Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2816)
З потоку життя (5952)
Душі криниця (3327)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1634)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОПРОЩАЛИСЯ З ЛЕВКОМ ЛУК’ЯНЕНКОМ…
Левкo Лук’яненко був сп╕взасновником Укра╖нсько╖ гельс╕нсько╖ групи ╕ автором Акта...


СП╤ВЧУВА╢МО…
Нехай п╕дтримка р╕дних, друз╕в, колег по письменницькому ╕ журнал╕стському цеху розд╕лить г╕ркоту...


А НА РУСАН╤ВСЬКОМУ ОСТРОВ╤ ЗАБУЯЛИ КВ╤ТИ
В альбомах, що ╖х дбайливо збира╓ киянин В╕ктор Гострий, чого лишень нема╓.


НЕ СТАЛО ╤ВАНА ДРАЧА…
╤ван Драч був поетом, перекладачем, к╕носценаристом, драматургом, державним та громадським д╕ячем.


«РАТАЙ УКРА╥НСЬКОГО ЕФ╤РУ»
У Нац╕ональн╕й сп╕лц╕ журнал╕ст╕в Укра╖ни в╕дбулась презентац╕я книги спогад╕в про видатного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2008 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#2 за 11.01.2008
ШК╤ЛЬНИЙ ДРУГ

ПАМ’ЯТЬ

ВОСЬМОГО С╤ЧНЯ 2008 РОКУ ВАСИЛЕВ╤ СИМОНЕНКУ ВИПОВНИЛОСЯ Б С╤МДЕСЯТ ТРИ РОКИ, А ПРОЖИВ В╤Н ЛИШЕ ДВАДЦЯТЬ В╤С╤М...
Промайнули роки; ми стар╕╓мо, част╕ше торочимо про немоч╕, – ╕ все част╕ше бачимо ув╕ сн╕ Батьк╕вщину. Р╕дн╕ села ╢нк╕вц╕, Б╕╓вц╕, Тарандинц╕, села, де минуло наше дитинство.
 Так вже було призначено нашому покол╕нню тридцятих рок╕в народження, щоб перший урок у школ╕ почати не за шк╕льним дзвоником, а п╕д вибухи снаряд╕в, постр╕ли гвинт╕вок ╕ торохт╕ння автомат╕в.
 ...Спочатку наш╕, радянськ╕ солдати вдень ╕ вноч╕ перепливали р╕чку Удай ╕ прямували через ╢нк╕вц╕, Гороб’╖, Б╕╓вц╕ на Сх╕д – коли п╕шки, коли верхи, коли стрункими колонами, а коли юрбою. Поперед колон гнали худобу, аби не д╕сталася фашистам. Ц╕ла к╕нна див╕з╕я зупинилася на в╕дпочинок у л╕сах коло Удаю, в спод╕ванн╕ з╕братися з силами, рушити дал╕ ╕ роз╕рвати к╕льце оточення, яке ще не надто щ╕льно в╕дгородило ╖х в╕д головних з’╓днань. Ос╕длан╕ кон╕ блукали по л╕сах ╕ перел╕сках навколо наших с╕л. Ми, хлоп’яки, ще не надто розум╕ли, що саме в╕дбува╓ться ╕ б╕гали по селах, як нав╕жен╕: все, що в╕дбувалося навкруги, нас не ст╕льки лякало, ск╕льки збуджувало.
 ...Увечер╕ в села ув╕йшли н╕мц╕.
╤ лихо прийшло в кожну хату. Матер╕ наш╕ самотужки поралися з ус╕╓ю домашньою роботою та з нами, д╕тьми; а вноч╕ тулилися б╕ля тепло╖ черен╕ печ╕ ╕ з острахом дивилися у темн╕ в╕кна. П╕шли чутки, що багато ╓нк╕вщан ╕ б╕╓вщан потрапило у полон; наче тримають ╖х н╕мц╕ десь п╕д Хоролом у кар’╓рних ямах. Тод╕ матер╕, взявши теплий одяг ╕ ╖жу, поодинц╕ чи по дек╕лька разом, п╕шки йшли ц╕лу добу – ╕ знаходили. Поверталися стомлен╕, але з якимось св╕тлом на обличч╕. Повертались ╕ приносили зв╕стки. ╤ б╕гли сус╕дки до сус╕док за доброю зв╕сткою.
 ...Багато хто з односельц╕в-полонених повернувся з Хорольсько╖ ями. Та ненадовго повернувся; скоро вс╕х чолов╕к╕в, спочатку ╓нк╕вщан, пот╕м б╕╓вщан, хто повернувся з полону ╕ хто залишався з р╕зних причин вдома, викликали до Лубен: н╕бито видати документи з н╕мецькою свастикою. Викликали – ╕ б╕льш╕сть так ╕ не повернулася: кого кинули до гестапо й пот╕м розстр╕ляли, а решту вивезли до Н╕меччини.
 Школу, клуб ╕ б╕бл╕отеку позаймали п╕д пол╕цейськ╕ д╕льниц╕. Дек╕лька родин вчител╕в, л╕кар╕в ╕ с╕льських актив╕ст╕в подалися з обозами ╕ чередами худоби на Сх╕д; та в╕йна ╖х наздогнала, ╕ хто п╕шки, хто на возах повернулися у села.
 А ми, д╕ти, росли. Накотила ос╕нь, за нею зима. Здавалося, у в╕чний морок запропала весна – рад╕сть земна. Але вона таки прийшла, ╕ дерева у садах розкв╕тнули, ╕ земля вкрилася н╕жними травами, ╕ птахи загомон╕ли ╕ заметушилися б╕ля сво╖х гн╕здечок. Нав╕ть якось дивно було: ось же, ворог плюндру╓ нашу землю, вбива╓, кату╓, тягне в неволю наших односельц╕в, а весна не забарилася, прийшла як за розкладом...
 Весна кликала до земл╕, а руки в матер╕в були лише одн╕ – на все про все. То ж д╕ти почали брати на себе чималу частину роботи. ╤ матер╕ дивувалися золотим рукам син╕в чи дочок. Д╕ти працювали майже на вс╕х роботах – а що поробиш, коли села зб╕дн╕ли на дорослих трудар╕в.
 Та якось селом п╕шла чутка, що повернулась з евакуац╕╖ вчителька. Пол╕ца╖ нав╕ть вид╕лили ╖й у шк╕льному дом╕ к╕мнату п╕д житло, а пот╕м ╕ школу вив╕льнили. ╤ ось наприк╕нц╕ осен╕ ми з╕брали в полотнян╕ торби залишки зошит╕в, а в кого були, то й книжки, ╕ подались до школи. Так що ми з Василем Симоненком, хоч в сус╕дн╕х селах (в╕н у Б╕╓вцях, я в ╢нк╕вцях), та п╕шли до першого класу одночасно ще при н╕мцях.
 Щ╕льн╕ше звела нас з Василем доля вже п╕сля того, як прогнали фашист╕в. Так вийшло, що в 1947 роц╕ ан╕ в ╢нк╕вцях, ан╕ в Б╕╓вцях не набралося трьох десятк╕в д╕тей для заповнення п’ятого класу. П╕дл╕тки подалися до Донбасу, вуг╕лля добувати; др╕бн╕ш╕ працювали в господ╕, пасли худобу, косили с╕но та доглядали ще молодших, зовс╕м маленьких д╕тей. Ось тод╕ б╕╓вськ╕ п’ятикласники разом з вчителем, Андр╕╓м Федотовичем Махинею, прийшли до ╢нк╕всько╖ школи.
 Андр╕й Федотович викладав рос╕йську й укра╖нську мови ╕ л╕тературу. Не знаю, випадково чи навмисне, але Андр╕й Федотович посадив нас з Василем за одну парту. Ми, д╕ти, швидко порозум╕лися. ╤ коли у мене виникали ускладнення з граматикою, Василь, не вагаючись, давав мен╕ правильну в╕дпов╕дь.
 За два тижн╕ з початку занять ми писали диктант. Андр╕й Федотович (як пот╕м я д╕знався, в╕н був другом дитинства мого батька; навчався в╕н у Лубенському пед╕нститут╕, деякий час об╕ймав висок╕ посади) диктував пов╕льно ╕ виразно. Мен╕ здавалося, що я слухав ╕ записував дуже уважно. Але наступного дня, коли Андр╕й Федотович повернув нам аркушики, виявилося, що не все так добре. У Василя на аркушику було всього два слова п╕дкреслено червоним, а унизу хизувалася кал╕граф╕чне виписана п’ят╕рка ╕ вчител╕в п╕дпис; в мене ж весь текст аж паш╕в червоним.
 Андр╕й Федотович в╕ддавав аркушики з диктантами кожному учню окремо ╕ пояснював, що ╕ як. Мен╕ сказав, що треба слухати, як каже вчитель, ╕ писати, як в╕н каже – а я, мовляв, написав, як у ╢нк╕вцях балакають.
 П’ятий клас ми провчилися у ╢нк╕вськ╕й школ╕. Василь на уроках раз у раз дивився до мене в зошит, п╕дказував, або знаходив у книз╕ в╕дпов╕дн╕ правила правопису ╕ давав мен╕ перечитати. Що казати, важко в мене йшло. До п’ятого класу я взагал╕ не мав п╕дручника, та й до школи б╕гав, лише як упораюсь з домашн╕ми справами, переважно взимку; з уривк╕в занять, та без книжок, корист╕ не надто...
 Наш улюблений директор, Фед╕р Васильович Барабаш, писав, що ми прийшли до нього у Тарандинську школу п╕сля зак╕нчення семир╕чки. Приблизно так ╕ було; в ╢нк╕вцях до шостого класу прийшли нас всього дев’ятеро, решта ж в 1948 роц╕ п╕шла навчатися до Тарандинсько╖ школи. Я не ходив до школи взагал╕: холодна зима ╕ недуга примусили мене взяти на р╕к перепочинок.
 У клас╕, де вчився Василь, всього шестеро було його однол╕тками; решта – пом╕тно старшими: б╕╓вщанин Василь Бойко, Микола Цьохла ╕ Василь Тароненко з ╢нк╕вц╕в. Майже зовс╕м дорослими були Андр╕й Улитко ╕ Г. М╕ченко з села Остап╕вка.
 До школи ╕ додому б╕╓вщани ╕ ╓нк╕вщани ходили разом. По дороз╕ з Тарандинц╕в, особливо взимку, йшли щ╕льною юрбою – так н╕би тепл╕ше. А ось коли зав╕рюха не шмагала в обличчя або в╕длига накочувалася, то розходилися по дороз╕. Незр╕дка починали сн╕жками кидатися. Василь жваво л╕пив сн╕жки; кидав здеб╕льшого так, щоб не пом╕чали, хто саме кида╓, ╕ досить влучно. Добре пам’ятаю, як брин╕в його дзв╕нкий голос, як чувся веселий см╕х, якого так ╕ тягнуло п╕дхопити. В╕н не особливо вид╕лявся на зр╕ст, чи статурою, чи одягом. Але дуже пом╕чалася гострота розуму, а що в╕дносно слова – то Василь був неперевершеним.
 В╕н редагував ст╕нну газету ╕ раз у раз оприлюднював в н╕й сво╖ в╕рш╕. Зараз я вже не можу ╖х пригадати; пам’ятаю т╕льки, що ╕нколи вони були аж дуже ущипливими до тих, хто у навчанн╕ пас задн╕х. Часто читав в╕рш╕ вголос; яскрав╕ рядки виливалися з його вуст легко, невимушено. Спочатку здавалося, що словесн╕ знах╕дки й рими запозичен╕ в когось з в╕домих поет╕в, чи то Шевченка, чи то Рильського або Тичини; але ж н╕ – все йшлося про нас та про св╕т, що нас оточував. ╢нк╕вська церква, Тарандинське озеро, летовище неподал╕к села, л╕си, лани, хмари на неб╕... Ми спочатку не надто прислухалися до його сл╕в – мовляв, вчить домашн╓ завдання, та й усе; але згодом зрозум╕ли: це ж ним побачене озеро та чапл╕, подво╓н╕ водою, ллються в рядках його в╕рша.
 Було у Василя ╕ перше кохання у школ╕. Багато хто в клас╕ знав про те, що Василь "сохне" за Любкою-однокласницею. Але що саме в╕дбувалося у його серц╕, знав лише в╕н. Нав╕ть, зда╓ться, у в╕ршах в╕дгомону не залишилося; та, може, т╕ в╕рш╕ розтанули чи то в безв╕ст╕, чи то в полум’╖ – в кого з молодих не бува╓ таких порив╕в?
 Час од часу мучила його застуда. Що й казати, одежина ╕ взувачка на той час у нас яка була? Латана та в╕тром п╕дбита. ╤нколи за н╕ч на груб╕ не встигала висохнути. А вранц╕ висохла чи н╕, а треба вдягатися, в господ╕ допомагати, дрова нарубати, худобу нагодувати.
 У б╕╓вщан була ще особлива справа: очерет. Ледь-ледь болото замерзне, починають очерет р╕зати ╕ у двори тягати. Очерет – це ╕ дах на хат╕, ╕ паркан, ╕ добре паливо. Пам’ятаю, що Василь ще до занять обов’язково зо два рази у плавн╕ по очерет зганя╓. А там вже час ╕ до школи, а дорога не близька – в╕д Б╕╓вц╕в до Тарандинц╕в, в╕д хати до школи, вс╕ десять к╕лометр╕в в╕дкроку╓ш.
 ...Як хвор╕в Василь – а особливо довгою була хвороба у дев’ятому клас╕, восени, – то, певне, особливо сумував за д╕дусем Федором, який невдовз╕ до того п╕шов з життя. Фед╕р Трохимович Щербань був Василев╕ ╕ за друга, ╕ за батька, ╕ був найголовн╕шим вчителем чолов╕чих обов’язк╕в.
 У сво╖х спогадах "З мат╕р’ю на самот╕" в╕домий поет, Васил╕в однокурсник по Шевченк╕вському ун╕верситету, Микола Сом пише так: "Мен╕ розпов╕дали стар╕ люди в Б╕╓вцях, що п╕д час минуло╖ в╕йни д╕д Щербань, достеменно знаючи вс╕ броди-переброди у болотах понад Уда╓м, не раз переводив через них партизан╕в, ховав в очеретах вт╕кач╕в-полонених. В╕н н╕кого не боявся, допомагав удовам ╕ малим сиротам. Одне слово, Фед╕р Трохимович був людиною високо╖ громадянсько╖ сов╕ст╕ – чому навчив ╕ онука свого..."
 ...Опустилися веч╕рн╕ сут╕нки на село. Холодний поривчастий в╕тер проти ноч╕ обернувся туманною ╕млою. Хати п╕д соломою ╕ очеретом, розкидан╕ по узг╕р’ях бовван╕ли розпливчастими плямами, а церква з округлими куполами здавалася надто високою.
 Люди щ╕льно замикали двер╕, запалювали гасов╕ лампи. Але в хат╕ Ганни Щербань в╕кна залишалися темними проваллями у повапнених ст╕нах. Не св╕тилося у хат╕; на довг╕й лав╕ лежав скарлючений болем Василько. ╢диний син – ╕ Ганна готова була в╕ддати все що завгодно, аби т╕льки в╕н швидше одужував.
 Василь лежав, вкритий рядном, дивився – та не бачив, – кудись на шпарину б╕ля дверей, зв╕дки ц╕вкою текла ос╕ння сир╕сть, ╕ пригадував... Пригадував останн╕ шк╕льн╕ дн╕. Чи то не зовс╕м шк╕льн╕: весь вересень ╕ половину жовтня вс╕ учн╕ працювали в пол╕. А пронизливий свав╕льний в╕тер гайсав над картопляним полем, а рясний холодний дощ раз у раз зривався з сизобоких хмар... Але було сонячне ╕ тепле перше вересня. Василь згадував – ╕ мов бачив причепурену школу, вчител╕в, обличчя засмаглих за л╕то однокласник╕в.
 Стежкою назустр╕ч йшли тарандинськ╕ д╕вчата. ╤ серед них – одна... тенд╕тна, н╕жна, кароока, з пружною косою до самого попереку. Примхливий першоос╕нн╕й в╕трець шарпав ╖╖ блакитне платтячко ╕ грався кучериками, розсипаними по засмаглому широкому чол╕. В руках вона несла кв╕ти. Тоненьк╕ полум’ян╕, з чорними смужками пелюстки тр╕пот╕ли п╕д в╕тром ╕ час од часу в╕дл╕тали.
 Василь пильно подивився на д╕вчину ╕ коли ╖х погляди зустр╕лися, стиха вклонився. На вустах однокласниц╕ в╕н пом╕тив щось схоже на легку посм╕шку. Засмагл╕ щоки порожев╕ли, наче багрян╕ маки зронили на них в╕дблиск. Мить – ╕ вона сором’язливо в╕двела оч╕. Можливо, Василь помилився, але йому здалося, що Люба притисла до грудей букет.
 Серце Василя закалатало у грудях. Все л╕то вона не в╕дпов╕дала на його листи; присвячен╕ ╖й в╕рш╕, складен╕ за л╕то, так ╕ лишилися у його зошит╕. К╕лька раз╕в в╕н поривався над╕слати ╖х поштою, але щось стримувало. ╤ в╕н знову ╕ знову переписував рядки ╕ ц╕л╕ строфи, п╕дбираючи найн╕жн╕ш╕ слова. Та все ж щось його не влаштовувало.
 В╕н покохав ╖╖ ще у восьмому клас╕. Люба сид╕ла за другою партою, у середньому ряду. В╕н – за третьою партою першого ряду. Добре бачив милу округл╕сть щоки, рожеве вушко, довгу чорну косу, що ст╕кала по д╕воч╕й ши╖ та спин╕. Пом╕чав, як уважно дивиться вона на вчителя. А коли Люба виходила до дошки ╕ ╖╖ тонк╕ ╕ р╕вн╕, мов ол╕вц╕, пальц╕ стискали грудочку крейди, то Василь милувався ╕ д╕вочою статурою, ╕ красою виписаних на дошц╕ л╕тер ╕ цифр. Дуже гарно в не╖ виходило. Кожна л╕тера – витончена, довершена, н╕би написана в кал╕граф╕чному зошит╕ пером номер 86. Д╕воча рука поважно пливе по дошц╕; довга коса хита╓ться, мов познача╓ плин пов╕льного танцю. Р╕внесеньк╕ б╕л╕ н╕жки – наче бер╕зки-сестри на узл╕сс╕, – неквапно пересувають тонке пружне т╕ло навздог╕н рядков╕.
 Прийшла любов
 непрохана й неждана –
 Ну як мен╕ за нею не п╕ти?
 Люба завжди була зосереджена; оч╕ пильно стежили за рядками ╕ лише зр╕дка, коротким спалахом, погляд м╕г майнути по класу. Але год╕ було шукати в ╖╖ погляд╕ сторонньо╖ зац╕кавленост╕: подумки Люба залишалася з шк╕льною наукою.
 Тепер, опалений нежиттю, Василь багато думав про д╕вчину. Так, в той далекий-близький вересневий ранок здалося, що в╕дпов╕да╓ йому Люба вза╓мн╕стю. ╤ марилося, що трима╓ в╕н ╖╖ теплу руку в долонях, що дивиться, дивиться в кар╕ оч╕...
 Вона прийшла, закв╕тчана ╕ мила,
 ╤ руки лаг╕дно до мене простягла,
 Так чар╕вно кликала й манила,
 Такою н╕жною ╕ доброю була...
 Та лише марилось.
 Настала ос╕нь 1951 року. Над полями линули журавл╕. Вони лет╕ли у вир╕й, покидали наш╕ простори, буйн╕ очерети плавень, ставк╕в ╕ озер, духмян╕ луки, дзеркальн╕ замр╕ян╕ р╕ки. Вони кликали за собою молодих журавл╕в, що народилися ╕ п╕двелися на крила в цих м╕сцях. А над ланами в ц╕ дн╕ не клубочилися хмари, вдень сяяло яскраве, хоч ╕ не гаряче сонце, а вноч╕ рясно св╕тили зор╕. ╤ здалось якось, що ген-ген за очеретами, на Уда╖, де хвил╕ пов╕льно розплескуються по др╕бному жовтому п╕ску, – старий д╕д╕вський човен, а в ньому Люба, ╕ довга чорна коса звива╓ться по д╕вочих грудях, ╕ кличе, кличе Люба в далеке плавання...
 ...╤ гомонять навколо хвил╕,
 З борт╕в човна змивають мох,
 ╤ ми з тобою вже не в сил╕
 Буть нещасливими удвох.
 ╤ ти ясна, ╕ я прозорий,
 ╤ наш╕ душ╕ мов п╕сн╕,
 ╤ св╕т великий неозорий
 Належить нам – тоб╕ й мен╕.
 О, море радост╕ безкра╓,
 Чи я тебе перепливу?
 Якби того, що в мр╕ях маю,
 Хоч краплю мати наяву...
 Лет╕ли дн╕, прол╕тали один за одним, мов журавл╕, а Василь залишався прикутим до постел╕. Школяр╕ ламали вкрит╕ цупкою одежиною качани. В╕дпливало тепло за журавлями, вранц╕ калюж╕ вже вкривало кригою; знов хмарило й за в╕кном пов╕льно спадали б╕л╕ комахи ос╕ннього сн╕гу.
 Серце Василя стискала туга нерозд╕леного кохання. Ось знову руки потяглися до пера, на аркуш паперу лягли р╕вн╕ рядки. Але щось – може, в╕дсутн╕сть в╕дголосу, – стримувало, загашувало ╖х вогонь. Василь закреслював ╕ знову починав писати, ╕накше, н╕жн╕ше, без то╖ в╕двертост╕, що межувала з р╕зк╕стю. В╕рш╕ народжувалися з серця, стомленого розлукою, але вимоглив╕сть до себе примушувала переписувати знову й знову, ще влучн╕ше ╕ б╕льш обережно п╕дбирати слова. Н╕ про яке марнославство мова не йшла, саме устр╕й духу юного Симоненка вимагав вияву у слов╕. Писав, переписував, дбайливо добирав рими... Але через деякий час рядки вже не здавалися такими, що в╕дпов╕дають бажанню серця.
 Чи не з то╖ осен╕, позначено╖ довгою важкою нежиттю, ц╕ рядки?
 ...Може, ти не прийдеш,
 лаяти не стану –
 Буду сам гуляти з вечора до рання.
 Бо й признатись щиро:
 не тебе я жду.
 Жду свого кохання в б╕лому саду.
 Хвороба пов╕льно в╕дступала. Василь вже був впевнений, що незабаром настане час зустр╕ч╕ з Любою. Якою вона буде, ця зустр╕ч? Сотн╕ раз╕в в╕н уявляв соб╕ ╖╖ – ╕ сотн╕ раз╕в запитував себе, а чи зможе сказати все, що треба, що переповню╓ серце. Чи вилл╓ться словом г╕рка рад╕сть зустр╕ч╕ ╕ жага чистих почутт╕в, чи знову в╕н зн╕титься ╕ не зможе виказати нав╕ть те, що п╕дготував заздалег╕дь...
 ...В 1962 роц╕ у С╕мферопол╕ мен╕ довелося зустр╕тися з Андр╕╓м Федотовичем Махинею. В╕н був тод╕ ╕нспектором обласного в╕дд╕лу народно╖ осв╕ти. Пригадали минуле, до реч╕, й той диктант з п’ятого класу; засоромився та визнав, що й дос╕ пишу з помилками. Вчитель засм╕явся, пожартував, що, мовляв, квал╕ф╕кован╕ друкарки ╕ врешт╕ додав, що вчитися н╕коли не п╕зно.
 Зайшла розмова ╕ про Василя Симоненка. Андр╕й Федотович сказав, що Василь тяжко хвор╕в, що вони зустр╕чалися у Криму, довго розмовляли про л╕тературу, про поез╕ю, здеб╕льшого – про в╕рш╕ самого Василя. З якимось неоч╕куваним болем старий вчитель казав: "Помер Василь, наш земляк; а йому судилося велике майбутн╓. В╕н ╕ в╕д природи був надзвичайно зд╕бний, ╕ працював над собою без упину".
 Важко з╕тхнув ╕ додав: "У нього багато було написано, та лишилось ненадрукованим. Та, напевно, ╕ не надрукував би в╕н це н╕коли".
 ╤ знову з╕тхнув.
 Для мене це було неспод╕ванкою, але попросити пояснень я так ╕ не спром╕гся. Ми сид╕ли тод╕ на подв╕р’╖ нашого дому у радгосп╕ "Виноградний", у т╕н╕ п╕д грушею. Вино, яке ми куштували, не п’янило, а надихувало на роздуми. Пам’ятаю, я ще раз намагався перевести розмову на творч╕сть Василя, але Андр╕й Федотович н╕би ненавмисне ухилявся. Т╕льки набагато п╕зн╕ше, вже десь у в╕с╕мдесят╕, коли ми зустр╕лися з ним у мене у м╕ськ╕й квартир╕, у С╕мферопол╕, стало зрозум╕ло, чому в╕н тод╕ н╕чого визначеного не сказав.
 Доля самого Андр╕я Федотовича – це ╕стор╕я з багатьма питаннями.
 Змолоду в╕н (народжений у 1912) одним з не багатьох вих╕дц╕в з б╕дних родин отримав вищу осв╕ту. По зак╕нченн╕ ун╕верситету працював у комсомол╕, пот╕м у ВКП (б), секретарем тарандинського парт╕йного осередку, навчався у Харк╕вськ╕й вищ╕й парт╕йн╕й школ╕; а пот╕м – виключення з парт╕╖ (причина мен╕ нев╕дома), арешт, в’язниця – а пот╕м в╕йна. Як для нього пройшли во╓нн╕ л╕та – нев╕домо.
 Вже пот╕м, коли розвалився СРСР, Андр╕й Федотович сказав мен╕, що до Криму в╕н при╖хав начебто у вигнання. Щор╕чно мав приходити до КДБ – чи то в╕дм╕чатись, чи то отримувати порц╕ю промивання мозку.
 В╕н трохи прив╕дчинив мен╕ та╓мницю свого життя ╕ того, що в╕дбувалося навколо творчост╕ Василя Симоненка, але по-справжньому не в╕дгорнув лаштунки. Т╕льки з часом я зрозум╕в набагато б╕льше – коли прочитав в газет╕ "Зоря Полтавщини" статтю "Поез╕я високо╖ напруги" (до 50-л╕ття В. Симоненка), "Поет складно╖ простоти" в часопис╕ "Укра╖на", "З мат╕р’ю на самот╕" в "Дн╕пр╕" 1985 р. Б╕льше, але не все.
 ...Наш╕ шк╕льн╕ роки були важкими. В╕йна, ру╖на, бездор╕жжя, тяжка ф╕зична праця висмоктували сили. Але були й радост╕. Повз село Б╕╓вц╕ тече р╕чка Удай, чиста ╕ прозора. Дивишся у воду з човна ╕ бачиш ╕ сво╓ в╕ддзеркалення, що погойду╓ться з хвилями, ╕ чисте п╕щане дно, ╕ рибин, що плавають поодинц╕ або зграйками; а в заростях, де поверхня води вкрита ряскою – широке листя ╕ б╕л╕ порцелянов╕ кв╕ти водяно╖ л╕ле╖. Береги й затони густо поросли очеретом, рогозом, верболозом, в╕льхою та вербами.
 На чистих плесах Василь з д╕дом Федором часто ловили рибу "павуками", або мережами, а в очеретах ставили ятер╕ на вугр╕в та ╕ншу рибу, що полюбля╓ зарост╕. Надихало рад╕стю життя р╕чки ╕ ╖╖ узбережжя; нав╕ть болота, поросл╕ в╕льшаником, буяли силою-силенною птаства, що гн╕здилося й харчувалося в малодоступних для людей м╕сцях.
 А дал╕ за селом – зелений гай, яри та ярочки, покрит╕ поодинокими деревами чи веселими купками. ╤ доправляли в серце наснаги чиста, н╕якими фарбами не здатна бути в╕дтвореною блакить неба ╕ гаряча золотава паляниця сонця, що викочу╓ться з-за гори за дальн╕м берегом Удаю, з-за кострубато╖ синяви грибного л╕су.
 А ще ╓ Десята Криниця м╕ж Б╕╓вцями ╕ ╢нк╕вцями, осп╕вана Михайлом Коцюбинським. Десята – тому що воду в н╕й святили (та, певне, ╕ зараз посвячують) на десятий тиждень по Великодню. Сплива╓ Десята Криниця з давн╕х давнин часу, але так переповнена ярмарковими пристрастями ╕ д╕вочими переказами, що й дос╕ хвилю╓ серце...
 Тепер, коли мен╕ самому настав час братися за перо, коли незабутня Лубенщина з ╖╖ чистим небом, буйними л╕сами, кучерявими вербами коло води, стрункими тополями ╕ чепурними садочками б╕ля хат; Лубенщина з ╖╖ сп╕вучими ╕ працелюбними людьми, як╕ все вм╕ють робити для життя: орати ╕ с╕яти, будувати ╕ вишивати, молотити зерно ╕ вип╕кати хл╕б, – да╓ мен╕ натхнення ╕ вимага╓ продовження свого буття ╕ п╕д сонцем, ╕ у рядках книжок, – мене з╕гр╕ва╓ в╕дчуття спор╕дненост╕ з Його поез╕╓ю. Чи не тому, що джерело в нас одне?
 Мало прожив Василь, неприпустимо мало.
 Мо╖ д╕ти й онуки часто ╖здять до Черкас – пров╕дати мат╕р та могили родич╕в. Н╕коли не проходять повз могилу Василя Симоненка, щоб не покласти кв╕ти. В╕д себе ╕ в╕д мене.
 ╤лля ЦЬОХЛА.
 м. С╕мферополь.


 ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
УКРА╥Н╤
Коли кр╕зь розпач випнуться над╕╖
╤ загудуть на в╕тр╕ степов╕м,
Я тод╕ тво╖м ╕м’ям рад╕ю
╤ сумую ╕менем тво╖м.

Коли грозу╓ далеч неокрая
У передгрозз╕ дик╕м ╕ н╕м╕м,
Я тво╖м ╕м’ям благословляю,
Проклинаю ╕менем тво╖м.

Коли мечами злоба небо кра╓
╤ крушить твою вроду в╕кову,
Я тод╕ з тво╖м ╕м’ям вмираю
╤ в тво╓му ╕мен╕ живу!
* * *
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясн╕ зор╕ ╕ на тих╕ води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, ╕ множиться, ╕ д╕╓
Без ваших нага╖в ╕ палаша.
П╕д сонцем в╕чност╕
 древн╕╓ й молод╕╓
Його жорстока й лаг╕дна душа.

Народ м╕й ╓!
Народ м╕й завжди буде!
Н╕хто не перекреслить м╕й народ!
Пощезнуть вс╕ перевертн╕
 й приблуди,
╤ орди завойовник╕в-заброд!

Ви, байстрюки кат╕в осатан╕лих,
Не забувайте, виродки, н╕де:
Народ м╕й ╓! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсу╓ ╕ гуде!


МОНАРХИ
Диктатори, корол╕, ╕мператори,
Мл╕ючи в дим╕ хвальби,
Роззявляли пащ╕, мов кратери,
╤ гукали:
– Ми – символ доби.

– Хто не з нами, той проти Бога.
– Хто не з нами, той проти вс╕х! –
╤ сипались лаври убог╕
До куцих кривавих н╕г.

Н╕кчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для вт╕х,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством ╖х.

╤доли обслинен╕, обц╕лован╕
╤шли величав╕ в сво╖й ход╕.
А поруч вставали некоронован╕
Корифе╖ ╕ справжн╕ вожд╕.

Вставали Коперники ╕ Джорджоне,
Шевченко п╕дводив могутн╓ чоло,
╤ б╕ля ╖хнього в╕чного трону
Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо
Не п╕дмалю╓ш квачем,
Бо велич╕ справжн╕й не треба
Спиратись на плеч╕ н╕кчем.

ПРОРОЦТВО 17-го РОКУ
Гран╕тн╕ обел╕ски, як медузи,
Повзли, повзли ╕ вибилися з сил –
На цвинтар╕ розстр╕ляних ╕люз╕й
Уже нема╓ м╕сця для могил.

М╕льярди в╕р зарит╕ у чорнозем,
М╕льярди щасть розв╕ян╕ у прах.
Душа горить. Пала╓ лютий розум.
╤ ненависть регоче на в╕трах.

Коли б ус╕ одурен╕ прозр╕ли,
Коли б ус╕ убит╕ ожили,
То небо, в╕д прокльон╕в пос╕р╕ле,
Напевно б, репнуло
 в╕д сорому й хули.

Тремт╕ть, убивц╕!
 Думайте, лакузи!
Життя не нал╕за на ваш копил.
Ви чу╓те? На цвинтар╕ ╕люз╕й
Уже нема╓ м╕сця для могил!

Уже народ – одна суц╕льна рана,
Уже в╕д кров╕ хиж╕╓ земля,
╤ кожного катюгу ╕ тирана
Уже чека╓ зсукана петля.

Розтерзан╕, зацькован╕, убит╕
П╕дводяться ╕ йдуть чинити суд,
╤ ╖х прокльони, зл╕ й несамовит╕,
Впадуть на душ╕ пл╕сняв╕ ╕ сит╕,
╤ загойдають дерева на в╕тт╕
 Апостол╕в злочинства ╕ облуд!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2008 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5472

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков