Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНЦІ У СВІТІ

 Усе-таки, ми, українці, – дивна нація! Гордимось тим, скільки талановитих постатей чи не в усіх царинах науки, культури, спорту дала світові українська земля. На гадку спадають, без розрізнення часу чи країн, де вони жили й працювали (а працювали й ставали відомими переважно поза межами етнічної України) творець кількох наукових шкіл Володимир Вернадський і фізик Іван Пулюй, авіаконструктор Ігор Сікорський та академік Борис Патон, сходознавець-поліґлот Агатангел Кримський і мовознавець Олександр Потебня, письменник Микола Гоголь і художник Андрій Вархола (знаний у світі як Енді Воргол), танцюрист балету Серж Лифар і піаніст Володимир Горовиць, прем’єр-міністр Франції П’єр Береґовуа (Береговий), програміст Стів Возняк та американський актор Волтер Пеленс (Палагнюк), брати Клички і Руслана… Шукаємо й знаходимо українські корені в Івана Павла ІІ та в Івана Піддубного… Гордимося тисячами етнічних українців або народжених на славетній та родючій українській землі. Гордимося, розповідаючи про них один одному (і потім дивуємось, що, окрім нас самих, ніхто в світі не знає про їх українське коріння), часом наражаючись на глузливо-недовірливу посмішку «старшого брата» («Гоголь – украинец?!»), хоч часом і самі підсвідомо розуміємо, що багато хто з них ніколи не афішував своє українське коріння чи й зовсім не усвідомлював себе українцем (і сперечаємось зі словаками, ким, усе ж, був Енді Воргол – виходняром-словаком чи русином-українцем?). Зрештою, для іміджу держави Україна напевне набагато більше зробили Клички з Русланою, аніж усі популяризаційні заходи, скеровані владою (тому мої родина й друзі в Анапі Краснодарського краю були прикро вражені, коли анонсований концерт Руслани у липні минулого року було скасовано у зв’язку з малою кількістю проданих квитків – виявилось, що, об’їздивши з тріумфом півсвіту, співачка лишається малознаною в Росії, у той час як у тій же причорноморській Анапі Вєрка Сердючка збирає повні зали по кілька разів на сезон, та про це іншим разом). Так само і вихід у світ романів про Гаррі Поттера українською за кілька місяців до появи цих же романів у російському перекладі сприяв популяризації україномовної книги більше за все, зроблене чиновниками за десять років.
 Є серед етнічних українців, котрі підпадають під категорію «славні еміґранти» (під «славою» тут розуміємо високу фаховість і репутацію, зароблену нею), представники досить-таки екзотичних професій, як, наприклад, «перелітні», або ж «літаючі» винороби (flying winemakers). Так з кінця 1980-х років називають виноробів – фахівців суперкласу, які консультують виробництво високоякісних вин одразу на кількох винзаводах, розташованих у різних куточках світу. Якісний прорив на світовому ринку вина за останні 15 – 20 років зробили країни Нового Світу, тому серед «перелітних виноробів» високий відсоток складають спеціалісти з цих країн, особливо – Австралії. Одним із найвідоміших «літаючих виноробів» є Джон Ворончак, громадянин Австралії, що постійно мешкає (якщо так можна висловитись про людину, яка весь час у подорожах; правильніше було б сказати так: у якого є дім і сім’я) у Великій Британії. Розклад його поїдок розписано на рік наперед, як у всесвітньо відомих музикантів. Зараз 44-річний австралієць консультує одночасно 10 виноробних компаній, що знаходяться в Мексиці, Південній Африці, Ізраїлі, Великій Британії (до речі, саме він – один із тих, хто створив славу сучасному британському вину; каже, що для нього робити класне вино в умовах капризного клімату Британії – це справді виклик), Туреччині, Індії та Росії. За свою 25-річну кар’єру він провів 100 виноробних сезонів (тобто брав участь у 100 зборах винограду, що більше, ніж бачив у своєму житті найстаріший абхазький старожил; Джон каже жартома, що він стрибав по півкулях, щоб наздогнати сезони – у Південній півкулі виноград збирають у квітні – травні, а в Північній – у вересні – жовтні).
 Джон Ворончак є членом журі впливового й престижного міжнародного дегустаційного конкурсу вин «Винний виклик», що його організовує журнал The Wine Magazine. Він вважає, що така робота є необхідністю для консультанта-винороба, бо надає йому можливість тримати руку на пульсі змін і розвитку стилів на світовому ринку, а також впливати на такі зміни, нагороджуючи медалями найкращі взірці.
 Батько Джона був родом з Львівщини, мати – з Одещини; вони, як і тисячі українців, потрапили до Австралії внаслідок Другої світової війни. На запитання, чи відчуває він себе австралійцем у другому поколінні, Джон відповідає категорично:
 - Ні, я є представник першої ґенерації імміґрантів. Моя родина була стовідсотково українською, родинною мовою була українська, вісім років я ходив до суботньої української школи. Батько був з Галичини, мати та її батьки, які також жили в Австралії, – з центральної України, тож у нашій родині теж відчувались ті реґіональні відмінності, що їх, мабуть, переживає пересічна українська сім’я з подібним родоводом в Україні. Навіть історичні образи між «західняками» й «східняками» були: я вже не знаю причин цього, та мій тато не розмовляв із тестем, що мешкав через один будинок від нас, кілька років, і, якщо дідусеві треба було щось передати, то посилали мене. Хоча інші члени української громади нашого міста були переважно із Західної України.
 Перехопивши Джона (для нашого часопису він погодився називатись по-родинному, Іванком) десь на півдорозі між Новоросійськом і краснодарським летовищем, ми поставили йому кілька питань:
 - Зараз деякі з Ваших колег – «літаючих виноробів» – кажуть, що їх час закінчується, принаймні в Європі. Чи це так?
 - Я волію називати себе консультантом з виробництва вина, а не «літаючим виноробом». Консультанти є у кожній галузі; дехто цінує їх роботу, декому вона не до вподоби. Я розумію цитований Вами вислів своїх колег так: ім’я відомого винороба на етикетці вина, що вказує на елітність і, відповідно, ціну даного напою, зараз має меншу вартість, ніж це було у 1990-х.
 - Як сталось, що Ви обрали собі фах винороба, адже, наскільки я розумію, виноробних традицій у Вашій родині не було?
 - Так, у родині моїх батьків шанували чарчину добрячої горілки під гучний тост. І лише моя практика під час літніх вакацій на винзаводі, коли я вже навчався геології в Аделаїдському університеті, стала першим кроком до справи мого життя. Потім були диплом бакалавра з виноробства в університеті Ваґґа-Ваґґа, робота на австралійських винзаводах – а це був час, коли сходила зірка австралійського виноробства, і, нарешті, моє п’ятирічне турне винарнями світу.
 - Повернімось до родини Ваших батьків. Ви кажете про її наскрізь український дух. Чи маєте якісь теплі спогади зі свого дитинства, які б відображали цей дух?
 - Так, я пам’ятаю, як мої друзі любили приходити до нас у гості, бо у моєї мами на столі в будь-яку годину дня чи ночі була ціла купа смачних українських страв, якими вона радо всіх пригощала. А у тата був город, де він вирощував усі ті овочі та доглядав фруктові дерева, які йому, напевне, нагадували Україну. Це було дуже незвичним для англосаксонських родин. А ще за наполяганням батьків я вивчав українську мову, літературу, пісні й танці. Єдине, до чого мене тато так і не зміг присилувати, – це піти вчитися грати на бандурі. Я відбивався як міг: як, тут, в Австралії, грати на бандурі?! І – пішов на гітару. Зараз шкодую, що був, м’яко кажучи, не досить сумлінним учнем – тоді мені все це було не дуже цікаво.
 - Якими суто українськими рисами свого характеру Ви завдячуєте своїм батькам?
 - Відчуттям того, що родина є найдорожчим скарбом, а також тим, що дуже полюбляю смачну і поживну їжу.
 - На своєму персональному сайті Ви пишете, що, приїхавши вперше до Європи у 25-річному віці, Ви ще більше відчули ту до того часу приховану «європейськість», що її всотали від своїх батьків ще в Австралії. Чи немає тут якоїсь невідповідності: Ви народились в Австралії, Ваші батьки прибули туди з України, яку ще досі багато хто не зважується назвати справжньою Європою, і раптом – відчуття «європейськості»?
 - Жодної невідповідності тут не бачу. Я був вихований із твердою впевненістю в тому, що Карпати – це центр Європи. Тому, тільки-но я вперше приїхав до Європи, я одразу ж відчув себе вдома.
 - Наш часопис видається у Чеській Республіці; наскільки мені відомо, серед перших винзаводів, які Ви консультували, був і чеський. Які Ваші враження від Чехії 1993 року?
 - До Чехії я приїхав з досвідом роботи в Каліфорнії, Ельзасі та Бургундії. Я був вражений тим, що чехи розуміють мою українську; вони ж були вражені, що я не розумію їх комуністичних на той час підходів до праці: я ніяк не міг збагнути, чому людям байдуже, коли вино з конвеєра виходить з етикетками догори ногами! Технологія та обладнання там тоді були радянськими, я до того про таке лише читав у підручниках. Та Чехія, на мій погляд, пройшла шлях модернізації, підйому до західних стандартів швидше, аніж країни, що лежать далі на схід (я працював ще в Румунії, Молдові, і ось зараз – у Росії).
 - Чи працювали Ви коли-небудь в Україні?
 - Ні, хоча я б хотів попрацювати консультантом на якомусь українському винзаводі (нехай це не прозвучить надто пафосно, але, сподіваюсь, таке моє бажання є природним). Справа в тім, що я ніколи не займався пошуками роботи сам; до мене завжди звертались із пропозиціями. В Україні, в Криму, я був лише раз, хоча знаю батьківський родовід до початку ХІХ ст.; знаю мамину родину, що живе у Вознесенську Миколаївської області, а зі своїм кузеном, який мешкає у Сибіру, ми часто передзвонюємось. Можливо, я не можу відчувати тієї туги за Україною, що її мав мій тато, та все ж – у слові Україна для мене щось є…
 Таким ми побачили Джона Ворончака – винороба зі світовим іменем з Австралії, який живе в Лондоні і працює на всіх континентах. Напевне, таким і має бути a selfmade man з простої родини українських імміґрантів, який поставив собі за мету стати першим у своїй праці, який досяг майстерності і який зберігає родинні цінності, передані йому предками. До речі, у Джона двоє синів, а в родині його батьків було п’ятеро дітей. Його брат Джордж уже в дорослому віці змінив своє ім’я на родинне «Юрій». Він – відомий у сучасному кіносвіті музикант; автор музики до багатьох голлівудських фільмів, церемоній відкриття й закриття Олімпіади в Сіднеї; до речі, його персональний сайт починається словами – «Юрій Ворончак – молодий, талановитий та ще й українець».
 Володимир ПУКІШ.
(«Український журнал», Прага).

 ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У СЛОВАЧЧИНІ І СЛОВАКІВ - В УКРАЇНІ ВИСВІТЛЮЄТЬСЯ ЗАВДЯКИ СПІВРОБІТНИЦТВУ ТЕЛЕКАНАЛІВ
 Словацький регіональний телеканал «TV Zemplin» розпочав регулярну трансляцію передач про життя словаків в Україні. У свою чергу, український телеканал «Тиса-1» у своїх інформаційних програмах подає вісті про життя українців у Словаччині. Як засвідчують перші відгуки, нововведення журналістів, що стало можливим завдяки укладеній між телеканалами угоді про співпрацю, схвалюють телеглядачі, повідомляє власкор УКРІНФОРМу.
 Проект, у рамках якого з телеканалом «Тиса-1» щотижня здійснюється обмін одним-двома актуальними матеріалами, зі схваленням сприйнято українцями Словаччини. Його передачі можуть дивитися у прикордонній з Польщею, Україною і Угорщиною зоні жителі 10 населених пунктів. В інтернеті новини доступні за адресою: www.tvzemplin.sk.
 Український регіональний телеканал «Тиса-1» у Закарпатській області розпочав супутникове мовлення з 1 вересня 2006 року. Його програми транслюються українською, угорською, словацькою, румунською та німецькою мовами. Служба інформаційного каналу готує щодня випуски новин, тижневу підсумкову та інші подієві програми.
 
У ТАШКЕНТІ ВШАНУВАЛИ ТВОРЦЯ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ЦЕНТРУ «БАТЬКІВЩИНА»
 Знаменний ювілей - 70-річчя Станіслава Мансурова-Ковригенка - головного організатора і натхненника створення в Узбекистані Українського культурного центру «Батьківщина», урочисто відзначили в узбецькій столиці. Ювіляр є також ініціатором організації республіканського громадського центру «Алея пам’яті», на якій представлено як українців, так і узбекистанців, представників інших націй та народностей.
 Евакуйований в роки війни в Ташкент, Станіслав жив і вчився у дитячому будинку для обдарованих дітей. Він став професором, лауреатом міжнародних премій, композитором.
 На авторський благодійний концерт «Гармонія звуків та струни душі» привітати ювіляра прийшли випускники інтернату, багато з яких стали відомими людьми в Узбекистані, представники української діаспори, яка налічує в республіці більше 100 тис. осіб, інших культурних центрів.
 У концерті взяли участь майстри мистецтв та творча молодь Узбекистану, вихованці будинків милосердя, представники творчих та національних культурних центрів республіки.
 
НЕ МОЖНА ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ, НЕ ЗАХИЩАЮЧИ ОКРЕМОГО УКРАЇНЦЯ!
 Міністр закордонних справ України Володимир Огризко переконаний, що відстояти інтереси України на міжнародній арені можна лише за умови, коли дипломатія захищатиме права і свободи кожного окремого громадянина, який перебуває за кордоном. «Не можна захищати Україну, не захищаючи окремого українця», - підкреслив він, виступаючи у Києві на Міжнародній науково-практичній конференції «Зовнішня політика і дипломатія України: історичні та сучасні виміри».
За словами В. Огризка, після Помаранчевої революції пріоритетом сучасної української дипломатії саме і стали захист прав і свобод громадян за кордоном. Дипломат зазначив, що Україна продовжує курс на європейську інтеграцію, а нинішня політична ситуація в державі вселяє надію на її досягнення. «Наша головна мета незмінна - це європейська інтеграція. Стабільність і продовжуваність нашого стратегічного курсу є гарантією досягнення успіху, а нинішній політичний ландшафт України сприятиме цьому», - підкреслив він.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 04.01.2008 > Тема "Українці мої..."