Версiя для друку Обговорити в форумi

ВІН БУВ НАЙПРАЦЬОВИТІШИМ ТИЧИНОЗНАВЦЕМ...
 ТАК УЖЕ влаштоване життя наше: нічого і нікого вічного на цій землі не буває. Людина приходить у світ, щоб щось добре зробити і відійти за межу вічності, залишивши по собі світлу пам'ять і все те добре, зроблене нею. Багато доброго, чесного, світлого і неповторного для національної літератури, для нашої духовності, для своєї рідної України і її народу, задля дружби різних народів Землі зробив визначний поет, класик нашої літератури, великий громадський діяч Павло Григорович Тичина. Уже майже сорок років, як він відійшов у вічність, але ми не перестаємо любити його поезію, захоплюватись тим, що він зробив для нашої літератури, відкриваємо все нові й нові сторінки його творчості, пишаємось його ім'ям, що сяє діамантом у сузір'ї славетних імен України.
 І вже понад три роки, як не ходить поміж нас рідною землею, не усміхається до нас своєю щирою, доброю усмішкою й інший трудівник на ниві рідної літератури, невтомний дослідник творчості поета-академіка Павла Тичини, літературознавець і вчений Олександр Іванович Губар. Доля так учинила, що, зустрівшись раз, вони вже не розлучались до кінця своїх днів, відміряних їм життям. Приїхавши у повоєнні роки до Києва з Чернівецького університету, після закінчення якого залишився там працювати, двадцятип'ятирічний Олександр Губар зустрівся зі славетним поетом і попросив у нього дозволу писати кандидатську працю, присвячену його творчості.
І ота згода, яку молодому науковцеві тоді дав поет, стала не на один день чи місяць, а на довгі роки. Олександр Губар, написавши і захистивши в 1955 році кандидатську дисертацію на тему: "Творчість Тичини 1917 - 1934 років", згодом на основі цієї наукової праці написав ще й книгу-монографію "Павло Тичина: літературний портрет" (1958 р.). "А я й не знав, що ви такий!" - захоплено вигукнув Павло Григорович на адресу Олександра Губаря, прочитавши його дослідницьку працю про свою творчість. У цьому "А я й не знав, що ви такий!" - і щира любов до молодого науковця-тичинознавця, і захоплення його працею, і віра в подальші його творчо-дослідницькі сили. Це був комплімент високого класу. І його треба було підтверджувати новими працями, піднімати планку своїх творчих уподобань до рівня Тичинівського злету, до рівня високої і мудрої поезії Поета. І, як писав інший великий поет України Володимир Сосюра - "працювать, працювать безумовно, жодній хвилі нема вороття...". І Олександр Губар працював багато, плідно і талановито. Тичинівська тема - його любов на все життя. "Найпрацьовитіший тичинознавець" - так назвуть його згодом. А підстав для такого означення більше, ніж досить. Бодай стисло перелічимо його подальші тичинознавчі праці: "Павло Тичина: Літературний портрет" (1961) - значно доповнене і перероблене видання, "Павло Тичина: Літературно-критичний нарис" (1981), "Павло Тичина: Семінарій" (у співтворчості з Л. Чернецем, 1984), статті "Еміль Верхарн у творчому житті Павла Тичини" (1985), "Павло Тичина і театр" (1985), "Творчість Павла Тичини повоєнного часу" (1954), "Ранній період творчості П. Г. Тичини" (1956), "Творчість Павла Тичини в роки іноземної воєнної інтервенції та громадянської війни" (1958), "Збірка Павла Тичини "Плуг" (1959), "Павло Тичина про новаторство І. Франка" (1978), "Поетичний триптих П. Тичини про М. Коцюбинського" (1979), "Павло Тичина про свою творчість" (1982), "Літературні тичинівські читання" (1986), "Спогади сестер Подвойських про П. Г. Тичину" (1988), "Мій труд, моє горіння..." (Кримські сторінки творчості П. Тичини" (1994), "Павло Тичина..." (Поза колом репресованих знайомих) (1977), "Тема братнього єднання радянських народів у творчості П. Г. Тичини" (1954), "Поет, вчений, гуманіст" (До 85-річчя від дня народження П. Г. Тичини) (1976), "Очі Тичини дивляться на нас" (1976), "Слово і думка Тичини" (1982), "Україно моя, моя люба Вкраїно..." (2001)...
 Звичайно ж, не все враховано, але названо те, що на слуху. Однак це зовсім не означає, що Олександр Губар більше нічого не знав, окрім що тичинівської теми. Були в нього й інші цікаві дослідження про творців і нашої літератури (Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Федьковича, Сосюри та багатьох інших), і творців братніх літератур (Я. Купали, Д. Бєдного, М. Горького, Х. Меламуда, С. Амірян, П. Бровки, М. Богдановича...).
 Живучи в Криму, О. Губар не міг не зацікавитись українсько-кримськотатарськими літературними зв'язками. Розпочавши з перекладу на російську мову для газети "Голос Крыма" наукових досліджень академіка А. Кримського про літературу кримських татар, Олександр Іванович написав розлогу передмову-дослідження про Агатангела Кримського "Трагедія вченого з світовим ім'ям" і видав окремою книгою (трьома мовами - українською, російською і кримськотатарською) працю вченого "Література кримських татар" (2003). І яка ж була радість Олександра Губаря, коли в особистій бібліотеці Павла Тичини при Київському літературно-меморіальному музеї-квартирі його імені працівники музею виявили книги кримськотатарських письменників, подаровані поету під час його перебування в Криму. Велику дослідницьку роботу провів Олександр Іванович, результатом якої й стала стаття "Ми - зорі одного неба", що вперше була опублікована в російськомовній кримськотатарській газеті "Голос Крыма" і, звичайно ж, спеціально була написана для цього видання російською мовою до 105-ї річниці від дня народження П. Г. Тичини. Гадаю, що було б неправильним, коли б ця чудова стаття - плід останніх років творчої праці О. Губаря, залишалася тільки в російськомовному варіанті.
 Адже, я глибоко переконаний, коли б не підступна хвороба, що скінчилася так несподівано і фатально, Олександр Іванович обов'язково підготував би і україн-ськомовний варіант цієї статті для вельми шанованої ним газети "Кримська світлиця". Не бажаючи позбавляти наших читачів такої потрібної і цікавої праці талановитого літературного дослідника, постійного автора "Кримської світлиці" Олександра Губаря про українсько-кримськотатарські літературні зв'язки, біля витоків яких стояв Павло Тичина, я вирішив узяти на себе відповідальність і підготувати статтю до публікації нашою рідною мовою. Гадаю, Олександр Іванович не образився б за такий вчинок свого колишнього учня. Це буде добра пам'ять про нього. А ще ж цією статтею ми хочемо відзначити й 116-ту річницю від дня народження нашого великого поета Павла Тичини.
 І на завершення про те, як тичинівське "Ми - зорі одного неба" ставало, стає і продовжує ставати духовним надбанням й інших народів, зокрема - кримськотатарського.
 18 травня 2004 р. в 60-ті роковини депортації кримськотатарського народу з його прадавньої батьківщини Криму до Узбекистану, у день поминальної скорботи відбулася церемонія відкриття монумента "Відродження кримськотатарського народу". Монумент споруджено в Сімферополі на території Кримського державного інженерно-педагогічного університету. На одному з каменів монумента, як на сторінці книги, золотими літерами викарбувано висловлювання великих синів узбецького, українського і кримськотатарського народів їхньою рідною мовою:
 Алішер Навої: "Ціну дружби може знати лише друг".
 Павло Тичина: "Ми - зорі одного неба".
 Ісмаїл Гаспринський: "Єдність у праці, у мові і помислах".
 Ідея створення монумента належить ректору КДІПУ, академіку, Герою України Февзі Якубову. Ще в 2002 р. у розмові з професором Олександром Івановичем Губарем Февзі Якубович уперше з вуст О. І. Губаря почув афоризм П. Тичини "Ми - зорі одного неба". Ці високопоетичні, глибокофілософські
рядки схвилювали і запали в душу кримськотатарського вченого. Споруджуючи монумент, він зажадав, аби поряд з іншими крилатими висловами про дружбу, на стелі монумента викарбували і цей крилатий тичинівський вислів "Ми - зорі одного неба".
 Хіба ж це не свідчення "аркодужного перевисання до народів"? Тичина і кримськотатарська література, Тичина і кримськотатарський народ. Тичина ж - як уособлення українського народу, його літератури, національної духовності. І в тому, що тичинівське "Ми - зорі одного неба" проросло й розквітло і на кримськотатарському духовному ґрунті, незаперечна заслуга і нашого найпрацьовитішого тичинознавця, славного і дорогого Олександра Івановича Губаря.
 Данило КОНОНЕНКО,
 редактор відділу літератури "Кримської світлиці".
 
Тичинівські читання в Сімферопольському держуніверситеті. 1986 р. На фото (зліва направо): кримські письменники Д. Кононенко, О. Губар, М. Тернавський, О. Лесин.

ДО 116-ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАШОГО ВИДАТНОГО ПОЕТА ПАВЛА ТИЧИНИ
"МИ - ЗОРІ ОДНОГО НЕБА..."
