Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
"...Володимирові Бровченку в червні цього року виповнилося 76. І цей вік для нього справді позначений особливим розквітом, адже вийшли друком дві знакові для його творчості й нашого часу книги - "Вікнина" (спогади) і "Німби над вишнями" - книжка поезії, про яку хотілося б повести розмову.
В. Бровченко належить до поетів, що пишуть з болю та гніву, і коли в його слові переплавляються тривога і свята ненависть, під його пером народжуються справді неперебутні твори. Але було б несправедливо твердити, що тільки такі твори визначальні в його доробку. Не менш яскраво як поет він розкривається і там, де пише з любові, бо саме любов дає йому право на докір і суд. Ніби й мало сьогодні підстав писати з любові. Але допоки світу, доти в поета залишається право любити й оспівувати те, що створено вищим розумом і викликає подив.
В. Бровченкові далекі пустопорожні формальні експерименти і бездумна гра зі словами. Його поезія неокласична за духом і змістом, у ній панують ясність, простота і прозорість. Він може демонструвати високу філологічну вправність, як це бачимо у вірші "Важкі алітерації", може вільно поводитися з формою, але це для нього не самоціль. Його мета - виповісти душу і донести до читача багатство своїх думок і щедрість почуттів у гранично простій формі.

Не боюся померти. Страшуся життя,
Що вбиває розвеснену душу...

Нема, мабуть, для пишучої людини більшої втіхи, як упольовувати рідкісні слова, досі не чуті, не висмакувані, записувати їх у нотатник, повертати на всі боки, вслухаючись у їхнє звучання, милуватися, пробувати на міцність. Та рідко коли почуєш колоритне слово в сучасних молодих поетів. А "Німби над вишнями" хочеться читати з олівцем, як читаєш Ліну Костенко, М. Вінграновського, Л. Талалая, П. Мовчана, В. Іллю. Коли занурюєшся у їхню стихію, то потрапляєш в ауру запашного, густого і чистого письма. І слів тих - хоч пригорщами бери! І все викупане в сонці, настояне на степових травах, свіже і чисте, як переддосвітня зоря. Тепер такого письма уже не зустрінеш, бо слова вигинаються, як і люди.

Вечірня зірка розтуля долоні,
Причілок чорнобривцями пропах.
І подих ріднокраю біля скроні,
І присмак надвечір’я на губах.
...Перехрестився шаблею любисток...
І ліхтарі насторожила в ніч
Ота негнуча мальва українська,
Яку обплутав кручений панич.

У Володимира Бровченка вірші народжуються з ритму, з музики, що починає звучати в душі (саме тому так багато його поезій стали піснями, а фірма "Мелодія" навіть випустила платівку "Згадай мене"). Коли уважно вчитуєшся у вірш поета, то здається, починаєш відчувати первісні голоси лісу, трави чи вітру, що стали поштовхом для народження тих чи інших строф. Потім поет наповнив ті ритми, ту форму словами, тобто змістом, і так постає диво поезії.
Талант - хистка, ефемерна річ. Зрозуміло, що талант вимагає не тільки постійної праці, ненастанного удосконалення, а й бережливої, ніжної любові оточення. Мабуть, кожен з нас надивився на загублені таланти, і знає, що немає видовища жалюгіднішого і страшнішого, бо залишається ніби притінь колись великої людини. Автор "Німбів..." і на межі патріаршого віку зачаровує своїм молодечим запалом, невичерпним оптимізмом, красою душі й чистотою думок".
Петро СОРОКА.
(фрагменти з рецензії Петра Сороки на книгу В. Бровченка "Німби над вишнями", опублікованої в газеті "Слово Просвіти" № 44, 1-7 листопада ц.р.)

Володимир БРОВЧЕНКО:
"УКРАЇНО, ДОЛЕНЬКО ЧАЇНА..."
* * *
Любіть Україну!
В. Сосюра

