Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

 (Закінчення. Поч. у № 3).
 Останнім часом у пресі сказано чимало добрих слів на адресу Григорія Ґалаґана і з приводу його участі в підготовці й виробленні положень проведення реформи для звільнення селян. Відомо, що він не раз виступав на захист кріпаків від поміщицьких утисків. Мав з цього приводу конфлікт зі своїм дядьком Петром, що вкрив себе сумною славою деспота й тирана в стосунках із кріпаками. У щоденнику Григорія Ґалаґана висловлено чимало гарячих співчутливих слів про тих знедолених, які зазнали панського гніту. Дуже характерна, наприклад, у тому розумінні така його фраза: "Серце стискається, коли думаєш, які я бачив в Ічні злидні і яким треба бути заскнілим, таким, як я, щоб після цього спокійно їсти й спати".
 До речі, радянські шевченко-знавці категорично засудили Григорія Ґалаґана за нелюдяне ставлення до кріпаків. Й, анітрохи не завагавшись, покликали собі в свідки Тараса Шевченка. Чи не в усіх коментарях до повісті "Музика" сказано, що в ній автор "змалював жахливе життя кріпаків у селах
Г. Ґалаґана" (див. наприклад, "Шевченківський словник" 1978 року, перший том, с. 148). Насправді ж у повісті йдеться про вже згадуваного Петра Ґалаґана, що жив у Дігтярях і мав кріпацький оркестр, талановитий скрипаль якого Артем і став прообразом героя Шевченкового твору.
 Одне слово, літа минали, а в душі Григорія Ґалаґана звучали прекрасні струни молодості й ідеалізму. В такому самому дусі він разом з дружиною Катериною Павлівною (походила з Кочубеїв) виховував єдиного сина Павла.
У щоденнику батька сказано чимало високих слів про сина, який вирізнявся з-поміж ровесників і ро-зумом, і освіченістю, і благородством. Можливо, батько пізнавав у синові своє отроцтво. Здавалося, повторювалося все: батьківська любов і лагідний клімат отчого дому, жадібне прагнення хлопця збагнути суть речей у світі й готовність жити за імперативами добра...
 І раптом - страшна трагедія, яку ніщо не провіщало. Сина не стало. Ще за кілька днів до його смерті вони втрьох приїхали відкритою залізницею до родинного материнського маєтку поблизу Конотопа. Павлусь любив бувати тут, де охоче переодягався в простий одяг і дивував усіх добрим знанням сільської (тобто української) мови. Уже наступного по приїзду дня, надвечір, синові раптом стало погано. Спершу ніхто не запідозрив жодної небезпеки - думали, що він застудився по дорозі. Але хлопець почав згасати на очах. Медицина виявилася безсилою. Павлусь помер. Як потім з'ясувалося, його скосив епідемічний тиф.
 "Убитий горем, у ніч смерті свого сина, сидячи біля постелі померлого, шукаючи вихід зі страшного становища батьківського сирітства, Григорій Павлович вирішив, що син його повинен жити в близьких і для близьких", - написав згодом у "Звіті про стан Колегії Павла Ґалаґана" І. Нечипоренко. А сам Ґалаґан невдовзі по смерті сина ось так висловлювався про народження цієї ідеї в одному з листів: "У нещасті, що мене спостигло, не бачу я іншого порятунку чи хоча б полегшення, як сповнити те, що уявляється мені обов'язком, на який указує моя совість та любов до померлого. Справа моя полягатиме в подовженні на землі, доки суджено мені жити, того добра, яке без сумніву робив би мій син. Бажаю почати корисну справу не відкладаючи, передусім організувавши щось надійне й нове у сфері народної освіти". Те, що не встиг вивчити Павлусь, матимуть змогу вивчити інші здібні юнаки - підкреслює Григорій Павлович.
 Він купує великий двоповерховий будинок, у якому раніше було жандармське управління, а ще до того - приватний жіночий пансіон. Згодом докуповує ще один будинок і землю. Тепер у нього в самісінькому центрі Києва - землі на 200 тисяч карбованців. І приміщень, і території цілком вистачить для розташування того навчального закладу, який він задумав. Заклад матиме загальноосвітній характер і буде закритим: навчатимуться в ньому хлопчики 14 - 16 років. Мета Колегії - "готувати молодих людей до університету".
 У травні 1870 року рескриптом Олександра II затверджено статут навчального закладу і дано дозвіл на назву: "Колегія Павла Ґалаґана". У листі на ім'я засновника імператор побажав йому знайти втіху в чужих дітях, яких він зігріватиме своєю добротою.
 Статут починається так: "Навчально-виховний заклад, заснований у Києві землевласником Чернігівської і Полтавської губерній, дійсним статським радником Григорієм Павловичем Ґалаґаном, іменується в пам'ять покійного його сина Колегією Павла Ґалаґана і перебуває у віданні Міністерства народної освіти під найближчим покровительством університету св. Володимира... Колегія Павла Ґалаґана має на меті: а) забезпечувати певній кількості молодих людей можливості підготовчої до університету освіти і б) сприяти розвитку самостійної педагогічної справи в Росії шляхом навчально-виховної практики".
 У примітці до статуту зазначено також дуже істотний момент: "...засновник жертвує на вічні часи для розміщення й утворення Колегії дім у Києві на Фундуклеївській вулиці, що належить йому, і нерухомі маєтки в Чернігівській та Полтавській губерніях у такому розмірі й такої цінності, за яких забезпечується для Колегії щорічний прибуток не менше дванадцяти тисяч карбованців".
 Колегія мала багатий природничий музей, театр, церкву, фізичні лабораторії, рідкісну книгозбірню, спортивні зали, їдальню, спальні для учнів, кабінети для спеціальних занять. Усе тут було створено для навчання й відпочинку учнів саме такого закладу. Ґалаґан мав чимало клопоту, перебудовуючи всі приміщення згідно з особливістю свого задуму. Для цього він запросив відомого архітектора Олександра Шілле, який чудово впорався з поставленим завданням - тодішні газети чимало писали про те, що незграбні чи й просто потворні будинки, закуплені Ґалаґаном, перетворилися на прекрасні, зручні, затишні споруди.
 Павлусь Ґалаґан був незримо присутній повсюдно в Колегії. "Юнак був здібний до сприйняття найсерйозніших думок, до розуміння людей і, можна сміливо сказати, мав свої встояні переконання, які встигли вистояти проти багатьох спокус. Я не кажу про ніжність любові до нас, оскільки це більше належить до родинного життя, а кажу лише про те, що виробилося в юнакові, аби зробити з нього корисну суспільству людину. В ньому, здавалося, надійно виробилося презирство до розкошів і порожнього життя та погляд на всі зручності життя як на речі цілком другорядні. Бачачи довкола себе такі різкі відмінності між людьми в розумінні зовнішньому, він у душі своїй зовсім не допускав у людях жодної різниці, окрім ступеня їх гідності, і в переконаннях його про рівність людей ніколи не було помічено ні озлоблення, ні самовдоволення", - писав батько, намагаючись подолати тяжке горе, яке не відпускало його душу.
 Григорій Павлович цілковито поринає в нову справу, живе тільки нею. Ось уже з'явилися в Колегії перші учні. Згідно зі статутом, тут навчаються стипендіати Павла Ґалаґана і своєкоштні пансіонери. До складу тих і тих можуть бути зараховані молоді люди без будь-якого обмеження соціального стану, включно і з тими, хто народив-ся в Галичині (вона входила тоді до складу Австро-Угорської імперії), але тільки православного або греко-католицького віросповідання. Кандидати до Колегії мали надати свідоцтво про завершення повного курсу перших чотирьох класів класичної гімназії або про успішне завершення курсу наук у прогімназії. Можуть бути й ви-нятки для тих, які не навчалися в гімназіях чи прогімназіях. Вони мають витримати спеціальні іспити в самій Колегії, щоб довести свої добрі знання. Стипендії Павла Ґалаґана надаються особливо здібним, але бідним юнакам, які підтвердять це відповідними документами про майновий стан батьків, а також про свої успіхи в навчанні та про відмінну поведінку.
 Перших учнів Колегії - лише шістнадцять. Половина з них - стипендіати Павла Ґалаґана. Відбір проводився винятково суворий. Бідність - ще не перепустка до Колегії. Перепустка - лише знання. Тому в першому наборі така мала кількість учнів. Але цими вісьмома викладачі вже можуть пишатися. У наступні роки кількість стипендіатів збільшується і зменшується число тих, хто платить за навчання. Колегія увиразнила свій благодійний профіль.
 Ще важлива подробиця з документів: "Вихователі Колегії обираються з осіб православного віросповідання, які закінчили курс навчання в університеті, або ж особливо відомі своєю педагогічною діяльністю..." Вихователів набирається така кількість, щоб на кожного з них припадало не більше 15 вихованців. Усі вихователі, крім безпосереднього керівництва і нагляду за вихованцями в час позакласний, зобов'язані викладати певні предмети.
