Версiя для друку Обговорити в форумi

 І
 Прочитавши в «Кримській світлиці» (№ 52 від 22.12.2006 р.) звернення Алли Петрової «Шановні українці і не українці, всі, хто має чуйне серце!», я вирішив узяти посильну участь у цій благородній акції, щоб допомогти в скрутну хвилину своїй улюбленій газеті. Зауважу лише, що мене неприємно вразило те, що українців у Криму чомусь переполовинили, адже за останнім переписом, наскільки я пам’ятаю, нас тут більше півмільйона. Можливо, малося на увазі 250 тисяч українських сімей?
 У нашому селищі Видне з 250 дворів українців і справді малувато, близько двадцяти хат, а переважну більшість складають кримські татари - дружні й привітні люди. Газету «Кримська світлиця» я передплачую постійно, ще двоє - троє людей теж читають, хоча й нерегулярно, а в решти наших мешканців загалом «хата скраю».
 І мені особисто, і, мабуть, багатьом «світличанам» теж цікаво було б почути відверті розповіді й інших «ходаків у народ» про те, як у них проходила ця акція. Чесно кажучи, якби у мене була реальна на той час можливість переслати в «КС» сотню гривень, то я б зробив це охоче, щоб і час не марнувати, і голову не морочити ні собі, ні людям. Але такої приємної можливості у мене, на жаль, не було, тож узяв я з собою ту газету зі зверненням А. Петрової та й пішов по селищу до своїх друзів і знайомих, десь у глибині душі сподіваючись зібрати якомога більше.
 У першій же хаті мене запитали: «Ну, а сам скільки даєш на цю справу?» «Двадцять п’ять гривень, - кажу, - ось уже й список відкрив». Мені у відповідь засміялись: «Все ясно, бо всяка ініціатива карається її виконанням. А нашої десятки вистачить?» «Цілком... Щиро вам дякую за сумління й національну самосвідомість!» Але далі справи пішли дещо гірше, бо всякого наслухався, як, наприклад: «Та що це в нас за держава така паскудна, що вже й на єдину на весь Крим україномовну газету не хоче грошей знайти?!» Або: «Та оту розпрокляту Верховну Раду вже давно пора висадити в повітря, а яму з-під неї забетонувати, щоб і сліду не залишилось!»
 В деякі двори мене не впускали злі собаки, які в перший день сердито гавкали, а на другий - аж бісилися, проте господарі не показувались.
 Один літній дядечко говорив таке: «А що мені дала незалежна Україна? Одне безробіття! Ото сам крутишся як муха в окропі, то щось і маєш. Вже багато років я їжджу в Росію на заробітки, а що тут у нас діється, мені й байдуже...» «Я тебе розумію, - кажу йому, - і навіть співчуваю, і бажаю ще кращих заробітків. Але... доки ти там їздиш, місцеве українство без громадського самозахисту, без українських шкіл і газет поступово геть переведеться. Іще через десяток років твої внуки можуть зовсім зрусифікуватися й віддячити тобі тим, що московською мовою «пошлють» тебе кудись подалі. Ти цього хочеш?» «Ні, не хочу!» - сказав досить жорстко, а потім пішов у хату й приніс 9 гривень.
 На різдвяно-новорічні свята люди часто їздять один до одного в гості. Тож одна така приїжджа тіточка мене й питає: «Чому ви не йдете до кримських татар по гроші? Вони ж багаті, їх тут у селі дуже багато». «А ви самі до кого приїхали?» - питаю. «Як до кого? До своїх!» «Тож я в першу чергу теж іду до своїх. Як ото кажуть в Галичині: свій до свого по своє. Якщо ми, українці, самі про себе не дуже дбаємо, то чому, скажіть, будь ласка, кримські татари повинні це робити за нас? А де ж наша українська гордість?..» Зате інша приїжджа бабуся-галичанка несподівано для мене подарувала «Кримській світлиці» три гривні зі словами: «Хай і оці мої маленькі гроші допоможуть нашій українській газеті в Криму». Проте найбільше мене розчулила місцева школярка зі своєю гривнею. «А що, - питаю, - ти вже сама заробляєш, що й гроші маєш?» «Та ні, це я зекономила на булочках.
А «Кримську світлицю» я знаю, бо там є дуже гарне «Джерельце».

