терені Лохвицького повіту, що на Полтавщині, мали понад тисячу десятин землі, сотні кріпаків. Дехто з цієї генерації Ґалаґанів офіційно вважався на військовій службі, хоча ніколи не воював і навіть не носив мундира; дехто одержував вищу освіту, навчаючись за кордоном; обіймав різні посади в урядових установах, у тім числі й у міністерстві закордонних справ. Переважна ж більшість уважала за краще займатися поміщицько-господарськими справами, споруджувати ошатні будинки у своїх численних маєтках, зводити цукрові й інші фабрики, млини, вирощувати працею кріпаків хліб на продаж, тобто вести загалом типове для свого стану патріар-хальне, рутинне життя".
І ось - Григорій Ґалаґан. Людина справді високих і демократичних принципів. Людина, що на століття вперед прославить рід.
У секретній депеші київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова до графа Орлова в травні 1847 року повідомляється, що надвірний радник Чижов, за яким давно ведеться спостереження, часто живе в маєтку Ґалаґанів у Сокиринцях. Характеризуючи стосунки Чижова й власника маєтку, Бібіков доповідає: "Знайомство їхнє й дружба, в час перебування обох за кордоном і тут, базуються на однаковості думок і переконань. Ґалаґан виявляв завжди спосіб думок виразно демократичний, він має значні зв'язки та знайомства в Москві... Одержавши від начальника округу згадуване повідомлення, що підтверджує чутки про зв'язки Чижова з родиною Ґалаґанів, я не зупинився б перед необхідністю обшукати і, якщо щось виявилося б підозрілим, заарештувати Ґалаґана, якби він перебував у керованих мною губерніях, але оскільки він проживає в губ. Полтавській, то я, не сміючи давати ніяких розпоряджень у цій справі поза керованими мною губерніями, поспішаю про все це поважливо довести до відома вашого сіятельства й покірно прошу прийняти запевнення в цілковитій моїй пошані й істинній відданості".
Вельми цікавий документ. Усі його слова несуть на собі неповторний аромат часу й дають нам уявлення про м'які, обережні, ба навіть часом просто таки граціозні методи боротьби з інакодумцями. Це зовсім не брутальні способи розбивання людських черепів обухом, що їх принесли із собою більшовики.
Міністр внутрішніх справ Орлов пригасив ентузіазм Бібікова, застеріг його від надто радикальних висновків та енергійних дій. Він пообіцяв, що "за українофілами
(а саме в таких гріхах звинувачував Бібіков Чижова й Ґалаґана) буде організовано найобережніше й непомітне стеження". Очевидно, абсолютно лояльним Чижову й Ґалаґану в голову не приходило, що їхні висловлювання на адресу нещасливої історії українського народу і його історичної долі можна кваліфікувати як небезпечний український сепаратизм, що загрожує Російській імперії.
Мабуть, Ґалаґанові довелося б набагато складніше під час слідства в справі Кирило-Мефодіївського товариства, членом якого він був. Але його відданий приятель і вихователь Федір Чижов доклав чимало зусиль, щоб вивести Ґалаґана з-під удару. Він давав свідчення такого характеру: "Ґалаґан (Григорій) малоросійський багатий поміщик, у вихованні якого я брав активну участь через дружбу з його родиною і тому, що я їм дуже зобов'язаний. Йому ще, здається, немає і 28 років. Він пристрасно, до безумства любить свою Малоросію, тільки нею і марить, до того, що ми часто з ним сварилися, вірніше, я його сварив..." І тут же Чижов категорично стверджував: "Знаючи його мало не з дитинства, я впевнений, що ні за своєю тихою, щонайдобрішою, до того ж неповороткою природою, ні за нахилами він не може мати абсолютно ніяких політичних намірів". Ґалаґан мав шанс щасливіший за інших членів братства кирило-мефодіївців. Його не відправили на заслання, він одержав змогу жити звичайним, нормальним життям, реалізуючи свою моральну програму. А Федір Чижов - унікально багатогранна талантами особистість, яка справила на молодого Ґалаґана такий глибокий вплив, явив для сучасників та нащадків приклад невтомних пошуків життєвої самореалізації. Він був і талановитим математиком (ним пишався його вчитель Михайло Остроградський), і письменником, і журналістом, і дослідником, і фінансистом, і підпри-ємцем. Чижов писав книги на найрізноманітніші теми, редагував журнали й газети, створював акціонерні будівельні товариства й керував ними, був директором відомого Московського купецького банку. До кінця життя Чижов став дуже багатим чоловіком. І він заповів усе ним нажите (його оцінювали на суму до шести мільйонів карбованців!) на заснування професійних училищ у своєму рідному краю - Костромській губернії.
