Версiя для друку Обговорити в форумi

Геростратова слава

ПРИКЛАДІВ тому, як пастушка чи свинопас ставали якщо не монархами, то фактично правителями держав, у світовій історії чимало. В історії російській вони теж є. Приміром, син придворного конюха Олександр Данилович Меншиков став фаворитом Петра І та Катерини І, регентом при малолітньому імператорі Петрі II, майже членом російського імператорського роду і найбагатшою людиною початку XVIII століття. Історію цієї афери розповідає журнал «Деньги».
У зв’язку з приказкою «із грязі в князі» в російській історії все частіше згадуються імена дочки литовського селянина Марти Скавронської і сина придворного конюха Олександра Меншикова. Перша стала російською імператрицею Катериною Олексіївною, другий - світлим князем і одним із найбільш впливових чиновників петровської епохи. Настільки впливовим, що йому сходили з рук і дрібні випади, приміром, карбування загальнодержавних монет із власним вензелем, і такі великі державні злочини, як хабарництво і казнокрадство.
Розміри крадіжок Меншикова були такими великими, що про його особисту власність ходили найневірогідніші чутки і легенди. Про його зловживання знали всі. Навіть цар Петро. Отримавши чергове повідомлення про «подвиги» Данилича, заховавшись від чужих очей, приміром, у токарній майстерні, цар проходився палицею по спині свого фаворита, говорячи при цьому різні повчальні сентенції. Приміром: «Не забувай, хто ти був і з чого зробив я тебе тим, хто ти є зараз». Відвівши душу, цар вибачав свого «лібстер камарата» і «бест фринта» (що в перекладі з ламаної німецької означає «улюблений товариш» і «кращий друг»). Того ж вечора вони могли гуляти разом доти, доки Меншиков, який поступався Петру в здатності випити, не падав без пам’яті під стіл.
Причина такого поблажливого ставлення імператора до злісних зловживань Меншикова - дружба, котра навіть не відомо коли й почалася. Версій багато. Ось одна з них.
Наприкінці XVIII століття у Росії торгували всі - селяни, солдати, ремісники, служиві люди, дворяни. Олексашка Меншиков, син придворного конюха Данила, теж торгував. Він бігав московськими вуличками з тацею, наповненою пирогами, а коли повертався додому, - слухав розповіді бувалих стрільців про атаки і засади, про воєнні походи і бойові успіхи і, як більшість підлітків, мріяв стати військовим. Така можливість невдовзі з’явилася. Найчастіше Олексашка крутився у Кремлі, багато жартував, досить переконливо закликав, бешкетував. Витівки розбитного продавця розважали і Петра, який спостерігав за ним із кремлівського палацу. Якось хлопець чи то влучно пожартував, чи то образив якогось стрільця, за що мало не позбувся вух. Петро, який спостерігав цю сцену, наказав сказати стрільцю, щоб той припинив ображати бідного хлопчика, а також просив привести до нього бешкетника. Гострий розум і кмітливість Олексашки сподобалися царю, який наказав записати його в бомбардири Преображенського потішного полку, а ще призначив своїм денщиком. Сталося це у 1686 році, коли Петру виповнилося 14 років, а Олексашці - 13.
Це, звичайно, історичний анекдот, оскільки ніяких документів про початок кар’єри Меншикова немає (перша письмова згадка про неї відноситься лише до 1694 року). Проте про більшість рис характеру, а головне - про ділову хватку майбутнього царського фаворита, він розповідає досить правдиво.

