Версiя для друку Обговорити в форумi

«НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ...»
Іван ФРАНКО

 11 лютого у Севастополі в приміщенні Українського культурно-інформаційного центру відбувся «круглий стіл» за темою: “Майбутнє севастопольської громади у складі української політичної нації”, організований Конгресом українців Севастополя. На захід були запрошені представники обох гілок влади міста, політологи, духовенство, викладачі провідних ВНЗ Севастополя та Києва, представники громадських організацій та ЗМІ Севастополя і Сімферополя. Зібрання мало на меті обговорити сучасні процеси формування української політичної нації, стан та проблеми української громади Севастополя, об’єднати зусилля національно-патріотичних сил. Засідання «круглого столу» відкрив голова Конгресу українців Севастополя Богдан Мороз. Він окреслив мету заходу та представив його учасників. Доповідь “Нація політична і нація етнічна: антитеза чи єдність?” доцента Національного університету Києво-Могилянська академія, севастопольця Ігоря Лосєва стала стрижнем «круглого столу», спричинила чимало дискусій та запитань.
 - Дуже часто можна почути дискусійні питання: політична нація, етнічна нація...
Є дві основні моделі формування людських спільнот. Перша з них - це модель етнічна. Слово “етнос” давньогрецького походження, буквальний переклад якого – порода. У цьому сенсі до етносу не можна приєднатися, в етносі треба народитися. Бо це система кревних зв’язків між людьми, це спільність походження, мови, культури, менталітету та історичних традицій. Але не кожна етнічна спільнота може стати нацією. В історії було безліч випадків, коли етноси нацією не ставали і в кінцевому підсумку полишали історичну арену. Нація виникає там, де етнос починає завойовувати власну державу. Коли виникає державність, тоді етнос стає нацією, своєрідним ядром, навколо якого нашаровуються інші етнічні групи. От, скажімо, коли відбулася Велика Французька революція, у Франції було лише 50% тих, кого можна було назвати французами. Решту населення Франції становили провансальці та інші народності. До речі, велика література трубадурів була написана провансальською мовою. А Оноре де Бальзак цікавий ще й тим, що його доля нагадує нам долю Миколи Васильовича Гоголя. Бальзак теж починав писати своєю провансальською мовою і потім перейшов на французьку, як і Гоголь починав писати українською, перей-шовши згодом на російську.
 Протягом майже ста років французька держава з величезної кількості етносів, спираючись на етнічне ядро французів, витворила французьку націю. Яким шляхом? Насамперед шляхом об’єднання всіх єдиною французькою мовою. До речі, оті перші Академії наук: Французька королівська Академія наук, Британська Академія наук, не вели наукових досліджень у нашому розумінні. То були суто гуманітарні академії, головним завданням яких було витворювати єдину державну мову як головне знаряддя консолідації людей в єдину націю. Між іншим, і сьогодні Французька Академія наук – це не Академія наук у нашому розумінні. До неї входять, як відомо, 100 академіків, і головне їхнє завдання – це культивування французької мови як потужного знаряддя буття держави.
 Коли ми говоримо про політичну націю, політичний підхід до формування нації, то тут мається на увазі єдність громадянства: людина може бути будь-якого по-ходження, але вона повинна мати громадянство цієї держави. Це єдність політичної системи, власне, державності, єдність прав і свобод людей. В цьому сенсі поняття громадянство збігається з поняттям нації. Отже, араб за походженням, який має французький паспорт, для всього людства – француз. Бо він має громадянство Франції. Тут поняття громадянство збігається з поняттям національності. Це притаманно державам Заходу. Ми вже звично кажемо Організація Об’єднаних Націй, хоча насправді до ООН входять не народи, а держави.
 Річ у тім, що зовнішнє протистояння між поняттями етнічної і політичної нації насправді не має реального сенсу, бо майже всі політичні нації, і це є правило, сформувалися на основі якогось етнічного ядра. У цьому сенсі будь-яка політична нація обов’язково має це етнічне ядро. Навіть коли ми говоримо про такі нетипові варіанти, як, скажімо, американська нація. Це збірна нація, але насправді там теж є етнічне ядро. Це ті люди, яких американські політологи називають англомовною абревіатурою WАSP. Що розшифровується як – білий англо-саксонець протестант. Оце ядро американської нації. До речі, американці були шоковані, коли свого часу Президентом обрали Джона Кеннеді, бо це був перший католик Президент США. До нього були лише протестанти – представники вищезгаданого етнічного ядра. Так і в інших збірних націях обов’язково є етнічне ядро. Якщо такого етнічного ядра немає, то нація приречена на швидкий розпад. Без етнічного родоводу нація розпадеться, бо не можна на якихось формальних речах створювати націю. І в цьому сенсі справ-ді Франція, наприклад, є державою французької нації, в основі її – французький етнос з його мовою, культурою та історичними традиціями. Чому французи так фанатично захищають французьку мову? Тому, що це – основа національної єдності. Не буде цього чинника і тоді невідомо, що буде з цим народом, відсотків двадцять якого вже становлять громадяни далеко не французького походження – провансальці, корсиканці, бретонці тощо. Поки існує єдина французька мова, існує французька нація.
 Серед українських науковців, котрі вивчали питання нації, були поширені два основні погляди. Це погляд Дмитра Донцова, котрий стверджував, що спочатку – нація, потім – держава.
І протилежний погляд В’ячеслава Липинського: спочатку – держава, а вже потім – нація. Таким шляхом пішли італійці. Коли в другій половині ХІХ століття було створено італійську об’єднану державу, лише 4% її громадян на той момент розмовляли італійською, решта – діалектами. При чому й тепер деякі науковці вважають сицилійський діалект не діалектом, а самостійною мовою. Отже, існують два ва-ріанти: розбудова нації знизу, за концепцією Донцова, і розбудова нації згори, за концепцією Липинського.
 Слід сказати, що нації розвиваються дуже й дуже по-різному. Є різні варіанти їх формування. Розглянемо приклад Росії. У багатьох російських ЗМІ можна прочитати, і це вже повторюється на рівні керівництва держави, що в Російській Федерації “...русские являются государствообразующим народом”. Це і є те, що називається етнічним ядром нації. І, між іншим, дуже важливим і показовим є те, що, незважаючи на величезну кількість всіляких етносів, про запровадження якоїсь другої, окрім російської мови, там просто не йдеться. Більше того, Росія й досі відмовляється ратифікувати Європейську хартію мов для того, щоб ніщо, навіть потенційно не могло загрожувати унікальній ролі російської мови.
 Пам’ятається, як під час виборів 2004 року до нашої держави агітувати за Віктора Федоровича приїхав Володимир Путін. Тоді майже всі українські телеканали показали випадок, коли до Путіна звернувся один наш співвітчизник, дуже стурбований долею російської мови в Україні. Згадаймо, що відповів російський президент: “Россия тоже многонациональное государство, как и Украина, но государственный язык у нас один – русский”. Чітко і зрозуміло. Незважаючи на це нам постійно підкидають, накидають концепцію якоїсь такої політичної нації, де українцями би і не пахло. От якусь таку абстрактну націю створити б в Україні, щоб не було ні української мови, ні культури, ні традицій. Щоб усім було добре, українці, як корінний етнос, як ядро української нації, мають кудись зникнути. Ця концепція не має майбутнього хоча б тому, що всеукраїнський перепис населення 2001 ро-ку засвідчив, що етнічні українці становлять майже 80% населення України.