Ґалаґан був предводителем дворянства в Борзнянському повіті Чернігівської губернії, головою Прилуцького з'їзду мирових суддів, членом Державної ради по департаменту законів, а також і таємним радником. Його нагородили цілою колекцією орденів, у тім числі й орденом Білого Орла, який може тільки снитися багатьом дворянам, що перебувають на високій державній службі. Ґалаґан очолював різні громадські й культурні організації, благодійні комітети, приятелював із найвидатнішими людьми свого часу.
За Ґалаґаном - ціла шеренга добрих справ. Він заснував у селі Сокиринці, де був його маєток, допомогово-ощадне товариство, перерахувавши йому для стартового капіталу три тисячі карбованців і віддавши для нього гарний кам'яний будинок. Потім коштами Ґалаґана з'явилися ремісниче училище й інтернат. У його фонді Державного архіву України збереглося чимало листів зі зверненнями про допомогу. Серед них - прохання за бідних студентів та гімназистів, клопотання дати кошти на будівництво приходської школи в селі Озеряни, а поряд - звернення аналогічного змісту від Полтавського тюремного комітету. Ґалаґан належав до тих людей, які не вміли відмовляти. І, якщо мав хоч найменшу можливість, допомагав. Про це свідчать у своїх спогадах члени "Громади", якій він давав кошти так само, як і на видання книг ("Южнорусские песни", упорядковані М. Маркевичем, не один номер "Киевской старины" та "Основи", що з'явилися його коштом...).
Григорій Ґалаґан - популярна тема в істориків мистецтва. Щедрий меценат і захоплений колекціонер живопису зібрав у Сокиринцях і в Києві величезну кількість творів. Багато з них безслідно пропали в спустошливі роки громадянської війни, та все ж саме на основі ґалаґанівської колекції склався Чернігівський художній музей. Сумлінний біограф Григорія
Ґалаґана Анатолій Матвєєв писав, що завдяки цьому поміщикові Прилуччина перетворилася на своєрідний інтелігентний край, "осередок культурно-демократичного спрямування, у чому неабияку роль відігравала особиста бібліотека Ґалаґана, що налічувала кілька тисяч томів. Були тут хор та оркестр, вертепний театр".
Показовий і такий сюжет. Остап Вересай був кріпаком Галаганів. Молодий Ґалаґан видав важливий для долі видатного кобзаря документ: "Отныне упомянутый крепостной Евстафий Никитович Вересай является от меня, потомственного дворянина Галагана Григория Павловича, моих будущих наследников вольным крестьянином с. Сокиренцы Прилуцкого повета Полтавской губернии, что собственно подписью и печатью удостоверяется". Він і фінансово, й морально допомагав Вересаєві, влаштовував йому концерти не лише в колі найвидатніших людей української нації - Вересай виступав навіть перед царською родиною.
Андроник Степович, вихованець, а потім і директор Колегії Павла Ґалаґана, у своїх спогадах наголосив на майже винятковому епізоді. Як знаємо, у вогні революції згоріли не тільки панські будинки - на попіл перетворилися багатющі книгозбірні й мистецькі колекції. Охоплені гнівом на багатіїв і визискувачів, підбурювані агітаторами селяни, часто не маючи ані найменшого уявлення про виняткову цінність книг чи картин, нищили все, що трапляло їм на очі. Степовича приємно вразило, що в Сокиринцях такого варварства не було, оскільки "Ґалаґан зробив дуже багато доброго для сокирянців, так що пам'ять його там шанують і досі, і, наприклад, величезного його будинку селяни і під час революції не дали на грабування, все в домі збереглося досить добре, і з нього зроблено гарний музей, який перевезено тепер у місто Прилуки, а в домі дано приміщення для агрономічної школи".
(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 19.01.2007 > Тема "Українці мої..."