Версiя для друку Обговорити в форумi

25 ТРАВНЯ - 90 РОКІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ МАКСИМА БОГДАНОВИЧА
 В історії кожного народу є імена, якими він пишається. Серед них зустрічаються й такі, що стали надбанням людства, бо слава їх здолала межі країн та часів. Я хочу розповісти про свого далекого родича, видатного білоруського поета Максима Богдановича, який став відомим завдяки своєму літературному, громадському та людському подвигу. Його ім’я по праву стоїть поряд з іменами засновників сучасної білоруської літератури - Янки Купали та Якуба Коласа.
 Поезія Богдановича, просякнута патріотизмом та життєстверджуючим пафосом, нагадує світло живого пульсуючого серця, яке тільки-но вирвалось з грудей сина слов’янських народів та перелилося у незгасну зірку над рідними просторами. Задум цього дослідження я довго виношувала у своїй душі. Збирати інформацію про Максима Богдановича було дуже складно, тому що в Криму, на жаль, не всі знайомі з творчістю білоруського поета, не існує великих монографій, і взагалі, раніше цю тему майже ніхто не досліджував.
 Тому я обрала інший шлях. Відвідала Республіканську дитячу бібліотеку ім. В. Н. Орлова, де знайшла цікаві публікації, в яких розповідається про лікування поета в Криму.
А також збирала матеріал на основі листування зі своїми родичами, які мешкають в Білорусії. Через листи я змогла отримати інформацію та копії фотокарток з музею поета, що знаходиться у Мінську.

 ДИТИНСТВО Й РАННЯ ТВОРЧІСТЬ
 Життєвий шлях Максима Богдановича був недовгим, але дуже насиченим. За свої двадцять п’ять років він зробив великий внесок у білоруську літературу: залишив глибоку своєрідну лірику, поеми, балади, написані за народними мотивами, художні переклади з російської та світової класики; писав публіцистичні статті, працював над створенням букваря й хрестоматії для білоруської школи.
 Максим Богданович народився 9 грудня 1891 року в Мінську у родині вчителя-етнографа, народовольця Адама Богдановича.
 Адам Єгорович закінчив Несвізьку педагогічну гімназію. Працюючи педагогом, захоплювався етнографією, вивчав і збирав фольклор, був високоосвіченою людиною передових поглядів. Його етнографічні, літературознав-чі та мовознавчі праці увійшли в історію білоруської та російської культури, були поціновані фахівцями.
 Мати поета, Марія Опанасівна, була жінкою доброю, веселою, гарною, з іскринками у очах та з чудовою довгою косою. Вона мала спеціальну музичну освіту, добрий голос. Серед пісень, які любила виконувати, був
романс «Північна зірка» М. Глинки. І пізніше, через багато років, поет не раз слухав у грамофонному записі хвилюючу мелодію свого дитинства.
 Коли Максиму було півроку, родина переїхала в Гродно. Оселилися Богдановичі на околиці міста. На подвір’ї ріс невеликий сад, навколо були лани, ліс та ріка Ньоман. Жили Богдановичі дружно й щасливо.
 Хлопчик дуже любив, коли мати грала на фортепіано, її улюблені композиції ставали улюбленими і для Максима. Марія Опанасівна багато читала, мала літературні здібності. Одне з її оповідань було надруковано у «Гродненських губернських відомостях». Дуже чуйна, уважна і надзвичайно винахідлива у вигадках різноманітних забав для дітей, вона сама із захопленням брала у них участь. За згадками батька, Максим своїм м’яким характером, енергійністю, уважністю та спритністю нагадував свою матір. Образ тієї, яка подарувала йому життя, як і образ Батьківщини, вічно жив у серці поета. Художньо-творча атмосфера, що панувала у родині Богдановичів, зробила великий вплив на формування таланту майбутнього поета. Але у жовтні 1896 року на двадцять восьмому році життя від туберкульозу померла мати... Втрата найріднішої людини глибоким болем відбилася у чуйному
серці п’ятирічного хлопчика.
 Після смерті Марії Опанасівни Адам Єгорович з метою зміни клімату та збереження здоров’я дітей (Вадима, Максима, Льови та Ніни) переїжджає в Нижній Новгород. Виховувати дітей йому спочатку допомагала сестра Марія Єгорівна, а потім їхня тітка по матері Олександра Опанасівна. Майбутньому поету довелося рости далеко від рідної землі. Середню освіту Максим отримав у гімназії Нижнього Новгорода, а вищу - у Ярославському юридичному ліцеї. Вірші почав писати ще в гімназії. Співпрацював з газетою «Наша нива» та російськими й українськими журналами.

ДЗВІНКА ЛІРА МАКСИМА БОГДАНОВИЧА. ВНЕСОК В УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ
 Першим твором Максима Богдановича, надрукованим у «Нашій ниві», було невеличке оповідання «Музика», котре засвідчило, що в літературу прийшов молодий, але зрілий письменник, який розуміє призначення і роль літератури та мистецтва в пробудженні народу від довгого «летаргічного сну». Перші вірші поета були присвячені рідній природі. Вони витримані у фольклорному ключі. Не впадаючи в стилізацію, автор зумів передати безпосередність, свіжість поетичного світобачення, яким зачаровує нас міфологія білоруських легенд та казок.
 1913 року у місті Вільно було видано збірку поезій Максима Богдановича «Вянок», яка стала значною подією у літературному житті Білорусії. Глибиною змісту, художньою досконалістю вона відразу ж привернула увагу читачів і літературної критики. Її перший рецензент Антон Луцкевич дав високу оцінку збірці, наголосивши, що це «справжня перлина білоруської поезії.
І як у літній спекотний гарячий день біля кришталево чистої криничної води освіжається наше тіло, так освіжає душу поезія Максима Богдановича».
 Сьогодні особливо помітно: Максим Богданович належить до усієї східнослов’янської культури. Для порозуміння трьох братніх народів - українського, російського та білоруського - свого рідного, для єднання й взаємозбагачення їх літератур Максим Богданович у свій час зробив так багато, як ніхто інший. Особливі заслуги поета перед Україною.
 Богданович був поліглотом. Він оволодів українською мовою, та ще так, що міг вільно нею писати. У своїх статтях поет висловив такі думки про історичне минуле, культурну спадщину, тогочасний стан мови українців, які вони самі із цензурних міркувань та й деяких інших причин висловити не могли.
 Великий ерудит, палкий прихильник народної освіти, Богданович показує Україну у різноманітних ракурсах. Він пише статті історико-етнографічного характеру («Українське козацтво», «Червона Русь», «Галицька Русь», «Угорська Русь»), самостійні літературні нариси-огляди («Образи Галичини в художній літературі»), невеликі рецензії на окремі видання. Говорячи про західноукраїнську літературу, Богданович посилається на творчість М. Шашкевича, Ю. Федьковича,
В. Стефаника, Л. Мартовича, Н. Кобринської, О. Кобилянської. Він досліджує творчість найвидатнішого українського письменника Т. Г. Шевченка.
 Богданович пішов далі від багатьох своїх сучасників, які тільки переносили гасла Шевченка на білоруський ґрунт. Він зробив неможливе: проник у святая святих Шевченкової поезії. Вступив у неї, як у храм. З гідністю сина, учня і послідовника.
 Шевченкове слово (це видно хоча б із переліку Кобзаревих творів, що їх Богданович переклав російською мовою) хвилювало його. Вихований у російському середовищі, де факти, особистості, явища національних літератур штучно підганялись під «общерусские» шаблони, Богданович зацікавився «секретами» поетичної творчості українського Пророка, намагаючись шляхом проникнення в творчу лабораторію Генія з’ясувати природу і велич його таланту.
 Богдановичу належать дві статті про Шевченка - «Краса і сила» та «Пам’яті Шевченка». Його шевченкознавчі дослідження і сьогодні
не втратили своєї актуальності. Розкриваючи красу творів Кобзаря, білоруський поет особливо наголошував на їхньому могутньому духовному заряді і високій моральності.
 Дослідник, популяризатор, пропагандист української літератури Максим Богданович переклав білоруською та російською мовами багато творів й інших українських письменників: І. Франка, В. Стефаника, М. Коцюбинського, В. Cамійленка, О. Олеся та інших.
