Версiя для друку Обговорити в форумi

ТВОРЧІСТЬ УЧИТЕЛІВ
ВАСИЛЬ ЛАТАНСЬКИЙ: "ДУШІ ТАК ХОЧЕТЬСЯ БАГАТО..."
* * *
Я так давно на Тікич не ходив,
Де стежечка сміється серед жита,
Розсміяна і трохи сумовита,
Що я без неї жив і не тужив.

На світі пребагато всяких див,
Та тільки вдома запита стежина,
Неначе в серце камінцями кине:
- А ти без мене жив і не тужив?!
* * *
До землі, де моря сизий клекіт
Аж хлюпоче в широчінь степів,
На шляху, що ліг з варяг у греки,
Я душею й серцем прикипів.

Хай пробачить рідний
край черкаський.
Тікиче, і ти мені пробач!
Там моя бувальщина і казка,
Тут я щастя-доленьки шукач.

Тут, в Криму, як наші, зоряниці
Ув огромі злади і краси,
І спішить веселочка напиться,
Й ллє - періщить дощик навкоси.

Ген каналу стрічка синьо блиска
І Дніпрова хвиля виграва.
Блискавиць мережана колиска
Між степами й небом зв’язкова.

В цім краю, де скіфи і сармати
Перейшли в легенди і траву,
До Вкраїни на любов багатий,
Я надіюсь, вірю і... живу.
* * *
Жовте листя падає додолу,
А чумаки вертаються із Криму додому...
(з народної пісні)
Вклонися пісні, любий Криме -
Із давнини бринить, звідтіль...
Шляхами їхали курними
До тебе чумаки по сіль.
Як листя падало додолу
Й Сиваш насупивсь із імли,
Не всі верталися додому -
В степу таврійському лягли.

А до Дніпра далекі версти...
Над степом, як сльоза, "курли".
Чи довго нам сіль-кримку везти,
Гей, не мовчіть, скажіть, воли?

Мовчать воли. Бо хто ж тягтиме
Чумацькі мажі рік у рік?..
Вклонися пісні, гордий Криме, -
В ній і жура, і біль навік.
* * *
Відходить літо,
Грозами умите,
І синь небес,
І журавлів кортеж.
Усе відходить: і хвилини, й миті, -
Їх, як гриби,
У кошик не збереш.

Ми теж відійдем
В далеч загадкову,
Лишивши незавершені діла.
А чи залишим дітям
Рідне слово,
Те, що матуся нам передала?
ГОСТИНИ
Хай вітер шарпає і свище
(Вже грудень став на свій причал)
До мами йду на кладовище.
Несу печаль, несу печаль.

Ось і матусина оселя.
Калина. І барвінку шовк.
Як і тоді, в літа веселі:
- Це ти, Василику, прийшов?

Заплачу нишком. Сліз краплини
Розтоплять снігу білий віск...
Спішив у гості, птахом линув,
Але печаль лише приніс.
ЗОЗУЛЯ
Понад ліси, поля і трави
Оте "ку-ку" на цілий світ.
Вона рахує нелукаво
Топтати ряст наш скільки літ.

Бува, сміємось із віщунки,
Та часом сумніви гризуть:
А що як правда в тім рахунку
Й пора збиратись в дальню путь?
ТЕРЕН
Цвіте терен, цвіте терен...
(з народної пісні)
Чомусь він на краю села
Чи примостився на узліссі.
Нащо йому чиясь хвала?
Не вгору рветься - вниз розрісся.

Весна. Колючі гілочки
Без листя ще, а в білім шумі.
І напрямець, і навпрошки
Пливуть пахкі духи-парфуми.

А слава, бач, таки знайшла -
У пісні терен незабутий.
Чом з краю лісу чи села?
Комусь-то крайнім треба бути.

ЗА СЕЛОМ
Глянь! Тополь стрункі колони
У полон взяли село.
Винограду спілі грона
Манять золотом-сріблом.

На ставку, мов з казки, гуси
Б’ють крильми - аж пух увись!
Аж у лузі батько-бусол
Із дітьми в танок пустивсь.

А за ставом, коло яру,
Де спішить кудись шосе,
Чи то дід пасе отару,
Чи вона його пасе...
* * *
Мене колихала
Колиска із трав.
На річці, на Тікичі,
Я виростав.

Отам, де роздолля
Ланів і гаїв,
Ведуть у дитинство
Стежини мої.

Там соняхи квітнуть
І маки горять,
Жита половіють -
Сама благодать!
Синіють козацькі
Могили в степах,
І цвіт-чебрецями
Край рідний пропах.
Хвилюють, бентежать
Пісні солов’я...
Отам, де роздолля,
Вкраїна моя!

НЕ ПОЛИШАЙ
По цій стежині через поле
Прошкую в осінь на зорі,
Де гомоніти біля школи
Знов будуть хлопці-явори.

Дитячі посмішки невинні,
Довіри й віри течія...
Не полишай, шкільна стежино,
Яка вже є, а ти моя!
* * *
Ще поживем. Давайте жити!
Чогось шукать. За чимсь тужити.
Осип Маковей
Моя вже дотліває ватра,
Вогонь згасає - от і все...
Чи стане полум’я на завтра,
Чи попіл вітром рознесе?

Хай тліє-жевріє багаття -
Душа ще сяє-пломенить.
Душі так хочеться багато, -
Чогось шукать. За чимсь тужить.
* * *
Ми вже щасливі... За столом сини,
І донечка, і внуки галасливі,
І твої очі - в росах чорносливи,
І сяєво моєї сивини.

Купаємось в усмішках і піснях,
Хоча йде осінь й проситься у гості,
І журавлі курличуть з високості,
Й зима лаштує білого коня!

Та що нам осінь, поклики зими,
Як діти й внуки та й у ярім цвіті,
Тож роду нашому буйніти і весніти,
І зустрічати - слухати громи!

ДРУГ
Валерію Тарасову

Є в мене друг. Над морем, в тому місті,
Де Айвазовського ім’я святе.
Чи ясен день, чи вечори імлисті,
Він - ніби сонях, сонячно цвіте.

Закваска львівська. Рівненське коріння
І вдачі січеславської граніт.
На цій землі, в літа свої весінні,
Заякоривсь на добру сотню літ.

На цій землі, від сонця розімлілій,
Де бронзовіють лиця і думки,
Не ніжиться нудьгуючи без діла -
Снує-мережить зболені рядки.

І не для вигод, не комусь в догоду
Боронить рідну мову повсякчас,
Щоб українець був тут як господар
І задніх, як в тій приказці, не пас.

Його перо то ніжне, то огнисте,
А, може, й справді словом золоте...
Є в мене друг. Над морем в тому місті,
Він - ніби сонях, соняшно цвіте.
* * *
О скільки нас, поетів - несть числа!
Було і є, і буде споконвіку.
Що не кажуть: без цього ремесла
Маліють і міліють навіть ріки.

А що вже люди! Промінці добра
Дарують лиш поети, що від Бога.
Якщо у них на кінчику пера
Мої і ваші - вселюдські тривоги.

ГОЛОД

На уроці мене запитали діти,
Що таке голод,
Чи зміг би я пережити
Те, що було в тридцять третьому.
Я сказав своїм учням,
Що, на щастя, мене ще не було
В тридцять третьому.
Але, на жаль, мене ні разу
Не погладили по голівці
Ні дідусь, ні бабуся, -
Вони померли в тому році
Голодною смертю.
Я сказав своїм учням,
Що знаю сорок сьомий
І розповів їм,
Як ми, діти війни, росли на лободі,
Як мама пекла гіркі коржики
З солодкого цвіту акації.
Без олії, на сковороді,
Вони диміли, робились чорними.
І досі в пам’ятку
В’юнка повитиця, в білих чашечках.
Пахла молоком,
коли пололи її в городі.
Так хотілось молока,
аж дух забивало!
Мама нарвала чашечок:
- На, посмакуй, - мо’, перехочеться...
І мовчки втерла сльозу.

Валентина КОСТЕНЬОВА:
"МОЯ ДОЛЯ - ЯСНА, ЧОРНОБРОВА..."
Вірші учительки української мови та літератури сімферопольської школи № 10 Валентини Павлівни Костеньової уже не раз друкувались на сторінках нашої газети. Ліричні, сповнені сонця і ніжної любові, вони хвилюють душу і запам’ятовуються надовго.
Нещодавно Валентина Павлівна завітала до редакції і принесла свої нові вірші. Ми з радістю пропонуємо їх усім тим, хто кохається в рідному художньому слові, хто любить і шанує поезію.
Отже, любі читачі, до вашої уваги вірші вчительки Валентини Костеньової.

ЩАСТЯ

Щастя навколо - море,
безліч сонячних мрій.
Небо таке прозоре
у світі добрих надій.

Бавиться в променях сонця
рідна моя земля,
голубом білим в віконце
лине ранкова зоря.

Струшують роси алеї
в кошик ясного дня,
щастям душі своєї
світ нас усіх наділя.

ДЕНЬ

Світло небесної сині
сонячним сіє дощем,
плине в рожевій хмарині,
квітне усміхненим днем.

Повняться співом діброви,
вітер, сховавшись в гаях,
трави цілує шовкові,
стелиться сріблом в лугах.

Чиста мелодія сині,
сповнена тиші й краси,
радістю сяє в людині,
в кожній краплині роси.

Щирістю день пригощає,
сонце пливе в висоті,
небо усім посилає
струни свої золоті.
ДУМКИ
Моя старенька мамо,
чому не шлеш листів?
Чи часу так замало,
чи не знаходиш слів?

Твої слова, як квіти,
росисті, запашні.
Вони такі тендітні,
бо творяться в душі.

Я знаю - ти в господі,
і виглядаєш нас.
А може, на городі?
Зустріти сонце - час.

Ти подивись у небо -
я хмаркою пливу,
я доторкнусь до тебе
листочком у саду.

У безкінечну мову
думки сплітає час.
А відстань тут при чому?
Серця єднають нас.

Люблю дуби високі,
ліщину у яру,
суниці яснобокі
у нашому бору.

Вже літечко в дорозі,
уже відпусток час,
і діти - на порозі
у яблуневий Спас.

Гречки запахли медом,
а я спішу в луги
красу зібрать під небом,
бо щастя - навкруги.
МРІЯ
Зіронька - мрія яскрава
справді творила дива.
Донечка сонця ласкава
в образи ткала слова.

Садом духмяним весною
квітла в рожевій імлі,
трави шовкові з росою
слала під ноги мені.

Райдуги стрічки барвисті
радість небесну несли,
мрії ясні променисті
вдячністю людям цвіли.

Сповнена щастям любові,
чиста, як квіт на весні,
бігла у дні світанкові
радісна зірка душі.
* * *
Тільки б вітер і сонце,
ліс правічний і тиха вода,
і веселкою лине в віконце
мрія серця моя золота.
А зелені дуби ясночолі
заколишуть гіллям увісні,
край оселі високі тополі
колискові співають пісні.
Чисті роси купаються
в травах,
і заснули у квітах джмелі.
Небо ночі у зорях-загравах
вічне щастя дарує землі.
Птаство щебетом
сонце збудило,
сон у нього -
одна тільки мить,
а проміння до гаю спішило
сріблом рос задивитись
в блакить.
І на ґанку всміхнулась
щаслива
Доля-мрія рожева моя,
закосичена і чорноброва -
і хмеліла медами земля.
* * *
Рожевіє в небі хмарка -
сонця мрія золота,
легкокрила серцю згадка
синім птахом приліта.

Усміхнувся промінь тихий,
срібним зайчиком біжить,
безтурботний і примхливий
грає листям, шелестить.

Розмовляють верби з вітром,
трави хвилею спішать.
Половіє стиглим літом,
медом пахне сіножать.

Навкруги розлита щедрість
сонця, неба і землі.
Гармонійна світла єдність
тоне променем в імлі.

РАДІСТЬ

Душа моя радіє,
душа моя співа,
тепло всім сонце сіє,
а радість прибува.

І мрії срібно-білі
летять в небесну даль,
пливуть хмарки грайливі,
вітрець для них - скрипаль.

Навколо все радіє,
навколо все співа.
Веселкою зоріє
краплина дощова.

Пишався гай дубовий,
ліщиною шумів.
Весною - пролісковий,
а влітку - зеленів.

Дзвенять сріблясті роси,
дощем рясним в траві.
вербові довгі коси
купаються в воді.

Душа моя радіє,
душа моя співа,
Земля моя зоріє,
бо радість прибува.

СВІТЛИЙ КРАЙ

Хто на Сумщині бував
і у Пслі купався?
Біля Рудки ночував,
в річці щуку полював?

Біля Бобрика на гору
підіймався, як орел,
оком глянув по простору -
скрізь рівнина, чорнозем.
Там гречки собі на полі,
медом пахне звідусіль,
квіту різного доволі,
тут тобі - і хліб, і сіль.

Є село Зелений Гай,
Місто - Липова Долина.
Це квітучий щедрий край,
Мова - пісня солов’їна.

Де б ти, друже, не бував
і яких країв не знав,
серця всім любов вогнисту
подаруй, як квітку, чисту.
* * *
Пропливають в небі синім
лебеді-хмарини.
Хтось у щасті лебединім
зупинив хвилини.

І гаптує срібно-білі
візерунки-мрії,
сни сплітає серцю милі
променем під вії.

Оживає даль прозора
в голубім серпанку.
Світла радість і покора
лебедіють зранку.
* * *
Вишив хто сорочку клену?
Хто невидимий блукав?
Нитку вів руду, зелену,
золотою гаптував!

Добирав вогнисто-жовту,
навіть сіру тонко клав,
павутинку безтурботну
в коси осені вплітав.

На гілках шипшини, глоду
намистинки нанизав,
жовтокосу світлу вроду
всім берізкам дарував.

Це - художник?
Це - майстриня?
Дуже просто - осінь мила.
В неї є чарівна скриня
повна витівок і дива.

СОНЯЧНО

Сонячно, сонячно, сонячно
тане небесна блакить,
срібною чайкою зморено
хвиля прибою біжить.

Смагне під сонцем каміння,
точене в піні морській,
плюскіт і тихе шипіння
тоне у пісні своїй.

Ось зарум’янене літо
з вітром біжить серед хвиль,
щастям рожевим зігріто,
пінястий стелить ковиль.

Арфи співали акорди,
соло виводив прибій,
бризом глибокії води
дихали іскрами мрій.

ГРИБИ

На галяві лісовій
поміж сосен і дубів
примостилася рядочком
вся сім’я боровиків.
Вздовж канави,
під горбочком,
між хвоїнок і листочків
дружно колами біжать
на гостини до дзвіночків
лисичок аж ціла рать.
Рудуваті лисичата,
перемиті маслюки -
хай і хлопчики, й дівчата
їх збирають залюбки.
Розбрелися всі по лісу
в теплий дощик грибники.
Лісовик спліта завісу,
щоб сховать свої скарби.
Нерозважливі гриби
зазирають в козуби.

ОСІНЬ З НАМИ

Розшумівся під ногами
різнобарвний килимок.
- Осінь з нами, осінь з нами, -
з вітром бавився листок.

- Осінь з нами, осінь з нами, -
прокричали журавлі, -
ми відчуєм за морями
радість рідної землі.

Звеселився край веселий,
щедрість людям дарував:
стиглим яблуком рожевим,
хлібом-сонцем пригощав.

- Осінь з нами, осінь з нами! -
золотіє вся земля, -
я багатими дарами,
ощасливлю всіх сповна.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2007 > Тема "Душі криниця"