 У Колегії склалася та атмосфера, якої хотів Григорій Павлович. Він, за словами Віталія Ковалинського, "мав сподівання, що в кожному вихованцеві розвиватимуться і дадуть плоди такі ж прагнення до знань та благородства думок, які були в Павлуся. Тому в основі колегіального укладу лежали довір'я, моральна відповідальність, авторитет учителя й родинні начала. Ніякого насилля, ніяких принизливих дисциплінарних покарань, ніякої подібної регламентації, ніяких нагород за навчання і щоденних оцінок - тільки за чверть. Спочатку навіть не було дзвінків на уроки. І все задля однієї мети - прищепити смак до розумової праці, до самостійного мислення, до творчості".
 До Колегії прийшли справді видатні педагоги. Тут з'явився відомий історик літератури, згодом редактор "Киевской старины" В. Науменко, славіст А. Степович, філософ Я. Колубовський, поет І. Анненський. Малювання викладав спершу М. Мурашко, потім - М. Пимоненко. З Колегією надовго пов'язалося ім'я Павла Житецького. Він був репетитором юного Ґалаґана, коли той складав іспити до 6-го класу Другої Київської чоловічої гімназії. Від того часу й виникла взаємна симпатія в Григорія Ґалаґана й Павла Житецького, яка з роками перейшла в глибоку їхню приязнь. Житецький працював у Колегії аж до 1893 року, коли він тяжко захворів. Щоправда, трапилася в Житецького й дворічна перерва (1880 -1882 роки). Його зашарпали переслідуваннями за українофільські погляди, у зв'язку з чим він змушений був виїхати до Петербурга. Ґалаґан звернувся до тодішнього міністра освіти Росії графа Д. Толстого з проханням дозволити Житецькому працювати в Колегії й залишити його в спокої. Міністр освіти поклопотався про це, й Житецький повернувся до Колегії, а Ґалаґан погодився взяти на себе особисту відповідальність за його політичну благонадійність.
 Галина Болотова пише, що "висвітлення стосунків Житецького з родиною Ґалаґанів, їхні спільні зацікавлення українською історією, фольклором, літературою ще чекають на свого дослідника". Зокрема, згадаємо, що Ґалаґан спільно з Житецьким підготував до друку цікаву пам'ятку української народної драми "Малорусский вертеп, или Вертепная Рождествен-ская драма". Перший подав коментований переказ тексту й ноти, а другий у преамбулі проаналізував відомості про особливості українського вертепу. Житецькому доводилося утримувати досить велику родину (мав чотирьох синів, старші навчалися в Колегії)...
Г. Ґалаґан відзначав дивовижну працездатність Житецького: "...у нього 36 уроків - це не жарти і для такої здорової людини, як Павло Гнатович! Важко навіть собі уявити, як він зберігає бадьорість і свіжість думки. Але я завжди із задоволенням слухаю його..."
 Житецький мав у Колегії цілу плеяду талановитих учнів, які стали відомими вченими. Один із них називав його своїм хрещеним батьком і в науці, й у літературі. Це - академік Агатангел Кримський, якого Житецький схиляв і до літературної творчості, й до перекладацтва із західноєвропейських мов. До речі, Кримський - один із багатьох, хто з любов'ю та пієтетом згадував Колегію: "Приймаються туди найкращі учні з 4-го класу гімназіального, по конкурсному екзаменові. Видима річ, що через це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий вельми сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й науки, виробляється навіть якась жадність до знаття. Іменно такий вплив мало на мене колегіяцьке середовище". За свідченням А. Кримського, у ті часи, коли відомі українофіли (за дуже малим винятком) писали свої праці й навіть спілкувалися в родинах по-російськи, Колегія Павла Ґалаґана була чи не єдиним у Києві місцем, де виховувалися українські почуття.
 Колегія не мала від держави ані копійки. Кошти для її існування давала виручка від зданих в оренду ґалаґанівських маєтків, платня тих, хто навчався за власний кошт, а також відсотки від недоторканого капіталу. Але цих грошей не вистачало. Не допомогло й те, що Ґалаґан здав в оренду ще один свій будинок. Редактор "Киевской старины" Ф. Лебединцев писав у листі до Костомарова, що Ґалаґан попродав майже все, а сам їздить у простому візку й "живе не за чином", оскільки людина такого становища мала б виглядати трохи респектабельніше. Дослідники підрахували, що за своє життя подружжя Ґалаґанів на утримання Колегії витратило один мільйон сто двадцять тисяч карбованців. Утримання кожного учня коштувало в межах 840 карбованців. Багато коштів забирала бібліотека. Сюди закуповувалися всі новинки, передплачувалося понад два десятки періодичних видань. Бібліотека Колегії налічувала понад 11000 томів.