ІНТЕРЕСАНТ

За воєнними іграми у Преображенському пішли справжні, не іграшкові, війни - Азовські походи, потім Північна кампанія, де й виявилися таланти Меншикова. Причому як у безпосередніх бойових операціях (приміром, під Полтавою він командував лівим флангом, який і вирішив закінчення баталії), так і в благоустрої тилів.
У 1703 році, ставши губернатором Іжорської землі (територія нинішньої Ленінградської області), Меншиков зайнявся будівництвом Петербурга, Шліссельбурга, Кронштадта і Петергофа. А оскільки тодішні закони не забороняли державним чиновникам займатися бізнесом, чи, як казали на початку XVIII століття, бути інтересантами, Меншиков досить активно приступив до створення різноманітних підприємств, які могли б забезпечити міста, що ростуть на очах, будівельним матеріалом і провіантом. Він очолив цегляні, лісопильні, скляні, соляні, рибні, винні промисли. Невеликий прибуток Даниловичу приносила його частка у товаристві з ловлі моржів у Білому морі. Меншиков стояв біля витоків створення добре відомої шовкової мануфактури, яка з’явилася після того, як у 1717 році Петро побував у Франції і дуже полюбив місцеві шовкові вироби. Дізнавшись про царське захоплення, віце-канцлер барон Шафіров, таємний радник граф Толстой і Меншиков, який устигав скрізь, вирішили задовольнити бажання Петра й заснували шовкову мануфактуру в Росії. Як підйомні вони отримали велику допомогу з казни, а також удостоїлися деяких привілеїв, зокрема права безмитного ввозу шовкових товарів з-за кордону.
Непоганою допомогою для забезпечення провіантом міст, будівництвом яких керував Меншиков, стали маєтки Даниловича. Перший - село Лукіно у Московському повіті, населений 115 душами чоловічого роду, - у 1700 році вручив своєму «бест фринту» Петро за заслуги перед батьківщиною. Наступного року Меншиков удостоївся ще двох вотчин. До того ж він сам прикупив три села і за одне з них найменше заплатив 3 тис. рублів. Згодом список вотчин неухильно збільшувався: лише в 1710 - 1717 роках, за неповними даними, він витратив на купівлю маєтків 200 тис. рублів.

ЗЛОДІЙ У ЗАКОНІ

Якось, слухаючи у Сенаті доповідь про крадіжки вищих посадових осіб держави, Петро розлютився і згарячу наказав оприлюднити іменний указ, який гласить, що, якщо хтось вкраде з державної казни хоча б мотузку, буде на ній же повішений. На що генерал-прокурор Ягужинський відзначив: «Невже ви, ваша величність, хочете залишитися без підданих? Ми всі крадемо, тільки один більше і примітніше, ніж інший». Петро розсміявся і указу не видав.
Інакше першим, кого треба було відправити на страту, став би Меншиков, який крав більше і частіше за інших. Він майже ніколи не пропускав можливості «підзаробити і зекономити». Навіть у дрібницях. Існує, приміром, цікавий документ 1702 року, де говориться, що з грошей, відпущених на утримання царя, за наказом Меншикова, для Петра було куплено дві перуки вартістю 10 рублів, а для самого царського казначея - вісім на 62 рублі. Або такий випадок. Якось після чергової п’яної оргії в компанії царя Меншиков, виявивши, що загубив орден, оголосив, що тому, хто знайде його, дасть 200 рублів. Заплатив 190.
Про багато «подвигів» свого фаворита Петро знав. Так, у 1711 році, дізнавшись про дрібні крадіжки Даниловича на території Польщі, Петро написав «лібстер камарату»: «3ело прошу, щоб ви через такі малі прибутки не втратили своєї слави і кредиту». Меншиков сприйняв слова буквально і став красти по-крупному, попередньо згладивши всі колишні грішки подарунком - фрегатом «Самсон», купленим за кордоном і подарованим Петру на іменини (роком раніше Меншиков подарував Петру гроші - 100 тис. рублів).
Тепер Меншиков, який колись соромився брати великі хабарі і навіть одного разу відмовився від 10 тис. рублів, почав працювати по-крупному. Однією з найприбутковіших справ стали підряди на поставку провіанту у казну за завищеними цінами. Перший підряд на поставку казні 20 тис. четвертин хліба на 40 тис. рублів Меншиков узяв у 1710 році. При собівартості 34600 рублів прибуток склав 15,6 відсотка. Ця жила обіцяла величезні прибутки, і її розробці Меншиков вирішив надати властивий своєму характеру розмах. На 1712 рік він уклав уже два підряди, причому один із них через підставних осіб. За першим підрядом прибуток склав 60,3 відсотка, за другим - 63,7 відсотка. При цьому максимум, що дозволяли собі інші чиновники, які теж займалися підрядами, - 30 відсотків прибутку.
Справа дійшла до створення слідчої комісії у справі про підряди Меншикова. Вона оцінила завданий його діями збиток у 144 788 рублів. Потім випливли історії з прямим казнокрадством і хабарництвом, які разом з підрядними грошима слідча комісія оцінила в 1 163 026 рублів (при цьому всі державні витрати тоді складали близько 5 млн.). Іншими словами, Меншиков міг без напруження оплатити, як мінімум, четвертину витратної частини російського державного бюджету. Таким чином, слідча комісія майже офіційно визнала той факт, що світлий князь Меншиков є найбагатшою людиною російської держави.
Насправді його крадіжки, швидше за все, були ще більшими. Оскільки багато які угоди (і вже, звичайно, крадіжки і хабарі), взагалі не оформлялись документально, деякі суми стали відомі слідчій комісії лише зі слів самого Меншикова. А наговорювати на себе світлий князь не любив. Більше того, він пред’явив казні контрпретензії. В одній із чолобитних царю він писав (точніше, під його диктовку писав секретар, оскільки Меншиков, очевидно, так і не навчився грамоті - немає жодного документа, написаного його рукою), що «ніякого мого вашій казні розкрадання не було», оскільки витрачав особисті гроші на придбання предметів, необхідних державі. Приміром, одного разу на 27338 рублів із власних коштів купив намети і на
20 979 рублів - провіант для полків, розквартированих за кордоном. Згадав Меншиков і зовсім маленькі суми. Закупівлю гобоїв на піхотний полк - 40 рублів. Оплату послуг осіб, які піймали солдат, що втекли, а також за ремонт зброї - у сумі ще 167 рублів. Щоправда, у тій же чолобитній Меншиков зізнався, що казенні кошти на особисті потреби витрачав теж. При цьому в накладі не лишався - з казни брав набагато більше, ніж повертав.
Прочитавши це, Петро все-таки вирішив, що нарахування треба погасити. Меншиков, весь у пошуках нових джерел прибутку, приймає будь-яку пораду, якщо її реалізація передбачає навіть невеликі гроші. У Москві він скуповує лавки, харчевні, погреби, торгові місця, щоб заробити на здаванні в оренду дрібним торговцям і промисловикам. Посилає своїх торгових агентів у найвіддаленіші куточки Росії і за кордон, щоб налагодити вигідні зв’язки.
І частину боргу він погасив. У 1719 році Меншиков написав Петру: «З мене взято грошима, прядивом та іншими матеріалами 615 608 рублів». До того ж світлий князь краще за інших знав, коли треба піднести царственому другу чолобитну. Результат - списання частини заборгованості Меншикова казні за велінням Петра.
Але найдивніше, що навіть перебуваючи під слідством і роблячи щиросерді зізнання у тому, що розпоряджався казенною скринею з такою ж невимушеністю, як і власною кишенею, Меншиков продовжував красти. У 1718 році Петру прийшла до голови чергова ідея - побудувати канал довжиною 100 верст, щоб судна могли проходити з Волхова в Неву, обминаючи Ладозьке озеро. Керівником будівництва було призначено Меншикова. Але після того, як на будівництві загинуло від голоду декілька тисяч робітників, виділені із казни 2 млн. рублів зникли безслідно, а канал при цьому не був проритий до кінця, цар відсторонив Меншикова від цієї справи.
І знову без наслідків, якщо не рахувати традиційного «вливання» у токарній майстерні і нового збільшення нарахування.

РЕГЕНТ

Якось Петро сказав своїй дружині Катерині: «Меншиков у беззаконності зачатий, во гресєх народила його мати, і у шахрайстві закінчить живіт свій. Якщо не виправиться - бути йому без голови». Передбачення царя частково виправдалися, але Петро до цього не дожив. По його смерті Катерина Олексіївна, возведена на престол за найбезпосереднішої участі Даниловича, вибачила йому всі попередні борги казні і подарувала місто Батурин, про що Меншиков просив ще Петра. Але тепер Меншикова цікавило уже не стільки багатство, скільки влада. І найпряміший шлях до цієї мети - родичання з імператорським родом. Його і вибрав світлий князь.
Для початку він склав своє генеалогічне дерево, де з’явилися предки, які начебто «прибули на Русь із варягів разом із Рюриком». Наступний крок - виготовлення пробної партії загальнодержавних монет достоїнством 10 копійок, відомих як «меншикові гривеники». Цікаві вони, насамперед, вензелем, який складено з літер «І» (імператриця) і «Є» (Єкатерина), які в поєднанні з грецькою «гамою» утворювали букву «М». Вона за накресленням точно відповідала тій, що поміщена на решітках балюстради палацу Меншикова на Васильєвському острові у Санкт-Петербурзі.
Але загальнодержавна монета не решітка, тому уряд Катерини відхилив проект випуску гривеників в обіг. Це не засмутило світлого князя, і наприкінці 1726 року він приступив до безпосередньої реалізації свого плану. План його полягав у тому, щоб возвести на престол малолітнього Петра - внука Петра І, сина царевича Олексія - і видати за нього старшу дочку Марію. Ще в 1718 році Меншиков першим поставив свій підпис під смертним вироком Олексію, а в 1725 році перешкоджав вступу його сина на престол, отже проект був просто безумством. До того ж на російський трон могли претендувати й інші кандидати, приміром, дочки Петра І Анна та Єлизавета, котрі цілком могли забезпечити фавориту свого батька спокійне життя. Але Данилович вирішив піти ва-банк і переконав Катерину підписати заповіт про передачу престолу саме Петру. Меншикову при цьому відводилася роль регента при малолітньому імператорі, якому тоді виповнилося 11 років.
23 травня 1727 року, через два з половиною тижні після смерті Катерини, відбулися заручини Петра II і Марії Олександрівни, якій виповнилося 16.
Меншиков тріумфував. На двір нареченої імператора було виділено 34 тис. рублів на рік, її ім’я згадувалося у церквах по всій Русі. Сам Меншиков присвоїв собі звання генералісимуса. У всесильного фаворита вистачало нахабства навіть на те, щоб відбирати подаровані імператору гроші, стверджуючи, що той ще молодий і не здатний розпоряджатись великими сумами.

ВКЛАДНИК

Здавалося, Меншиков на вершині слави, але раптово він захворів і зліг. Вилікувався найсвітліший досить швидко. Але ще швидше діяли його недоброзичливці, які вкотре звинуватили генералісимуса у розкраданні казни, розказали Петру II історію появи смертного вироку царевичу Олексію і переконали малолітнього імператора підписати указ про домашній арешт Меншикова, а потім і про заслання з конфіскацією майна, чинів і нагород. Разом із ним на заслання вирушило і його сімейство. На збори їм було відпущено добу. І, як свідчать літописці, до кінця доби обжиті, пишно обставлені дорогими меблями, прикрашені дорогими килимами і картинами хороми палацу Меншикова у Санкт-Петербурзі мали вигляд наче після погрому.
Слуги у величезному сум’ятті виконували розпорядження, які суперечили одне одному, - укладали одні предмети, щоб їх відразу замінити іншими. Чудові меблі, дорогі килими, картини, вироби з кришталю і похідні намети довелося залишити. Серед кришталевого посуду, запакованого у 15 ящиків і залишеного у столиці, нараховувалося 1800 склянок для горілки, 2000 чарок, 4500 келихів для пива, пляшки, кружки. Довелося забути і тацю для пиріжків, з якої і розпочалася кар’єра Меншикова і яку він зберігав у одній із комірок свого розкішного палацу.
Але те, що було вирішено прихопити з собою, ледве розмістилося у величезному обозі: в карети, візки і візочки були покладені підголовники, поспіхом збиті ящики, вузли, баули і баульчики, скрині та скриньки. Для перевезення всього цього добра було виділено 100 підвод, частину яких оплатила казна, частину - сам Меншиков.
10 вересня 1727 року обоз вирушив у дорогу. Його супроводжував яскравий почет, що свідчило про намір Меншикова зберегти і на засланні блиск свого двору. Серед 133 людей, які виїхали з Петербурга, були пажі, гайдуки, лакеї, кухарі, швачки, півчі, шевці, гофмейстер і навіть два карли. Тут же були драгуни - свого роду князівські гвардійці. По дорозі прислуга збільшилася ще на 15 осіб.
Але це було не все. За імператорським велінням, з пальця Марії Олександрівни Меншикової було знято обручку, а у церквах перестало лунати її ім’я. Крім того, було значно зменшено пожитки сім’ї, висланої на заслання. Але найбільшу незручність завдав Меншиковим забутий історією офіцер Мельгунов, який командував охороною. Він написав листа, в якому просив підвищення і збільшення кількості підлеглих для посилення охорони. У столиці вирішили, що легше заслати Меншикова кудись подалі, ніж витрачати кошти на його охорону, і визначили місцем заслання глухе сибірське містечко Березов (нині Березово Ханти-Мансійського автономного округу), де Меншиков і провів решту життя.
А слідча комісія тим часом посилено займалася підрахунком майна, конфіскованого у найбагатшої людини початку XVIII століття. За її оцінками, вартість лише конфіскованих грошей і коштовностей склала близько 400 тис. рублів. І сюди ще не ввійшли вотчини Меншикова в Росії і за кордоном. У цілому вони могли б скласти середньої руки німецьке князівство. Ще були вклади в іноземних банках, де і в ту далеку пору вважали за необхідне тримати гроші багаті люди. Щоправда, особливого вибору в них не було - своїх банків у Росії тоді не існувало.
 («Україна молода»).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 01.06.2007 > Тема ""Білі плями" історії"