Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2007 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#44 за 02.11.2007
ДОБРЕ СЕРЦЕ - ЩЕДРИЙ ТАЛАНТ

ПОЕЗ╤Я

31 ЖОВТНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 80 РОК╤В ПИСЬМЕННИКУ ВАСИЛЕВ╤ ДЕРГАЧУ
 З роками все б╕льше переконуюсь, що справжн╕й письменник та й взагал╕ митець - це талант, помножений на б╕ль, любов ╕ добро. Без цих складових не може бути й мови про художн╕й тв╕р - чи то поетична м╕н╕атюра, чи товстелезний роман. В╕дома також до оскомини ╕стина: пишемо про те, що нам болить, що любимо. Любов╕ ж, не осв╕тлено╖ пром╕нцями доброти, просто не ╕сну╓. Справд╕, добре серце - щедрий талант. У цьому теж переконувався не раз ╕ не два. Назв╕ть будь-кого з гарних письменник╕в ╕ почу╓те про ╖хн╕ добр╕ д╕ла. Така вже ╖╖ Величн╕сть творч╕сть - у н╕й в╕ддзеркалю╓ться вдача автора з отими трьома складовими.
 Ця задовга преамбула до розпов╕д╕ про Василя Дергача аж н╕як не випадкова, хоча й не претенду╓ на ориг╕нальн╕сть. Саме вона, так би мовити, - дом╕нанта його житт╓вого ╕ творчого шляху, який не був ╕ не ╓ легким. А вт╕м, не т╕льки для нього. Люблю цього письменника, для мене в╕н поет спод╕вань ╕ над╕й. Чекаю з нетерп╕нням на його нов╕ книги. Познайомились ми рок╕в з десять тому серед багатого черкаського л╕та, якраз перед ос╕нню, коли обважн╕ле в╕д плод╕в яблуневе г╕лля хилилось до сам╕с╕нько╖ хати нашого сп╕льного приятеля поета-фронтовика Якова ╤вашкевича. ╤ дос╕ зрина╓ в пам’ят╕, як Василь Олекс╕йович, не зважаючи на запросини с╕дати до столу, заходився шукати жердину, щоб п╕дперти г╕лляку, вона торкалась земл╕ рожевобокими яблуками. Врешт╕ знайшов, хвацько загострив сокирою один з к╕нц╕в жердини ╕, випрямивши г╕лку, розц╕в усм╕хом: «Погляньте, як вдячно зашелест╕ла? Тепер ╖й не бол╕тиме...»
 Такий в╕н, до всього уважний ╕ доброзичливий. Селянський син, зна╓ ц╕ну кожн╕й хвилин╕. ╤ трудиться не т╕льки за письмовим столом, дба╓ про хвору дружину ╕, звичайно ж, про св╕й сад, город, об╕йстя. Не знав спочинку з╕ шк╕льних л╕т, коли помагав матер╕ заробляти трудодн╕ в сел╕ Олександр╕вка № 2 Старобеш╕вського району на Донеччин╕, де 31 жовтня 1927 року народився, ╕ в юност╕, коли шахтарював у Донецьку та Мак╕╖вц╕. Багато клопот╕в звалилося на плеч╕: як репресували батька, в╕н, найстарший в с╕м’╖, п╕клувався про свою родину. Згодом п╕сля зак╕нчення Харк╕вського пол╕техн╕чного ╕нституту, на початку п’ятдесятих, духовною столицею для нього ста╓ Шевченк╕в край, а точн╕ше, м╕сто Ватут╕не на Черкащин╕. Тут три десятки л╕т очолював м╕сцеву теплоелектроцентраль. Мабуть, непогано, позаяк нагороджений багатьма орденами й медалями, зокрема орденом Трудового Червоного Прапора. Роб╕тниче середовище дало поштовх ╕ наснагу до написання панорамного роману-саги в шести книгах «Тепло ╕ холод». Це, без переб╕льшення, болюче, проникливе письменницьке досл╕дження про долю народу, про важкий шлях Укра╖ни до омр╕яно╖ незалежност╕.
 Василь Дергач пл╕дно попрацював на л╕тературному пол╕, до свого восьмидесятил╕ття прийшов, як мовлять в╕йськов╕, у повн╕й бойов╕й готовност╕. Понад сорок л╕т в╕ддано творчост╕. За цей час з-п╕д його пера побачили св╕т здеб╕льше поетичн╕ зб╕рки, двотомник «Святе ╕ гр╕шне», а в останн╕ роки тору╓ шляхи-дороги як проза╖к ╕ драматург. Манера його письма - розлога опов╕дь, ум╕ння зосередитись на художн╕й детал╕, осяявши нею характер героя в бурхливому житейському мор╕. Добротно це вийшло, як на мене, ╕ в згаданому роман╕, ╕ в кращих опов╕даннях з╕ зб╕рки «З перебитим крилом», уже сама назва яко╖ ма╓ глибокий п╕дтекст: то образ сучасного укра╖нця-нетяги, котрий н╕як не виборса╓ться з пол╕тичних ╕ соц╕альних криз. В╕н один ╕з перших, хто насм╕лився в жанр╕ драматично╖ поеми «Ой л╕тав орел...» написати про славного лицаря Укра╖ни - Степана Бандеру. Виставу за цим твором вже зд╕йснив ╤вано-Франк╕вський обласний театр п╕д орудою народного артиста Володимира Нестеренка. А самобутня й емоц╕йно наснажена п’╓са про Паган╕н╕ «Метеор над св╕том» поставлена у Франц╕╖.
 Нин╕ Василь Олекс╕йович, - можу засв╕дчити, - весь у пост╕йних клопотах про день завтрашн╕й. Молодий духом, невгамовний, в╕н керу╓ л╕тстуд╕╓ю при м╕ському Будинку культури, вида╓ л╕тературно-╕сторичний альманах «Надвисся». Його н╕коли не видно на трибунах - видно серед людей, у вир╕ багатьох сусп╕льно важливих справ.
╤ тод╕, коли був у розповн╕ сил, ╕ нин╕ б╕льше старався ╕ стара╓ться для громади, н╕ж для себе. Десяткам ╕ сотням людей в╕н допом╕г. ╤ словом, ╕ д╕лом. В т╕ уже далек╕ роки орган╕зував у Ватут╕ному за п╕дтримки однодумц╕в осередки Народного Руху Укра╖ни ╕ Товариства укра╖нсько╖ мови ╕мен╕ Т. Г. Шевченка ╕ донин╕ ╓ ╖х ч╕льником. Йому болить Укра╖на, р╕дна мова, доля нашого красного письменства. А це не вс╕м до вподоби. Тому-то йому, як ╕ вс╕м нам, важко живеться в нин╕шн╕ часи. Бо, зна╓мо, йде б╕льше невидима, ан╕ж видима боротьба за Укра╖ну, за укра╖нську душу. Тож хай щастить, любий земляче, на добрих людей, на добре здоров’я, на талановит╕ твори! В ╕м’я нашо╖ р╕дно╖ в╕чно╖ земл╕.
 Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.

ВАСИЛЬ ДЕРГАЧ: «ГУДЕ МОЯ ОС╤ННЯ ОРАНИЦЯ...»

ОРАНИЦЯ
Гуде моя ос╕ння ораниця.
Дрижать натужно важел╕ в руц╕.
Злежалий ╜рунт переверта╓ криця,
Готу╓ п╕д родюч╕ пшениц╕.
Несу з собою пахощ╕ роботи
╤ в╕ру в завтра, у могуть зерна,
Щоб лан життя не заростав осотом,
Не чахла п╕д в╕трами борозна.
Реве ДеТе, колеса грузнуть в ╜рунт╕,
Дощинки на чол╕ стальн╕м, як п╕т.
А гостр╕ лемеш╕, завзяттям кут╕,
Дов╕р’ям значать хл╕боробський св╕т.
Ще до с╕вби далеко весняно╖,
Ще дал╕ - коп╕тк╕ спекотн╕ дн╕,
Коли чорноземля з-п╕д борозни,
Рясним дощем полита ╕ снагою,
Заколоситься л╕тньою порою
Й запахне р╕дним хл╕бом восени.
Гуде моя гаряча ораниця.
Я чую голос плуга з глибини.
Рад╕╓ серце, лунко дзвонить криця,
╤ т╕льки бур’яни, мов душ╕ ниц╕,
Сполохано тр╕щать у борозн╕.

ЗАГИБЛ╤Й МЕДСЕСТР╤
Обел╕ск оглядаю ╕, наче в╕ сн╕,
Зустр╕чаюсь з тво╓ю судьбою.
╤ поклони кладу вже яко╖ весни
З невблаганного суму
 ╕ братнього болю.

Ти ╕ я. ╤ печаль. Як з╕в’яла трава.
Затужу в б╕лий св╕т. Заридаю тобою:
Чи ти чу╓ш мене?
 Чи душа ще жива?
Чи на поминки ходить
 до нас з поля бою?..

Густо родить пшениця
 тепер на полях.
Поп╕д хатами хм╕ль
 молодий розпустився.
Довго йшов до Берл╕на
 тв╕й гор╕сний шлях,
А назад десь на м╕нних
 полях загубився.

Я зберу всю наснагу соб╕ до легень,
Прокричу ╕ сво╖м,
 ╕ чужим верховодам:
Чим ця д╕вчина винна?
Чи буде той день,
Коли житимуть в дружб╕
 й любов╕ народи?!

╤з гран╕ту ти схлипу╓ш тихо мен╕
╤ роз’ятрю╓ш рану сво╓ю судьбою.
Обел╕ск, наче Правда, с╕я з далини,
╤ у серц╕ все б╕льша╓ болю.
* * *
Напнуло сонце промен╕, як пряжу.
Блакить ╕з неба, наче льон, тече,
Наш час ╕ прост╕р
 дивним св╕тлом в’яже,
Життя земне
 на божих п’яльцях тче.

Розмалювались трави в ср╕бноросс╕.
С╕я╓ небо, як священний храм,
Мов сам ╤сус Христос,
 як Вищий Розум,
Нитками дол╕ вишива╓ нам.

╤ хилиться в молитв╕ кущик кожен,
╤ св╕тяться, мов св╕ч╕, наг╕дки, -
Це нам святе благословення боже
В майбутн╓ наше стелить рушники.

ЗАРУБИНИ НА СЕРЦ╤
Мен╕ зда╓ться, батько м╕й не вмер
Н╕ до в╕йни, н╕ по в╕йн╕, н╕ вчора
╤ з╕рко погляда╓ ще й тепер
На мене з Колими або з Печори.

Йому вже й давн╕й допит не пече,
П╕д н╕гтями не кровоточать голки,
Й нагайка наглядацька не с╕че,
Й прикладом бите, не болить плече,
Не р╕жуть душу пл╕ток зл╕ осколки.

Все вгамував великий л╕кар - час,
У б╕дного затихли давн╕ бол╕,
Не кида в╕н на кривдник╕в образ,
Не сипле в рану таб╕рно╖ сол╕.
╤ мов дов╕чний праведний суддя,
Пита й мене,
чи не тягнусь до помсти,
Чи злобу не впустив в сво╓ життя,
Чи в думц╕ не пригр╕в
 якусь коросту...

Живе в мен╕ цей допит як наказ.
Я чую й нин╕ слово його в╕ще:
- Стань над чуттями помсти ╕ образ,
Не зраджуй людям.
 Будь над зл╕стю вище.
* * *
Так. Може, й правда,
 батько не помер,
А десь в заметах вир╕шив спочити.
Бо дал╕, мабуть, вже не м╕г терп╕ти,
Як збиткувавсь
 конвойний живодер.

Манкуртом п╕длим
 був той наглядач
До зек╕в ╕з байдуж╕стю глухою.
Пом╕тив, хто упав, поправив зброю
╤ записав: «╤ще один... Дергач...»

А б╕лий сн╕г, холодний, як на гр╕х,
Н╕чого не сказав тому нахаб╕,
А взявся гр╕ть...
 Та гр╕в в╕н дуже слабо
╤ т╕ло батька в╕д╕гр╕ть не встиг.

А батьк╕в дух у б╕лих тих сн╕гах
Надумав твердо ут╕кати зв╕дти
╤, дочекавшись сонячного л╕та,
Може, й п╕днявсь у варти на очах,
Може, й крилом махнув,
 як б╕лий птах...
Хай посп╕ша додому з того лиха,
Бо може ще й зак╕нчитись в╕длига.

РОЗСТР╤ЛЯНА КУЛЬТУРА
На нараду в Харк╕в у 1934 р. було з╕брано кобзар╕в ╕ вс╕х розстр╕ляно без суду ╕ сл╕дства

Мов кулемети, навели намови, -
╤ зойкнули в╕д п╕длост╕ бандури...

Висок╕ звуки, зранен╕, як птиц╕,
Ще довго в неб╕ прагнули л╕тати.
Й пром╕ння сонця
 линуло до звук╕в,
╤ хмари теж до струн тонких
 тулились,
А знизу, в╕д гарячо╖ земл╕
Г╕лля дерев, й зелене листя, й кв╕ти
Тяглися вс╕ з╕ сп╕вчуттям
 до зраджених.

Та зв╕дти, де поранен╕ тужили,
╤з висоти, висок╕стю страшно╖,
Жорстокий коршун,
 злост╕ чорний ящур,
Витягував ╕ще страшн╕ш╕ к╕гт╕,
Немов крив╕ нер╕дн╕ ятагани,
По одному на кожен звук-струну...

Зм╕л╕л╕ почуття, думки змал╕л╕
Дивились в страс╕ на ганебну страту.
Принишкла правда
 до пори мовчала,
Неначе спала, вгорнута журбою.
Лиш плакали в╕д зл╕сного
 насильства
Позбавлен╕ сердець сво╖х
 та голос╕в високих
Покривджен╕ розстр╕лян╕ бандури.

ЗАЖЕРЛИВА ЕЛ╤ТА
У скрут╕ лиша╓ нас
 п╕дла продажна рука.
К╕гтястими пальцями
 л╕зе в кишеню злочинно,
По-вовчому рве
 ╕ у банк╕вських хитрих картках
Хова за кордоном
 солодк╕ шматки Укра╖ни.
М╕й док╕р, мов компас,
 стримить до столичних чин╕в,
Напружуюсь.
 Гн╕вом, як молотом, хекаю:
- Що сталося, хлопц╕? -
 звертаюсь до них. -
Ви ж наша ел╕та. В╕тчизни сини!
Чому це злочинц╕
 збиткуються над безпекою?..
Хаос. Казнокрадство.
Жирують «крут╕» мастаки.
Комед╕я. Щонайтраг╕чн╕ша в св╕т╕:
Слабку демократ╕ю
 крадуть ╕ рвуть на шматки,
Й сам╕ ж демократи
 не хочуть себе захистити.
А там, у Верховн╕й,
 ╕ з чесними поруч сидять
Хапк╕ лазаренки
 з нахабними писками.
- Ха-ха! Ну, то що?
Не вдалось нас п╕ймать? -
╥х насм╕х окропом
 ус╕х журнал╕ст╕в оббризку╓. -
Нема╓ дурних. Ми обранц╕ - ╕ «ша»!
╢ грош╕ й нахабство -
 ╕ ми недоторкан╕.
А що ще нам треба?
 Куди посп╕шать?
Щоб банк╕вськ╕ крила
 скор╕ше нам зборкали?..
Наш осуд, наш лемент
 для них пустий звук.
А ╖хня зажерлив╕сть
 з оф╕с╕в вороном кряче.
Мету ╖х злод╕йську -
 прибрать нас до рук,
Зав’язан╕ оч╕
 богинь правосуддя - не бачать.
* * *
В природ╕ ╓ комашки - ╕ вамп╕ри.
М╕ж нас ╓ б╕дн╕ - ╕ багат╕ ╓.
╤ правда, й кривда теж на св╕т╕ ╓,
лише нема╓ м╕ж людей дов╕ри.
Не помагають сейфи незл╕ченн╕.
Латати д╕рку нашо╖ кишен╕.
Хто взявся «Мерседесом» ут╕кать,
того велосипедом не догнать.
Хтось молиться в куточку
 наш╕й влад╕,
хтось проклина╓ вже Верховну Раду,
а в мене гн╕в перероста╓ в лють.
Чи ╓дн╕сть буде, коли р╕зн╕ статки,
один у см╕тт╕ п╕дбира остатки -
другому все машиною везуть?
* * *
Вся Укра╖на - в карколомн╕м вир╕.
Перем╕шалось праведне ╕ гр╕х.
Пропала ╕ до владник╕в дов╕ра.
Який вже р╕к. А ск╕льки буде ╖х?
Хоча б наступний
 рад╕сть нам прин╕с.
Один в╕д болю за Вкра╖ну плаче.
другий - на Кр╕т╕ спочива на дач╕,
Для нього -
 вже й сьогодн╕ комун╕зм.
Через одних чиновник╕в-вамп╕р╕в
вс╕м владникам тепер уже не в╕рять,
не в╕др╕зня обурена душа.
Якщо вамп╕ри ╓ ╕ще у Рад╕
й од них не очища╓ться вся влада,
скаж╕ть, якими там ус╕х вважать?
* * *
У наш╕й хат╕ п╕д благеньким дахом,
де шиба вже розбита не одна,
де вже й морозом тягне од в╕кна,
мов кактуси, зростають ол╕гархи.
╥м тут вдалося м╕цно зачепиться.
Вони щодня,
 як на др╕жджах, ростуть,
на наших шиях ╖дуть у майбуть, -
нав╕що ╖м державна зал╕зниця.
А ми чека╓м у холодн╕й хат╕,
коли ж т╕ розгодован╕, пикат╕
д╕литися ╕з нами розпочнуть.
Адже у ╖хн╕х статках, в ╖хн╕м «д╕л╕»
лишились нами вкладен╕ зусилля,
а ма╓ бути ж чесною могуть.
* * *
Кому припало с╕яти й косить,
той добре зна╓ урожаям ц╕ну.
Але на хл╕б над╕ю вс╕м носить
у спекотну а чи морозну днину.
Збирали й ми зернину до зернини
╕ час прийшов - зас╕яли лани.
Й вродили в наш╕й люб╕й Укра╖н╕
пшениця добра... Й добр╕ бур’яни.
Тепер пенс╕онер гризе сухарик.
А ми чека╓м - дивимось на хмари,
але в тривоз╕: дощ полл╓ й осот.
А зверхники в цей час,
 як хиж╕ круки,
з городу тягнуть
 вже останню брукву.
╥м н╕коли. Кому ж осот полоть?

НАША ХАТА СКРАЮ?
Ми любим свою хату, св╕й город.
Й коли хтось кида кам╕нь
 або груддя,
ми т╕льки просим -
 обережно, люди,
вмовля╓м не чинить нам перешкод.
Такий наш дуже миролюбний св╕т.
Хтось ранить нас,
 а ми лиш рани го╖м.
А вже пора було б узяти й зброю
й хоч налякать нападник╕в в одв╕т.
Так миролюби чи страхополохи?
То, може, не киваймо на епоху,
а чесно вс╕ з╕знаймось хоч соб╕.
К╕нчаймо давн╓ - наша хата скраю.
Н╕хто н╕коли не приносить раю,
якщо його не в╕зьмеш в боротьб╕.

БЕДЛАМ
Колись були ми рух╕вцями, браття.
Всього сьорбнули - й слави, ╕ хули.
Але вожд╕ столичн╕ - демократ╕я! -
у р╕зн╕ гурти вс╕х нас розвели.
А дехто, хоч лишився
 з тим же гуртом,
чека╓ знов под╕бно╖ д╕льби.
А чому б н╕? Тепер ми вс╕ розкут╕,
от ╕ д╕литись можем щодоби.
А хто там проти?
 Це ж свободи норма.
Блуди соб╕ пом╕ж ганьби й хвали.
Крути, м╕няй. Був Рух,
 тепер Реформи...
Так дом╕нялись,
 що не зна╓м, хто ж ми?
Кому народовладдя в╕ддали?
╤ дума╓мо про вожд╕в ╕з Руху,
чи т╕льки назву взято навза╓м,
чи може, пом╕ня╓мося й духом, -
хто б╕льше дасть,
 до того й приста╓м?
Отож звертаюсь до ус╕х нас нин╕.
Не розб╕гаймось, друз╕, хто куди.
За нами ж наша р╕дна Укра╖на,
як Мати Божа дивиться завжди.
Для Укра╖ни вс╕ наш╕ програми,
саме до не╖ ╕ молитись нам.
Вона суворо нагляда за нами
╕ вимага╓ припинить бедлам.

* * *
Крут╕ купити вже й Фем╕ду хочуть.
Щоб не могла в╕д чесних в╕др╕знить.
╤ куплять, знаю.
Правда там - де грош╕.
Та з пам’ят╕ людсько╖ ╖хн╕й злочин
банкнотами н╕коли не в╕дмить.
Чи не тому й кульгають
 наш╕ справи,
що м╕ж владик ╓ й злод╕╖ крут╕.
Виправду╓м розб╕йника Варавву,
хто ж працею утверджував
 державу -
╕ще й тепер розп’ятий на хрест╕.
Застер╕гаю, будьмо обережн╕!
Де гр╕шний бруд -
 там жди завжди й отрут.
Чи можна в╕рить,
 що зм╕цнить належно
держави Укра╖ни незалежн╕сть
продажний гурт цих ол╕гарх╕в-юд.
╤де╖ укра╖нсько╖ вандали.
В граб╕жництв╕ у них нема╓ меж.
Як наш╕ статки з банк╕в загр╕бали,
Як честь свою вони попродавали, -
так продадуть ╕ Укра╖ну теж.
м. Ватут╕не на Черкащин╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2007 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5259

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков