Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ

(Продовження. Поч. в № 41)

Виваживши все це, царська Москва розпочинає нечестиву гру, важкі торги як з Дорошенком, так і з Многогрішним. Дорошенко охоче й щиро відгукується на московський поклик, він і далі переконаний, що спілка з Москвою - найкраща, одначе непохитно стоїть на тому, що Україна має бути суверенною (вживаємо сучасний термін), кермуватися власними законами й власними виборними урядовцями. Знаючи настрої народу, пройшовши політичний вишкіл у Дорошенка, Многогрішний також обстоює незалежність України, одначе булава надить йому очі, блиск її самоцвітів скажено заманливий, одну за одною він втрачає свої позиції, поступається то тим пунктом, то тим, вдавано відмовляється від булави, як каже літописець, "неначе стара дівка від хорошого жениха", і врешті укладає статті, ліпші за ті, які уклав Брюховецький, але значно гірші від статей Хмельницького. Спочатку його обирають - призначають наказним гетьманом Сіверським, а далі гетьманом Лівобережної України. Незавидну роль у "сватанні" на гетьманство Многогрішного відіграв Лазар Баранович, чернігівський єпископ, визначний культурний діяч, поет. Звичайно, йому далеко до Феофана Прокоповича, цього світоча мислі, реформатора, драматурга й поета, найвизначнішого ритора своєї доби і водночас величезного мерзотника, відступника від свого народу, послідущого донощика, холуя царя Петра.
Дивовижне явище в історії: Дорошенко й Многогрішний не стали ворогами (гірко те було Дорошенку, ой, як гірко, але він не переступив межі людських стосунків з колишнім своїм підлеглим, а тепер суперником), вони приязнили, листувалися, вдавалися за порадами один до одного. Дорошенко плекає надію таки об’єднати Україну, листується із Запорожжям, залучає до цієї діяльності київського митрополита Йосипа Тукальського та печерського архімандрита Інокентія Гізеля, які гаряче підтримують його і в свою чергу ведуть боротьбу проти царського підлигача митрополита Мефодія, який хоче підігнути українську церкву під російського патріарха, поставити її в повну залежність від нього. Варто сказати, що українські священики всіх рангів щосили опиралися цьому, власне, вони скорилися останніми, вже аж за Петра І.
З Гізелем, а особливо з Тукальським, Дорошенко дружив усе життя, він любив посидіти за узваром з ученими людьми, поміркувати про таємниці світу, бо й сам був чоловіком освіченим, як майже всі тодішні українські старшини.
Проглядаючи в сутінь тих часів, переконуємося, що Многогрішному допікала та зрада, не все добре згубив він у своїй душі, одначе жадоба влади виявилася більшою за докори совісті. Страшна жадоба влади, яка поглинає все: повагу, любов, дружбу. На честь Дорошенка скажемо, що він майже всім своїм суперникам-гетьманам пропонував десь на нейтральній території провести вибори одного гетьмана - кого оберуть, тому і бути, й щоразу суперники відмовлялися, а найзначніший з них, та й найлихіший, найпідступніший - Самойлович, що випхався на гетьманський стілець після Многогрішного, позлизав увесь дьоготь, який тільки міг дістати, й хлюпав ним за саму цю пропозицію на Дорошенка.
Можливо, все ж докори совісті й приключалися до того, що Многогрішний виявляв непослух цареві, лаяв бояр і думних дяків; про таємні перетрактації Москви з Польщею сказав: "Двоє за один кожух торгуються", а царському послові Олександру Танєєву мовив таке: "Ми козаки, не продані й не куплені!.. Ви всі понабиралися від поляків їхніх лукавих звичок, і ти, Олександре, якщо ще раз приїдеш до мене з неправдою, то будеш у Криму".
Многогрішний не відкинувся від Москви, ні з ким не вів таємних переговорів, але вже його буркотіння, непослуху вистачило йому й на батіг, і на дибу, й на "московський хомут", у який його запихали (союзника й друга!); збазгрили справу
без доказів, нестеменно таку, які з особливим успіхом творилися в двадцятих-тридцятих роках ХХ століття, в кайданах відправили до Тобольська, а далі в Селенгінськ, і - о, зла іронія долі! - він ще й там водив військо та допомагав цареві приборкувати "диких" табунків і мунгалів. Слідом за ним туди були відправлені його дружина, сини, дочка, нащадки Многогрішного одружувалися в чужому краю й плодилися, і хто знає, ким вони ставали, може, нині декотрі з них десь гукають "долой хохлов".
Довідавшись про те, що вчинили в Москві з Многогрішним, Дорошенко сумно сказав, що він був з Многогрішним у приязних стосунках, але не для якоїсь зради, яку вигадали нечестиві голови, а для ствердження добрих справ православного християнства, і що Бог покарає винуватців. На жаль, те й по сьогодні!
Сам Дорошенко і за гетьманування Многогрішного, й потім веде своє важке змагання з поляками, які намагаються скарати його й повернути відвойовані ним землі. Так, на Брацлавщині він розгромив польського воєначальника Стралковського, далі - в порох - Маховського, він уповні розумів, що об’єднати Україну під польською корогвою не вдасться, що й та корогва в очах народу давно злиняла й зносилася, жовнірські грабунки не припинялися ані на годину.
З особливою силою потрібно наголосити на тому, що об’єктивно Дорошенко вів з Польщею боротьбу в спільних інтересах України та Росії, у відповідності з Переяславською угодою продовжував війну, розпочату Хмельницьким. То більше обурливо віроломною була угода Росії з Польщею 1667 року, так зване Андрусівське перемир’я, за яким Росія та Польща розділили між собою Україну. Все це було зроблено за спиною України, супротивно Переяславським статтям, за якими ні Росія, ні Україна не мали права вести з Польщею сепаратні переговори, ця угода завдала українському народові, справі української державності непоправного удару. Ось що писав з цього приводу цареві Петро Дорошенко: "...Хмельницький добровільно стольний святий Київ віддав (мається на увазі Москві. -
Ю. М.), і Білу Русь, і всю Литву, і в Львів, і в Люблін царських ратних людей увів і до самого свого відходу вірою робив царській величності..." У віддяку на те росіяни "постановили прямо на погибіль нашу, на частини нас розібрали, й домовилися, що обидва монархи будуть нас приборкувати, тобто викорінювати... Ви звикли мати нас за безумну скотину, самі без нас усовітували, які міста дісталися собі, які вступили, тоді як ці міста дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю і нашою кривавою мужністю".
Не можу втриматися, аби не навести рядки з листа, написаного Дорошенком до запорожців, ці рядки Величко вписав у свою велику книгу козацьких діянь: "...поляки, не можучи дорешти нас і вас присвоїти собі й заволодіти в інакший спосіб, вдалися, не ознаймовуючи нас, до трактатів з росіянами, а з’їхавшись за Смоленськом в якомусь селі Андрусові виторгували там собі у росіян нас як безсловесну і нічого не тямлячу худобу... і легко розділили вашу вітчизну Малу Росію на двоє, прийнявши собі частину, що від Переяславля, а частину, що від Чигирина зі святим вашим градом Києвом і з вами, низовим запорозьким військом (та й те розділивши між собою), і відкинули від себе й віддали під першопочаткове лядське іго...".
Якби повірити в те, що в світі є Всевишній суд, і коли б перед ним у позові на своїх християнських сусідів - Росію та Польщу - стала Україна, то, мабуть, розплакався б і Господь Бог. Платили нею і в Андрусові, платили і в Бресті... Ані крихти жалю до її людей, ані крихти спочутливості, на кажучи вже про приязнь. Її народові, її достойним гетьманам доводилося розбиватися об ту камінність до кривавиці. Андрусівський договір віддавав живцем Дорошенка Польщі, найзапеклішому його ворогові.
На той час Суховієнко, який устиг оговтатися, йде на Дорошенка з полками Полтавським, Миргородським, Лубенським, Переяславським, а також з ордою. Проте Дорошенко так стратегічно вміло розташував свої полки, що оточив усе вороже військо, погромив його, а татар, яким вдалося втекти, добив Іван Сірко. Авторитет Дорошенка по тій битві зріс неймовірно високо, по всій Україні йде про нього слава, люди кажуть, що це "достойний козак", "доброго роду й поля знає" (військову справу. - Ю. М.).
Дорошенкову силу бачать і в Москві, ведуть з ним переговори, з ним довгий час листується боярин Шереметєв. 16 листопада 1668 року до Дорошенка приїздить царський посланець Гаврило Подимов, промацує, за якої умови Дорошенко згодився б перейти на московську сторону. Дорошенко відказує: "...тільки так, щоб в усіх містах і лівої, й правої сторони воєвод і царських ратних людей не було...", і щоб зберігалося українське самоуправління, українські "давнини". Москва відповідає ухильно, хитрує. "Москва вважала, - пише Костомаров, - якщо на Україні непорушно зберігатимуться всі її національні особливості, то Україна не завжди може бути міцно прив’язана до Москви". Після прийняття Андрусівського договору Дорошенко звернувся до всіх козаків України (окрім правобережних міст, до складу його гетьманства входили лівобережні міста - Лубни, Пирятин, Лохвиця, Полтава, Зіньків, Гадяч, Хорол, Миргород та ін.) з універсалом, закликаючи до оборони проти поляків, яким Андрусівська угода розв’язала руки. Особливу загрозу для козаків становила неприступна, як вважали, на той час, Білоцерківська фортеця, він починає її облогу, взяти ж фортеці не вдалося, рихтується йти до Вісли й не звершує свого наміру, що, як вважають історики, було його помилкою. Одначе потім розпочав наступ на Тернопіль, завдаючи ударів війську польського гетьмана Яна Собєського, в майбутньому короля Польщі. Потрапивши в скрутне становище через татар (але й Собєський тримається з останніх сил), укладає з ним угоду на тимчасове примирення.
Либонь, немає потреби перелічувати всі січі, всі битви Дорошенка проти поляків, Суховієнка, а далі Ханенка, який підхопив Суховієнкову булаву та бунчук, котрі випали в того з рук. (Сподіваюся, ближчим часом будуть написані ґрунтовні, розлогі монографії про Дорошенка, одна з перших робіт, і вельми пристойна, В. С. Степанкова незабаром має з’явитися в "Науковій думці" у книзі портретів українських гетьманів, я ж пишу не історичний нарис, не дослідження, не історичну хроніку, а силует гетьмана на тлі тих подій, через те не скрізь дотримуюся їх хронологічності). Оточений з усіх боків ордою та військом Ханенка, дві доби відбиває потужні налоги ворога, а далі здіймаються бої під Ладижином, Уманню, Тростянцем, - оскільки польський уряд не бажав іти на жодні поступки, не визнавав автономії України, шляхта збиткувалася над народом, як і до Хмельниччини, - громить поляків і Ханенка під Четвертинівкою на знаменитому Батозькому полі, на якому Богдан Хмельницький скарав Калиновського. Про один з таких боїв легенда чи напівлегенда оповідає так: три доби тривала страшна січа дорошенківців з ляхами, обидва війська обезкровилися і втомилися докраю й коли знову стала лава проти лави, жоден воїн ні з тої, ні з іншої сторони на рушив уперед. Даремно гукав до козаків Дорошенко попереду лави, даремно вимахував шаблею, кличучи до бою, козаки німо стояли на місці. Й тоді він покликав оркестр (треба взяти до уваги, що тодішні люди й, зокрема, воїни в чомусь, може, грубші за нинішніх, але назагал в стократ чутливіші й ніжніші, жили в світі переказів, легенд, музики, й кожна військова частина, навіть похідна команда, мала свій оркестр) і звелів: "Метелицю!" Музики вдарили "Метелицю" й Дорошенко, навприсядки, з шаблею в руці сам пішов на ворожу лаву. Козаки не втрималися, кинулися за ним, розгромили ворога. Очевидно, таки легенда, але легенда "в ключі" Дорошенка.
Одначе, хоч який був гетьман одчайдушний, ворохобний, скажений, але не гребував дипломатією, яка в ті часи була не менш складною, ніж нині, звертає погляд на Швецію, але та виснажилася війною з Данією й уклала з Польщею мирну угоду, звертається з листом навіть до бранденбурзького електора Фрідріха Вільгельма, одначе цей лист до адресата на потрапив. Гетьман веде тонку політику щодо татар, намагається ні переступити, ні доступити, неоднораз звертається до них по допомогу, та його зобов’язання не сягають за межу, за якою - втрата самостійності чи навіть свободи дії; хоч все ж водіння з татарами, нехай і вимушене, не складало честі жодному чи то українському, чи то польському державному або військовому діячеві, компрометувало їх в очах народу.
Із Запорозькою Січчю Дорошенка єднає давня дружба, але не раз між ними наставав і розмир. Він хотів, аби Запорожжя ввійшло частиною до його гетьманства, а запорозька вольниця нікого на бажала мати над собою, січовики казали: "ми - люди вільні" і що, мовляв, навіть наші гетьмани комусь служать. Приязнив Іванові Сірку, й Сірко приязнив йому, шанував його, вони були й породичалися, але ненадовго - Сірків син загинув у боротьбі з ворогом (загинули обидва його сини). Дорошенко, як я зазначав вище, не став ворогом навіть Многогрішному, хоч той фактично "украв" у нього булаву. З ким не міг знайти порозуміння, кого ненавидів не тільки як суперника (як скажімо, Суховія або Ханенка), а й як людину, то це гетьмана Самойловича, "поповича", який замінив на посаді лівобережного гетьмана Многогрішного.
Сутички з військом Многогрішного, наступ польських військ, татарські налоги роблять становище Дорошенка неймовірно складним. Він метається з однієї сторони в іншу, відбиває ворогів і в той же час намагається дійти бодай якоїсь згоди з Москвою та Польщею. В надісланих у травні 1669 року до Москви "договірних статтях" він пропонує об’єднати докупи всі українські землі від Вісли до Путивля з тим, щоб це була вільна козацька держава під протекторатом Москви з автономними управлінням, церквою. З Москви відповідають: за договором ти гетьмане, польський; шляхта ж не визнавала за Дорошенком жодних прав і стояла на тому, щоб його "добити до кінця". Ворог Дорошенка "в полі", розумний політик Ян Собєський радить королеві та шляхті використати цю потужну силу, піти на поступки Дорошенкові, не доводити справу до крайнощів, до великої війни - шляхта була глуха й безумна, як і завше. Повна заблокованість, як сказали б ми сьогодні, безвихідь диктували Дорошенку таку поведінку, що він мусив прикидатися прибічником то одного, то другого монарха, був згоден на протекцію, але не на рабське підданство, ступав на тернисті стежки, одна з яких, зрештою, привела до спілки з Портою. Дорошенківці безліч разів писали на своє виправдання, що вони зробили це "по крайності", в угоді з султаном зазначалося, що Порта допоможе Дорошенку зібрати докупи всі українські землі, й Україна існуватиме автономно, як Молдавія та Валахія, що народ український звільняється від податків та данини, що церква стає автономною під хрестом царгородського патріарха, що султан і хан без згоди України не мають права вести переговори з Росією, що турецьке і татарське військо без згоди гетьмана не ступить на Україну, що гетьманство Дорошенка - довічне, й укладено ряд інших статей, у повне виконання яких, либонь, мало хто з козаків вірив. Та чи й вірив сам Петро Дорошенко... Адже не один раз казав: "Не станеться того ніколи, щоб я люб’язно вітчизну Україну турському царю в підданство мав запродати і в думці моїй такого не було ніколи". Беручи під протекторат Україну, турки ж зрозуміла річ, дбали лише про свої інтереси. А тим часом війна з Польщею вже розпочалася. З Брацлавщини козаків потіснили ще раніше, бої точилися під Ладижином, Уманню, Тростянцем. На початку 1672 року через Дністер переправляється турецька армія. В липні Дорошенко розбиває польське військо та Ханенка, доходить до Львова, бере його в облогу - львів’яни відкуплюються. Турки взяли Кам’янець, погнали поляків з інших міст України. Повна перемога! Сумна перемога. Турки, татари грабують Україну, падишах їде по кам’янецькій вулиці, встеленій іконами, викинутими з католицьких костьолів, в’їжджає конем в один із костьолів. Під кінськими копитами хрумтять іконописні лики християнських святих. Народ мовчить у гніві. Це вже була поразка Дорошенка. І хоч московський уряд, наляканий тими подіями, розпочав з Дорошенком нові переговори, й Земський собор, скликаний царем, постановив прийняти Дорошенка з Правобічною Україною, але Дорошенків авторитет падає в народі катастрофічно. Та й Самойлович зробив усе для того, аби зірвати постанову Земського собору, не вступити до злуки з Дорошенком, боявся, що військо запрагне мати гетьманом не його, а Дорошенка.
Найгірше було те, що з Дорошенком заходила в розмир Запорозька Січ. В одночасся обірвалася остання нитка, яка єднала його із Запорожжям: січовики на чолі з Іваном Сірком захопили на Інгулі Дорошенкове посольство до турків та татар, яке вів Дорошенків генеральний писар Іван Мазепа. З ним їхало дев’ять татар, і вели вони у подарунок туркам п’ятнадцять невільників, зокрема кілька запорозьких пастухів - аргаталів. Козаки визволили невільників, туркам та козацьким конвоїрам понасипали в пазухи піску й кинули їх в Інгулець, лишили тільки Мазепу для вивідної розмови. Довго-довго того дня розмовляв кошовий з гарним на взір, до ката розумним писарем, і взяла запорозького отамана за серце скруха, що ось такі, умудрені всією власною й іноземною наукою козаки волочаться по степах із занютованими в сирицю єдинокровними братами. Заговорив запорозького звитяжця Мазепа, й Сірко, врешті, сказав: "Не вбивайте, братці, цього чоловіка, може бути, він на що-небудь вітчизні й згодиться". Сірко відпровадив Мазепу до Самойловича, а той - до Москви.
Повернувшись з Москви, Мазепа згодом посів при Самойловичу уряд генерального писаря, а по тому зсадив зі стільця й самого Самойловича. А запорожці, запопавши Мазепу з ясиром, писали Дорошенкові так: "Мосцепане Дорошенку, не наш уже Війська Запорозького гетьмане. Як тьма різна є од світла, так зловорожий чоловік - од доброго й боголюблячого, й слушно хтось сказав:
"Важко в злому і підступному чоловікові доброчинства відшукати", - це прислів’я вельми стосовне до вашмосці. Ледве сколегувавшись з нами, яко об тім засвідчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсім у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давніми Христа святого і віри святої нашої християнської ворогами..." Січ рішуче відхилилася від Дорошенка, що дало змогу Самойловичу й Ромодановському з військом почати одна за одною налоги на Чигирин, на Дорошенка.
(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2007 > Тема "Українці мої..."