Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС
Дмитра Стуса на книжковому Форумі у Львові я помітив відразу. По-перше, знав його фото. Адже перечитав чимало публікацій про його відомого батька. Автором був найчастіше саме Дмитро. По-друге, до Стуса-молодшого час від часу підходили відомі львівські інтелектуали і шанобливо з ним розмовляли. Як-не-як, син відомої української постаті ХХ століття.
Однак сам Дмитро із незмінною козацькою люлькою був досить скромним і гранично зосередженим. Коли ж я сказав, що представляю єдину українську газету в АРК, очі пана Дмитра радісно загорілися:
- А я добре знаю "Кримську світлицю"! Якось друзі мені привезли її з Криму, бо там була публікація про батька...
Потім я звернув увагу, що слово "батько" він вживає досить рідко. Найчастіше "Стус" або "Василь Стус". Ніби мова йде про якусь далеку людину, а не про найближчого родича. Однак саме Дмитрові Україна може завдячувати тим, що "білих плям" у біографії Василя Стуса стало набагато менше.
Вдається на короткий час витягнути Дмитра "на каву" і поставити йому декілька запитань:
- Василь Стус є одним з найбільших українських героїв ХХ століття. Якщо Бандеру чи Романа Шухевича виховала національно свідома Галичина, то Стуса випустив у світ індустріальний Донбас.
Так що оригінальність поета ще і в цьому. Хотілося б краще розібратися в цьому питанні. Які витоки його високого патріотизму, жертовності? Адже промисловий Донбас нівелює, асимілює українські душі...
- На Донбасі гине все слабке; сильне ж якось проростає, пробивається крізь асфальт. Василь Стус виявився не слабким. Очевидно, впливала мама - вона була дуже релігійною жінкою. Дідусь і бабуся переважно розмовляли українською. Коріння у них все-таки вінницьке.
- Очевидно, й поїздки на Вінниччину допомагали у збереженні української ідентичності?
- Можливо, хоча школяриком він їздив на батьківщину не дуже часто. Десь раз у два роки в середньому. Адже це досить дорого, а вони не були багатими....
- Зовсім інша справа, звичайно, формування вашої національної свідомості. Адже бути в тіні такого батька... До речі, чи не важко це - постійно бути "в тіні"? Чи ви вважаєте, що ваш час іще прийде?
- Досліджуючи "білі плями" в біографії Василя Стуса, я паралельно постійно займався чимось "своїм". Але українці сьогодні, на жаль, найбільше реагують на "бренди". Стус від 1989 року (я тоді серйозно почав ним займатися) і до цього часу є помітною величиною, всеукраїнським "брендом". Звісно, це кидає на мене тінь, і я постійно в цій тіні знаходжуся. Проте у мене є можливість самореалізації у багатьох речах: я був ведучим кількох радіопрограм у прямому ефірі, публікуюся у багатьох виданнях, читаю лекції...
Звичайно, якби у мене були якісь особливі амбіції, я переживав би чи "комплексував" би трохи з цього приводу, а так... Ми ж зовсім різні, по-різному живемо, по-різному сприймаємо цей світ. А те, що я багато займався батьковою творчістю, то мені було цікаво; я на ній ріс як філолог і як людина... А, крім того, знаєте... Не всім у житті бути на перших ролях. Є люди другого, третього плану...
- Ви спокійно до цього ставитесь?
- Я все життя займаюся тим, що мені цікаво. Можливо, я трохи програю фінансово, зате морально відчуваю себе дуже добре. Тепер я займаюся журналом "Київська Русь", це поглинає увесь мій час.
- Який напрямок часопису?
- "Київська Русь" існує вже півтора року. Ідея моя така: зробити "зріз" української літератури за рік. Тобто - максимальна кількість авторів! І пріоритет, звичайно, молоді. Парадокс в тому, що в незалежній Україні літературні журнали ледь "жевріють", вони перетворилися у своєрідні "тусовки", де за рік представлено 20 - 30 авторів. Це неприпустимо. Нас самих, літераторів, не так уже й багато... А це вже виходить зовсім маленьке гетто. А мені цікаво, щоб на одному майданчику був присутній Борис Олійник і зовсім молоді автори, як, скажімо, Сергій Жадан. За рік у мене "проходить" 120 - 150 авторів; я думаю, що це досить багато. Це добрий результат!
- І це конкретний внесок в український літературний світ...
- Це просто моя маленька "цеглинка" у формування літературного процесу, де всі рівні, де чимало "не розкручених авторів"... "Брендових" авторів я залучав на початку, але тепер у цьому немає потреби, адже на "Київську Русь" є стабільний попит.
- А вам не здається, Дмитре, що вся українська література є "піщинкою" для України? Я не заперечую - є багато цікавих авторів, але... У нас зараз люди дуже мало читають. Тому й тиражі маленькі, якщо порівнювати Україну з іншими країнами Європи. Я дивлюся практично... Високий рівень авторів нас не рятує.
- Знаєте, я вчора говорив з людиною, яка очолює відділ культури у польському посольстві Ми порівнювали наклади польських авторів і наших. Повірте: цілком співставні наклади! Крім того... з часом газетне "шумовиння" відійде. Через 50 років ніхто, крім викладачів історії, не згадає - хто був другим Президентом України, третім і так далі...
Так, як і зараз, ви навряд чи згадаєте, хто був на чолі КПРС між Сталіним і Хрущовим... Більшість людей не знає цього. В той же час, якісь автори залишаються, бо вони мають справу із вічними цінностями. Чим менше вони "збиваються" на ситуативну політику, тим серйозніший рівень їхнього думання.
Тому часто трапляється так, що газети відходять, а журнали у той чи інший спосіб залишаються... Принаймні, вони надовго "осідають" у бібліотеках.
Я бачу, що є інтерес і з боку росіян до нашої літератури; китайські видавництва теж хочуть виходити на наш ринок. Держава поки що не поспішає зі своїми інвестиціями... Значить, прийдуть росіяни, прийдуть китайці. І ми віддамо формування ідеології в інші руки...
- І що? Як кажуть у Львові: "Нема на те ради"?
- Я не думаю, що нема ради на цю ситуацію. Просто держава не дуже поспішає. Ми єдина країна у європейській частині СРСР, яка не видала свою класику державним коштом - хоча б частково! Нам до тої самої Молдови дуже далеко у європейському, цивілізованому плані...
- Навіть до Молдови далеко?
- Ну, молдавани видали усю свою класику. І підтримують частково літературні журнали.
- Очевидно, їх Румунія підтримує. Не думаю, щоб нинішня Молдова з усім справилася сама...
- Яка різниця - хто підтримує? Може, й Румунія. Але питання там вирішується. Ми ж цього досі не зробили, хоча і дозволяємо собі зверхньо ставитися до молдаван. А до Білорусії і до Лукашенко нам взагалі дуже й дуже далеко... Він видав усю білоруську класику! Цим шляхом пішли усі європейські країни... окрім нас.
- Окрім нас? Дійсно, тут Україна виглядає оригінальною!
- І це одна з ознак того, що ми поки "не зовсім" Європа...
- До речі, Дмитре, мій син закінчив гімназію імені Василя Стуса. А потім зустрічався десь у літніх таборах із вашим сином. Скажіть, важко виховувати внука відомого поета?
- У мене синів, взагалі-то, двоє. Могли зустрічатися з вашим сином у "пластових" таборах... Чи важко їх виховувати? Я вчив їх творити світ навколо себе. Не брехати, жити так, щоб людям навколо було комфортно. Вчу їх загальнолюдським цінностям. Не буду хвалити своїх дітей, але... Ми з ними друзі, і нам разом цікаво! Для мене це дуже важливо.
- Я чув, що на Донбасі відкрили музей Василя Стуса. І це заслуга переважно однієї людини, до речі, етнічного росіянина...
