Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2003 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 24.01.2003
"НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ ЗЕМЛЮ... НЕНАВИДЖУ СМЕРТЬ"
Оксана ГАЛАЄВА

"Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити щось гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією...

Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть.

Найдужче боюся нещирих друзів..."

Василь Симоненко прийшов у світ 8 січня 1935 року, а завершив життєвий шлях 14 грудня 1963-го.

Доля відміряла йому неповних 29 років.

Тепер лише можна гадати, як зміг би розкритися його поетичний талант, аби судилося йому прожити хоча б стільки, як Тарасові Шевченку. Те, що хвилювало Великого Кобзаря, і через століття після його смерті знаходило відгук у серці молодого поета:

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом

люта битва

За твоє життя, твої права...

Як і Тарас, незламний Василь волів боротись, а не лежати "гнилою колодою", прагнув працювати з повною віддачею в ім'я незалежності

Батьківщини:

Їй-право, не страшно

вмерти,

А страшно мертвому жить.

Симоненко тягнувся до тих, у кому вирував дух вольності. Це були Іван Світличний, Анатолій Перепадя, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Алла Горська та інші "шістдесятники". Когорта тих, хто не відступився від своїх ідеалів, заплативши за це дорогою ціною.

Чому в окремих поезіях та щоденникових записах поет пише про свою самотність, чому звучить мотив "дикого острова", хоча був дружній колектив газети "Молодь Черкащини", були товариші, сім'я? Згодом, у статті "Симоненкові листи" Євген Сверстюк пояснював: "Це дуже важливо - зрозуміти, як нам тоді бракувало тих людей, які б хотіли розуміти, хто ти і навіщо ти. Адже цього не поясниш. А без цього задихаєшся...".

Зустрічі з однодумцями були для Василя справжнім святом. 27 вересня 1962 року записав у щоденнику: "Сьогодні у наших Черкасах мелькнув Вінграновський. Вперше я зустрівся із ним у 1958 році... На мене він ще тоді справив глибоке і

сильне враження. Я повірив у нього з першого знайомства.

І, гадаю, не помилився.

...Я не міг поїхати разом з Миколою до Канева. Давно в мене не було такої втрати, бо, по правді кажучи, нікого було втрачати".

Коротка зустріч молодих поетів мала продовження у жовтні того ж року, коли відбулися

спільні виступи Симоненка, Вінграновського, П'янова у Кривому Розі та Кіровограді.

Проте таких зустрічей мало...

"...За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравішими серед них були панянки Зубенко (Зубченко) та Горська. В останню я майже закохався. Никаючи по Каневу, ми зголосилися на тому, що слід ввести таке вітання: "- Слава Україні! - Навіки слава!"

Агітую тебе приставати до нашого тріумвірату і пропагувати нові радянські звичаї та обряди", - пише поет у листі до Івана Світличного.

Кажуть, що на Тарасову гору Алла і Василь піднімалися босоніж, так, як ідуть люди до найсвятіших місць.

Згодом імена цих двох видатних митців стали одними з перших у довгому ланцюгу жертв духовної неволі. У Василя, після жорстокого побиття в міліції Шевченківського відділення залізниці (м. Сміла), розвивається невилікована хвороба нирок, яка й спричинила смерть.

Перебуваючи в лікарні, зовні бадьорий, Василь Симоненко в глибині душі усвідомлював неминучість трагічної розв'язки: "А жити, Льошо, хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо Симон зробив би ще, аби тільки хоч трохи сил вернулося", - писав двоюрідному братові 22 жовтня 1963-го.

За кілька днів до смерті виконав свій останній синівський обов'язок: надіслав листа до президії Спілки письменників України. "Шановні товариші і старші друзі! Звертаюсь до Вас у трагічну хвилину свого життя. Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти із життя, не подбавши про долю сім'ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнятися роллю "утриманки". Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра її гарантувала б від голодної смерті... Всі авторські права на мої писання належать моїй сім'ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні.

12 грудня 1963 р. В. Симоненко".

Через два дні нитка його життя обірвалася...

Так, про матір подбали, вона отримала пенсію, однокімнатну квартиру в тому будинку, де жив її онук. І потяглися роки без сина...

Нелегко їй було, коли після опублікування за кордоном "Щоденника" та поезій Василя Симоненка його ім'я було спаплюжено, а творчість замовчувалася. Лише в кінці вісімдесятих поет поступово почав повертатися до читачів.

До честі черкащан, вони ніколи не забували про матір поета. Колишні колеги сина допомагали як могли. Стало традицією щороку, в день народження Василя, збиратися у Ганни Федорівни.

14 грудня 1967 року на могилі Василя Симоненка було встановлено пам'ятник, який створив скульптор Станіслав Грабовський. На граніті викарбувано слова з поезії "Лебеді материнства":

Можна все на світі

вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки

Батьківщину.

У березні 1995 року була відновлена нарешті справедливість: Василю Симоненку присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка, яку він мав отримати ще на початку 60-х років, та, за висловлюванням його матері, "увечері дали, а за ніч десь ділася - забрали".

Ганна Федорівна не могла тоді приїхати до Києва (їй виповнилося 87 років) - їй мали вручити грошову частину премії. І тоді ми, працівники національного заповідника в Каневі, завітали до Ганни Федорівни додому.

...Скромна аж до бідності кімната. Найцінніша реліквія матері - портрет сина у вишитому рушнику. Довгі роки без Василя. Більше, ніж разом з ним...

Ганна Федорівна розповідала - і обличчя її розпогоджувалося, природна щирість і доброта робили його красивим. Чомусь думалося, що саме ця жінка могла виховати сина, чиє ім'я навічно увійшло до скарбниці культури України. На жаль, і до трагічної її історії.

29 березня 1998 року Ганни Федорівни не стало. Поховали її біля сина...

Незадовго до смерті їй пощастило стати свідком ще одного пошанування її Василя: 5 січня 1998 року у приміщенні редакції газети "Черкаський край", в тій кімнаті, де Симоненко колись працював, будучи студентом-практикантом, відкрито музей, що став філіалом Черкаського краєзнавчого. Тут зберігаються речі, якими користувався молодий поет: коректорський стіл, настільна лампа, книжкова шафа з його книгами, на вішалці - плащ і капелюх. Здається, власник їх на хвилинку вийшов. На стінах - фотографії: малий хлопчик, юнак, ось Василь разом з друзями-студентами на Тарасовій горі, ось в колі сім'ї...

На іншій - траурна процесія, попереду - Алла Горська з кетягами калини в руках.

Ініціатором створення цієї кімнати була Спілка письменників України (Черкаське відділення на чолі з поетесою Людмилою Тараненко). Всіляко цьому сприяла місцева влада. Найдійовішу участь у вшануванні пам'яті Василя Симоненка взяли колишні його колеги й друзі, зокрема, Петро Жук та Микола Дашківський.

У Книзі відгуків музею на Тарасовій горі - промовистий запис, який зробили Ганна та Микола Мандзюки: "Дорогий Батьку, Великий наш Тарасе! Прийми низький уклін від нащадків із зелених Карпат. Ми прийшли щиро подякувати Тобі за те, що не допустив, щоб наші серця скам'яніли, щоб стали байдужими до всього рідного, до своєї Вітчизни. Ти завжди палив вогненним словом замерзлі душі. Запалюй і нині серця людей, які ходять із порожніми душами. У нас багато патріотів, які, як і Ти, люблять свою Україну. Один з них, Василь Симоненко, закликає нас любити

Вітчизну так:

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити і жить!

Воскресайте, камінні душі!

Відчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали

про вас грядущі:

- Їх на землі не було...

Людмила ЧОРНА,

заступник директора

Шевченківського

національного заповідника.

м. Канів.

Василь Симоненко

ЛЕБЕДІ

МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману

лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани

зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка

сивими очима,

Материнська добра ласка

в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо,

не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску

синову гойдати.

Припливайте до колиски,

лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі,

синові під вії.

Темряву тривожили

криками півні,

Танцювали лебеді

в хаті на стіні,

Лопотіли крилами

і рожевим пір'ям,

Лоскотали марево

золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину,

вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою

приспані тривоги.

У хмільні смеркання

мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї

ніжності й любові.

Будуть тебе кликать

у сади зелені

Хлопців чорночубих

диво-наречені.

Можеш вибирати

друзів і дружину,

Вибрати не можна

тільки Батьківщину.

Можна вибрать

друга і по духу брата,

Та не можна рідну

матір вибирати.

За тобою завше

будуть мандрувати

Очі материнські

і білява хата.

І якщо впадеш ти

на чужому полі,

Прийдуть з України

верби і тополі.

Стануть над тобою,

листям затріпочуть,

Тугою прощання

душу залоскочуть.

Можна все на світі

вибирати, сину,

Вибрати не можна

тільки Батьківщину.

Весна 1962.

ПАМ'ЯТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить

мій народ!

В. Симоненко.

Найчастіше життєвий шлях письменника намагаються вмістити у три виміри: народився - творив - помер. Та чи це так?! Кожен із цих періодів є і миттєвістю, і вічністю. А за ними - безсмертя.

Світ який - мереживо

казкове!

Світ який - ні краю, ні кінця!

Справді, прекрасний і незбагненний світ, який любив Поет. Та тільки доля була жорстокою, бо дала змогу топтати ряст усього 28 років. У своєму щоденнику 22 липня 1963 року Василь Симоненко занотував: "Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко?.. Десять років для мене більше, ніж достатньо". Та жити йому залишалося менше п'яти місяців. Він зник фізично, але крокує сьогоденням і вирушить у майбутнє своїми творами.

Черкащина - друга батьківщина сонцесяйного лірика (перша - Полтавщина, де народився) - не забуває свого талановитого земляка, широко відзначаючи Симоненкові дні. Так, світлій даті 68-ї річниці від дня народження визначного маестро літератури був присвячений літературно-мистецький вечір, котрий відбувся в обласному музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Серед присутніх та учасників ті, хто знав В. Симоненка особисто, родичі, шанувальники поетичного слова митця.

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

Звучить голос поета, лунають його вірші. Виступаючі - О. Лищенко, І. Дробний, М. Негода, О. Озірний зазначають, що "з горя, із звитяжної боротьби вийшла поезія", про багатющу художню палітру лірика, внутрішню красу душі, вміння зацікавити слухачів гумористичними віршами, а головне - про його любов до України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Лунають пісні на слова поета. І знову спогади, спогади... Відчувається присутність поета, котрий повертається до нас у своїх ліричних відкриттях, у згадках, у портреті, намальованому В. Клименком до 50-річчя від дня народження В. Симоненка, на котрому крокує поет, а за ним - Україна.

Багато теплих слів прозвучало у виступі Миколи Єременка, котрий протягом шести років був знайомий з В. Симоненком, а три роки працював поруч у редакції газети "Молодь Черкащини": "Василь знав ціну справжньої поезії, користувався пошаною серед товаришів. Володів притягуючою силою".

Варто зазначити, що лауреатом обласної премії імені Василя Симоненка "Берег надії" став письменник Михайло Слабошпицький.

Поети не вмирають, вони ідуть життям своїми творами. І в цій когорті - Василь Симоненко.

Оксана ГАЛАЄВА,  студентка Черкаського державного університету.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2003 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=462

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков