Версiя для друку Обговорити в форумi

ОСВІТА

У СЕВАСТОПОЛІ 1 ВЕРЕСНЯ НА ЦЕРЕМОНІЇ ВІДКРИТТЯ ПРИВАТНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ШКОЛИ-ГІМНАЗІЇ "МАРІАМПОЛЬ", ПІД ГІМН "БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНИ" БУВ ПІДНЯТИЙ ЧОРНО-ЖОВТО-БІЛИЙ ТРИКОЛОР ЦАРСЬКОЇ РОСІЇ.
Будівництво навчального закладу велося з благословення Патріарха Московського і всея Русі Алексія II на гроші депутата міськради з фракції "Регіон Севастополь" Дмитра Бєліка та бізнесмена Сергія Лисейцева.
Навчальний рік, зі слів Миколи Чербаджи - начальника Севастопольського управління освіти та науки, почався добре. Всі школи за період літніх канікул відремонтували, де силами батьків, а де спонсори допомогли. Підручників трохи не вистачає для учнів сьомих класів, але то, каже чиновник, не біда - вже є домовленість, що невдовзі підвезуть.
Сьогодні у Севастополі 67 загальноосвітніх шкіл. З них 5 - хоч і приватні, але також підпорядковані Міністерству освіти та науки України, а на місцевому рівні - управлінню освіти та науки міської держадміністрації.
Пан Чербаджи дуже пишається успіхами севастопольських школярів, і недаремно, адже показники у севастопольців на всеукраїнських олімпіадах - якнайкращі. Друге місце зі знання історії України, перше - з математичних знань. Маємо навіть переможців світового рівня: на світовій олімпіаді з фізики, що проходила у Тегерані, перше місце посів учень
11-го класу 1-ї Севастопольської гімназії Максим Монаков. До речі, він вже зарахований студентом Московського державного університету ім. М. Ломоносова. Варто зауважити, не студентом Києво-Могилянської академії, де свого часу мав честь навчатися сам Михайло Ломоносов, а московського ВНЗ. І тут вже, думається, пишатися нічим. Держава Україна не отримає фахівця найвищого гатунку. А могла б отримати, якби патріотичне виховання у школах проводилося належним чином.
Вже не перший рік 1 вересня на святковій лінійці у школах Севастополя під звуки Державного Гімну України піднімають державний прапор. Перед початком цього навчального року до вищезгаданого управління освіти та науки надійшов лист з Секретаріату Президента, у якому глава держави просив після підняття державного прапора прочитати привітання школярам, присвячене Дню знань, та особисто першокласникам. Отримати привітання від глави держави для дитини на порозі життєвого шляху - це ж яка подія! А що запам’ятали школярі новозбудованої православної школи-гімназії "Маріамполь", "Боже, царя храни"? Даруйте, якого царя, за вікном ХХІ століття? У якій державі це все відбувається? Чи має право депутат міськради піаритися перед виборами за рахунок вразливої дитячої душі? Де врешті-решт належна оцінка органів безпеки регіону, держави?
На запитання, чи знає пан Чербаджи про те, що сталося у вищеозначеній школі-гімназії, він відповів, що не знає і одразу зателефонував депутатові Дмитру Бєліку. Говорив напівжартома, мовляв, хлопче, що ж ти мене підводиш, треба грати Гімн України, а ти "Боже, царя храни" та ще й імперський триколор замість державного прапора. На зразок: "Ай-ай-ай, как нехорошо", тут ось вже преса зацікавилася. На другому кінці телефонного дроту депутат також підіграв комедію. Та ми, мовляв, не знали, як треба робити.
З усіх боків повальне лукавство, що лише підтверджує той факт, що була проведена чітко спланована акція. З боку управління освіти і науки на відкритті школи-гімназії не було жодного фахівця.
Я ще поцікавилася, чому директор новозбудованої школи-гімназії Валентина Савченко не була попереджена про порядок проведення святкової лінійки, на що отримала відповідь, що вона працює лише два тижні. З огляду на такі обставини цей навчальний заклад мав би бути під особливим наглядом управління освіти міста.
Жоден з керівників міста не надав належної оцінки факту, що стався. Правда, керівники обох гілок влади Сергій Куницин та Валерій Саратов разом з першим заступником С. Куницина паном Казаріним були на той час, як вельми почесні гості, запрошені на святкування 860-річчя Москви. Там їх приймав сам мер Лужков. Думається, звістка про інцидент, що стався у Севастополі, яка того ж дня з’явилася у інтернеті, особливо потішила московського мера й була достойним подарунком імперського зразка.
Лідія СТЕПКО.
м. Севастополь.

Переглядаючи підручники з історії України, які надіслані в кримські школи з Києва (звісно, в перекладі російською мовою), я натрапив на дещо цікаве і вирішив надіслати вам, шановні світличани.
Підручниками для 6, 7, 8 і 9-го класів я був приємно вражений. Бо в них викладена історія України не з погляду Кремля, а так, як воно було насправді, за винятком окремих моментів, які не псують загального враження.
Попросив поділитися своїми враженнями від цих підручників мого знайомого, викладача історії, і почув: "Учебники ужасные, неприемлемые для изучения, очень трудные...", "история искажена". Ось такого мені наговорив той УКРАЇНСЬКИЙ (?) учитель. Так що мало одних хороших підручників - "кадры решают всё"!
З повагою, О. КИСЛИЙ.
с. Восход Красногвардійського р-ну.

"ТАКА ШКОЛА СТОЇТЬ НАБАГАТО НИЖЧЕ НАРОДУ..."

ПЕДАГОГ КОСТЯНТИН УШИНСЬКИЙ (1824 - 1870) ПРО ДЕМОРАЛІЗУЮЧИЙ ВПЛИВ РУСИФІКАЦІЇ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ В УКРАЇНІ:
"Мало користі від школи, в яку дитина йде з дому, як і з раю в ад, і з якої вона поспішає додому, як з темного аду, в якому все похмуре і чуже, й незрозуміле, в світлий рай, де все ясно й зрозуміло й близько до серця. А таке враження чинить на малоросійську дитину школа - єдине місце в селі, де розмовляють на незрозумілій для дитини мові. Дитина, котра не чула дома жодного великоросійського слова, з перших днів навчання починає навертатися на великоросійський лад (манір), і добре б якби на чисто великоросійський, а не на той примітивний жаргон, котрий виходить у малообразованого малороса під час спроби розмовляти на великоросійській мові. Така школа з першого ж дня зовсім непривітна, нагадує дитині, що вона не дома, і без сумніву буде здаватись йому пугалом. Якщо така школа не укоріниться в народному житті й не принесе йому корисних плодів, то чого ж дивуватись? Інакше й бути не може. По-перше, така школа стоїть набагато нижче народу: чого вона варта зі своєю сотнею погано завчених слів проти того безкінечно-глибокого, живої й повної мови, котру створив народ впродовж тисячоліть. По-друге, така школа безсила, бо вона не робить розвиток дитини на єдиному плодотворному душевному ґрунті - на народній мові і на народних почуттях, які в них відобразились. По-третє, така школа безплідної дитини не тільки йде в неї з цілковито чужого середовища, а й з неї те саме середовище. Швидко забуває декілька десятків великоросійських слів, котрі завчив в школі... Народна мова і народне життя знову заволодіває душею дитини... і стираються всякі враження від школи, як від чогось абсолютно чужого. Що ж зробила та школа? Гірше, ніж нічого. Вона на декілька років зупинила природний розвиток дитини. Залишається, правда, напівграмотність, душі ж дитини така школа не розвиває, а псує..."

* * *

ІСТОРИК ДМИТРО ДОРОШЕНКО ПРО РОСІЙСЬКУ ПОЛІТИКУ В ЦАРИНІ ОСВІТИ Й КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ:
"Від страху перед українським сепаратизмом він (російський уряд) цілеспрямовано тримає український народ в темряві й культурному упадку, не даючи йому шкіл на рідній мові і не дозволяє української літератури і преси, викорінює українську мову зі вжитку в церкві і взагалі з суспільного життя. Він надсилає в Україну безліч своїх вчителів, посадових осіб, священиків цілковито заради русифікації. Як правило, в таких обставинах в Україну йшли далеко не кращі елементи, котрі зовсім не піклувались інтересами населення. Наслідком такої системної політики російського уряду проти України було те, що в порівнянні з великоросійськими губерніями процент грамотних в Україні, котра ще в ХVІІ - ХVІІІ століттях славилась своєю освітою, був значно нижчим. Талановитий український народ, про здібності котрого до освіти, науки й культури в один голос говорили всі іноземці, очутився в стані культурної відсталості й упадка..."

НАПИСАНО ДАВНО, ЧИТАЄТЬСЯ - ЯК НИНІ
Олекса ТИХИЙ (1927 - 1984)
З ЛИСТА ДО РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ "РАДЯНСЬКА ОСВІТА"
В Донецькій області зовсім нема або майже нема українських шкіл та дошкільних закладів; не демонструються художні кінофільми українською мовою, в тім числі українських кіностудій. Бібліотекарі, працівники книгарень, музеїв, палаців культури не знають української мови або зневажають її. Установи та підприємства послугуються тільки російською мовою. Отже, практично проводиться дискримінація українців Донеччини, і, звичайно ж, це веде до зниження рівня культури, моралі.
І. Франко вважав, що німецькі школи на Україні (в районах, що входили до складу Австро-Угорщини) приносять більше шкоди, ніж користі. Я не зустрічав, щоб хтось виступав проти цього твердження.
"Как это важно, чтобы человек с детства чувствовал аромат родной земли и аромат родной речи". (Цитую за брошурою Могилевської "Познание прекрасного").
Ян Амос Коменський, поділяючи школи на етапи, давав такі назви:
1. Материнська школа;
2. Школа рідної мови (7 - 12 літ);
3. Латинська школа (13 - 18 літ);
4. Академія та мандрівки (18 - 24 роки).
Л. М. Толстой, К. Д. Ушинський, М. І. Пирогов стояли за навчання рідною мовою.
За навчання рідною мовою боролися всі кращі представники українського народу: Шевченко, Коцюбинський, Марко Вовчок, Грінченко, Драгоманов, Леся Українка та інші.
В Радянському Союзі державними мовами є всі мови союзних, автономних республік, автономних областей. Російська мова вивчається добровільно, а мова союзної республіки - обов’язково... Пам’ятається, що пропозиція
М. С. Хрущова зробити вивчення національних мов необов’язковим, а за бажанням батьків, не знайшла підтримки - проти неї виступили в пресі діячі освіти різних республік, в тім числі й УРСР. І слушно, бо те було б порушенням суверенітету союзних республік, бо давало б право тим, хто не хоче вчити національної мови союзної чи автономної республіки, говорити російською.
Російська мова за царату була єдиною державною мовою імперії. Інші народи були просто інородцями, їхні мови були приречені на винищення. Після революції постали суверенні радянські республіки, що згодом утворили СРСР. Конституція СРСР гарантувала й гарантує їхній суверенітет. Російська мова, як література та мистецтво, в силу свого панівного становища в імперії, була розвиненіша й більш поширена, а тому й після утворення СРСР стала мовою міжнаціонального єднання. І, як писав
В. І. Ленін, вона не потребує, щоб змушувати людей інших національностей вивчати її з-під палки. Але вона не може замінити рідну мову інших народів та народностей, і ніхто не прагне до того.
Тяжко уявити собі доктора наук, письменника чи діяча мистецтв, що не володіє однією чи кількома мовами світу, переважно великих народів, тобто тими мовами, якими видаються праці з тих наук, в яких працює вчений чи мистецтвознавець. Так же безглуздо було б уявити собі інженера, агронома чи лікаря без знання російської мови, бо він не міг би знайомитися з працями чи досвідом своїх колег з Росії, інших союзних (республік) чи перекладами на російську мову (коли нема потреби чи можливостей перекладати твори на мови всіх народів СРСР) творів іноземної літератури. Але рядовий робітник, селянин чи ремісник може обійтися тільки рідною мовою, хоч знання чужих мов і не буде йому зайвим.
Але тяжко собі уявити людину без знання рідної мови. Як боляче слухати, коли син чи дочка говорять а рідною мамою чи татом різними мовами! Часто такі діти дивляться на рідних звисока, бо вони, бачте, темні, відсталі, а він "мужицькою" мовою говорити не хоче. Іноді навіть батьки з гордістю дивляться на своїх дітей, що вони такі "культурні", що навіть говорять по-російськи, чого "ми не досягли".
Часто без сорому кажуть: "Які там ми українці, ми - перевертні, хахли"; "Я українець, но не люблю українського язика"; "А мені всьо равно, яким язиком чоловік балакає, якби хорошим був"; "Я знаю украінскій язик, всьо понімаю, а разговарівать і читать не могу"; "А для чого він нужний, як всьо, візьде по-руському"; "Я вообще не понімаю, к чему сєйчас націоналізм (мав на увазі українську мову), єслі вся література на русском язикє".
"Той не марксист, той навіть не демократ, хто не визнає і не відстоює рівноправності націй і мов, не бореться з усяким національним гнітом або нерівноправністю. Це безперечно" (В. І. Ленін).
"Пожалуй, нет человека, который не испытывал бы неискоренимого чувства любви, привязанности к земле дедов и прадедов, к родной культуре, к своему языку, своим традициям и обычаям" (Л. І. Брежнєв).
"Треба бережливо, з повагою ставитись до нашої рідної, чудової української мови. Це наш скарб, велика спадщина, яку кожний з нас і, в першу чергу, ви, письменники, повинні берегти і розвивати" (П. Шелест).
"Зрікатись рідної мови принизливо і аморально" (О. Гончар).
На моїх очах українські школи стали російськими. І зараз стають. В Часів-Ярі, де вчився в 5 - 7 класах, було дві середніх школи з українською мовою викладання і одна з російською. Початкові й семилітні, очевидно, були українськими (даних не маю). Тепер всі російські. Школи, в яких я працював учителем, були українськими, а тепер одна напівросійська, а друга повністю російська...
В Костянтинівці, Дружківці, Артемівську, Слов’янську, Горлівці, Жданові, а може, й у не названих мною містах Донецької області, українських шкіл нема зовсім. У Донецьку, кажуть, є одна (на один мільйон жителів). Дитячих садків українських нема зовсім, навіть в окремих селах стали російськими. Я задавав і задаю собі питання: чому? Відповідь одна: так бажають батьки і діти. А чому так бажають? Бо технікуми, ПТУ, вузи, армія, підприємства, лікарні, крамниці, установи послугуються російською мовою.
Чи нормально це? На мою думку, ні. Адже німці теж без батога пішли за Гітлером, італійці за Муссоліні і т. д. І поплатились, і батьки, і самі діти поплатяться за свій вибір. Вони не винні, бо не знають, що творять. А не знають, бо цьому питанню мало приділяється уваги, особливо газетами, радіо, телебаченням...
Часто говорять і між собою, і на батьківських зборах: "Зачем этот украинский? Дитё из-за него не хочет учиться". Часто українську мову та літературу (на Україні!) викладають російською мойвою. І закінчує юнак або дівчина 8 чи 10 класів і трьох слів зв’язати по-українськи не може. На того, хто говорить рідною мовою, говорять "бендєр, хахол", сміються та вважають за неука, хоч він, може, знає втричі більше за того, хто сміється.
В Донецькій області проживає 4,8 мільйона чоловік. З них 2,7 млн. українців (56,5%), 1,9 млн. росіян (37,6%), 107 тисяч греків (2,2%), 73 тис. білорусів (1,5%), 2,2% інших національностей. З 2,2 млн. не українців лише кількасот тисяч приїхали й Донбас протягом останнього десятиліття, а решта живуть тут протягом кількох поколінь, всі вчили українську мову, і для них вона не є і не може бути зовсім незнайомою. Але для українців же, корінного населення, російська мова рідною бути не може. Пригадуються слова
С. Воробкевича:

Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.

Отже, люди, що йдуть за потоком, хто зрікається рідної мови, щоб окремі кретини не назвали їх хахлами чи бендєрами, стають безсердечними, з каменем замість серця, людиноподібними тваринами, робочою худобою, їх лиш умовно можна назвати людьми. Я не суджу їх, не ображаю, бо вони не знають, що чинять. А ось інтелігенція, особливо вчителі та працівники органів освіти, письменники, журналісти, діячі культури не можуть, на мою думку, йти за потоком, а повинні активно втручатись у культурне життя, дбати про мораль, патріотизм отих рабів німих, на сторожі біля яких Т. Шевченко поставив слово, живу мову народу (гнучку, багату, мелодійну, чудову)...
* Відомий український правозахисник О. І. Тихий свій лист до редакції газети "Радянська освіта" вручив працівникам редакції 2 червня 1972 р. Відповіді на лист і наступних нагадувань про нього не було. Публікується за чернеткою, кінець якої не зберігся.
Подаємо за книгою Олекси Тихого "Мова - народ". Київ, "Смолоскип", 2007.
Г-та "Культура і життя",
№ 34, 22 серпня 2007 року.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2007 > Тема "Резонанс"