 Нам часто-густо закидають, що Україна є багатонаціональною державою. Це помилкове твердження. Річ у тім, що, за класифікацією етнологів, багатонаціональною визнається лише та держава, у якій корінний етнос становить менше 50% населення. Країна, у якій корінний етнос становить більше 50% населення, вважається мононаціональною. У цьому сенсі і Україна, і Росія є мононаціональними державами, бо у Росії росіяни також становлять 80% населення. Отже, українці в Україні мають бути тим, чим є французи у Франції, поляки в Польщі, а росіяни в Росії. Тобто виконувати функцію корінного етносу, етнічного ядра нації. У який спосіб? А саме через українську мову, культуру та традиції. Саме ці речі мають стати головним консолідуючим чинником. За останнім переписом, майже 80% населення України визнали своєю рідною мовою українську. Постає питання, а чи є в Україні 80% україномовних періодичних видань, 80% україномовних телепрограм, 80% україномовних кінотеатрів? Цей перелік можна продовжити. На жаль, ми змушені констатувати, що нічого цього немає. І це – абсолютно ненормальна ситуація, коли панує мова і культура не етнічної більшості, а етнічної меншості, якщо виходити із загальноєвропейських засад прав людини. Звичайно, це – традиція імперських часів, бо для імперських колоніальних структур панування меншини над більшістю є абсолютно нормальним явищем. Але в умовах цивілізованих демократичних держав це неприйнятно.
 Коли нам пропонують піти шляхом запровадження другої державної мови і наводять приклади інших держав, здебільшого не конкретизують, про що там йдеться насправді. Є негативні приклади, якщо взяти Канаду. Там існує двомовність: англо-французька. На останньому референдумі прихильникам поділу Канади не вистачило одного відсотка голосів, аби Канадську державу поділити, зруйнувати. До речі, всі канадські українці голосували за єдність Канади, чого франко-канадці й досі їм подарувати не можуть. Є й інші приклади. Нам пропонують подивитися на Фінляндію. От, мовляв, у Фінляндії лише 6% шведів, але шведська мова є другою державною. Але чому так сталося? По-перше, мова фінських шведів належить до зовсім іншої мовної сім’ї, навіть не лише групи, тобто ті дві мови зовсім не споріднені. По-друге, фінські шведи ніколи не намагалися за весь період незалежності приєднати Фінляндію до Швеції, таких випадків не зафіксовано. Навіть більше, найпослідовнішими націоналістами, прихильниками незалежності Фінляндії, були саме фінські шведи. Якщо подивитися матеріали знаменитої зимової війни 1939 року між Фінляндією і Радянським Союзом, то десь 80% фінських генералів - люди зі шведськими прізвищами, починаючи з самого маршала Маннергейма. І другий момент: практично ніхто з фінів шведською мовою не володіє, але всі шведи, крім рідної шведської, володіють фінською. Ось що таке фінська двомовність. Але наші прихиль-ники двомовності цей факт замовчують. Як би там не було, нікому не вдасться нормально розбудувати нормальну українську державу, ігноруючи 80% етнічних українців в Україні. Тому, коли нам пропонують будувати таку собі ніяку, етнічно невизначену державу, фактично ці люди намагаються реалізувати гасло: Україна не для українців, Україна без українців.
 Таким чином, етнічна нація і політична нація не заперечують одна одну, а передбачають складну систему взаємозалежності цих двох понять, що потребують синтезу. Фактично будь-яка політична нація формується
на якомусь етнічному ядрі.
І Україна у цьому сенсі – не виняток з правил, що існують у світі.
 Учасники «круглого столу» попросили доповідача дати визначення титульній нації та запитали, як відіб’ється глобалізація на окремішності народів?
- Титульна нація – це нація, яка дала ім’я державі. Відповідно, в Україні титульною нацією є українці.
 Що ж до глобалізації, то нам марксистські теоретики навіювали думку, що у ХХ столітті розпочнеться, так би мовити, об’єднання усіх з усіма. Але деякі розумні люди, наприклад, російський письменник Федір Абрамов, представник так званих письменників-“деревенщиков”, була така течія у російській літературі, сказав, що ХХІ століття буде століттям націоналізму. Чому? Тому що саме глобалізація змусить людей відчайдушно триматися за свою національну ідентичність, аби не розчинитися у цьому світі, не зникнути. Бо людина має потребу в батьківщині і народі, до якого вона належить. Адже ще Сократ свого часу сказав, що “Людині для цілковитого щастя треба мати славетну батьківщину”.
 Напевно в цьому є якийсь сенс. Якщо почати перетворювати планету землян у якийсь гуртожиток, люди почуватимуться у цьому гуртожитку дуже незатишно і ще більше чіплятимуться за свою етнічність. Візьмемо для прикладу ті ж Сполучені Штати. Нібито “плавильний котел” для всіх. Водночас всі знаходять своїх співвітчизників. Існує етнічна преса, етнічне радіомовлення та телебачення. Існують китайські, іспанські, французькі та інші ресторани, де культивується національна кухня. Згадаймо, як Президент США Рональд Рейган свого часу поїхав до Ірландії, віднайшов там якусь стару ферму, покинувши яку 200 років тому, його предки поїхали до Америки. Значить, була у людини така потреба?
 Учасники «круглого столу» цитували французьку Конституцію, зокрема, її 20-ту статтю: “Уряд Франції проводить в життя політику нації”, відзначаючи, що нічого подібного в українській Конституції немає, хоч повноваження уряду все збільшуються. Виникло питання: чи повинен це робити уряд, чи нація сама має штовхати уряд на відповідні дії.
 - Будь який уряд, - зазначив Ігор Лосєв, - незалежно від того, чи є такий запис у Конституції, чи немає, повинен обстоювати національні інтереси. Бо якщо він цього не робить, значить, він слугує не своїй державі і є носієм антинаціональної політики. У переважній більшості європейських країн, не маючи такого запису в Конституції, діють таким чином ніби він, той запис, присутній.
 Під час обговорення виникло навіть запитання до доповідача: а чи маємо ми свою націю взагалі?
 - Українська нація відбулася, це вже факт, питання лише в тому, яка це нація, з якими чеснотами і з якими хибами. Це показали і події 1991 року, коли відбувся знаменитий референдум. Це показали події 2004 року і навіть останні події у Верховній Раді, коли 430 депутатів проголосували за збереження газотранспортної системи України. Це справді було неочікуване свято національної єдності. Значить, не такі вже ми українці безнадійні, як декому це здається. Але щоб не вироджуватися у шовіністів, треба бачити не лише хиби інших, але й свої власні.
 Виникло запитання: як запобігти русифікації?
 - Нас інколи звинувачують в українізації, розуміючи її як спробу змусити росіян розмовляти українською. Це зовсім не так. Українізація - це спроба поверну-ти українців до рідної мови, оці наші 80 відсотків населення. Біда не в тім, що росіяни українською не говорять, а в тім, що українці її втрачають, прогресивно, помітно втрачають. Це спостерігається не лише в Криму, а й в інших регіонах. Як це можна припинити? Ми живемо в умовах ринкової економіки. Треба матеріально заохотити всіх, хто в Україні видає продукцію українською мовою. Гляньмо, в Росії, де не існувало загроз російській мові, російська Державна Дума на 10 років звільнила всіх книговидавців від податків, зробивши так звані податкові канікули. За цей час росіяни не лише себе забезпечили російськомовними книжками, а ще
