Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ

ВОСЬМОГО СІЧНЯ 2008 РОКУ ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ ВИПОВНИЛОСЯ Б СІМДЕСЯТ ТРИ РОКИ, А ПРОЖИВ ВІН ЛИШЕ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ...
Промайнули роки; ми старіємо, частіше торочимо про немочі, – і все частіше бачимо уві сні Батьківщину. Рідні села Єнківці, Бієвці, Тарандинці, села, де минуло наше дитинство.
 Так вже було призначено нашому поколінню тридцятих років народження, щоб перший урок у школі почати не за шкільним дзвоником, а під вибухи снарядів, постріли гвинтівок і торохтіння автоматів.
 ...Спочатку наші, радянські солдати вдень і вночі перепливали річку Удай і прямували через Єнківці, Гороб’ї, Бієвці на Схід – коли пішки, коли верхи, коли стрункими колонами, а коли юрбою. Поперед колон гнали худобу, аби не дісталася фашистам. Ціла кінна дивізія зупинилася на відпочинок у лісах коло Удаю, в сподіванні зібратися з силами, рушити далі і розірвати кільце оточення, яке ще не надто щільно відгородило їх від головних з’єднань. Осідлані коні блукали по лісах і перелісках навколо наших сіл. Ми, хлоп’яки, ще не надто розуміли, що саме відбувається і бігали по селах, як навіжені: все, що відбувалося навкруги, нас не стільки лякало, скільки збуджувало.
 ...Увечері в села увійшли німці.
І лихо прийшло в кожну хату. Матері наші самотужки поралися з усією домашньою роботою та з нами, дітьми; а вночі тулилися біля теплої черені печі і з острахом дивилися у темні вікна. Пішли чутки, що багато єнківщан і бієвщан потрапило у полон; наче тримають їх німці десь під Хоролом у кар’єрних ямах. Тоді матері, взявши теплий одяг і їжу, поодинці чи по декілька разом, пішки йшли цілу добу – і знаходили. Поверталися стомлені, але з якимось світлом на обличчі. Повертались і приносили звістки. І бігли сусідки до сусідок за доброю звісткою.
 ...Багато хто з односельців-полонених повернувся з Хорольської ями. Та ненадовго повернувся; скоро всіх чоловіків, спочатку єнківщан, потім бієвщан, хто повернувся з полону і хто залишався з різних причин вдома, викликали до Лубен: нібито видати документи з німецькою свастикою. Викликали – і більшість так і не повернулася: кого кинули до гестапо й потім розстріляли, а решту вивезли до Німеччини.
 Школу, клуб і бібліотеку позаймали під поліцейські дільниці. Декілька родин вчителів, лікарів і сільських активістів подалися з обозами і чередами худоби на Схід; та війна їх наздогнала, і хто пішки, хто на возах повернулися у села.
 А ми, діти, росли. Накотила осінь, за нею зима. Здавалося, у вічний морок запропала весна – радість земна. Але вона таки прийшла, і дерева у садах розквітнули, і земля вкрилася ніжними травами, і птахи загомоніли і заметушилися біля своїх гніздечок. Навіть якось дивно було: ось же, ворог плюндрує нашу землю, вбиває, катує, тягне в неволю наших односельців, а весна не забарилася, прийшла як за розкладом...
 Весна кликала до землі, а руки в матерів були лише одні – на все про все. То ж діти почали брати на себе чималу частину роботи. І матері дивувалися золотим рукам синів чи дочок. Діти працювали майже на всіх роботах – а що поробиш, коли села збідніли на дорослих трударів.
 Та якось селом пішла чутка, що повернулась з евакуації вчителька. Поліцаї навіть виділили їй у шкільному домі кімнату під житло, а потім і школу вивільнили. І ось наприкінці осені ми зібрали в полотняні торби залишки зошитів, а в кого були, то й книжки, і подались до школи. Так що ми з Василем Симоненком, хоч в сусідніх селах (він у Бієвцях, я в Єнківцях), та пішли до першого класу одночасно ще при німцях.
 Щільніше звела нас з Василем доля вже після того, як прогнали фашистів. Так вийшло, що в 1947 році ані в Єнківцях, ані в Бієвцях не набралося трьох десятків дітей для заповнення п’ятого класу. Підлітки подалися до Донбасу, вугілля добувати; дрібніші працювали в господі, пасли худобу, косили сіно та доглядали ще молодших, зовсім маленьких дітей. Ось тоді бієвські п’ятикласники разом з вчителем, Андрієм Федотовичем Махинею, прийшли до Єнківської школи.
 Андрій Федотович викладав російську й українську мови і літературу. Не знаю, випадково чи навмисне, але Андрій Федотович посадив нас з Василем за одну парту. Ми, діти, швидко порозумілися. І коли у мене виникали ускладнення з граматикою, Василь, не вагаючись, давав мені правильну відповідь.
 За два тижні з початку занять ми писали диктант. Андрій Федотович (як потім я дізнався, він був другом дитинства мого батька; навчався він у Лубенському педінституті, деякий час обіймав високі посади) диктував повільно і виразно. Мені здавалося, що я слухав і записував дуже уважно. Але наступного дня, коли Андрій Федотович повернув нам аркушики, виявилося, що не все так добре. У Василя на аркушику було всього два слова підкреслено червоним, а унизу хизувалася каліграфічне виписана п’ятірка і вчителів підпис; в мене ж весь текст аж пашів червоним.
 Андрій Федотович віддавав аркушики з диктантами кожному учню окремо і пояснював, що і як. Мені сказав, що треба слухати, як каже вчитель, і писати, як він каже – а я, мовляв, написав, як у Єнківцях балакають.
 П’ятий клас ми провчилися у Єнківській школі. Василь на уроках раз у раз дивився до мене в зошит, підказував, або знаходив у книзі відповідні правила правопису і давав мені перечитати. Що казати, важко в мене йшло. До п’ятого класу я взагалі не мав підручника, та й до школи бігав, лише як упораюсь з домашніми справами, переважно взимку; з уривків занять, та без книжок, користі не надто...
 Наш улюблений директор, Федір Васильович Барабаш, писав, що ми прийшли до нього у Тарандинську школу після закінчення семирічки. Приблизно так і було; в Єнківцях до шостого класу прийшли нас всього дев’ятеро, решта ж в 1948 році пішла навчатися до Тарандинської школи. Я не ходив до школи взагалі: холодна зима і недуга примусили мене взяти на рік перепочинок.
 У класі, де вчився Василь, всього шестеро було його однолітками; решта – помітно старшими: бієвщанин Василь Бойко, Микола Цьохла і Василь Тароненко з Єнківців. Майже зовсім дорослими були Андрій Улитко і Г. Міченко з села Остапівка.
 До школи і додому бієвщани і єнківщани ходили разом. По дорозі з Тарандинців, особливо взимку, йшли щільною юрбою – так ніби тепліше. А ось коли завірюха не шмагала в обличчя або відлига накочувалася, то розходилися по дорозі. Незрідка починали сніжками кидатися. Василь жваво ліпив сніжки; кидав здебільшого так, щоб не помічали, хто саме кидає, і досить влучно. Добре пам’ятаю, як бринів його дзвінкий голос, як чувся веселий сміх, якого так і тягнуло підхопити. Він не особливо виділявся на зріст, чи статурою, чи одягом. Але дуже помічалася гострота розуму, а що відносно слова – то Василь був неперевершеним.
 Він редагував стінну газету і раз у раз оприлюднював в ній свої вірші. Зараз я вже не можу їх пригадати; пам’ятаю тільки, що інколи вони були аж дуже ущипливими до тих, хто у навчанні пас задніх. Часто читав вірші вголос; яскраві рядки виливалися з його вуст легко, невимушено. Спочатку здавалося, що словесні знахідки й рими запозичені в когось з відомих поетів, чи то Шевченка, чи то Рильського або Тичини; але ж ні – все йшлося про нас та про світ, що нас оточував. Єнківська церква, Тарандинське озеро, летовище неподалік села, ліси, лани, хмари на небі... Ми спочатку не надто прислухалися до його слів – мовляв, вчить домашнє завдання, та й усе; але згодом зрозуміли: це ж ним побачене озеро та чаплі, подвоєні водою, ллються в рядках його вірша.
 Було у Василя і перше кохання у школі. Багато хто в класі знав про те, що Василь "сохне" за Любкою-однокласницею. Але що саме відбувалося у його серці, знав лише він. Навіть, здається, у віршах відгомону не залишилося; та, може, ті вірші розтанули чи то в безвісті, чи то в полум’ї – в кого з молодих не буває таких поривів?
 Час од часу мучила його застуда. Що й казати, одежина і взувачка на той час у нас яка була? Латана та вітром підбита. Інколи за ніч на грубі не встигала висохнути. А вранці висохла чи ні, а треба вдягатися, в господі допомагати, дрова нарубати, худобу нагодувати.
 У бієвщан була ще особлива справа: очерет. Ледь-ледь болото замерзне, починають очерет різати і у двори тягати. Очерет – це і дах на хаті, і паркан, і добре паливо. Пам’ятаю, що Василь ще до занять обов’язково зо два рази у плавні по очерет зганяє. А там вже час і до школи, а дорога не близька – від Бієвців до Тарандинців, від хати до школи, всі десять кілометрів відкрокуєш.
 ...Як хворів Василь – а особливо довгою була хвороба у дев’ятому класі, восени, – то, певне, особливо сумував за дідусем Федором, який невдовзі до того пішов з життя. Федір Трохимович Щербань був Василеві і за друга, і за батька, і був найголовнішим вчителем чоловічих обов’язків.
 У своїх спогадах "З матір’ю на самоті" відомий поет, Василів однокурсник по Шевченківському університету, Микола Сом пише так: "Мені розповідали старі люди в Бієвцях, що під час минулої війни дід Щербань, достеменно знаючи всі броди-переброди у болотах понад Удаєм, не раз переводив через них партизанів, ховав в очеретах втікачів-полонених. Він нікого не боявся, допомагав удовам і малим сиротам. Одне слово, Федір Трохимович був людиною високої громадянської совісті – чому навчив і онука свого..."
 ...Опустилися вечірні сутінки на село. Холодний поривчастий вітер проти ночі обернувся туманною імлою. Хати під соломою і очеретом, розкидані по узгір’ях бовваніли розпливчастими плямами, а церква з округлими куполами здавалася надто високою.
 Люди щільно замикали двері, запалювали гасові лампи. Але в хаті Ганни Щербань вікна залишалися темними проваллями у повапнених стінах. Не світилося у хаті; на довгій лаві лежав скарлючений болем Василько. Єдиний син – і Ганна готова була віддати все що завгодно, аби тільки він швидше одужував.
 Василь лежав, вкритий рядном, дивився – та не бачив, – кудись на шпарину біля дверей, звідки цівкою текла осіння сирість, і пригадував... Пригадував останні шкільні дні. Чи то не зовсім шкільні: весь вересень і половину жовтня всі учні працювали в полі. А пронизливий свавільний вітер гайсав над картопляним полем, а рясний холодний дощ раз у раз зривався з сизобоких хмар... Але було сонячне і тепле перше вересня. Василь згадував – і мов бачив причепурену школу, вчителів, обличчя засмаглих за літо однокласників.
 Стежкою назустріч йшли тарандинські дівчата. І серед них – одна... тендітна, ніжна, кароока, з пружною косою до самого попереку. Примхливий першоосінній вітрець шарпав її блакитне платтячко і грався кучериками, розсипаними по засмаглому широкому чолі. В руках вона несла квіти. Тоненькі полум’яні, з чорними смужками пелюстки тріпотіли під вітром і час од часу відлітали.
 Василь пильно подивився на дівчину і коли їх погляди зустрілися, стиха вклонився. На вустах однокласниці він помітив щось схоже на легку посмішку. Засмаглі щоки порожевіли, наче багряні маки зронили на них відблиск. Мить – і вона сором’язливо відвела очі. Можливо, Василь помилився, але йому здалося, що Люба притисла до грудей букет.
 Серце Василя закалатало у грудях. Все літо вона не відповідала на його листи; присвячені їй вірші, складені за літо, так і лишилися у його зошиті. Кілька разів він поривався надіслати їх поштою, але щось стримувало. І він знову і знову переписував рядки і цілі строфи, підбираючи найніжніші слова. Та все ж щось його не влаштовувало.
 Він покохав її ще у восьмому класі. Люба сиділа за другою партою, у середньому ряду. Він – за третьою партою першого ряду. Добре бачив милу округлість щоки, рожеве вушко, довгу чорну косу, що стікала по дівочій шиї та спині. Помічав, як уважно дивиться вона на вчителя. А коли Люба виходила до дошки і її тонкі і рівні, мов олівці, пальці стискали грудочку крейди, то Василь милувався і дівочою статурою, і красою виписаних на дошці літер і цифр. Дуже гарно в неї виходило. Кожна літера – витончена, довершена, ніби написана в каліграфічному зошиті пером номер 86. Дівоча рука поважно пливе по дошці; довга коса хитається, мов позначає плин повільного танцю. Рівнесенькі білі ніжки – наче берізки-сестри на узліссі, – неквапно пересувають тонке пружне тіло навздогін рядкові.
 Прийшла любов
 непрохана й неждана –
 Ну як мені за нею не піти?
 Люба завжди була зосереджена; очі пильно стежили за рядками і лише зрідка, коротким спалахом, погляд міг майнути по класу. Але годі було шукати в її погляді сторонньої зацікавленості: подумки Люба залишалася з шкільною наукою.
 Тепер, опалений нежиттю, Василь багато думав про дівчину. Так, в той далекий-близький вересневий ранок здалося, що відповідає йому Люба взаємністю. І марилося, що тримає він її теплу руку в долонях, що дивиться, дивиться в карі очі...
 Вона прийшла, заквітчана і мила,
 І руки лагідно до мене простягла,
 Так чарівно кликала й манила,
 Такою ніжною і доброю була...
 Та лише марилось.
 Настала осінь 1951 року. Над полями линули журавлі. Вони летіли у вирій, покидали наші простори, буйні очерети плавень, ставків і озер, духмяні луки, дзеркальні замріяні ріки. Вони кликали за собою молодих журавлів, що народилися і підвелися на крила в цих місцях. А над ланами в ці дні не клубочилися хмари, вдень сяяло яскраве, хоч і не гаряче сонце, а вночі рясно світили зорі. І здалось якось, що ген-ген за очеретами, на Удаї, де хвилі повільно розплескуються по дрібному жовтому піску, – старий дідівський човен, а в ньому Люба, і довга чорна коса звивається по дівочих грудях, і кличе, кличе Люба в далеке плавання...
 ...І гомонять навколо хвилі,
 З бортів човна змивають мох,
 І ми з тобою вже не в силі
 Буть нещасливими удвох.
 І ти ясна, і я прозорий,
 І наші душі мов пісні,
 І світ великий неозорий
 Належить нам – тобі й мені.
 О, море радості безкрає,
 Чи я тебе перепливу?
 Якби того, що в мріях маю,
 Хоч краплю мати наяву...
 Летіли дні, пролітали один за одним, мов журавлі, а Василь залишався прикутим до постелі. Школярі ламали вкриті цупкою одежиною качани. Відпливало тепло за журавлями, вранці калюжі вже вкривало кригою; знов хмарило й за вікном повільно спадали білі комахи осіннього снігу.
 Серце Василя стискала туга нерозділеного кохання. Ось знову руки потяглися до пера, на аркуш паперу лягли рівні рядки. Але щось – може, відсутність відголосу, – стримувало, загашувало їх вогонь. Василь закреслював і знову починав писати, інакше, ніжніше, без тої відвертості, що межувала з різкістю. Вірші народжувалися з серця, стомленого розлукою, але вимогливість до себе примушувала переписувати знову й знову, ще влучніше і більш обережно підбирати слова. Ні про яке марнославство мова не йшла, саме устрій духу юного Симоненка вимагав вияву у слові. Писав, переписував, дбайливо добирав рими... Але через деякий час рядки вже не здавалися такими, що відповідають бажанню серця.
 Чи не з тої осені, позначеної довгою важкою нежиттю, ці рядки?
 ...Може, ти не прийдеш,
 лаяти не стану –
 Буду сам гуляти з вечора до рання.
 Бо й признатись щиро:
 не тебе я жду.
 Жду свого кохання в білому саду.
 Хвороба повільно відступала. Василь вже був впевнений, що незабаром настане час зустрічі з Любою. Якою вона буде, ця зустріч? Сотні разів він уявляв собі її – і сотні разів запитував себе, а чи зможе сказати все, що треба, що переповнює серце. Чи виллється словом гірка радість зустрічі і жага чистих почуттів, чи знову він знітиться і не зможе виказати навіть те, що підготував заздалегідь...
 ...В 1962 році у Сімферополі мені довелося зустрітися з Андрієм Федотовичем Махинею. Він був тоді інспектором обласного відділу народної освіти. Пригадали минуле, до речі, й той диктант з п’ятого класу; засоромився та визнав, що й досі пишу з помилками. Вчитель засміявся, пожартував, що, мовляв, кваліфіковані друкарки і врешті додав, що вчитися ніколи не пізно.
 Зайшла розмова і про Василя Симоненка. Андрій Федотович сказав, що Василь тяжко хворів, що вони зустрічалися у Криму, довго розмовляли про літературу, про поезію, здебільшого – про вірші самого Василя. З якимось неочікуваним болем старий вчитель казав: "Помер Василь, наш земляк; а йому судилося велике майбутнє. Він і від природи був надзвичайно здібний, і працював над собою без упину".
 Важко зітхнув і додав: "У нього багато було написано, та лишилось ненадрукованим. Та, напевно, і не надрукував би він це ніколи".
 І знову зітхнув.
 Для мене це було несподіванкою, але попросити пояснень я так і не спромігся. Ми сиділи тоді на подвір’ї нашого дому у радгоспі "Виноградний", у тіні під грушею. Вино, яке ми куштували, не п’янило, а надихувало на роздуми. Пам’ятаю, я ще раз намагався перевести розмову на творчість Василя, але Андрій Федотович ніби ненавмисне ухилявся. Тільки набагато пізніше, вже десь у вісімдесяті, коли ми зустрілися з ним у мене у міській квартирі, у Сімферополі, стало зрозуміло, чому він тоді нічого визначеного не сказав.
 Доля самого Андрія Федотовича – це історія з багатьма питаннями.
 Змолоду він (народжений у 1912) одним з не багатьох вихідців з бідних родин отримав вищу освіту. По закінченні університету працював у комсомолі, потім у ВКП (б), секретарем тарандинського партійного осередку, навчався у Харківській вищій партійній школі; а потім – виключення з партії (причина мені невідома), арешт, в’язниця – а потім війна. Як для нього пройшли воєнні літа – невідомо.
 Вже потім, коли розвалився СРСР, Андрій Федотович сказав мені, що до Криму він приїхав начебто у вигнання. Щорічно мав приходити до КДБ – чи то відмічатись, чи то отримувати порцію промивання мозку.
 Він трохи привідчинив мені таємницю свого життя і того, що відбувалося навколо творчості Василя Симоненка, але по-справжньому не відгорнув лаштунки. Тільки з часом я зрозумів набагато більше – коли прочитав в газеті "Зоря Полтавщини" статтю "Поезія високої напруги" (до 50-ліття В. Симоненка), "Поет складної простоти" в часописі "Україна", "З матір’ю на самоті" в "Дніпрі" 1985 р. Більше, але не все.
 ...Наші шкільні роки були важкими. Війна, руїна, бездоріжжя, тяжка фізична праця висмоктували сили. Але були й радості. Повз село Бієвці тече річка Удай, чиста і прозора. Дивишся у воду з човна і бачиш і своє віддзеркалення, що погойдується з хвилями, і чисте піщане дно, і рибин, що плавають поодинці або зграйками; а в заростях, де поверхня води вкрита ряскою – широке листя і білі порцелянові квіти водяної лілеї. Береги й затони густо поросли очеретом, рогозом, верболозом, вільхою та вербами.
 На чистих плесах Василь з дідом Федором часто ловили рибу "павуками", або мережами, а в очеретах ставили ятері на вугрів та іншу рибу, що полюбляє зарості. Надихало радістю життя річки і її узбережжя; навіть болота, порослі вільшаником, буяли силою-силенною птаства, що гніздилося й харчувалося в малодоступних для людей місцях.
 А далі за селом – зелений гай, яри та ярочки, покриті поодинокими деревами чи веселими купками. І доправляли в серце наснаги чиста, ніякими фарбами не здатна бути відтвореною блакить неба і гаряча золотава паляниця сонця, що викочується з-за гори за дальнім берегом Удаю, з-за кострубатої синяви грибного лісу.
 А ще є Десята Криниця між Бієвцями і Єнківцями, оспівана Михайлом Коцюбинським. Десята – тому що воду в ній святили (та, певне, і зараз посвячують) на десятий тиждень по Великодню. Спливає Десята Криниця з давніх давнин часу, але так переповнена ярмарковими пристрастями і дівочими переказами, що й досі хвилює серце...
 Тепер, коли мені самому настав час братися за перо, коли незабутня Лубенщина з її чистим небом, буйними лісами, кучерявими вербами коло води, стрункими тополями і чепурними садочками біля хат; Лубенщина з її співучими і працелюбними людьми, які все вміють робити для життя: орати і сіяти, будувати і вишивати, молотити зерно і випікати хліб, – дає мені натхнення і вимагає продовження свого буття і під сонцем, і у рядках книжок, – мене зігріває відчуття спорідненості з Його поезією. Чи не тому, що джерело в нас одне?
 Мало прожив Василь, неприпустимо мало.
 Мої діти й онуки часто їздять до Черкас – провідати матір та могили родичів. Ніколи не проходять повз могилу Василя Симоненка, щоб не покласти квіти. Від себе і від мене.
 Ілля ЦЬОХЛА.
 м. Сімферополь.

 ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
УКРАЇНІ
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
* * *
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності
 древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є!
Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні
 й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

МОНАРХИ
Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявляли пащі, мов кратери,
І гукали:
– Ми – символ доби.

– Хто не з нами, той проти Бога.
– Хто не з нами, той проти всіх! –
І сипались лаври убогі
До куцих кривавих ніг.

Нікчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втіх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством їх.

Ідоли обслинені, обціловані
Ішли величаві в своїй ході.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля їхнього вічного трону
Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.

ПРОРОЦТВО 17-го РОКУ
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил –
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло
 від сорому й хули.

Тремтіть, убивці!
 Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!

Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
 Апостолів злочинства і облуд!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2008 > Тема "Українці мої..."