Версiя для друку Обговорити в форумi

За Україну, за її волю...
 Доброго дня, шановна «Світличко»! У мене дуже велике прохання до тебе. 7-го вересня 2007 р. під рубрикою «Написано давно, читається - як нині» у вашій газеті була стаття: «З листа до редакції газети «Радянська освіта» Олекси Тихого».
 Олексій Іванович Тихий був моїм вчителем. Він працював у нашій школі, викладав історію. Це було на початку 50-х років. На ті роки наша школа була семирічна села Новокостянтинівки Приазовського району Запорізької області. У мене збереглося фото нашого класу 1951 р. (на жаль, копія, яку пані Ніна надіслала до редакції, через низьку якість не може бути опублікована - ред.), де є мій вчитель і класний керівник та вчителька фізики, його дружина - Галина Устимівна. Вони побралися тоді, коли працювали разом. Знаю, що у них народився синок Володимир. Де вони зараз живуть, чи жива Галина Устимівна? Десь у п’ятдесятих роках вони виїхали від нас. Згодом з’ясувалося, що вони «змушені» були поміняти помешкання. А ще пізніше, коли ми вже стали зовсім дорослими, в нас уже були свої сім’ї, ми дізналися про репресії, арешт і смерть Олексія Івановича та його однодумців. Досі ми майже нічого не знаємо про його подальшу творчу діяльність і життя з тих пір, як він від нас поїхав. Хотілось би більше знати про його життя. Опублікуйте якісь матеріали. Буду вам щиро вдячна. Здоров’я вам всім, удачі, натхнення у вашій справі.
 З повагою до вас - Ніна БАБКІНА.
с. Новокостянтинівка Запорізької області.

СУД У СПРАВІ ТИХОГО БУВ ГУЧНИМ...
 Олексій Іванович Тихий прийшов у світ Божий 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області. Батько - робітник, мати - селянка. Брат Микола, на два роки старший, загинув на війні. Мав сестер Зіну та Олександру. У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька область) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Навчався в транспортному та сільськогосподарському інститутах, працював у м. Златоуст. Закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився з Ольгою, 1949 р. народився син Микола. Але Олексій не міг залишатися в Москві, повернувся в Україну. Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської областей, викладав історію, українську мову й літературу, фізику й математику. Це був універсальний учитель, який міг і хотів створити свою школу. Він було запропонував райвно, що бере клас і вестиме в ньому всі дисципліни і виховання. Звичайно, цього йому не дозволили. А згодом усунули від гуманітарних дисциплін.
 Олекса Тихий звернувся до ЦК КПРС з листом протесту проти окупації Угорщини, за що був 15 лютого 1957 року заарештований удруге. Ось уривки з вироку Сталінського обласного суду від 18 квітня 1957 року: «... висловлював антирадянські погляди, заявляючи, що радянська школа, начебто, зайшла в тупик і що комунізм в СРСР не будується»; «що в колгоспах і радгоспах трудящі перебувають у злиденному стані. Вибори до Рад депутатів трудящих назвав комедією...»; «Виправдовував дії угорських контрреволюціонерів-заколотників і висловлював заклики до повалення державного ладу, що існує в СРСР». Певно, що останнє - приписка суду, але: «У пред’явленому звинувачені підсудний Тихий О. І. винним себе не визнав, проте підтвердив усі факти, викладені вище, посилаючись при цьому на те, що в його діях немає складу злочину».
 Дістав 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав за ст. 54-10 КК УРСР. Карався в таборі ЖХ-385/11 на ст. Явас Зубово-Полянського району, Мордовія. У неволі близько знався з композитором Василем Барвінським, з лікарем Володимиром Кархутом, якому допомагав складати книгу про лікарські рослини, з Юрієм Литвином, Левком Лук’яненком.
 Коли звільнився 1964 року, то до школи його не допустили. Щоправда, в середині 60-х дозволили працювати у вечірній школі в Олексієво-Дружківці, але це тривало недовго. Викладати так, як він хотів, не давали, а як влада хотіла - він не міг. Працював робітником, набувши з десяток спеціальностей, охоче їздив на всілякі перекваліфікації. Багато мандрував по історичних місцях. Відвідував багатьох своїх друзів-співв’язнів, розвозив літературу самвидаву. Левко Лук’яненко згадує, як О. Тихий йому, щойно звільненому після 15 років, привіз трилітровий слоїк липового меду зі своєї пасіки. А коли пізніше зайшла мова про створення Української Гельсінкської Групи, остеріг: «Не вступай до Групи поки що. Ти ж щойно з в’язниці. Поглянь оно, який худющий. Відпочинь хоч трохи. До тюрми ще встигнеш».
 Але сам, нагодившись до піднаглядного Лук’яненка в Чернігів якраз тоді, коли там був з першими документами УГГ Микола Руденко, прочитав їх, вписав факт обшуку в себе і підписав, ставши таким чином її співзасновником. І першою, разом з Руденком, жертвою репресій проти неї.
 15 червня 1976 року під час обшуку в Тихого вилучений машинопис «Мова народу. Народ». Дві доби його тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину». Під час обшуку 24 грудня 1976 року виявили на горищі комірчини заліплений у глину німецький карабін системи «Маузер», про який Тихий нічого не знав. А ще О. Тихий згадував, як під час обшуку збиралися в нього зривати підлогу, бо в записнику виявили запис: «огнестрельное оружие - пол». Аж сам Олекса згадав, що це він так записав том «Большой советской энциклопедии», якого шукав, щоб докупити.
 Заарештували Тихого 4 лютого (за документами - 5-го) 1977 року за звинуваченням у зведенні наклепів на радянську дійсність (ст. 187-І). Та в ході слідства справу перекваліфікували на «антирадянську агітацію і пропаганду», ч. 2 ст. 62 КК УРСР. Тихого звинуватили також у «незаконному зберіганні вогнепальної зброї» (ст. 222 КК УРСР).
 Суд у справі Тихого і Руденка був гучним, хоча відбувався в «ленінській кімнаті» контори «Змішторгу», з якої зняли табличку, щоб її не можна було знайти. Рідних пустили до зали суду лише шостого дня. Відбувся він 23 червня - 1 липня 1977 у м. Дружківка Донецької обл. Тихому інкримінували статті: «Роздуми про українську мову та українську культуру на Донеччині», «Думки про рідний Донецький край», «Ви і ми», «Сільські проблеми», тексти Декларації УГГ, Меморандумів Групи та інше, хоча Тихий здебільшого лише підписував документи Групи.
 Але суд і не збирався доводити факти «наклепів на радянський державний і суспільний лад». Не кажучи вже про мету «підірвати існуючий лад». Висновок суду був визначений у Політбюро ЦК КПРС.
 Як «особливо небезпечний рецидивіст», О. Тихий дістав за ч. 2 ст. 62 КК УРСР максимальне покарання - 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання, а М. Руденко теж максимальне: 7 р. суворого режиму та 5 р. заслання за ч. 1 цієї ж статті. 
 Спровадили «рецидивіста» в табір «Сосновка», що в Мордовії. Уже там у нього була виявлена виразка шлунка. Його етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл, повернули до Мордовії.
 Тихий у зв’язку зі зміною обставин не понизив для себе планку. Левко Лук’яненко розповідав, що коли навесні 1978 року Олекса розпочав був голодування протесту проти нелюдських умов утримання політв’язнів, то він, Лук’яненко, намагався стримати його, бо страждання, тим паче смерть його, будуть тільки на втіху катам. «Якщо я помру, то муситимуть пом’якшити режим, вам буде легше», - вважав Олекса.
 Тоді Олекса витримав 52-денне голодування. Це вже на межі загибелі. Утримували його в карцері. Це якраз був комариний період. Його, лежачого на підлозі, заїдали комарі. Ніякого захисту від них не було, Олекса не мав уже сили їх відганяти. Нарешті його переводять у лікарню. Один з в’язнів потім згадував, що О. Тихий важив у той час десь близько 40 кілограмів. А був це високий, колись сильний, красивий чоловік.
 У жовтні 1978 Тихий розпочав нове голодування. Його кинули в одиночку. Лікарка відмовилася його лікувати.
 Того року з табору вислизнув лист українських політв’язнів Олекси Тихого та священика Василя Романюка (у майбутньому - Патріарх України) під назвою «Історична доля України. Спроба узагальнення». Це блискучий зразок публіцистики. Автори проголошують вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування «Загальну декларацію прав людини» ООН, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії.
 18 квітня 1979 року, на 17-й добі чергового голодування, в Тихого стався внутрішньошлунковий крововилив. Останні 18 годин він тяжко мучився. До лікарні його принесли з тиском 70/40. Начальник табору майор Некрасов сказав, що це симуляція. Та оскільки тоді в світі було багато шуму довкола імен перших ув’язнених членів Української Гельсінкської Групи Миколи Руденка та Олекси Тихого, то йому недвозначно натякнули, що його можуть актувати і звільнити, якщо напише покаянну заяву. Бували такі рідкісні випадки: за висновком медичної комісії, що в’язень хронічно хворий, суд звільняв його. Тихий категорично відкинув цю пропозицію. Щоб схилити О. Тихого до цього кроку кати переступили навіть через клятву Гіпократа і чекістський хірург-коновал прооперував його так, що порушилася анатомічна форма шлунка. З-під наркозу він вийшов через тиждень. Виникли спайки кишок - це теж нестерпний біль. Розійшлися внутрішні шви рани, уздовж неї виникло кілька гриж. Тихий знову відмовився писати покаянну. 10 травня в нього розпочався перитоніт. Йому знову розтяли живіт, промили черевину. Лікарі подали документи на актування, але за межі лікарні вони не вийшли. Натомість 13 липня Тихого повезли етапом до лікарні м. Нижній Тагіл, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули назад у Мордовію. Друга рана (в паху) заросла тільки зовнішніми тканинами, тому кишки випирали пропуклину з два кулаки. Мусив носити бандаж, щоб її підтримувати. Але від роботи і виконання норми виробітку його не звільняли.
 У такому стані в січні - лютому 1980 року Тихий провів у карцері біля 40 діб. Карали його за те, що перейшов на статус політв’язня. Зокрема, що не носив нагрудний знак з прізвищем, відмовлявся від рабської праці, послідовно дотримувався голодувань 30 жовтня (День совєтського політв’язня), 10 грудня (День прав людини), 12 січня (День українського політв’язня). Притчею во язицех стали його вуса. Не збривав їх. За це його карали і стригли вуса машинкою. Рідко які листи доходили від нього, але вже тоді стало відомо, що в Тихого відкрилися рубці на легені.
 Коли під час одного голодування Олекса дізнався, що Василь Федоренко, чоловік уже майже знищений нервово, заявив, що підтримує Олексу, то він попросив, щоб його підвели до камери Федоренка, він скаже йому припинити голодування. На диво, повели. Він не хотів страждань інших.
 27 лютого - 1 березня 1980 року разом з усім сосновським «контингентом» Тихого перевезли етапом у селище Кучино, що в Пермській області, де відкрили новий табір особливо суворого режиму.
 Тихий мав ще операцію на виразку дванадцятипалої кишки. Він терпів люті болі, але осявав співрозмовника доброзичливою, та надто болісною усмішкою.
 Багато читав і осмислював прочитане, затівав розмови на філософські теми, особливо любив психологію, етику. Улюблена тема його розмов - педагогіка. Це мав бути видатний педагог, але, замість кафедри, він мав каторгу. Тихий чітко усвідомлював, що справа визволення нації потребує жертви найкращих. І це нормальна, природна поведінка свідомої людини, яка поважає себе і почувається громадянином своєї батьківщини. Коли твій рід, твій народ загрожений - патріот докладає зусиль, щоб усунути загрозу, і навіть покладає за спільноту своє життя. Але одна справа йти на бій у складі цілої армії, дещо інша - повставати одному або з невеликою групою одержимих...
 Коли Тихого діймав лютий біль, він кидав осоружну роботу, лягав на підлогу чи на купу шнурів, підбирав руками ноги під груди і так затято, без стогону, терпів. Мабуть, так йому було легше.
 Навесні 1983 року випустили Тихого на безкамерний режим. Там він мусив працювати кочегаром. Привезти тачку вугілля чи вивезти шлак не годен був, хто-небудь, найчастіше Євген Поліщук, допомагав йому.
 У Пермі Тихому 19 квітня 1984 року надали коротке, на 40 хвилин побачення з першою дружиною, москвичкою Ольгою Олексіївною Тихою, та Володимиром, сином від другого шлюбу (він жив у Києві). Тихий був страшенно худий: при зрості 178 см він уже в 1981 році важив 40 кг. Шлунок уже нічого не приймав. Його ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був спокійний і просвітлений духом. Казав, що прощає всім, навіть своїм гонителям. «Пам’ятайте Нагірну проповідь», - сказав на прощання.
 6 травня 1984 року у тюремній лікарні Олекси Тихого не стало. Поховали його на цвинтарі «Северное» у Пермі в присутності сина Володимира. Син хотів забрати батька в Україну, але йому сказали: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи».
 Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».
 19 листопада 1989 року його прах перепохований на Байковому цвинтарі в Києвi поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина.
 Указом Президента України № 937/2006 від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений Орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).
 26 січня 2007 року відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки, присвяченої Олексі Тихому в смт. Олексієво-Дружківці Донецької області.
 16 травня 2007 року в Донецьку, вперше на обласному рівні, в приміщенні Донецької обласної філармонії відбувся великий меморіальний захід з нагоди 80-річчя від народження, 23-ї річниці його загибелі, а також презентації виходу з друку книги «Олекса Тихий. Мова - народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу». Окрім цього, присутнім представили двотомне майбутнє видання творів Тихого та спогадів про Олексу «Страдницький шлях українського правозахисника. Методичний посібник для вчителів» та «Словник неправильностей українських говорів Донбасу». Ініціатором та організатором заходу була Донецька обласна організація Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка за участю обласної бібліотеки ім. Крупської, Донецького національного та Слов’янського державного педагогічного університетів.
 За матеріалами Інтернет-видань підготував Олексій НОСАНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2008 > Тема "Українці мої..."