- Так, це зробив Олег Фьодоров, полковник у відставці, ветеран МВС. Дійсно, росіянин, родом із Тульської області. Все життя він прожив у Росії; відносно недавно став донеччанином. Трішки скептично, до речі, ставиться до цього регіону. Точніше, до його мешканців, які, на думку Олега Михайловича, не вибудовують свою життєву перспективу. Зі мною він вперше зв’язався сім років тому. Пояснив, що дуже шанує Василя Стуса, вважає його святою людиною і хоче, щоб у цьому шахтарському краї був музей поета. Я тоді сказав йому: "Ви уявляєте, що це таке - відкрити музей Стуса у Донецьку? Уявляєте, скільки це буде коштувати?" Але Олег Михайлович був настроєний рішуче. Він сформував Оргкомітет, а через деякий час у Донецьку і в Горлівці існували невеликі експозиції. До речі, гроші Фьодоров вкладав свої...
- Раз цей виходець із Тули організував музей українського поета і великого патріота свого краю, значить, він і сам повинен полюбити Україну?
- Так, Фьодоров ставиться до України з величезним пієтетом, з великою повагою...
- Тоді це яскравий приклад українсько-російського братерства. Життя не часто нас балує подібними прикладами. І, як на мене, більш проблем якраз з "того" боку, не з нашого...
- Ну, ми ж ніколи не ворогували з росіянами на рівні особистостей, простих людей. По-моєму, безглуздо переносити протистояння держав в приватне спілкування. У мене багато друзів і щирих приятелів серед росіян. Хоча я не сприймаю політику Путіна. З точки зору українця вона здається мені ворожою, деструктивною.
- Часто діяння окремих людей виглядають як певна "компенсація" немудрої державної політики. Це я про справу Олега Фьодорова. У нашої читачки з Мелітополя Тамари Бойко є чудовий вірш - "Донецьку". А в ньому такі рядки:

В дні Незалежності,
у тихі, просвітленні,
Я їду в гості - з внуком, не сама.
На площі ще стирчить фундаментальний Ленін,
А от від Стуса й сліду там нема...

Виходить, що "слід" все-таки є, принаймні у вигляді музею чи експозиції.
І причетний до цієї справи саме росіянин, один з тих, хто був "підпорою" радянського режиму. А що пам’ятника досі немає - це прикро...
- На жаль, у нас, справді, слова часто розходяться з ділом. І все тримається на подвижниках, на одиницях... У Вінниці споруджено непоганий пам’ятник Василеві Стусу. Значною мірою, завдяки ініціативності покійного вже Василя Циганюка. Він був директором Вінницької наукової бібліотеки, і при ньому щорічно проводилося Стусове Різдво... Не стало ентузіаста і... припинилися конкретні справи.
- Наша газета завжди тепло відгукувалася про тих росіян, які прихильно ставляться до України. Чи не допомогли б ви зв’язатися з Олегом Фьодоровим?
- Охоче допоможу! Він дуже відкрита людина, легко йде на контакт.
- От би запросити і його, і вас до Криму, у гості до "Кримської світлиці"... Ви любите відпочивати в Криму?
- Знаєте, мене щороку запрошують у гості кримські татари! На жаль, дуже важко викроїти трохи часу для відпочинку...
- А чому саме до вас кримські татари виявляють таку прихильність?
- Вони дуже поважали батька; очевидно, саме тому. Адже Василь Стус, як і генерал Григоренко, співчував кримськотатарському рухові, підтримував його.
Тому кримські татари, які живуть в Києві, завжди запрошують мене на молебень, який вони замовляють у соборі в річницю смерті Василя Стуса. Або в день його перепоховання.
- Самі й замовляють? Мене завжди зворушувало таке прихильне ставлення до героїв іншої національності. Шкода, що самі українці одне одного не бережуть.
- І держава не надто заклопотана долями заробітчан, які працюють за межами України. Таке ставлення до своїх громадян є тільки у нас. У інших країнах - по-іншому.