 Григорій Ґалаґан помер 1888 року.
 "Всеосяжна критична біографія Г. П. Ґалаґана належить майбутньому. Лише з плином часу буде можливо зробити точні підрахунки всього, що внесено покійним у біжуче життя російського суспільства, особливо його рідного краю", - писалося в одному з некрологів. Але впродовж тривалих десятиліть жодних спроб написання саме такої всеосяжної біографії видатного освітнього діяча й мецената не робилося. Він жив у нашій свідомості затаврований класовою ненавистю індивідів соціалістичного суспільства, які були переконані: у минулому - позитивне лише те, що сприяло жовтневій революції, решта - гноблення трудящих мас і безсоромне буржуазне фарисейство.
 Перші обережні спроби реабілітувати Григорія Ґалаґана (це припало вже на роки горбачовської "перебудови") почалися із непорозумінь. А. Матвєєв з цього приводу писав: "Нерідко Григорія Павловича Ґалаґана звинувачували в русофільстві, робили закид навіть в тому, що він мало не продався Росії, обіймаючи різні високі урядові посади, і не дбаючи про інтереси українського народу. Це звинувачення несправедливе. Тим
більше, що супротивна сторона звинувачувала його в русофобії. Так, він виконував чимало урядових, а то й безпосередньо царських доручень. Але кому з видатних українських діячів щастило уникнути служби? Справа лише в тому, як використовувався свій офіційний статус".
 Ґалаґан використав його на користь свого народу. Жодному переоцінюванню здійснене ним не підлягає. Таких видатних меценатів у нас було дуже й дуже мало. Катерина Василівна Ґалаґан померла через вісім років по смерті
чоловіка - 1896-го. А Колегія існувала до 1917-го. Потім її головний корпус зайняв штаб червоних військ Юрія Коцюбинського, затим - служби гетьмана Скоропадського, Антанти, Директорії. Колегія перестала існувати. Далі в будинку № 7 якийсь час була філія Науково-дослідного інституту ім. Т. Г. Шевченка, а в головному приміщенні академії - Всенародна бібліотека України. Потім - середня школа № 57 імені Франка (прізвище великого українського письменника тут з'явилося не випадково, оскільки саме в колегіальній церкві в ім'я апостола Павла
4 травня 1886 року вінчався Іван Франко з Ольгою Хоружинською, сестрою викладача історії Єлисея Трегубова). Був там і Будинок учителя. Нині - Національний музей літератури України.
 Ще й донині уточнюються списки видатних людей, які вийшли з Колегії: В. Липський, М. Марковський, Н. Котляревський, В. Грабар, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Петрушевський... Екскурсоводи музею розповідають відвідувачам, що тут бували видатні люди українського народу:
М. Максимович, М. Лисенко, В. Тарновський В. Антонович, П. Чубинський, М. Старицький...
 "...Друже мій єдиний..." - так звертається до Григорія Ґалаґана в одному з листів Тарас Шевченко, їх поєднували справді теплі дружні стосунки. У цьому легко переконається кожен, хто звернеться до Шевченкового щоденника, де часто згадується це прізвище. Познайомилися вони у Петербурзі в домі відомого українського історика Маркевича, родича Григорія Ґалаґана.
 Запис Шевченка від 19 квітня 1858 року: "Вечер провел у Галагана. Он прочитал описание своего будынка, збудованого им в старом малороссийском вкусе в Прилуцком уезде. Барская, но хорошая и достойная подражания затея". Нема жодного сумніву, що благородну (але також беззаперечно "барскую") ідею Колегії Тарас Григорович оцінив би високо.
 Ще рядки з одного некролога на смерть Г. Ґалаґана:
 "На прикладі створення Колегії ми бачимо, що може бути зроблено в нашому суспільстві людиною високого державного й соціального становища, що має великі матеріальні засоби й одушевлена прагненням суспільного блага".
Сьогодні в Україні ніхто з людей такого становища, яке мав Ґалаґан, не піднявся до його рівня.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 26.01.2007 > Тема "Українці мої..."