 Усе це викликає особливу повагу до Богдановича, до його особи, до творчості письменника на братній Україні. Перші переклади віршів Максима українською мовою з’явилися у львівському «Літературно-науковому віснику», увійшли до праці українського вченого І. Свєнціцького «Відображення білоруського письменства» (1908). Як оригінальний наглядний матеріал вірші поета друкувалися у підручниках з теорії літератури. Поетичні твори Максима Богдановича двічі видавалися українською мовою окремими виданнями. У 1929 році під назвою «Вінок» (збірка «Вянок», що вперше вийшла у 1913 році) в українському перекладі
і з великою передмовою М. Драй-Хмари. У 1967 році книга Богдановича «Лірика» вийшла у серії «Перлини світової лірики» у колективному перекладі українських поетів. Видання супроводжується дослідницьким літературознавчим нарисом активного діяча білоруської літератури в Україні Івана Денисюка.
 Ще у 1913 році, після виходу першої та єдиної своєї прижиттєвої збірки, Максим Богданович мріяв про видання нових збірок своїх віршів. Навіть намічав назви задуманих книжок: «Маладзик», «Красавік», «Персценак», «Шипшина». Але підсумовує свої сподівання сумовито: «Підготувати ці книжечки, мабуть, не встигну...» Тому що вже був хворим на туберкульоз. Наполеглива праця, погане харчування та різні негаразди від політичної атмосфери в той час у Мінську погіршували стан його здоров’я. Лікарі радили Максиму їхати до Криму, де ще був шанс одужати.

 МАКСИМ БОГДАНОВИЧ І КРИМ
 Доля зв’язала юного поета з Кримом уперше у 1909 році. Батько привіз хворого вісімнадцятирічного сина до Ялти та влаштував у пансіонат на молочній фермі під назвою «Курінь», що знаходився неподалік від Чеховської «Білої дачі». Ялтинський лікар сказав, що туберкульозний процес у легенях почався, але ще на ранній стадії, - одужає.
 Життя у «Курені» протікало весело. Було багато молоді, серед неї дівчина, з якою Максим познайомився і потім, з Ярославля, деякий час листувався. Ця дівчина, М. А. Кідіцина, померла ще за життя Богдановича. Більше про неї нічого не відомо: не залишилось фотознімків, листування загубилося разом з архівом Максима. Але їй поет присвятив один з найкращих своїх віршів - «Темрява».
 Час, проведений в Ялті, пішов на користь Максиму. Ялтинський та ярославський лікарі не знайшли у легенях нічого тривожного, та й на вигляд він був здоровим. Перебуваючи в «Курені» він робив начерки до багатьох своїх творів, які зразу після повернення з Ялти були
опубліковані.
 Вдруге Максим Богданович відпочивав у Старому Криму в 1915 році. Ось як він писав у нарисі «З літніх вражень», який було надруковано у «Російському екскурсанті»: «Я майже ціле літо пролежав у саду під черешнею, до чого, власне, і зводиться весь курс лікування у Старому Криму. Життя тут до того ж просте й дешеве, що й збирає сюди кожного літа 150-200 «курортників». Інших, зрештою, приваблює містечко саме по собі. Воно тихе, спокійне, в ньому можна відпочити від метушні, від постійного напруження нервів». Богданович ходив на прогулянки, спостерігав за курортною публікою, відвідував стародавній вірменський монастир.
 Третя і остання подорож до Криму стала фатальною. Цього разу Максим їхав до Криму як у вигнання. Ішовши вулицями Мінська, він, начебто прощався з містом. Батькові в Ярославль він написав, що узяв відпочинок на два місяці, і тоді Адам Єгорович запідозрив недобре. Через листи вони домовилися зустрітися в Сімферополі. Тому батько вирішив виїхати 28 лютого, а Максим повинен був вирушити у дорогу на два дні раніше.
 За Гомелем знялися такі завірюхи, що залізничні робітники не встигали очищувати рейки. Нарешті хуртовини зовсім зупинили потяг на маленькій безлюдній станції. Три дні холоду і голоду. І знову нелегка дорога. В країні відбулася революція... Безладдя на станціях. Чотири пересадки з відповідним очікуванням помітно позначилися на здоров’ї Максима.
 В Сімферополі батька ще не було, і поет поїхав один до Ялти: туди йому дали з Мінська рекомендаційний лист. Адам Єгорович, який також через громадянський безлад тільки через півмісяця після домовленого часу дістався до Сімферополя, знайшов лист. У ньому син повідомляв, що все добре - він знайшов житло в Ялті.
 А насправді все було зовсім інакше: знесилений довгою дорогою, він чотири дні не міг знайти квартири. Тому що приватні пансіони намагалися не брати тяжкохворих. І їх, як правило, підбирали окремі господині. Отож, брати на квартиру людину, яка і до важкої дороги, ще в Мінську, мала змучений вигляд, не всім хотілося; напрактикований погляд власників пансіонів помічав все безпомилково.
 Нарешті Максим знайшов кімнату, що винаймали під житло на другому поверсі. Піднявшись сходами, що вели з вулиці, поет сів у кімнаті в крісло і сказав господині: «Нікуди більше не піду».
 Житло було без харчування. Максим харчувався у їдальні або купував продукти на вулиці. Сонячна Ял-та, притулена величавими Кримськими горами до Чорного моря, райський куточок, одне з мальовничих місць Європи, як розписували рекламні курортні довідники, розхвалюючи багаті парки «Масандри» з їхніми алеями квітів, не дали, однак, полегшення хворим грудям поета.
 А у травні, коли на кожному кроці продавці квітів були раді за п’ять копійок продати букет ароматних троянд, поет зовсім ослаб. І у своєму листі вирішив мужньо відкритися батьку: «Здрастуй, старий воробію. Молодому горобцеві погано... Мокроти в мене багато, температури високі, двічі йшла кров, другим разом відпльовував я її днів із десять, але з тієї кровотечі з ліжка вже не встаю - ослаб остаточно. Незабаром почнуться спеки, треба буде виїжджати з Ялти, а як у такому стані поїдеш?...»
 Цей лист так і залишився невідправленим. Батько прочитав його, коли вже в Ялті сина поховали. Телеграма про смерть прийшла до Сімферополя на четвертий день, тому що господарка квартири Марія Цемко знайшла тільки ярославську адресу. Вона опісля і розповіла про останні дні Максима.
 Поет вже кілька днів не вставав з ліжка. Намагався встати, але сильне запаморочення примусило лежати нерухомо. Душив кашель. Господарка зрозуміла, що її квартиранту погано. Він нічого не просив. Тільки якось сказав про те, що йому здався запах суниці. Як багато її влітку в рідній Білорусії. Марія Цемко пішла у пошуках ягід. Якимось дивом їй вдалося знайти жменю суниці і принести Максимові. Вранці, коли вона переступила поріг кімнати хворого, їй здалося, що він спокійно спить: відкинув одну руку під подушку, а у другій тримав збірку віршів. Біля ліжка, перетворившись у маленький мокрий жмуток, червоніли суниці. На підлозі лежав зім’ятий аркуш паперу. Вона
обережно розпрямила його та прочитала рядки, адресовані батьку. Двадцятип’ятирічний поет пішов з життя в самотності. Поруч, під рукою була єдина прижиттєва збірка віршів «Вянок». А на аркуші останні рядки:

У краіне светлай,
дзе я ╝міраю,
У белым доме ля сіняй бухты,
Я не самотны, я кнігу маю
З друкарні пана
Марціна Кухты.
В країні світлій,
де я помираю,
У білім домі біля синьої бухти.
Я не самотній, я книгу маю
З друкарні пана
Мартина Кухти.

 Максим Богданович помер 25 травня 1917 року. Через чотири дні на ялтинському кладовищі бачили вбиту горем людину. Батько поета довго, опустивши голову, сидів біля свіжого земляного горбка. Плечі його зрідка здригалися. Лихо його справді було невтішним.
 Йшли роки. На могилі Максима Богдановича з’явився пам’ятник. Земляки з Білорусії привезли й посадили «рідний, забутий всіма васильок», до якого поет колись звертався, як до друга: «Мій друже, згадаймо в багатій чужині про бідну далеку свою сторону». Пізніше прах поета хотіли перевезти на Батьківщину в Білорусію. Але потім вирішили залишити, тому що він є символом об’єднання трьох слов’янських народів. А точніше: народився Максим Богданович в Білорусії, ріс і навчався в Росії, а помер на землі України.
 Яніна ЩЕРБАНЬ,
учениця 11-В класу НВК «Школа-ліцей» м. Саки, переможниця літературних конкурсів школярів Криму «Ми діти твої, Україно!».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2007 > Тема "Душі криниця"