Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

27 листопада відомому українському дитячому письменникові, феодосійцю Євгену БІЛОУСОВУ виповнилося 55 років. Це ім’я добре відоме не лише кримському читачеві. Адже в активі письменника чотири десятки книг різних напрямків, багатотисячні тиражі, почесні звання й нагороди: звання Лауреата Премії Автономної Республіки Крим за серію книг про історію Криму, почесне звання Заслуженого діяча мистецтв Автономної Республіки Крим за багаторічну роботу в царині дитячої літератури. Є.Білоусов - єдиний кримчанин, відзначений за створення повісті-казки про дитинство Т. Г. Шевченка "Тарасове перо" Премією Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки. А ще він - єдиний дитячий письменник незалежної України, відзначений за книгу "Оповідання про маленьку Копійку та велику Гривню" дипломом Міжнародної Ради з книг для дітей IBBY (ЮНЕСКО).
І хоча своїми першими кроками в літературну творчість Євген Васильович вважає історію зі стінгазетою, яку він випустив разом із батьками ще в третьому класі, головне, я гадаю, відбулося в "Артеку". У 1972 році він почав працювати піонерським вожатим у таборі - і водночас співробітничати з кримськими газетами. В "Артеку" народилися перші книги - "Аркадій Гайдар у Криму", "Легенди "Артеку", "Казка старого Аю-Дага".
Не можна сказати, що шлях дитячого письменника легкий і встелений трояндами. Адже успіх дитячого письменника, на думку Є. Білоусова, визначається рівнем цивілізованості держави. А державі часто не до літератури. Але чим особисто мені імпонує цей автор - він не чекає, коли нарешті країна повернеться до літератури, а шукає свої шляхи, свої підходи до серця маленького читача: "Боротьба за успіх - справа кожного окремо взятого літератора. Приклад мого успіху - скоріше, виняток з правил. Визнання читача залежить від таланту й вкладеної праці. Не можна писати книги у вихідні або у випадково викроєні хвилини. Письменницька праця, як і будь-який інший професійний вид діяльності, вимагає професіоналізму".
З його думками можна й хочеться сперечатися, але не можна залишатися байдужим. Така ця людина - зацікавлена у тому, щоб наші діти не виросли на узбіччі культури, щоб вони одержали якісну книгу - насолоду для розуму й серця. Він ремствує на те, що дитячі поетичні збірки, за винятком хіба що видань для найменшеньких, практично не видаються масовими тиражами. Він сподівається, що ми побачимо на книжкових прилавках не тільки збірки В. Орлова або Л. Кондрашенка, але й інших: В. Уткіна, І. Козєєвої.
Тому в мене виникли наболілі й актуальні питання, які захотілося поставити нашому земляку в день його ювілею.
І нехай питання були не зовсім святкові, вони, я гадаю, хвилюють кожного, хто хоч трохи замислюється про майбутнє: про долю наших дітей.
- Яке сьогодні становище дитячого письменника в Україні?
- Як і в будь-якого іншого письменника - саме проблеми. У дитячого книговидання відсутня державна підтримка. Поточний рік, оголошений в Україні роком української книги, успішно провалений. За кількістю книг, що випускаються на душу населення, країна посідає останнє місце в Європі. Дитячою літературою ніхто всерйоз не стурбований. Дуже важко виживати видавництвам. Немає державної програми книговидання. Купити дітям, крім підручників, ще й художню літературу середня українська родина не в змозі. Відсутність купівельної спроможності наших співвітчизників визначає мізерні тиражі. Як наслідок - висока ціна книги й неможливість виплатити письменникові гідну винагороду.
Важко писати на голодний шлунок. У бідній країні - бідні письменники.
- Євгене Васильовичу, невже все так безрадісно?
- Проблем стільки, що все не перелічити. Але, незважаючи на всі складності, дитяча література в Україні живе. Нехай невеликими тиражами, але книги виходять. Багато письменників створюють добротні доробки, якими, я сподіваюся, вітчизняна література буде пишатися.
- А які Ваші успіхи в цьому, ювілейному, році?
- У різних видавництвах вийшли сім моїх книг. Дві перевидаються і п’ять нових робіт. Три з них дуже "кримські". За жанром це художньо-документальні повісті для дітей середнього шкільного віку. Теплою і поетичною вийшла, як мені здається, книжечка про талановитого літератора і перекладача, одного із засновників кримської охорони здоров’я, першого штатного лікаря Ялти - "Степан Руданський - поет і лікар". Сподіваюся, знайдуть свого читача й книжки "Амет-Хан Султан. Життя, як подвиг" і "Чарівна голка Віри Роїк".
П’ятитисячними тиражами в Тернополі виходять повість-казка для малят про дитинство Лесі Українки "Лесина пісня" і для старших школярів "Оповідання про видатних діячів української культури".
- Чудово! Але, можливо, Вам відомо про якусь таємницю творчості?
- За всіх часів існували п’ять складових, що визначають успіх книги: "актуальність теми + новизна й оригінальність + якість текстів + ілюстрації й макет + поліграфія". Якщо кожна позиція виконана на "відмінно" - вся книга вийшла на "п’ятірку". Але головне - авторський текст. Ніякі малюнки й яскраві обкладинки не зроблять непотріб шедевром.
Тому перед тим, як здати книгу у видавництво, я витрачаю місяці (а іноді й роки) кропіткої праці над словом. Одночасно працюю над кількома темами й багато часу проводжу за письмовим столом.
Ще читач дуже цінує книгу правдиву й цікаву, пізнавальну. Тому я багато працюю в бібліотеках, архівах, музеях. Намагаюся щоразу придумати щось нове, не втратити ту читацьку довіру, що заробив за ці роки.
- Над чим працюєте зараз?
- Другий рік збираю матеріал для книги про видатного вченого, перекладача, що володів більш ніж шістдесятьма мовами, "Агатангел Кримський - син трьох народів". Про себе він говорив: "Я належу до тюрксько-татарського племені. Мій предок - кримський мулла". Російські вчені називають А. Кримського "відомим російським орієнталістом", оскільки два десятиліття він працював у Лазаревському інституті східних мов і Московському університеті. Українські енциклопедії й довідкові видання пишуть про нього як про видатного українського ученого, академіка, одного із засновників Академії Наук України.
Але навіть ця слава не врятувала його. Життя А. Кримського закінчилося трагічно. Його було арештовано і в 1942 році він загинув у в’язниці НКВС. Ім’я цієї по-справжньому видатної людини тривалі роки було віддано забуттю. Повної монографії, присвяченої його життю, немає. Працюючи над книгою, я об’їхав Волинь, працював із фондами Рівненського обласного краєзнавчого музею. Відвідав м. Володимир-Волинський, де народилася ця чудова людина, м. Острог, де він навчався в гімназії. Жив у м. Звенигородка Черкаської області. Із цим містом пов’язано багато етапів життя академіка. Недавно повернувся з тижневої поїздки до Бахчисарая, де цікаві матеріали про перебування вченого в Криму мені надали співробітники Бахчисарайського історико-культурного заповідника. На черзі Київ, Москва, Туреччина.
Значну допомогу в систематизації матеріалів надають мені консультанти: Л. В. Матвєєва - директор Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України і проректор московського інституту іноземних мов РАН А. А. Володарський.
Завершити книгу планую влітку наступного року. І щоразу сподіваюся на нову зустріч із читачем - мудрим і зацікавленим співрозмовником.
Розмовляла з Є. Білоусовим
кандидат філологічних наук,
доцент О. В. РЕЗНІК.
м. Сімферополь.

"МІЙ ПРЕДОК - КРИМСЬКИЙ МУЛЛА"
УРИВОК З НОВОЇ ХУДОЖНЬО-ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ПОВІСТІ Є. БІЛОУСОВА "АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ - СИН ТРЬОХ НАРОДІВ".
МІСТО-САД... Палац садів... Це - Бахчисарай. Заснований ханом Хаджи-Гіреєм на початку XVI століття, невдовзі за часів правління Менглі-Гірея стає містом-садом, столицею могутнього Кримського ханства. Минав час... Злети і падіння, поразки і перемоги...
Занепала згодом столиця. Та як викреслити з її пам’яті тисячі людських доль? Щасливих та трагічних. Коротких, як блискавка, та довгих, немов ріка.
"Цей світ - людський город: одне підростає, друге визріває, третє - падає", - говорить давнє прислів’я.
Теплими вересневими днями 1915 року в оточенні групи місцевої інтелігенції вуличками старовинного міста неспішно, роздивляючись на всі боки, прямував стрункий худорлявий чоловік в окулярах. Агатангел Кримський приїхав на землю своїх предків.
16 вересня бахчисарайська щоденна політико-економічна і літературна газета "Терджиман" писала: "13 вересня ц. р. бахчисарайці влаштували зустріч з шановним професором Лазаревського Інституту східних мов добродієм А. Ю. Кримським з Москви і наступного дня провели його на зворотний вечірній кур’єрський поїзд до Москви.
Скориставшись відрядженням на свою батьківщину, до Києва і прямуючи до Москви, він зумів знайти два дні для ознайомлення з Кримом.
Авторитетного вченого, який знав арабську мову краще за самих арабів, а також всебічно опанував історію мусульманських народів, вшанувати було доручено головному редакторові Хусаїну Сабрі ефенді Айвазову, який і зустрів його.
А. Ю. Кримському приблизно сорок літ. Користуючись нагодою, ми запитали його, чому у нього прізвище "Кримський". Він відповів: "Є багато людей, котрі за різних обставин були змушені змінити релігію... Це стосується і мене. Я належу до тюрко-татарського племені. Мій предок - кримський мулла, який доводився родичем кримському ханові, 1696 року змушений був виїхати до Литви. Він опинився серед народу, ні мови, ні звичаїв якого не знав. Опинившись серед християнського народу, він був змушений прийняти християнську віру. Його охрестили під християнським йменням і, враховуючи те, що він вийшов із Криму, стали називати Кримським. Значне число писаних по-арабськи документів, що лишилися з тих часів, та інші докази довго зберігалися у нашій родині і років з тридцять тому повністю згоріли під час пожежі..."
Хто він - той загадковий кримський мулла? Як склалася його доля? Що то були за обставини, які змусили слугу Божого полишити родове гніздо?
Знайомлюся з епістолярною спадщиною вченого. Натрапляю на його листи другові - видатному українському письменнику і громадському діячеві Борису Грінченку. 17 серпня 1901 року з Сочі автор пише:
"Дорогий Товаришу!.. Хтіли мати мою автобіографійку. Посилаю її... До речі, питаєтеся, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснилося, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більше-менче 1698 року у Мстиславі в Могилівщині. Це я так виводжу з запису на старовиннім молитовнику. В сентябрі сестра моя в других перешле мені наші арабські документи (її батько був найстарший, і через те папери позоставалися в нього), - тоді все знатиму точно.
Зоставайтеся здорові. Стискаю Вашу руку. Ваш А. Кримський". На жаль, подальша доля "арабських документів" невідома.
Причина виїзду з Криму повинна була бути досить вагомою. До того ж, треба мати на увазі, що мулла "доводився родичем кримському ханові". Тобто мав чималий громадський статус.
Родинний переказ розповідає про те, що з Бахчисарая мулла вивіз власну бібліотеку. Тобто людиною він був не лише освіченою, а й досить заможною.
Не маючи можливості документально підтвердити подальший життєвий шлях вчорашнього мулли, біографи
А. Кримського зображують його таким собі втікачем, вигнанцем. Матеріально забезпечений родич хана перетворився на баніта?
1692 - 1699 роки - час правління Селіма Першого Гірея. Випадки видворення служителів ісламу в роки його правління дослідникам невідомі. Тоді мали місце інші мотиви?
Відомий український сходознавець, професор Омелян Пріцак у своїй статті "Про Агатангела Кримського" так пояснює ситуацію: "Вісімдесяті і дев’яності роки XVII ст. були дуже бурхливими в Туреччині, в Криму і Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії - "Великий згон" на правобережжі України 1680-х pp. Кримські походи гетьманів Івана Самойловича 1687 p. і Івана Мазепи 1689 р., невдала турецька облога Відня (1683), втрата турками Азова (1696).
Власне, остання подія змусила одного кримського муллу, цебто ісламського духівника, залишити неспокійну столицю Бахчисарай і податися на Литву. Зв’язки між Кримом та Литвою (і Волинню) датуються ще часами великого князя Литовського Вітовта (1392 -1430), який запрошував татарських дружинників до обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у Мстиславі (територія Могильовської області Білорусії), прийняв християнство і одружився з місцевою жінкою (близько 1698 p.)".
З надією отримати відповіді на свої запитання їду в колишню ханську столицю. У Бахчисараї опинився я листопадовим вечором 2007 року. Журливо мрячив дрібний кримський дощ. Сумно дивилися темні вікна ханського палацу. Готель "Привал" зустрів тишею і спокоєм. Не чутно гомону туристів. Попереду у мене кілька днів пошуку. Осінь...
Щиро хотілося уявити далекого предка Агатангела Кримського - бахчисарайського муллу, який з невідомих нам причин полишав рідну землю.
Наступними днями я бродив вузенькими вуличками старого міста. Спускався крутобокими схилами річки Чурук-Су.
Пригадую одну з таких прогулянок. Назустріч урвищем піднімається дід-татарин.
- Селям алейкум! Чому Чурук-Су? Як перекласти назву річки? - питаю.
- Алейкум селям! Гнила вода.
Знизує плечима:
- Чому так? Людям в давнину видніше було. Хитнув сивою головою та поспішив своєю дорогою.
- Гнила вода.., - повторив я за старим, - сумна назва.
І того дня, і наступного дощ шелестів не припиняючись. А я знов і знов уявляв чоловіка, який три сотні років тому збирався в дальню путь.
Важко на серці. Квилили сльозами дощу сірі хмари. Стікали зі схилів каламутні ручаї. Перекочувалася мокрими від сліз камінцями крихітна річка-ручай. Невелика зовсім - якихось дев’ять кілометрів.
Чурук-Су поспішала назустріч невідомому. Поспішала, щоб віддати себе старшій сестрі - Качі. І не спинялася ні на мить. Все далі і далі. До далекого заходу сонця. До далекого Чорного моря.
Мовчала Бахчисарайська долина. Мовчали сиві схили та скелі-велетні. Багато чого вони бачили за своє довге життя. Хто-хто, а вони пам’ятали муллу зі своєї далекої юності. Пам’ятали, як проводжали того до далекого литовського Мстиславля.
В історико-культурному заповіднику про громадсько-політичну ситуацію у Кримському ханстві кінця XVII століття бесідуємо із директором цього музейного комплексу Євгеном Петровим. Відповідей на тему, яка мене цікавить, немає. Ім’я пращура Кримського встановити неможливо. Нема потрібних матеріалів у науковій бібліотеці, фондах Ханського палацу, музеї історії та культури кримських татар.
Уявлення про давній вигляд Бахчисарая дають нечисленні експонати художнього музею. Але жодного документа чи будь-якої згадки про загадкового кримського муллу немає.
Ельміра Абібуллаєва - науковий співробітник меморіального музею Ісмаїла Гаспринського розповідає про видатного кримськотатарського просвітителя. Але серед двох тисяч експонатів - жодного про родину Кримських.
Із заступником директора заповідника з наукової роботи, автором кількох монографій з історії Кримського ханства Олексою Гайворонським говоримо про мотиви, які могли спонукати муллу покинути Бахчисарай. Що підштовхнуло його відмовитися від батьківської віри?
У ті часи було два основних, найбільш імовірних, шляхи потрапляння кримських татар до Литви. Якщо це був мулла, то він їхав, так би мовити, "окормляти" тамтешню татарську общину. Якщо дворянин, то, скоріш за все, він вступав на військову службу до литовського князя.
Чергове питання: хто і як з переселенців - кримських татар міг змінити віру, і навіщо? Стан священнослужителів - категорія закрита. Випадки відмови від мусульманської віри і перехід в християнство представників цієї категорії - виключно рідкісне явище. Феномен, іншими словами.
Якщо мати на увазі військових, то в них це було звичним явищем. Коли мурза-воїн одружувався, навіть і з коханою, з посагом він отримував не лише матеріальні, але й інші блага. У випадку прийняття такою особою нової віри відкривалася перспектива службового зростання, безпосереднього наближення до "вищого світу". Наприкінці XVII століття кримськотатарське вельможне панство було вільним у своєму праві вибору сюзерена. І такі вчинки ніяк не засуджувалися.
А от муллі стати вигнанцем в ті часи? Це було малоймовірно. І до того ж небезпечно. Його не мала права прийняти тамтешня община. Вигнанець не міг сподіватися на підтримку співвітчизників. Взагалі, нестандартні долі не характерні для того часу.
З позиції сьогодення хочеться зробити ще одне припущення. Ім’я йому - жінка. Хіба не міг освічений і заможний чоловік зустріти ту єдину, заради якої можна було б піти на сміливий крок? Тим більше, нам відомо, що 1698 року він одружився. Але мова йде про епоху середньовіччя. Кохання в ті роки мало невелику вартість.
"Померлий від кохання - собака", - говорило одне з тогочасних кримськотатарських прислів’їв. Важко уявити, що в ті часи заради нехай навіть щирого почуття людина відмовлялася від віри. Щось подібне могло трапитися з європейським чоловіком епохи романтизму XIX століття. Але проповідник ісламу як палкий закоханий наприкінці XVII століття - нонсенс.
На жаль, неможливо сьогодні реконструювати загадкову біографію мулли. І як би там не було, сучасні дослідники можуть лише робити свої припущення. Але фортуна не відвернулася від предка Агатангела Кримського.
- Потік біжить - пісок лишається, гроші закінчуються - кисет лишається, людина вмирає - слава залишається, - казали в давнину кримські татари.
Про нащадків бахчисарайського мулли говорить у згаданій нами статті Омелян Пріцак: "Із того мстиславського татарського роду походили дві цікаві заслужені родини: Куторги та Кримські (пер. із тюрк. Киримли). Брати Куторги стали в першій половині XIX сторіччя оздобою російської науки. Обидва були професорами Санкт-Петербурзького університету: зоолог Степан Семенович (1805 - 1861) та творець античної історії в російській науці Михайло Семенович (1809 - 1886)".
Євген БІЛОУСОВ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2007 > Тема "Душі криниця"