В ╤тал╕╖, за останн╕ми оф╕ц╕йними даними, понад 107 тисяч укра╖нських ╕мм╕грант╕в. 82% з них - ж╕нки, як╕ працюють переважно хатн╕ми роб╕тницями чи доглядальницями. ╤стор╕я пенс╕онерки Дарини Калиняк - особлива, бо ж╕нка чотири роки не бачила родини, а сво╖ радост╕ ╕ тривоги виклада╓ ночами на папер╕. Вона ма╓ вже к╕лька зошит╕в власних в╕рш╕в, гуморесок ╕ п╕сень про ╕тал╕йську бувальщину. Пан╕ Дарина назива╓ себе законною укра╖нською пенс╕онеркою ╕ землячкам-ровесницям в ╤тал╕╖ присвятила окремий в╕рш: "...Стажу ми на Укра╖н╕ ма╓мо без л╕ку, та нелегко на пенс╕ю доживати в╕ку. ╤ прийшлося з того всього висновок зробити, що додому з ╤тал╕╖ не треба сп╕шити. Повертатись? Що робити? Там повимира╓м! А з ╤тал╕╖ ще д╕тям грош╕ висила╓м". "Слава укра╖нським пенс╕онерам в ╤тал╕╖!" - завершу╓ Дарина Калиняк, мати двох д╕тей ╕ бабуся двох онук╕в. У сво╖ 56 рок╕в вона догляда╓ нем╕чну ╕тал╕йську пенс╕онерку. На батьк╕вщин╕ тривалий час працювала на пошт╕, а до л╕рики руки не доходили, хоча л╕тературний хист проявився ще змолоду: "У Тернопол╕ була у нас в╕дома л╕тературна студ╕я "Сонячн╕ кларнети", яку очолював вже, на жаль, пок╕йний Борис Демк╕в - письменник, журнал╕ст. Я була членом студ╕╖, мене посилали на зл╕т молодих л╕тератор╕в Укра╖ни, це було у 70-х роках. Але чолов╕к був цим не задоволений, казав, що насамперед - с╕м'я ╕ д╕ти. Таким чином, моя л╕тературна кар'╓ра не дуже розвивалася, але я писала...". ╤ ось л╕тературна д╕яльн╕сть отримала друге дихання в ╤тал╕╖. Тут пан╕ Дарина - активний учасник культурних заход╕в, сво╖ми творами вона розважа╓ укра╖нц╕в у м╕ському парку. Але на творч╕сть Дарину Калиняк надихають не римськ╕ пальми ╕ не кра╓види древнього Тибру: "Розум╕╓те, це такий б╕ль, коли ти недосипа╓ш, недо╖да╓ш, коли тебе принижують, важка робота, туга... Мо╖ твори - це крик душ╕, протест. Хочеться написати щось таке, щоб розвеселити людей: ус╕ слухають у парку, в╕дпочивають душею трохи. Бо якщо весь час плакати ╕ думати, то багато людей не витримують". Вона при╖хала на зароб╕тки, щоб допомогти д╕тям купити квартиру. Вдалося. Д╕ти вже мають помешкання, та пан╕ Дарина не наважу╓ться повертатися додому: "Я дуже мало сплю, не хочеться, весь час думаю про д╕м. Там залишився важкохворий чолов╕к, але в╕н ще живе, бо я передаю грош╕. На Укра╖н╕ майже вс╕ мо╖ грош╕ з'╖да╓ медицина. Я хочу забрати його сюди на л╕кування". Через бюрократичну тяганину ж╕нц╕ поки не вдалося легал╕зуватися в ╤тал╕╖, тому про можлив╕сть в╕дв╕дати родину нин╕ год╕ говорити. ╢диний друг-посередник у так╕й ситуац╕╖ - моб╕льний телефон, а ще... зошит ╕ ручка, щоб вилити пережите у п╕сн╕ ╕ в╕рш╕. Кр╕зь см╕х ╕ сльози зароб╕тчанка пише: "...Кричать м╕н╕стри ╕з трибун ╕ пишуть на папер╕, що ще в╕дкриють - та КОЛИ? - нам у ╢вропу двер╕. Новина ця н╕кого вже н╕ т╕шить, н╕ ляка╓: нас нелегально вже давно уся ╢вропа зна╓!" ╤ на зак╕нчення пан╕ Дарина каже: "Якщо життя в Укра╖н╕ хоч трохи покращиться, ви╖дуть ус╕ назад додому. Можливо, молод╕ ╕ приживуться тут, але старш╕ люди - н╕коли. Це трагед╕я нашого укра╖нського народу (сп╕ва╓). "Прощай, ╤тал╕╓, прощай! Я повертаюсь в р╕дний край, мене, родино, зустр╕чай! Прощай, ╤тал╕╓, прощай!". (RadioSvoboda.Ua)