 Доля подарувала мені щастя бути особисто знайомим з чудовою людиною, видатним поетом ХХ століття Павлом Григоровичем Тичиною. У травні 1948 року я, аспірант кафедри української літератури Чернівецького державного університету, приїхав до Києва працювати над кандидатською дисертацією про його творчість. У президії наукової конференції, присвяченої 100-річчю Панаса Мирного, побачив Павла Григоровича... Після закінчення конференції підійшов до нього і подав листа від ректорату мого університету з проханням допомогти в роботі над дисертацією. Павло Григорович прочитав, усміхнувся, потиснув мені руку: "Це ж чудесно! Ви з Буковини. Я люблю цей чудесний куточок України, батьківщину Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської..."
 Ім'я Тичини - поета-класика, який завжди дошукувався свого "кореня" і свого "глагола", самобутнього майстра, глибоко національного поета, посіло почесне місце в колі видатних творців національної літератури.
 Дослідники творчості Павла Тичини багато уваги приділили осмисленню зв'язків поета з літературою зарубіжжя і народів колишнього Союзу. Зовсім недавно виникла у мене нова тема - Павло Тичина і кримськотатарська література. Після виходу дванадцятитомного академічного видання творів П. Тичини 1983 - 1990 рр. я виявив ще невідомі матеріали про роль Криму у творчій біографії Павла Григоровича. Уперше поет ступив на кримську землю в серпні 1925 року, приїхавши до Алушти на відпочинок. З листа до Лідії Папарук, своєї майбутньої дружини і помічниці, дізнаємось, що поет відразу ж зацікавився літературою і культурою кримських татар: "Був у татарському клубі; в книгарні накупив татарських книг, хоч погано ще розумію, але читаю". Хочеться йому зустрітися з самими татарами, але, кажуть, "татари, десь у горах".
 Великий інтерес до життя кримськотатарського народу у П. Тичини пробудив Михайло Коцюбинський, якого в кінці ХІХ століття доля закинула до Криму. Він відвідував базари, татарські школи, вивчав побут, звичаї, мову, цікавився історією краю, архітектурою міст і селищ. Письменника зачарувала краса кримської природи. Про все це він схвильовано і поетично розповідав П. Тичині.
 М. Коцюбинський відкрив для П. Тичини й інший Крим. У своїх, сповнених натхнення, змальованих яскравими фарбами оповіданнях "В путах шайтана", "На камені", "Під мінаретами" письменник зізнається в любові до корінного народу. Особливо його хвилювала доля кримськотатарської інтелігенції, котра прагла самовіддано служити своєму народові.
 Безсумнівно, і П. Тичина, наслідуючи приклад М. Коцюбинського, виявляв щиру зацікавленість до життя кримськотатарського народу, до його культури.
 З великою користю для себе вивчав П. Тичина тюркські мови, в тому числі й кримськотатарську.
 Про вивчення Тичиною кримськотатарської мови, художньої літератури, фольклору свідчать цінні видання, що зберігаються в особистій бібліотеці поета при Київському літературно-меморіальному музеї-квартирі його імені. Уже в перший свій приїзд до Алушти 1925 року П. Тичина придбав книгу-посібник А. Одабаша, І. Кая "Руководство для обучения крымскотатарскому языку", видану в Сімферополі.
 П. Тичина користувався й іншими посібниками. Зокрема, "Книгой для чтения" ("Окъув китаби") для 6-го класу. Упорядник І. Алімгерай (Держвидав Кримської АРСР, 1939).
 Поет-академік Павло Тичина приділяв велику увагу проблемам фольклору. Для нього усна поетична творчість - це пам'ять століть, велич душі і мудрості народу, невичерпна поетична краса, передана самобутніми словесними образами, в розмаїтті барв і музики національної мови. Тому, приступаючи до вивчення кримськотатарської мови, він намагався зіпертися на фольклорні джерела.
У цьому зв'язку великою цінністю став придбаний ним фольклорний збірник "Сказки и легенды татар Крыма", що вийшов друком в Держвидаві Криму 1937 року. Він приваблює ошатним оформленням, витриманим у стилі націо-нального орнаменту. Цікаво, що консультантом з художнього оформлення книги був відомий художник М. С. Самокиш.
 А ось у мене в руках мініатюрна книжечка "Воробушек" - народна казка, котру переповів Абдуладил Гірайбай. Текст казки подано кримськотатарською мовою арабською графікою. Рік видання - 1924. Це наштовхує на думку: приїхавши 1925 року до Алушти, П. Тичина міг її відразу ж придбати. При уважному ознайомленні з книгою я виявив зроблений дрібним почерком чорною тушшю арабською графікою якийсь напис. Він мені завдав клопоту. Я звернувся за консультацією на кафедру кримськотатарської літератури Сімферопольського держуніверситету, де познайомився з доцентом Ісмаїлом Керимовим.
 - Тут, Олександре Івановичу, дуже цінний дарчий напис! Але залишив його не упорядник книги, а його брат, відомий кримськотатарський поет Амді Гірайбай.
 Керимов написав по-кримськотатарськи слов'янською графікою, а також переклав російською, а я вже українською: "Молодому українському поету Павлу Григоровичу Тичині. Амді. 1927".
 - Яке диво! - усміхається Ісмаїл- ефенді. - Отже два великих поети були особисто знайомі. Сьогодні відкрилась чудова таїна, це ж знахідка!
 У мене виникло непереборне бажання познайомитись з творчістю Амді Гірайбая. Гострим болем відізвалась в мені трагічна доля талановитого улюбленця народу, особливо молоді, поета, автора чудової книги "Молодість", натхненного співця казкової природи своєї Батьківщини - Криму.
 Другою дуже важливою стороною діяльності П. Тичини стали його старання налагодити зв'язки з відомими вченими-тюркологами, котрі працювали в Україні і за її межами. В коло знайомих поета входив Осман Акчокракли - кримськотатарський сходознавець, етнограф, археолог, літературознавець, письменник, дослідник - викладач Кримського університету (після 1925 року педінституту). Він читав лекції також в Київському і Харківському університетах, володів українською мовою.
 Знав П. Тичина і відомого кримськотатарського поета, тюрколога, який працював у Кримському університеті, - Абдуллу Лятіф-заде. Помітивши глибокі знання
А. Лятіф-заде з кримськотатарської літератури, П. Тичина запропонував йому написати статтю для журналу "Червоний шлях", в редакції якого він працював. Ця стаття під назвою "Короткий огляд кримської татарської літератури" була опублікована в № 11 за 1927 р. українською мовою. Цінність її в тому, що вона стала, наскільки нам відомо, першою статтею, котра познайомила Україну з кримськотатарською літературою.
 Про особисті контакти кримськотатарського письменника і вченого з П. Тичиною свідчить також книга А. Лятіф-заде, що збереглася в бібліотеці П. Тичини, "Яны саз" ("Новий саз"), видана в Сімферополі 1928 року. На її титульній сторінці - дарчий напис: "Чуйному співцеві - великому майстру т. Павлу Тичині від автора. Аб. Лятіф-заде. Сімферополь, 2.08. 1928 р.".
 П. Тичина спілкувався з Бекіром Чобан-заде - вченим зі світовим ім'ям, доктором філологічних наук, членом Паризького лінгвістичного товариства, видатним тюркологом, професором Будапештського, Лозаннського університетів, а також Кримського і Азербайджанського університетів, членом Азербайджанського філіалу АН СРСР (з 1935 р.). Чобан-заде - автор багатьох праць з мовознавства, історії літератури, фольклору кримських татар. Його перу належать кілька збірок віршів і поем. Одна з них - "Боран" ("Буря"), видана в Сімферополі 1928 року. Вона також є в особистій бібліотеці П. Тичини. Наукові праці, рецензії на окремі праці Чобан-заде, що виходили в інших виданнях, публікувались і на сторінках журналу "Східний Світ". Особиста зустріч П. Тичини і Чобан-заде могла відбутись в 1932 році, коли П. Тичина з І. Фалькевичем та О. Ковалевським на запрошення Народного комісаріату освіти Закавказької Федерації їздили в Баку. Саме тоді в Бакинському університеті працював Чобан-заде.
 Не обійшов увагою П. Тичина і відомого кримськотатарського письменника Умера Іпчі, автора багатьох п'єс, романів, збірок поезій. Велику популярність Умеру Іпчі приніс кіносценарій "Алім". В роботі над створенням кіно-фільму "Алім" брав участь український поет-академік Микола Бажан. Фільм з великим успіхом про-йшов в Україні. Високу оцінку дав йому і П. Тичина. Народний герой кримських татар Алім своїми героїчними вчинками в ім'я торжества справедливості нагадує українського Кармелюка. Павло Григорович зберіг і книгу віршів Умера Іпчі "На борьбу" (Кримвидав, 1928 р.).
 ...Якось на зустрічі з татарськими поетами, торкаючись питань відносин народів, культур і людей, Павло Тичина сказав: "Давайте жити, як зорі. Адже ми - зорі одного неба".
 Як по-сучасному звучать нині ці слова великого поета України!
 Олександр ГУБАР.
 Переклад українською  Данила КОНОНЕНКА.
 
* Уперше ця стаття була опублікована в газеті "Голос Крыма" 5 квітня 1996 р. до 105-річниці від дня народження П. Тичини російською мовою.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 26.01.2007 > Тема "Душі криниця"