Все буде так, як виважила доля.
Ось вимучить тебе цей білий світ,
І вилущені дні, немов квасоля,
Зірками розлетяться в небозвід.
Все буде... Лови, змови і обмови,
І невдоволень щемна таїна.
Минеться все. Лише вогонь любові
Нас із прийдешнім часом поєдна.
Допоки ж перейду у вічність глини
У катаклізмах катастроф і див,
Я маю долюбитись до Вкраїни
І до народу, що мене зродив.
6 травня 1989.
* * *
Мені не треба в світі більш нічого,
Лише б не заросла колючим терном
Ота знайома степова дорога,
Яка завжди додомоньку поверне.
Отам гірка при березі калина
До мене юним літом озоветься.
Отам незламна наша Україна
Понад віками плаче і сміється.
Там по садах витьохкує кохання,
А небо сіє зернята любові,
Благословляють день зірниця рання
І молоді світанки малинові.
Мені не треба в світі більш нічого,
Лише б не згасла усмішка дитини,
Лише б не заросла туди дорога,
Де б’є в литаври серце України.
4 травня 1991.
* * *
Ось-ось, здається, упаду,
не вистою
У цих степах, де рід мій жили рве.
Вже й здався б, та музикою троїстою
Відлунює безмежжя степове.
Відлунює під спекою чи зливою...
Ну як, скажіть на милість, я помру,
Коли земля то колосом наспівує,
То джерелом заплаче у яру.
Отам, за цукроварнею, ґуральнею,
Де звіку ми солом’яно жили,
Гуртом, ріднею, ближчою
і дальньою,
За лінією йдучи генеральною,
Зносили і куфайки, й постоли...
І поки гомін котиться столицями,
Так справедливо б, єй же єй, було,
Коли б то із заїжджими візницями
Місцями помінялося тягло.
Та що мені робити із байдужими?
(Вони ж також, на горе, мій народ!)
Руками загребущими і дужими
Усе підряд волочать в свій город.
Та що мені робити з тими лежнями,
Що розучились в полі жито жать?
Тепер он стали лежні незалежними.
То що, лише для того, щоб лежать?!
Глузують над щедрівкою
й веснянкою,
Обожнюючи царство п’ятака,
Та оковиту п’ють такою склянкою,
Що повалити може і бика...
А може, на калину батька й матері
І солов’ї уже не прилетять,
Бо сили злі в урановому кратері
За цвинтарем убивчо клекотять.
Ревуть брати бульдозерами
й кранами,
Не чуючи ні степу, ні себе...
Над нашими могилоньками ранніми
Заплаче тільки небо голубе.
О невмирущі степові мелодії!
Звучіте в листопаді і в маю,
Щоб врешті-решт байдужоокі злодії
Перевелися в нашому краю.
23 грудня 1991.
* * *
Минулось, відійшло і відбуло
Зі мною, у мені, навколо мене...
Та стиснуте долонями чоло
Ось зараз бомбою розірветься,
огненне.
Вчорашнього зустрівши холуя,
Ізнову маю вислухать "новини",
Що Україна в нас тепер своя
І що він... пуп тієї України.
Не гетьман, ні, а так... хоч писарчук.
Нехай не міх, аби хоч слави жменьку
Чи почестей манюсінький мірчук
Одержати, як пенсію, за неньку...
Чи ж ви, панове, не з того коша,
Що грали в боса ролю малороса,
Коли Вкраїни зболена душа
Стояла край порога гола й боса?
Чи ж ви, панове, не із тих бува,
Що славили катів, - хороші й різні! -
Коли човпла вітчизна, ледь жива,
По світлому шляху до комунізму?
...Перегукай, що хочеш воскричи,
Та мітинги кінчаються майданні...
Були з вас, хлопці, вправні гукачі -
Господарі виходять препогані.
24 - 25 грудня 1991.
* * *
Побудь зі мною наодинці.
Так, просто... Тихо. Помовчім.
Бо вже сидять мені в печінці
І "патріоти", і ординці,
Цей галас, цей майданний грім.
І це ходіння по полові,
Писання пальцем по воді,
І це невідання любові
Ані тепер, ані тоді...
Батьків заворушилися могили:
О Господи! Синки - нові цабе! -
Якщо кого коли-небудь любили,
То тільки, виявляється, себе.
Уже й гнобитель перед ними блідне.
До себе тягнуть, хто що запірвав,
І так вбивають первозданне рідне,
Що й сам Валуєв славу б їм співав.
Батьків заворушилися могили.
Волають грішні в небо голубе.
Синки ж нікого в світі не любили,
Хіба що, виявляється, себе...
12 серпня 1993.
* * *
В кривавих січах натомившись гірко,
На Хортицю вернулись козаки.
Удосталь добули із пекла сірки,
Аби зробити власні сірники.
Латаєм свитки, заварили кашу,
На кобзу натягли нову струну,
Пустили коней змучених на пашу
І посадили грядку тютюну.
Тараню з’їли - наминаєм тюльку.
Хлющить Дніпро в млинові лотоки...
Можливо, і розкурим, браття,
люльку,
Якщо орда не вкраде сірники.
26 вересня 1993.
* * *
Чи будемо пересівати Волю?
Степан Колесник
Кінчалась ніч страждання і молінь,
Відлунюючи стогоном та болем.
Угноєне кістками поколінь,
Засіву ждало наше чорне поле.
Отож гуртом на поле восени
Збиралися, немов на свято зранку,
Пішли діди, пішли батьки й сини,
Поодягавши чисті вишиванки.
Засіяли. Вдалася посівна.
Й надія заключилася помалу,
Бо не злічить родючого зерна
Із нашого ж таки меморіалу...
Засіяли. І, звісно ж, заспівали
Так гарно, що заслухались світи,
Натхненно так, що закривали очі,
Забувши, що, крім Бога, є чорти,
Перевертні, злостиві поторочі.
Забувши, що морози та зима
Гулятимуть на ниві, як вельможі,
Що заврожаїть нивонька сама,
Без догляду хазяйського, не зможе.
Забувши, що наспів не тільки спів
З ухиканням під вічну оковиту,
Що тьмуща тьма з’явилась гризунів,
Аби під снігом наш засів стлумити.
Забувши про чорнобильські вітри,
Що вивівають землю до коріння,
Забувши, що не два віки й не три
Нас дуже любить різне чортовиння.
Глашатаї возвищились, жерці,
Не ті, які себе приносять в жертву.
Вони, на власнім вгрівшись хутірці,
Вже ладні один одного пожерти.
І не шкодують сил та голосів
На показні вистави і молебні.
Не кинулися рятувать посів,
А чубляться, хто більше превелебний.
Були ж немов зугарні сіячі,
І посівна була не бутафорна.
Вже й з вирію вернулися грачі,
А нива не зелена. Нива чорна.
Хіба ж то наша доленька гірка
Нічому, браття, й досі не навчила?
На вбогій ниві шкварим гопака,
Те, що й зійшло, матнею столочили.
І, справді, викаблучуєм красиво,
Та нікому доглянути посіву.
Як тужно плаче на обніжку мати...
Ізнову треба лан пересівати?!
29 листопада 1993.

СТЕПОВИЙ БУДЯК
Все довкола, у яру й на кручі,
Корівки гуртом таки спасуть,
А його обійдуть, бо колючий,
Огорнув себе в колючу суть.
Поки сонце попливе над нами,
Він роси удосвіта попив
Та їжакуватими руками
Голову шовкову обхопив.
Поки молоде сміється літо,
Над степами жайвором звиса,
Він усе, що має відболіти,
Викричить в бездонні небеса...
Скоро осінь холодами охне,
Бабиного літа напряде.
Під вітрами степовик засохне
І під снігом, звісно, пропаде.
А поки що бджілка прилітає,
Просить: - Не вмирай ще, поживи!
Щось вона таки собі надбає
Із тієї диво-голови.
13 серпня 1993.
* * *
Україно, доленько чаїна,
Раю мій, країно крові й сліз!
Споконвіку за які провини
Бог тебе карає, а чи біс?
Скільки тих присяжних,
скільки суддів,
Здатних на блюзнірський рішенець,
Тільки б смертну долю ботокудів
Нам уготувать насамкінець.
Може, зайди в золотім відерці
Щастя принесуть тобі, могуть?
Не спішіте... Власні саможерці
І самі до рабства доведуть.
Вражу силу, мамо, пересилю,
Добротою подолаю зло.
Ти ж, молю, величчя ні на хвилю
Не втрачай, як скрутно б не було.
Не здаваймось, Україно-мати!
Обплітає зашморгами гадь...
Як з тобою легко воскресати,
Як без тебе важко умирать.
28 серпня 1994.

ТРОЯНСЬКА КОБИЛИЦЯ
Це той П е р в и й, що розпинав
Нашу Україну,
А В т о р а я доконала
Вдову сиротину.
Тарас Шевченко

Мер Одеси Гурвиць задумав "відродити" пам’ятник Катерині ІІ (факт).

Державний люде! Україно!
Чи маєш праведний закон?
В Одесі із синами гине
Обзмієний Лаокоон.
Той жрець, правдиву мавши вдачу,
Богів підступність перейняв
Й наївно людям розтлумачив,
В чім сенс троянського коня...
Легенду маєм чи билицю -
Повчальний міф з небесних сфер.
Тепер троянську кобилицю
У місто тягне Гурвиць-мер.
Отямсь! Прислужницька ліврея
Щось не підходить для єврея.
Вона ж душила й твій народ,
Ота цариця-кобилиця,
Яку волочиш в наш город.
Город чи город?
В чім різниця?
Хай настрахаються хохли
Й згадають, що вони були
Рабами шльондри Катеринки
Та бидлом для її вояк.
Їх і тепер на "вільнім ринку"
Не дорозпродують ніяк...
Спитайся у степу чи в пущі,
Хто Катерину ту хотів.
Якщо одеські нетямущі,
Спитай в ізраїльських братів.
О, паночку, скажи на милість,
Де ж "історична справедливість"?
У будь-яку заглянь з історій:
Ба й справді, тут царі були
І мили стегна в цьому морі,
Й козацьку крівцю тут лили,
Глумилися над кріпаками,
Перелицьовували храми
Та ще "по милості" царя
Забрали в нас і букваря...
Той задунайський, той таврійський,
Та кожен людожер і тать.
Врізнобіч перло їхнє військо,
Аби Росії "прірастать".
Все приростали й приростали
І під криваву каламуть
Забралися на п’єдестали,
Щоб нам указувати путь.
Великі мали інтереси
В Варшаві, Ревелі, Одесі...
Крізь нас "прорубували вікна"
Росії-матушкє в світи.
"Щоб од неволі не одвикли,
Їм треба Катьку притягти", -
Отак рішили "сценаристи",
Аби Вкраїну швидше з’їсти...
Матросики, ви не парсуньтесь,
Пора виконувать "статут"!
Ану, потьомкінці, посуньтесь,
Порфироносна стане тут.
О скільки тих катів і курвиць
Через Одесу перейшло!
Не стачить, мабуть, площ і вулиць,
Щоби увіковічнив Гурвиць
Все страховинне їх число.
Облиште штучки ці одеські.
Чи сподіваєтесь таки,
Що на диверсії імперські
Зведуться вакуленчуки?
А вам то тільки того й треба,
Щоб став брат брата убивать,
Враз "миротворчеські" загреби
Тоді нам прийдуть "помагать"...
Сучасний жрець боїться зміїв.
Мовчить, мов спереляку, Київ.
Ото така у нас рідня.
Вже скоро втягнуть кобилицю
І в українськую столицю
Замість троянського коня.
Із-під монаршої спідниці
Підступні фаворити й ниці
Ізнов вигулькують на світ...
Їм шле імперія привіт.
А хто ставатиме на спит?
14 серпня 1995.
* * *
Ще хоч хвильку побути на цьому
 обніжку -
І далеке відлуння своє дожену,
перейму...
Дощ осінній прийшов
на тонюсіньких ніжках,
Пожалітися хоче, - не знає кому.
Я його приголублю, розраю, утішу,
Щоб, зітхнувши дитинно, у мене
на грудях затих.
Відбулося. Минулось. Пішло
найрідніше.
Відлюбило. Одмучилось.
Більше не буде таких.
Дощ з тобою, мій світе, вмира
по краплині,
Він до цього ще так не вмирав,
як тепер.
Тільки ниненьки-нині
Назавжди помер.
31 серпня 1997.
* * *
Прибув у Київ Папа з Риму,
А мами вдома не було:
Сердито грюкнувши дверима,
Гайнула в степове село.
Молилася в убогім храмі,
Де всі святі - її рідня,
Де Вседержитель нашій мамі
Надію подає щодня...
Коли понтифік був у Львові,
То поспіль всіх благословив
І нам, дурним, на нашій мові
У Бога захисту молив.
Імперську маючи погорду,
Стогнав Алексій: ах і ох...
А може, в нашого народу
Нікому не підвладний Бог?
Затямте, преподобні гості, -
І сер, і пер, і господін, -
Що в українській високості
Спаситель на усіх один.
Ти, з Ватикану чи з П’ємонту,
Не дай дияволам пожив,
Щоб в Умані з ножами Гонта
На наше горе не ожив.
28 квітня 2001.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2007 > Тема "Душі криниця"