"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
#36 за 07.09.2007
МАЗЕПА
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
ПОЕМА (Продовження. Поч. у № 32 - 35). В його очах горить багряно Якийсь огонь... "Пора, пора!.." А к╕нь летить у мор╕ трав, Нема к╕нця ╕ краю степу. Од мр╕й не зв╕льниться Мазепа... В╕н Кочубе╖ху згадав... В трав╕ копита б’ють не лунко, Земля вже скоро буде в тьм╕... Згадав Мазепа поц╕лунки ╤ шеп╕т пристрасний у тьм╕... "Як ся╓ м╕сяць!.. Скр╕зь так тихо... ╤ так шумить гаряча кров... - Йому шепоче молодиха. - Од вс╕х хова╓м ми любов. Це - гр╕х, м╕й гетьмане коханий, Це гр╕х великий, о пов╕р! - Шепочуть повн╕ губи п’яно: - М╕й сивоусий богатир!.." Давно, давно... Дочка у не╖, Смуглява Мотря... Чи ж його?.. Ах, н╕ч! Та н╕ч у з╕р ╕не╖ ╤ щастя повного вогонь!.. Минулих дн╕в далек╕ т╕н╕ Н╕як не тонуть в рок╕в мл╕... Те щастя - айстри в дн╕ ос╕нн╕, Що зап╕знились на земл╕. А серце ни╓... В вухах дзв╕н, Мов од копит, що б’ють нестримно. ╤ на душ╕ так дико й димно... Хрещений батько Мотр╕ в╕н. Знов, як ран╕ш, вс╕ в зорях ноч╕, Останн╕, може, у житт╕... Йому все сняться владн╕ оч╕, Мотрони оч╕ золот╕... А роки мчать кудись шалено, За силуетом силует... В╕н кличе Пал╕я Семена. ╤ от шумить уже бенкет... З╕р Пал╕я за мури лине... А брови - крил орлиних змах... Сидить вся в золот╕ старшина. В багрян╕м бархат╕, в шовках... Пал╕й м╕ж нею, наче цвях: "Тут зрадою ╕ кров’ю в╕╓". Думок не глушить чарок дзв╕н. За те, що любить в╕н Рос╕ю, Його не люблять, зна╓ в╕н. "Рос╕я - щит наш од негод. Незборний з нею наш народ. А од старшини лиш халепа". Так дума в╕н... ╤, як сова, На нього дивиться Мазепа Й вина у чарку п╕длива. В╕н з Пал╕я не зводить в╕ч, У них щось темне ╕ вороже. В╕н сивий весь, як та, що в н╕ч Л╕та, а вдень л╕тать не може. Одного помаху руки Було достатньо ╕ немало. На знак цей дуж╕ сердюки Б╕ля Семена гр╕зно стали... "В’яж╕ть його!" ╤ от Пал╕й У путах весь, бл╕дий, бл╕дий... "Невже к╕нець?.. От так халепа!.." "В╕н зрадник!" - вигукнув Мазепа. XVI Туман у серц╕ ╕ кругом, Як дим мутний на пол╕ бою... Сто╖ть Пал╕й перед Петром. Горять докором ╕ журбою Семена оч╕... В них любов Злилася з гн╕вом невимовним, Що то спахне, то згасне знов... Сто╖ть перед Петром безмовним Семен... Вкра╖ни береги Далеко десь одтуман╕ли... "Дай сил мен╕, о краю милий!" Але зал╕зом ланцюги, - Яка ганьба, ╕ мука, й жах! - Глузливо дзвонять на ногах... Тюрма... Далеко ще до ранку. Ось перервав Петро мовчанку. "Так це така любов твоя!.. На мил╕сть не зм╕ню я гн╕в!.. Мазеп╕ т╕льки й в╕рю я, Найкращому з мо╖х брат╕в..." Петро на л╕жков╕ сид╕в, А вищий був за Пал╕я. "Тоб╕ прощен╕я не знать. Готуйсь до кари, сучий сину! Хот╕в нав╕ки од╕рвать Ти в╕д Рос╕╖ Укра╖ну... Загинеш ти, як хижий зв╕р!" - Не давши вимовить ╕ слова, Петро, од лют╕ весь багровий, П╕шов. ╤ от його нема. Кайдани... Туга ╕ тюрма... Кр╕зь грати з╕р огн╕ вишнев╕, Як скорбн╕ думи Пал╕╓в╕... "Там сонце св╕тить на р╕ллю, На кв╕ти ╕ людей обличчя... Я Укра╖ну так люблю, ╥╖ простори бунт╕внич╕, ╥╖ топол╕ ╕ з╕рки... О, краю м╕й, мо╓ ти небо! Якби я довг╕ жив в╕ки, Не надивився б я на тебе!.. Я все дивився б на траву, Що переливно в╕тер хилить... Для тебе т╕льки я й живу, Моя ти Укра╖но мила! Хоч перед смертю надивлюсь На тебе, краю м╕й коханий, Душ╕ очима, мила Русь, М╕й Ки╖в, сонцем ос╕янний! Ти, в синь зд╕ймаючи св╕й сп╕в, На зло ворожо╖ стих╕╖ Став мат╕р’ю вс╕х город╕в Непереможно╖ Рос╕╖. Хай славою син╕в жива Не обража╓ться Москва, Чий крок в св╕тах гримить зал╕зно, Щоб славить у в╕ках в╕тчизну. У дружб╕, наче сталь ╓дина, Живуть Рос╕я й Укра╖на. Вони - це слави св╕тла рать, Що стереже простори мил╕, ╤ вже н╕як╕й в св╕т╕ сил╕ ╢днання ╖х не роз╕рвать. Не раз вони в в╕трах загину Лили червоне╓ вино... Тому й люблю тебе, Вкра╖но, Що ти й Рос╕я - це одно!" ╤ ц╕ думки у тьм╕ й тиш╕, Як п╕сня, ллються ╕з душ╕. XVII Пал╕й на каторз╕. Несила Йому дивитись на сн╕ги. ╤ м’ясо до к╕сток про╖ли Йому ╕ржав╕ ланцюги. Пом╕ж дерев виття зв╕рине, Сичить поземка, як зм╕я... А десь далеко Укра╖на Садами кличе Пал╕я, Там, де зеленою юрбою Топол╕ зводяться увись, ╤ над Дн╕провою водою Крильми дв╕ чайки обнялись... В його хатин╕ стогне лихо. Там т╕льки сльози й тишина... ╤ у зажур╕ Пал╕╖ха Сидить край синього в╕кна. До бою тво╓ серце звичне, Але чому ти був такий, Петром брутально ╕ цин╕чно Утил╕зований, Пал╕й?.. З рел╕г╕╖, неначе з водки, Ти кату ноги ц╕лував... Не м╕г ти бути Полуботком, Що за Вкра╖ну кров пролляв. В╕ддав за не╖ серце щире, Та не п╕шов на чорну гру, Й п╕д гострим вилиском сокири Не покорився в╕н Петру. За те, що грав ти ╕ програвся, Бо виграв лиш Петро лихий, А ти у монастир подався Сво╖ замолювать гр╕хи. Чи ж замолив? Бо Укра╖ну, Не ту Вкра╖ну бачив ти. Од мр╕й тво╖х, козачий сину, Лишилися одн╕ хрести. XVIII Мазепа дума, як на крицю Знайти ще дужчу силу - гн╕в... Щоб будувать свою столицю, Петро все просить козак╕в. Вони в болот╕ там втопають, Ллючи в Неву ╕ п╕т, ╕ кров, ╤ на к╕стках ╖х виростають Гран╕тн╕ велетн╕ будов... Петру ж все мало... Ще, Мазепо! Все ще ╕ ще... Прокляте "ще" Терза╓ серце без потреби, ╤ серце, як вогонь, пече... ╤ йдуть на п╕вн╕ч д╕ти п╕вдня Й сво╓ оф╕рують життя, ╤дуть п╕д сп╕в прощальний п╕вня Без вороття, без вороття... "Ну, як йому заткнути пельку?" - Мазепа дума. Пелька ж та Все ширше зуби розгорта Й ковта чуби, шлики, петельки - ╤ вже назад не поверта. XIX А небо диха╓ грозою Над син╕м вилиском штика... То Карл Дванадцятий до бою Петра з ф╕орд╕в заклика. В╕дважний лицар оп╕вноч╕ Полки хоробр╕ ╕збирав... Петро ж ╕ти туди не хоче, ╤ швед руша╓ на Петра... Та не шляхом Наполеона Йде завойовник молодий... З╕ткнулися в гроз╕ два трона... Хто переможе?.. Буде б╕й!.. ╤ не один. Вкра╖на сниться, В╕к╕нгу сниться вся в садах... Мазепа жде його, ╕ криця - Петро розсиплеться у прах. Лиш треба здво╓но ударить Його у точку, ще й одну!.. ╤ загудуть кругом пожари, ╤ шведи виграють в╕йну. Шматочок ласий Укра╖на. Так дума Карл - нап╕вдитина, Що раз уже Петра розбив Б╕ля балт╕йських берег╕в. XX Не для бенкету, не параду, В╕дкривши та╓мниц╕ тьму, Мазепа скликав на нараду Старшину, в╕ддану йому. МАЗЕПА Панове, вже прийшла година В кривав╕й велич╕ сво╖й. А чи готов╕ за Вкра╖ну Ви вс╕ ╕ти на смертний б╕й? За нашу нац╕ю нещасну, Що лиха випила до дна. Щоб путь ╖╖ була прекрасна ╤ стала в╕льною вона? СТАРШИНА Готов╕! Ми давно готов╕! Веди нас, батьку! ╤ шабл╕, Неначе блискавки грозов╕, Немов огненн╕ жала зл╕, Пов╕тря разом роз╕тнули В поко╖ гетьмана... "Веди! Щоб нашу вольн╕сть нам вернули, Ма╓тки наш╕ ╕ сади!" ОДИН ╤З ЗМОВНИК╤В Але де в╕зьмем збройну силу, Щоб нас Петро не поламав, Неначе хмиз? ЩЕ ОДИН Нас мало. ╥х же... Я сказав... МАЗЕПА Цього не б╕йтесь. Це - н╕чого. Нам Карл Дванадцятий - помога. Звичайно, не за наш╕ оч╕ Нам буде Карл допомагать. Загарбать в╕н Вкра╖ну хоче, - ╤ це нам треба добре знать. Далеко Швец╕я. Ми пот╕м ╥╖ роз╕б’╓мо ярмо. Це не Рос╕я, що так близько. Та й с╕чове хоробре в╕йсько У нас в руках. В нас козир ╓. Хай перше Карл Петра поб’╓. Й йому, ослаблому, ми будем, Мо╖ братове, добр╕ люди, Козацьку волю диктувать. Про це нам треба пам’ятать. ╤ повн╕ ненавист╕ й шалу, Вони розходитися стали В передчутт╕ страшних негод. Та н╕ словечка не сказали На ц╕й нарад╕ про народ, Немов його й не ╕снувало. Тож знай, жупанство малинове, Народ останн╓ скаже слово! XXI Як Пал╕я любила С╕ч, ╤ як його ще й зараз любить... Коли в╕н кине гр╕зний клич, Вони п╕дставлять смерт╕ груди ╤ ринуть бурею за ним Кр╕зь канонади лютий дим... В╕н бачить бронзов╕ обличчя Сво╖х брат╕в по боротьб╕ За Укра╖ну й славу С╕ч╕... В журб╕ чоло в╕н нахиля╓, А за в╕кном тайга рида╓, ╤ в тундр╕ голос ╖╖ лине... Н╕, то рида╓ Укра╖на У гор╕-розпач╕ н╕м╕м За сином зрадженим сво╖м. Як довго лине н╕ч зимова, З морозу все в╕кно рябе... Щоб виправдать йому себе, Петро не дав сказать н╕ слова. ╤ в дерев’яному барац╕ Снуються думи про того, Хто застромив ножа вогонь У в╕рне серце неборац╕ В жахн╕й зрадливост╕ сво╖й. ╤ гн╕вно дума╓ Пал╕й: "Я в╕дплачу йому, собац╕! ╤ буде, як завжди, незм╕нно Рос╕╖ в╕рна Укра╖на! Одна в нас правда ╕ могуть, Як ╕ одна в майбутн╓ путь!" Кривив Петро вуста вишнев╕... В╕н же не в╕рив Пал╕╓в╕... ╤ от, нарешт╕, зрозум╕в (У серц╕ невимовний гн╕в). Що, як дов╕рливу дитину, Його Мазепа обдурив. XXII Вже Карл Дванадцятий кордони В пихат╕й велич╕ пройшов... Пора, пора набить патрони, Пролить нападник╕в злу кров! Там, там, до Ворскли, до р╕ки ╤де юнак в царя корон╕. Титан ╕з золота в брон╕ ╤ йдуть прославлен╕, швидк╕ По ман╕ю його руки По вс╕й, по вс╕й та оболон╕, Блакитн╕ Швец╕╖ полки. ╥х запорожц╕в стр╕ли лави Тих, що Мазепа сивий в╕в... Музика грала, крики "слава" Й р╕знокольорових прапор╕в На в╕тр╕ гом╕н... Як у сн╕... ╤ от п╕д мурами Полтави Полки спинилися, м╕цн╕ В сво╖й злютованост╕ гр╕зн╕й, На горе Матер╕-в╕тчизн╕. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . За штурмом штурм... Але Полтава, Так, як стояла, ╕ сто╖ть... Пожеж все ширша╓ заграва, В диму затьмарилась блакить... ╤ лицар╕ чубат╕ степу Полтавських досягти висот Н╕як не можуть, бо Мазепу Прокляв, як зрадника, народ Й на нього св╕й обрушив гн╕в За те, що швед╕в в╕н прив╕в, Що в╕дда╓, достойний згину, ╥м на поталу Укра╖ну... Люту╓ Карл ╕ по намету Нервово ходить без к╕нця... Не можуть шведськ╕╖ багнети Зломить народного б╕йця, Що встав за в╕ру православну, За р╕дну землю ╕ церкви, Щоб записать стор╕нку славну В ╓днанн╕ Ки╓ва й Москви В скрижал╕ пам’ят╕ людсько╖, Й проти чужинц╕в став ст╕ною. Одна над╕я в них на Бога, Щоб захистить сво╓ добро... Полтав╕ йде на допомогу З полками юними Петро - В╕сть принесла розв╕дка степу. ╤ хмуро дивиться Мазепа, ╤ довг╕ вуса, наче к╕т, Гризе в╕н у безсил╕й лют╕. Н╕! Не зламать Петра могут╕! Передчува╓ в╕н, ╕ п╕т, Смертельний п╕т, воложить скрон╕... Й стоять напоготов╕ кон╕. Згадав в╕н Мотрину любов, Солодку, незрадливу, чисту, ╤ маца╓ ╖╖ намисто На ши╖ зморщен╕й ╕знов... Згадав сокири блиск ╕скристий, На плас╕ Кочубея кров ╤ на сорочц╕ його б╕л╕й... Згадки туманять часу хвил╕, Та у згадках чи ╓ потреба Час не такий тепер насп╕в. Як з Пал╕╓м, Петра Мазепа ╤ з Кочубе╓м обдурив. "Пал╕й, Пал╕й... Зл╕ хуртовини Тепер ти слуха╓ш в тайз╕ Далеко десь на Укра╖н╕, Неначе пес "на ланцюз╕". А стр╕лянина все луна╓, Й Петра Мазепа проклина╓, Як той його. В╕н ще не знав: Його в церквах Петро прокляв, ╤ вся Вкра╖на проклина╓. Якби в╕н знав, якби ж в╕н знав! КАРЛ (Мазеп╕) Ти об╕цяв алмазн╕ гори, М╕й б╕дний сп╕льнику, ╕ я Пов╕рив, як у блиск Аврори, Як в п╕сню-казку солов’я, Що нас зустр╕не Укра╖на, Як дорогих брат╕в сво╖х... А що ми бачимо?! Зв╕рина Ненависть стр╕ла нас. Бат╕г Та штик допомогти не зможуть Без ласки братньо╖ тепла. ╤ все це так мене тривожить... Да. Кепськ╕ наш╕╖ д╕ла. Допоможи нам, правий Боже, Охорони од кривди й зла В кра╖н╕, де усе вороже! МАЗЕПА Хто зна╓ все, той все ум╕╓. На Бога лиш одна над╕я. Могутн╕й в╕н в сво╖х д╕лах Там, де людина т╕льки прах, Пушинка у його руках. На Бога лиш одна над╕я. ╤ Карл наметом знову ходить, А думкою далеко бродить Там, м╕ж озер ╕ скель стр╕мких, Що з малих л╕т так любить ╖х... КАРЛ Я бив Петра. В╕н зна╓ добре, Та ╕ не дуже в╕н хоробрий, Бо з Нарви так од нас т╕кав, Що у медаль на см╕х попав. Але тепер вже ╕нша справа. Навчена вже його орава, Та так навчена, що ого! Чи я, чи в╕н, о духи зл╕! Удвох нам т╕сно на земл╕. XXIII И грянул бой, Полтавский бой. О. Пушк╕н В зал╕зне коло круг Полтави Упав тугий удар ядра ╤ стежку проробив криваву... В жаданн╕ смерт╕ або слави То п╕д╕йшли полки Петра. Як поп╕л той, л╕тають гави, Когось кляне ╖х чорна рать. ╤ трупи покотом лежать В кров╕ п╕д мурами Полтави... Але жив╕ ╕ще стоять, Але серця в живих ще б’ються!.. Вони над ядрами см╕ються... Живих ще треба подолать! З╕йшлись дв╕ арм╕╖. Одна Покрита славою у битвах. А друга юна та м╕цна, Як сталь, що кута у молитвах... Неначе тятива туга, Вона напружилась для вдару... В кров╕ ковза╓ться нога, ╤ оч╕ сл╕пнуть од пожару, Що в небо посила╓ хмари ╤ тут, ╕ там, ╕ тут, ╕ там З гарматним димом наполам. Як б’ються шведи вперто, люто!.. Та землян╕ м╕цн╕ редути ╥х не пускають ╕ вогнем С╕чуть, с╕чуть нев╕дборимо, Неначе богатир мечем!.. "Невже пролине слава мимо!" - так думав Карл у кол╕ тих, що з ним пройшли важк╕ дороги для смерт╕ чи для перемоги. Гримить загрозливе "ура", То наплива, то в╕дплива╓... ╤ смерть круг Карла ╕ Петра На крилах огнених л╕та╓. Ось п╕дморгнула! "Ну, пора!" Скривила те, що звалось губи... Й лишив круг Карла купу труп╕в Удар розпечений ядра... Й од його страшного жала Земля неначе застогнала, А з нею й Карл, що т╕нню впав, Де, на поживу тл╕ну й гав, Його соратники лежали... Але недовго в╕н лежав, - Його фатерськ╕ дуж╕ руки П╕д невгамовн╕ бою звуки Зняли п╕д неба димн╕ брами, Як стяг кривавий над полками... Й т╕, що хитнулися назад, Коли побачили героя, Знов уперед п╕шли грозою В страшний удар╕в громопад, Щоб перемогу взяти з бою... Бо в╕н живий, ╖х вождь ╕ брат, Як символ радост╕ й весни, Кумир уславлений народу. Готов╕ вс╕ ╕ти вони За нього ╕ в огонь, ╕ в воду... Вони ╕дуть. Хай смерть лиха В╕дступить в╕д см╕ливц╕в в ноч╕!.. Бо сяють ╖м героя оч╕, Бо Карл рукою ╖м маха... Й ще дужче б╕й кругом клекоче... То гнуться рос╕йськ╕ полки, То шведськ╕ - синьою ст╕ною, Як моря вал перед скалою, Б’ючись об гострен╕ штики... Все вище й вище бою гами... Готов ╕ швед, ╕ рос на все... Чий к╕нь летить перед полками, Кого в╕н злякано несе? ╤ як в╕н н╕г не покал╕чить, ╤ ребер як не полама! На ньому велетень п╕вн╕чний Летить, як св╕тло ╕ як тьма, Коли св╕танок пестить рож╕... ╤ к╕нь копита п╕д╕йма ╤ трощить голови ворож╕... Смерть замахнулась!.. Та дарма!.. Петру ще жить ╕ йти землею. Бо в╕н для арм╕╖ сво╓╖, Неначе молод╕сть сама, Хоч кров людську в╕н лив, як воду, За славу Рос╕╖ в борн╕... Летить, як буря, на кон╕ Любов рос╕йського народу Кр╕зь канонади сивий дим... Шепоче в╕н святу молитву. ╤ арм╕я ╕де на битву, В одн╕м порив╕ злита з ним... Неначе море п╕дпира Його ╕ з ним все вище лине... А збоку Карла ╕ Петра Вкра╖нц╕ б’ються до загину. Який це жах! Який це жах! Так розм╕нять могуть орлину! ╤ наче стогне на ножах Роздерте серце Укра╖ни... Над ними круки, круки, круки М╕ж ними зрад повзе зм╕я, Там, де хрестилися шаблюки ╤ Горд╕╓нка, й Пал╕я. Пал╕й!.. Важка рука Петрова, Що мов не пам’ята╓ зла, З Семена збила зл╕ закови ╤ до Полтави привела В цей ранок гр╕зний ╕ грозовий... Розб╕глись кон╕ ворон╕, Шабл╕ розскочилися гостр╕... До с╕чових б╕йц╕в, як постр╕л, Пал╕й п╕дскочив на кон╕. ПАЛ╤Й С╕човики! За кого люто Ви кров братерськую лл╓те?.. Як см╕ли Бога ви забути, Кому народ прода╓те?! Ви ж не перевертн╕, а люди! Сини мо╖! Чи ви з╕ мною? С╤ЧОВИКИ З тобою, батьку, ми з тобою! Зм╕╖ ми голову зс╕чем! Загуркот╕ло "Слава! Слава..." - ╤ козаки за Пал╕╓м На швед╕в ринули, як лава. (Зак╕нчення в наступному номер╕).
"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5090
|