- Чи не тому Василеві Стусу належить фраза: "Я шаную польських звитяжців духу, і шкодую, що я не поляк..." Це він про "Солідарність". До речі, не він же один так говорив. Тут чималенький список видатних людей можна скласти. Леся Українка говорила, що якби не була українкою, то воліла б стати грузинкою. Дмитро Павличко колись про Литву дуже тепло сказав: "Як жаль, що ти мені не рідна мати, Що я - печальний син печальної раби..." Аналогічні висловлювання стосовно чеченців є у багатьох людей. А одна кримська українка якось вигукнула: "Господи! Чому я не кримська татарка?"
- Якоюсь мірою все це свідчить про певні недоліки українського менталітету... А стосовно висловлювання Василя Стуса, то це публіцистична стаття з таборового зошита; це розчарування в багатьох людях... Знаєте, коли людина "на зриві", коли довго перебуває в ув’язненні, не відчуваючи підтримки, то всякі настрої можуть виникати...
Я не думаю, що там мова йде про заздрість, це радше неможливість повернутися до тексту, відшліфувати свою думку. Бо там якраз ідеться саме про повагу до "Солідарності". Нічого подібного в Україні ще не було; люди у нас вдовольнялися мінімальним. А поляки думали про свою перспективу. Така далекоглядність, безумовно, імпонувала Василю Стусу.
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

ВАСИЛЬ СТУС:
"І ДАЛЕНІЄ ДАЛЬНЯ УКРАЇНА..."
* * *
Йди з-перед очей, відрадо,
почезни, мето моя!
Бреду Гефсиманським садом,
така мені досада,
душа мов не своя.
Дзюркоче вода нагірня,
як проповідь марноти.
Зірко моя вечірня, доле моя
безмірна, дорога моя
стозірна - і сам - проти себе - ти.
Ходив, і навчав, і бачив,
та дибився дух дарма.
Сили, що Бог настачив,
віку, що він назначив,
невже для тебе нема?!
Лють мене пробирає,
душу стрясає ляк.
Світ - і без нас сконає,
скільки жне-пожинає,
нищити він мастак...
 * * *
О передсмертні шепоти снігів
напровесні, як Колима святкує
свій Першотравень. Як вода струмує!
Як пильно сланик кущ
свій насторчив -
до сонця, сонця - наче шестирук,
напризволяще кинутий в пустелю
своїх горбатих зойків. Лелю, лелю -
під кригою - земного серця стук.
* * *
Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
...Блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: "ку-ку".
Ми соку випили з берези,
ми з річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак на траву,
як немовлятко у колисці.
* * *
Неначе стріли, випущені в безліт,
згубилися між обидвох країв,
проваджені не силою тетив,
а спогадом про образи почезлі,
летять понад землею долілиць,
ані собі, ні світові не раді,
і лячно задивляються в свічада
людських озер, колодязів, криниць.
Так душі наші: майже неживі
пустилися в осінні перелети,
коли відчули: найдорожчі мети
на нашій окошились голові.
В дорозі довгих самопоминань
під знадою земного притягання
проносяться від ранку до смеркання.
Крило торкає холодок вагань.
Обабіч - чужаниця-чужина.
Під кожним під крилом -
чужа чужина.
І даленіє дальня Україна,
ошукана, оспала, навісна.
Дивлюсь - і мало очі не пірву:
невже тобі - ні племені, ні роду.
За сині за моря лети по воду,
однаково - чи мертву, чи живу.
* * *
Хлющить вода. І сутінь за вікном,
прищухлі айстри, вгорнуті у морок.
Здається, відучора був вівторок
(межиочі ударив колуном).
Пливе земля. І спокій сподіванний -
як тиша тиші. Як кінець кінця.
Хлющить вода.
Так час біжить захланний,
наближує мене до реченця.
Від спогадів самі чорніють вирви.
Дорогу розміновано - рушай!
Благословенні сходження і прірви,
і славен рідний і нищівний край!
* * *
Наді мною синє віко неба;
сіро-чорна шлакова труна
геть обмила душу. Так і треба:
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить.
Бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить:
згинь, коли спромога. Хай їм грець,
тим літам, що будуть непрожиті.
Тож бери собі останній шлюб,
бо не зійде на камені жито
і сухий не розів’ється дуб.
* * *
Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2007 > Тема "Українці мої..."