|
"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
#36 за 07.09.2007
МАЗЕПА
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
ПОЕМА
(Продовження. Поч. у № 32 - 35).
В його очах горить багряно
Якийсь огонь... "Пора, пора!.."
А к╕нь летить у мор╕ трав,
Нема к╕нця ╕ краю степу.
Од мр╕й не зв╕льниться Мазепа...
В╕н Кочубе╖ху згадав...
В трав╕ копита б’ють не лунко,
Земля вже скоро буде в тьм╕...
Згадав Мазепа поц╕лунки
╤ шеп╕т пристрасний у тьм╕...
"Як ся╓ м╕сяць!.. Скр╕зь так тихо...
╤ так шумить гаряча кров... -
Йому шепоче молодиха. -
Од вс╕х хова╓м ми любов.
Це - гр╕х, м╕й гетьмане коханий,
Це гр╕х великий, о пов╕р! -
Шепочуть повн╕ губи п’яно:
- М╕й сивоусий богатир!.."
Давно, давно... Дочка у не╖,
Смуглява Мотря... Чи ж його?..
Ах, н╕ч! Та н╕ч у з╕р ╕не╖
╤ щастя повного вогонь!..
Минулих дн╕в далек╕ т╕н╕
Н╕як не тонуть в рок╕в мл╕...
Те щастя - айстри в дн╕ ос╕нн╕,
Що зап╕знились на земл╕.
А серце ни╓... В вухах дзв╕н,
Мов од копит, що б’ють нестримно.
╤ на душ╕ так дико й димно...
Хрещений батько Мотр╕ в╕н.
Знов, як ран╕ш, вс╕ в зорях ноч╕,
Останн╕, може, у житт╕...
Йому все сняться владн╕ оч╕,
Мотрони оч╕ золот╕...
А роки мчать кудись шалено,
За силуетом силует...
В╕н кличе Пал╕я Семена.
╤ от шумить уже бенкет...
З╕р Пал╕я за мури лине...
А брови - крил орлиних змах...
Сидить вся в золот╕ старшина.
В багрян╕м бархат╕, в шовках...
Пал╕й м╕ж нею, наче цвях:
"Тут зрадою ╕ кров’ю в╕╓".
Думок не глушить чарок дзв╕н.
За те, що любить в╕н Рос╕ю,
Його не люблять, зна╓ в╕н.
"Рос╕я - щит наш од негод.
Незборний з нею наш народ.
А од старшини лиш халепа".
Так дума в╕н... ╤, як сова,
На нього дивиться Мазепа
Й вина у чарку п╕длива.
В╕н з Пал╕я не зводить в╕ч,
У них щось темне ╕ вороже.
В╕н сивий весь, як та, що в н╕ч
Л╕та, а вдень л╕тать не може.
Одного помаху руки
Було достатньо ╕ немало.
На знак цей дуж╕ сердюки
Б╕ля Семена гр╕зно стали...
"В’яж╕ть його!" ╤ от Пал╕й
У путах весь, бл╕дий, бл╕дий...
"Невже к╕нець?.. От так халепа!.."
"В╕н зрадник!" - вигукнув Мазепа.
XVI
Туман у серц╕ ╕ кругом,
Як дим мутний на пол╕ бою...
Сто╖ть Пал╕й перед Петром.
Горять докором ╕ журбою
Семена оч╕... В них любов
Злилася з гн╕вом невимовним,
Що то спахне, то згасне знов...
Сто╖ть перед Петром безмовним
Семен... Вкра╖ни береги
Далеко десь одтуман╕ли...
"Дай сил мен╕, о краю милий!"
Але зал╕зом ланцюги, -
Яка ганьба, ╕ мука, й жах! -
Глузливо дзвонять на ногах...
Тюрма... Далеко ще до ранку.
Ось перервав Петро мовчанку.
"Так це така любов твоя!..
На мил╕сть не зм╕ню я гн╕в!..
Мазеп╕ т╕льки й в╕рю я,
Найкращому з мо╖х брат╕в..."
Петро на л╕жков╕ сид╕в,
А вищий був за Пал╕я.
"Тоб╕ прощен╕я не знать.
Готуйсь до кари, сучий сину!
Хот╕в нав╕ки од╕рвать
Ти в╕д Рос╕╖ Укра╖ну...
Загинеш ти, як хижий зв╕р!" -
Не давши вимовить ╕ слова,
Петро, од лют╕ весь багровий,
П╕шов. ╤ от його нема.
Кайдани... Туга ╕ тюрма...
Кр╕зь грати з╕р огн╕ вишнев╕,
Як скорбн╕ думи Пал╕╓в╕...
"Там сонце св╕тить на р╕ллю,
На кв╕ти ╕ людей обличчя...
Я Укра╖ну так люблю,
╥╖ простори бунт╕внич╕,
╥╖ топол╕ ╕ з╕рки...
О, краю м╕й, мо╓ ти небо!
Якби я довг╕ жив в╕ки,
Не надивився б я на тебе!..
Я все дивився б на траву,
Що переливно в╕тер хилить...
Для тебе т╕льки я й живу,
Моя ти Укра╖но мила!
Хоч перед смертю надивлюсь
На тебе, краю м╕й коханий,
Душ╕ очима, мила Русь,
М╕й Ки╖в, сонцем ос╕янний!
Ти, в синь зд╕ймаючи св╕й сп╕в,
На зло ворожо╖ стих╕╖
Став мат╕р’ю вс╕х город╕в
Непереможно╖ Рос╕╖.
Хай славою син╕в жива
Не обража╓ться Москва,
Чий крок в св╕тах гримить зал╕зно,
Щоб славить у в╕ках в╕тчизну.
У дружб╕, наче сталь ╓дина,
Живуть Рос╕я й Укра╖на.
Вони - це слави св╕тла рать,
Що стереже простори мил╕,
╤ вже н╕як╕й в св╕т╕ сил╕
╢днання ╖х не роз╕рвать.
Не раз вони в в╕трах загину
Лили червоне╓ вино...
Тому й люблю тебе, Вкра╖но,
Що ти й Рос╕я - це одно!"
╤ ц╕ думки у тьм╕ й тиш╕,
Як п╕сня, ллються ╕з душ╕.
XVII
Пал╕й на каторз╕. Несила
Йому дивитись на сн╕ги.
╤ м’ясо до к╕сток про╖ли
Йому ╕ржав╕ ланцюги.
Пом╕ж дерев виття зв╕рине,
Сичить поземка, як зм╕я...
А десь далеко Укра╖на
Садами кличе Пал╕я,
Там, де зеленою юрбою
Топол╕ зводяться увись,
╤ над Дн╕провою водою
Крильми дв╕ чайки обнялись...
В його хатин╕ стогне лихо.
Там т╕льки сльози й тишина...
╤ у зажур╕ Пал╕╖ха
Сидить край синього в╕кна.
До бою тво╓ серце звичне,
Але чому ти був такий,
Петром брутально ╕ цин╕чно
Утил╕зований, Пал╕й?..
З рел╕г╕╖, неначе з водки,
Ти кату ноги ц╕лував...
Не м╕г ти бути Полуботком,
Що за Вкра╖ну кров пролляв.
В╕ддав за не╖ серце щире,
Та не п╕шов на чорну гру,
Й п╕д гострим вилиском сокири
Не покорився в╕н Петру.
За те, що грав ти ╕ програвся,
Бо виграв лиш Петро лихий,
А ти у монастир подався
Сво╖ замолювать гр╕хи.
Чи ж замолив? Бо Укра╖ну,
Не ту Вкра╖ну бачив ти.
Од мр╕й тво╖х, козачий сину,
Лишилися одн╕ хрести.
XVIII
Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу - гн╕в...
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козак╕в.
Вони в болот╕ там втопають,
Ллючи в Неву ╕ п╕т, ╕ кров,
╤ на к╕стках ╖х виростають
Гран╕тн╕ велетн╕ будов...
Петру ж все мало... Ще, Мазепо!
Все ще ╕ ще... Прокляте "ще"
Терза╓ серце без потреби,
╤ серце, як вогонь, пече...
╤ йдуть на п╕вн╕ч д╕ти п╕вдня
Й сво╓ оф╕рують життя,
╤дуть п╕д сп╕в прощальний п╕вня
Без вороття, без вороття...
"Ну, як йому заткнути пельку?" -
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки -
╤ вже назад не поверта.
XIX
А небо диха╓ грозою
Над син╕м вилиском штика...
То Карл Дванадцятий до бою
Петра з ф╕орд╕в заклика.
В╕дважний лицар оп╕вноч╕
Полки хоробр╕ ╕збирав...
Петро ж ╕ти туди не хоче,
╤ швед руша╓ на Петра...
Та не шляхом Наполеона
Йде завойовник молодий...
З╕ткнулися в гроз╕ два трона...
Хто переможе?.. Буде б╕й!..
╤ не один. Вкра╖на сниться,
В╕к╕нгу сниться вся в садах...
Мазепа жде його, ╕ криця -
Петро розсиплеться у прах.
Лиш треба здво╓но ударить
Його у точку, ще й одну!..
╤ загудуть кругом пожари,
╤ шведи виграють в╕йну.
Шматочок ласий Укра╖на.
Так дума Карл - нап╕вдитина,
Що раз уже Петра розбив
Б╕ля балт╕йських берег╕в.
XX
Не для бенкету, не параду,
В╕дкривши та╓мниц╕ тьму,
Мазепа скликав на нараду
Старшину, в╕ддану йому.
МАЗЕПА
Панове, вже прийшла година
В кривав╕й велич╕ сво╖й.
А чи готов╕ за Вкра╖ну
Ви вс╕ ╕ти на смертний б╕й?
За нашу нац╕ю нещасну,
Що лиха випила до дна.
Щоб путь ╖╖ була прекрасна
╤ стала в╕льною вона?
СТАРШИНА
Готов╕! Ми давно готов╕!
Веди нас, батьку! ╤ шабл╕,
Неначе блискавки грозов╕,
Немов огненн╕ жала зл╕,
Пов╕тря разом роз╕тнули
В поко╖ гетьмана... "Веди!
Щоб нашу вольн╕сть нам вернули,
Ма╓тки наш╕ ╕ сади!"
ОДИН ╤З ЗМОВНИК╤В
Але де в╕зьмем збройну силу,
Щоб нас Петро не поламав,
Неначе хмиз?
ЩЕ ОДИН
Нас мало. ╥х же... Я сказав...
МАЗЕПА
Цього не б╕йтесь. Це - н╕чого.
Нам Карл Дванадцятий - помога.
Звичайно, не за наш╕ оч╕
Нам буде Карл допомагать.
Загарбать в╕н Вкра╖ну хоче, -
╤ це нам треба добре знать.
Далеко Швец╕я. Ми пот╕м
╥╖ роз╕б’╓мо ярмо.
Це не Рос╕я, що так близько.
Та й с╕чове хоробре в╕йсько
У нас в руках. В нас козир ╓.
Хай перше Карл Петра поб’╓.
Й йому, ослаблому, ми будем,
Мо╖ братове, добр╕ люди,
Козацьку волю диктувать.
Про це нам треба пам’ятать.
╤ повн╕ ненавист╕ й шалу,
Вони розходитися стали
В передчутт╕ страшних негод.
Та н╕ словечка не сказали
На ц╕й нарад╕ про народ,
Немов його й не ╕снувало.
Тож знай, жупанство малинове,
Народ останн╓ скаже слово!
XXI
Як Пал╕я любила С╕ч,
╤ як його ще й зараз любить...
Коли в╕н кине гр╕зний клич,
Вони п╕дставлять смерт╕ груди
╤ ринуть бурею за ним
Кр╕зь канонади лютий дим...
В╕н бачить бронзов╕ обличчя
Сво╖х брат╕в по боротьб╕
За Укра╖ну й славу С╕ч╕...
В журб╕ чоло в╕н нахиля╓,
А за в╕кном тайга рида╓,
╤ в тундр╕ голос ╖╖ лине...
Н╕, то рида╓ Укра╖на
У гор╕-розпач╕ н╕м╕м
За сином зрадженим сво╖м.
Як довго лине н╕ч зимова,
З морозу все в╕кно рябе...
Щоб виправдать йому себе,
Петро не дав сказать н╕ слова.
╤ в дерев’яному барац╕
Снуються думи про того,
Хто застромив ножа вогонь
У в╕рне серце неборац╕
В жахн╕й зрадливост╕ сво╖й.
╤ гн╕вно дума╓ Пал╕й:
"Я в╕дплачу йому, собац╕!
╤ буде, як завжди, незм╕нно
Рос╕╖ в╕рна Укра╖на!
Одна в нас правда ╕ могуть,
Як ╕ одна в майбутн╓ путь!"
Кривив Петро вуста вишнев╕...
В╕н же не в╕рив Пал╕╓в╕...
╤ от, нарешт╕, зрозум╕в
(У серц╕ невимовний гн╕в).
Що, як дов╕рливу дитину,
Його Мазепа обдурив.
XXII
Вже Карл Дванадцятий кордони
В пихат╕й велич╕ пройшов...
Пора, пора набить патрони,
Пролить нападник╕в злу кров!
Там, там, до Ворскли, до р╕ки
╤де юнак в царя корон╕.
Титан ╕з золота в брон╕
╤ йдуть прославлен╕, швидк╕
По ман╕ю його руки
По вс╕й, по вс╕й та оболон╕,
Блакитн╕ Швец╕╖ полки.
╥х запорожц╕в стр╕ли лави
Тих, що Мазепа сивий в╕в...
Музика грала, крики "слава"
Й р╕знокольорових прапор╕в
На в╕тр╕ гом╕н... Як у сн╕...
╤ от п╕д мурами Полтави
Полки спинилися, м╕цн╕
В сво╖й злютованост╕ гр╕зн╕й,
На горе Матер╕-в╕тчизн╕.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За штурмом штурм... Але Полтава,
Так, як стояла, ╕ сто╖ть...
Пожеж все ширша╓ заграва,
В диму затьмарилась блакить...
╤ лицар╕ чубат╕ степу
Полтавських досягти висот
Н╕як не можуть, бо Мазепу
Прокляв, як зрадника, народ
Й на нього св╕й обрушив гн╕в
За те, що швед╕в в╕н прив╕в,
Що в╕дда╓, достойний згину,
╥м на поталу Укра╖ну...
Люту╓ Карл ╕ по намету
Нервово ходить без к╕нця...
Не можуть шведськ╕╖ багнети
Зломить народного б╕йця,
Що встав за в╕ру православну,
За р╕дну землю ╕ церкви,
Щоб записать стор╕нку славну
В ╓днанн╕ Ки╓ва й Москви
В скрижал╕ пам’ят╕ людсько╖,
Й проти чужинц╕в став ст╕ною.
Одна над╕я в них на Бога,
Щоб захистить сво╓ добро...
Полтав╕ йде на допомогу
З полками юними Петро -
В╕сть принесла розв╕дка степу.
╤ хмуро дивиться Мазепа,
╤ довг╕ вуса, наче к╕т,
Гризе в╕н у безсил╕й лют╕.
Н╕! Не зламать Петра могут╕!
Передчува╓ в╕н, ╕ п╕т,
Смертельний п╕т, воложить скрон╕...
Й стоять напоготов╕ кон╕.
Згадав в╕н Мотрину любов,
Солодку, незрадливу, чисту,
╤ маца╓ ╖╖ намисто
На ши╖ зморщен╕й ╕знов...
Згадав сокири блиск ╕скристий,
На плас╕ Кочубея кров
╤ на сорочц╕ його б╕л╕й...
Згадки туманять часу хвил╕,
Та у згадках чи ╓ потреба
Час не такий тепер насп╕в.
Як з Пал╕╓м, Петра Мазепа
╤ з Кочубе╓м обдурив.
"Пал╕й, Пал╕й... Зл╕ хуртовини
Тепер ти слуха╓ш в тайз╕
Далеко десь на Укра╖н╕,
Неначе пес "на ланцюз╕".
А стр╕лянина все луна╓,
Й Петра Мазепа проклина╓,
Як той його. В╕н ще не знав:
Його в церквах Петро прокляв,
╤ вся Вкра╖на проклина╓.
Якби в╕н знав, якби ж в╕н знав!
КАРЛ (Мазеп╕)
Ти об╕цяв алмазн╕ гори,
М╕й б╕дний сп╕льнику, ╕ я
Пов╕рив, як у блиск Аврори,
Як в п╕сню-казку солов’я,
Що нас зустр╕не Укра╖на,
Як дорогих брат╕в сво╖х...
А що ми бачимо?! Зв╕рина
Ненависть стр╕ла нас. Бат╕г
Та штик допомогти не зможуть
Без ласки братньо╖ тепла.
╤ все це так мене тривожить...
Да. Кепськ╕ наш╕╖ д╕ла.
Допоможи нам, правий Боже,
Охорони од кривди й зла
В кра╖н╕, де усе вороже!
МАЗЕПА
Хто зна╓ все, той все ум╕╓.
На Бога лиш одна над╕я.
Могутн╕й в╕н в сво╖х д╕лах
Там, де людина т╕льки прах,
Пушинка у його руках.
На Бога лиш одна над╕я.
╤ Карл наметом знову ходить,
А думкою далеко бродить
Там, м╕ж озер ╕ скель стр╕мких,
Що з малих л╕т так любить ╖х...
КАРЛ
Я бив Петра. В╕н зна╓ добре,
Та ╕ не дуже в╕н хоробрий,
Бо з Нарви так од нас т╕кав,
Що у медаль на см╕х попав.
Але тепер вже ╕нша справа.
Навчена вже його орава,
Та так навчена, що ого!
Чи я, чи в╕н, о духи зл╕!
Удвох нам т╕сно на земл╕.
XXIII
И грянул бой, Полтавский бой.
О. Пушк╕н
В зал╕зне коло круг Полтави
Упав тугий удар ядра
╤ стежку проробив криваву...
В жаданн╕ смерт╕ або слави
То п╕д╕йшли полки Петра.
Як поп╕л той, л╕тають гави,
Когось кляне ╖х чорна рать.
╤ трупи покотом лежать
В кров╕ п╕д мурами Полтави...
Але жив╕ ╕ще стоять,
Але серця в живих ще б’ються!..
Вони над ядрами см╕ються...
Живих ще треба подолать!
З╕йшлись дв╕ арм╕╖. Одна
Покрита славою у битвах.
А друга юна та м╕цна,
Як сталь, що кута у молитвах...
Неначе тятива туга,
Вона напружилась для вдару...
В кров╕ ковза╓ться нога,
╤ оч╕ сл╕пнуть од пожару,
Що в небо посила╓ хмари
╤ тут, ╕ там, ╕ тут, ╕ там
З гарматним димом наполам.
Як б’ються шведи вперто, люто!..
Та землян╕ м╕цн╕ редути
╥х не пускають ╕ вогнем
С╕чуть, с╕чуть нев╕дборимо,
Неначе богатир мечем!..
"Невже пролине слава мимо!" -
так думав Карл у кол╕ тих,
що з ним пройшли важк╕ дороги
для смерт╕ чи для перемоги.
Гримить загрозливе "ура",
То наплива, то в╕дплива╓...
╤ смерть круг Карла ╕ Петра
На крилах огнених л╕та╓.
Ось п╕дморгнула! "Ну, пора!"
Скривила те, що звалось губи...
Й лишив круг Карла купу труп╕в
Удар розпечений ядра...
Й од його страшного жала
Земля неначе застогнала,
А з нею й Карл, що т╕нню впав,
Де, на поживу тл╕ну й гав,
Його соратники лежали...
Але недовго в╕н лежав, -
Його фатерськ╕ дуж╕ руки
П╕д невгамовн╕ бою звуки
Зняли п╕д неба димн╕ брами,
Як стяг кривавий над полками...
Й т╕, що хитнулися назад,
Коли побачили героя,
Знов уперед п╕шли грозою
В страшний удар╕в громопад,
Щоб перемогу взяти з бою...
Бо в╕н живий, ╖х вождь ╕ брат,
Як символ радост╕ й весни,
Кумир уславлений народу.
Готов╕ вс╕ ╕ти вони
За нього ╕ в огонь, ╕ в воду...
Вони ╕дуть. Хай смерть лиха
В╕дступить в╕д см╕ливц╕в в ноч╕!..
Бо сяють ╖м героя оч╕,
Бо Карл рукою ╖м маха...
Й ще дужче б╕й кругом клекоче...
То гнуться рос╕йськ╕ полки,
То шведськ╕ - синьою ст╕ною,
Як моря вал перед скалою,
Б’ючись об гострен╕ штики...
Все вище й вище бою гами...
Готов ╕ швед, ╕ рос на все...
Чий к╕нь летить перед полками,
Кого в╕н злякано несе?
╤ як в╕н н╕г не покал╕чить,
╤ ребер як не полама!
На ньому велетень п╕вн╕чний
Летить, як св╕тло ╕ як тьма,
Коли св╕танок пестить рож╕...
╤ к╕нь копита п╕д╕йма
╤ трощить голови ворож╕...
Смерть замахнулась!.. Та дарма!..
Петру ще жить ╕ йти землею.
Бо в╕н для арм╕╖ сво╓╖,
Неначе молод╕сть сама,
Хоч кров людську в╕н лив, як воду,
За славу Рос╕╖ в борн╕...
Летить, як буря, на кон╕
Любов рос╕йського народу
Кр╕зь канонади сивий дим...
Шепоче в╕н святу молитву.
╤ арм╕я ╕де на битву,
В одн╕м порив╕ злита з ним...
Неначе море п╕дпира
Його ╕ з ним все вище лине...
А збоку Карла ╕ Петра
Вкра╖нц╕ б’ються до загину.
Який це жах! Який це жах!
Так розм╕нять могуть орлину!
╤ наче стогне на ножах
Роздерте серце Укра╖ни...
Над ними круки, круки, круки
М╕ж ними зрад повзе зм╕я,
Там, де хрестилися шаблюки
╤ Горд╕╓нка, й Пал╕я.
Пал╕й!.. Важка рука Петрова,
Що мов не пам’ята╓ зла,
З Семена збила зл╕ закови
╤ до Полтави привела
В цей ранок гр╕зний ╕ грозовий...
Розб╕глись кон╕ ворон╕,
Шабл╕ розскочилися гостр╕...
До с╕чових б╕йц╕в, як постр╕л,
Пал╕й п╕дскочив на кон╕.
ПАЛ╤Й
С╕човики! За кого люто
Ви кров братерськую лл╓те?..
Як см╕ли Бога ви забути,
Кому народ прода╓те?!
Ви ж не перевертн╕, а люди!
Сини мо╖! Чи ви з╕ мною?
С╤ЧОВИКИ
З тобою, батьку, ми з тобою!
Зм╕╖ ми голову зс╕чем!
Загуркот╕ло "Слава! Слава..." -
╤ козаки за Пал╕╓м
На швед╕в ринули, як лава.
(Зак╕нчення в наступному номер╕).
"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5090
|
ХУДОЖН╢ ЗОБРАЖЕННЯ «МОВНОГО РЕЙДЕРСТВА» У ПОЕТИЦ╤ ╤ВАНА НИЗОВОГО
ЛИШ ЧЕКАЛИ Б НА МЕНЕ ДИТЯЧ╤ ДОПИТЛИВ╤ ОЧ╤, ╤ ДЗВ╤НКИМ «ДОБРИЙ ДЕНЬ!» ПОЧИНАВСЯ ЩОРАЗУ УРОК…
«ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВ╤ТОВА!»