 ІІ
 Зібравши серед видновців лише 53 гривні, я вирішив «спробувати щастя» за межами нашого селища й пішов до знайомих мені дрібних підприємців та вчителів-україністів. Але саме тут я зазнав найгіршої невдачі. Перший підприємець сказав: «Я весь в долгах, как в шелках. Лучше помолись за меня Богу, чтобы хоть через год я смог вернуть свой шеститысячный кредит...» Другий підприємець на свої борги не нарікав, але сказав, що всі його кошти вкладені в товари, а готівкових грошей в даний момент у нього немає зовсім.
 На вчителів української мови й літератури я розраховував як на ідейних союзників «Кримської світлиці», гадав, що вони мені щось добре порадять або й самі організують відповідні акції в своїх колективах. Але почув: «Та нічого з вашою «Світлицею» не станеться! В неї щороку якісь негаразди, проте вона все виходить і виходить. Так що й цього разу все обійдеться, не переживайте...»
 Після такого «гарбуза» мій настрій геть зіпсувався й руки опустилися.
А коли я трохи заспокоївся, в мені несподівано проснувся «адвокат» всіх вчителів-україністів. З одного боку, серед них, мабуть, все-таки є певний відсоток зумисне засланих або «куплених» осіб для хитромудрої дискредитації і шкільного предмета - української мови, і України взагалі. А з другого боку, переважна більшість вчителів української мови й літератури за нікчемну зарплату несуть чесно й самовіддано свій тяжкий хрест, намагаючись з усіх сил протистояти україноненависництву й русифікації, які чимдуж тиснуть ще й сьогодні, на 16-му році незалежності.
 Пригадаймо, в якому привілейованому становищі в СРСР були вчителі російської мови. Вони тоді навіть зарплату отримували значно вищу (здається, на 25%), аніж будь-які інші вчителі. Комуністи не жаліли коштів для прискореної русифікації всіх неросійських народів. І досягнуто було величезних успіхів у цьому злодійському колонізаторському процесі. Тому сьогодні незалежній Україні вкрай потрібна дерусифікація українців, а вчителі-україністи обов’язково повинні бути переведені зі зневажливого в привілейований стан і мати відповідну зарплату. Лише за таких обставин всі вони неминуче стануть достойними рятівниками українського народу, розбудять його національну самосвідомість.
 Будь-яка справа приречена на поразку, якщо вона не підтримується матеріально. Тож треба любити щось або когось не лише до глибини своєї душі, а й до глибини власної кишені.

 ІІІ
 Як і чому так сталося, що вельми цікава патріотично-державницька газета «Кримська світлиця», відома по всій Україні і навіть за її межами, до того ж єдина україномовна газета в Криму, ось уже три роки поспіль (2004 - 2006) терпить від держави фінансовий голодомор?
 Газета все ще тримається на плаву лише завдяки героїчним зусиллям працівників редакції, які місяцями не отримують зарплату, а також посильній матеріальній підтримці багатьох читачів і шанувальників цього мужнього видання. Переглядаючи підшивки «КС», можна знайти на цю тему чимало важливої інформації. Виявляється, ще в жовтні 2003 року, коли фінансовий стан газети був іще більш-менш нормальним, тодішній глава уряду В. Янукович підписав Постанову «Про затвердження Державної програми розвиту і функціонування української мови на 2004 - 2010 роки». Згідно з цим документом «Кримська світлиця» сім років поспіль, аж до 2010 року включно, має отримувати з державного бюджету щорічно по 300 тис. грн. Ніде не згадується, щоб ту постанову хтось скасував, але за останніх три роки (2004 - 2006), коли на чолі уряду були В. Янукович, Ю. Тимошенко, Ю. Єхануров і знову В. Янукович, «КС» так і не отримала жодної копійки (тобто фактично державний борг перед нашою газетою вже складає 900 тис. грн.).
 Мабуть, найважливіша інформація подана в першому номері «Кримської світлиці» за 2006 рік, де «незмінний читач та ще більший шанувальник і вболівальник, народний депутат України Михайло Косів» у своєму листі до головного редактора пише таке: «Не вдалося протягом 2005 року «вибити» фінансування для вашого видання, тому що кошти, призначені для вас, були «заховані» у спільному «котлі» видатків товариства «Просвіта» та в інших програмах. Цього разу я належав до тих, хто доклав максимум зусиль, аби виділити фінансування вашої газети у бюджеті окремим рядком...» А далі йде ілюстрація, що Всеукраїнському товариству «Просвіта» на 2006 рік виділяється 3 млн. грн. (дійсно окремим рядком, без усяких там спільників і компаньйонів). Що стосується «Кримської світлиці», то в цьому плані в неї не все гаразд, бо вона знову пов’язана зі спільним «котлом», цього разу іще більшим: «Фінансова підтримка культурологічних видань та видань літературно-художнього напрямку... 12 млн. грн., в тому числі на видання газети «Кримська світлиця»... 800 тис. грн.».
 На перший погляд, тут ніби все добре, і у нас, читачів «КС», на початку року була навіть ейфорія з цього приводу, мовляв, уже закінчилися наші негаразди фінансові. І ніхто не звернув особливої уваги на хитромудре словосполучення «в тому числі», яке при бажанні можна тлумачити по-різному і вертіти ним, як циган сонцем. Якби було чітко записано, що всім виданням виділяється не 12 млн. грн., а 11 млн. 200 тис. грн., і «Кримській світлиці» окремо виділяється 800 тис. грн., тоді була б зовсім інша ситуація з фінансуванням, було б більше конкретики. Безсумнівно, що наші недруги-крючкотворці з Верховної Ради України всю цю трагікомедію зумисне влаштували, щоб ми за весь бюджетний рік так і не змогли розплутати цей клубок протиріч.
 Незабаром побачимо, як вестиме себе в 2007 році Міністерство культури і туризму України, яке вже стало іще одним співзасновником газети «Кримська світлиця»...
 Будьмо, шановні «світличани»!
 В. ТИХЕНКО, пенсіонер.
 с. Видне Красногвардійського
району АР Крим.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 02.02.2007 > Тема "Урок української"