й нас з білорусами. Постає питання: чому в нас не можна зробити такі ж податкові канікули для книговидавців україно-мовної продукції? Замість того з високих трибун ми чуємо всілякі патріотичні промови наших керівників. Панове, не треба нам патріотичних речей, ухваліть закон про податкові пільги для українського книговидання, україно-мовних ЗМІ. Те ж саме ми маємо з українським кінематографом. Його немає як такого. Значить, тут також має втрутитися закон про податкові пільги. Далі - потрібен закон про меценатство. Ви ж подивіться, у нас людина дає свої гроші на добру справу, а її ще грабують податками. Ну і, звичайно, не варто забувати про адміністративні засоби. Коли йдеться про злочинні дії на цьому напрямку, то тут потрібен державний захист. Нам відома ситуація в Севастополі з тим же колегіумом українським, який нам вже багато років обіцяють, але нічого не роблять і перспектив ніяких не видно. Те ж саме з філією Києво-Могилянської академії. На півмільйона етнічних українців у Криму як було 4 школи з україномовним викладанням, так і залишилося. Навіть за радянської влади їх було 50, а зараз залишилося лише 4. Тому йдеться про політичну волю керівників держави.
 Від міської Ради на засіданні «круглого столу» був присутній Євген Дубовик (фракція Н. Вітренко), котрий згодом приєднався до дискусії:
 - Я понимаю украинский, читаю на нем и люблю его. Я не могу сказать, что я ваш друг, но я и не ваш враг. Есть вопросы, по которым наши мнения расходятся, их много, перечислять не стану. Хочу только обратить ваше внимание на то, как бы вопрос национальный не перерос в фашистский. Как бы это не вызвало гражданскую войну, которая уже у нас на пороге.
 Найбільше лякає пана Дубовика прийняття закону про Голодомор. Панацеєю від усіх страхіть, які можуть трапитися в Україні, депутат міськради від блоку Н. Вітренко вважає інтернаціоналізм. Так було, коли він служив на кораблі, де було 50 чоловік різних національностей, і ніхто не ображався. На «круглий стіл» депутат, з його слів, прийшов не за вказівкою голови міськради, а через природну цікавість. Про те, що народний обранець трохи лукавить, стало зрозуміло наступного дня, коли до Севастополя прибула Н. Вітренко. У програмі «Народного каналу», ТРК міськради вона розповіла, що делегація, до якої входить і пан Дубовик, днями відбуде до російської Держдуми. Напевне, пану Дубовику треба було добрати фактажу про українське життя в Севастополі.
 Під час засідання «круглого столу» його учасники заслухали: Петра Вольвача, голову Кримської філії Наукового товариства імені Т. Шевченка, Тамару Мельник, декана філологічного факультету Севастопольського міського гуманітарного університету, Олену Совгу, доктора географічних наук МГІ НАНУ, Миколу Владзімірського, засновника інтернет-сайту «Українське життя в Севастополі», Дмитра Вітвіцького, викладача Севастопольського національного університету ядерної енергії і промисловості, Євгенію Вітвіцьку, голову Ліги українських жінок, Володимира Проценка, голову Севастопольської організації КУН, о. Миколу Квича, настоятеля УГКЦ.
 Думку про захід висловили експерти: Олександр Польченко (ДТРК «Крим»), редактор української редакції; Валерій Говгаленко, політолог, головний редактор газети «Абсолютно всё»; Богдана Процак, голова Союзу українок Севастополя та інші. Підсумками «круглого столу» стало прийняття звернень його учасників.
Лідія СТЕПКО.

Президенту України Віктору ЮЩЕНКУ,
Прем’єр-міністру України
Віктору ЯНУКОВИЧУ,
Голові Верховної Ради України
Олександру МОРОЗУ,
голові Севастопольської міської державної адміністрації
Сергію КУНИЦИНУ
голові Севастопольської міської ради
Валерію САРАТОВУ

ЗАЯВА
УЧАСНИКІВ «КРУГЛОГО СТОЛУ»
«Майбутнє Севастопольської громади у складі Української політичної нації»
ПРО СТАНОВИЩЕ УКРАЇНЦІВ У МІСТІ СЕВАСТОПОЛІ

 Учасники «круглого столу» зазначають подальше погіршення умов національно-культурного життя українців Севастополя.
 Інформаційний простір Севастополя є фактично інформаційним простором провінційного міста сусідньої держави; севастопольці не мають можливості регулярно читати в бібліотеках чи купувати в кіосках київські видання, що формує атмосферу ізольованості, анклавності Севастополя. Державна телерадіокомпанія виконує функції ретранслятора російських програм.
 Офіційний Київ демонструє абсолютну байдужість до проблем севастопольського українства, яке переживає неймовірний російський ідеологічний вплив, зокрема, нині здійснюється тиск на викладачів історії з метою змусити їх викладати історію України з позицій іншої держави. У питаннях мови, культури, інформації, освіти українська громада Севастополя перебуває в гіршому стані, ніж українська діаспора будь-якої цивілізованої демократичної країни.
 Таке становище аж ніяк не можна визнати прийнятним. Нам дуже приємно, що Президент України планує відвідати Крим для вирішення проблем кримськотатарського народу. Але коли в столиці України згадають про кримське та севастопольське українство? Адже задоволення духовних і культурних потреб своїх громадян мусило б стати турботою Української Держави ще й в інтересах збереження ідей Соборності і на Півдні.
 Вимагаємо від Президента України та Уряду України:
 а) припинити системну передачу міста Севастополя в користування і володіння Росією, її військовими та бізнесовими структурами;
 б) припинити пропагандистську та комерційну діяльність Чорноморського Флоту Російської Федерації, які стали основними видами діяльності військових РФ на території України і, зокрема, в Севастополі, як такі, які не повинні бути властивими військовим формуванням;
 Пропонуємо нинішній виконавчій та представницькій владі провести зустріч з представниками української громадськості міста для вивчення та пошуку можливості задовольнити культурні та інформаційні потреби «меншини в меншині», якими є українці в Севастополі.
 Пропонуємо Управлінню освіти і науки СМДА м. Севастополя розглянути пропозицію української громади щодо викладання всіх предметів українською мовою в одній із шкіл кожного району міста та про створення навчальних комплексів «дитсадок-школа» для забезпечення безперервності навчального і виховного процесів.
 Пропонуємо Управлінню культури і туризму СМДА м. Севастополя сприяти проведенню 15 квітня вечора пам’яті з нагоди 90-річчя від дня народження члена Національної Спілки письменників України, прозаїка і поета Дмитра Вітюка в центральній бібліотеці міста.

 Прийнято учасниками «круглого столу» «Майбутнє Севастопольської громади у складі Української політичної нації».

 м. Севастополь, 10 лютого 2007 р.

 * * *

Голові Державного комітету телебачення і радіомовлення України
ПРУТНІКУ Едуарду Анатолійовичу,
голові Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення
ШЕВЧЕНКУ Віталію Федоровичу
Копія:
Генеральному директору Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії (СДТРК)
СКРИПНИЧЕНКУ Олександру Анатолійовичу

ЗВЕРНЕННЯ
УЧАСНИКІВ «КРУГЛОГО СТОЛУ»
«Майбутнє Севастопольської громади у складі Української політичної нації»

Шановні панове!
 Той стан із теле- і радіомовленням, який впродовж кількох років існує на СДТРК, не може задовольнити духовні і культурні потреби не лише українців Севастополя і севастопольського регіону, а й великої кількості думаючих глядачів. Програми, які виробляє державна телерадіокомпанія, є в більшості своїй пропагандистськими продуктами, які однобічно висвітлюють теми і питання, які турбують мешканців міста, та висвітлюють життя і діяльність практично однієї політичної сили. На телебаченні відсутні дискусії та альтернативні думки, що призводить до дезорієнтації глядачів. Цей стан є післявиборним синдромом, якого керівництво СДТРК та журналісти все ще не можуть позбутись.
 Через екран глядачам навіюються неіснуючі проблеми, наприклад, про утиски російської мови в місті; насаджуються реакційні погляди, особливо на дротовому радіо, запроваджується сепаратистська термінологія.
 Небезпечним для національної безпеки в інформаційній сфері є той факт, що СДТРК суттєву частину мовлення надає для тиражування програм почасти тенденційного російського каналу ОРТ та пропагандистських матеріалів студії ЧФ Росії. Також часті випадки, коли журналісти української державної телерадіокомпанії лобіюють інтереси іншої країни.
 У той же час керівництво СДТРК не допускає на екран інтелектуалів-експертів із поміркованими поглядами і державницьким мисленням.
 Всі перераховані фактори суттєво та вирішально впливають і на політичний вибір севастопольців. Особливе занепокоєння учасників «круглого столу» викликає стан з українськомовними новинами, який інакше як ганебним для журналістів і для керівництва назвати не можна. Новини просто слово в слово перекладаються українською мовою, часто з прикрими помилками. Таку діяльність журналістською називати не можна.
 На наш погляд, керівництво СДТРК мусило б забезпечувати реалізацію державної політики в інформаційній сфері та державної мовної політики. Навпаки, останнім часом почастішали прохання журналістів не вживати українську мову. Очевидно, існує негласна заборона показувати навіть керівників міста, коли ті вживають державну мову.
 Упевнені, що державним підходом влади мусить стати згуртування української нації і одним із шляхів цього є повернення інформаційного простору, націоналізація його за допомогою закону Верховної Ради. Також ні в якому разі не можна допускати роздержавлення ЗМІ в кримському регіоні і приватизації їх антиукраїнськими і антидержавними силами, натомість укріпити їх державницькими кадрами. Також природним демократичним кроком було б створення української редакції програм на СДТРК, де працюватимуть віддані державницькій ідеї професіонали.
 Вважаємо, що українці Севастополя можуть вимагати від Української Держави захисту своїх громадянських прав та створення в місті лояльної атмосфери до держави, тим більше в стратегічно найважливішому для України регіоні.

 Прийнято учасниками «круглого столу» «Майбутнє Севастопольської громади у складі Української політичної нації»

 м. Севастополь, 10 лютого 2007 р.

* * *

Президенту України Віктору ЮЩЕНКУ,
Прем’єр-міністру України
Віктору ЯНУКОВИЧУ,
Голові Верховної Ради України
Олександру МОРОЗУ,
голові Севастопольської міської державної адміністрації
Сергію КУНИЦИНУ
голові Севастопольської міської ради
Валерію САРАТОВУ

ЗВЕРНЕННЯ
УЧАСНИКІВ «КРУГЛОГО СТОЛУ»
«Майбутнє Севастопольської громади у складі Української політичної нації»

 Починаючи з 1998 року, громадськість Севастополя доклала чимало зусиль, щоб переконати українську владу щодо необхідності побудови українського колегіуму у нашому місті, який надав би можливість забезпечення рівня знань вище державного освітнього мінімуму, у якому навчально-виховний процес проводився б українською мовою, з урахуванням історичних та культурних традицій українського народу.
 Головним завданням колегіуму, на думку учасників «круглого столу», мусить стати виконання соціального наказу українського суспільства – виховання особистості, виховання у молоді споконвічних якостей національного характеру – доброти, ми-лосердя, доброзичливості до інших людей, чесності, порядності, любові до Батьківщини.
 Будівництво школи-колегіуму було заплановане на березі бухти Круглої (Омега). 23 серпня 2005 року за участі керівництва міста, району, представників громадськості, учнів був відкритий Пам’ятний знак на місці будівництва школи-колегіуму.
 Український колегіум розрахований на навчання 720 осіб. Був замовлений і виконаний проект будівництва школи-колегіуму. Оплачена вартість проекту склала 1 млн. гривень.
 Нині будь-які роботи щодо будівництва школи-колегіуму зупинились.
 Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми сталого соціально-економічного, екологічного і культурного розвитку м. Севастополя на період до 2015 року» №1017 від 27.07.2006 року орієнтовний обсяг фінансування на спорудження колегіуму становить 42,6 млн. гривень (в тому числі в 2007 році – 10,5 млн. гривень).
 Але в державному бюджеті України на 2007 рік пункт про будівництво школи-колегіуму в Севастополі відсутній.
 Учасники «круглого столу» звертаються з проханням відновити фінансування будівництва української школи-колегіуму, прискорити будівництво та не допустити перепрофілювання навчального закладу.

 Прийнято учасниками «круглого столу» «Майбутнє Севастопольської громади у складі Української політичної нації.

м. Севастополь, 10 лютого 2007 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 16.02.2007 > Тема "Урок української"