Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

 Нещодавно у київському видавництві «Український письменник» побачила світ нова книжка відомого українського поета Миколи Сома «Передай кодолу!», до якої увійшли ліричні, гумористичні та сатиричні вірші і прозові придибенції з попередніх видань, а також нові твори, написані упродовж різних років.
 Микола Сом - колишній університетський однокурсник Василя Симоненка. Він написав документально-художню книгу прози «З матір’ю на самоті» - своєрідний діалог з матір’ю передчасно померлого поета Ганною Федорівною Щербань про життя і творчість Василя Симоненка. «Про Миколу Сома, - як зазначає у передньому слові до книги «Передай кодолу!» поет-фронтовик, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні, на жаль уже покійний, Олесь Жолдак, - говорили і писали наші видатні письменники, артисти й композитори. Серед них - Іван Семенович Козловський, Павло Григорович Тичина, Максим Тадейович Рильський, Володимир Миколайович Сосюра, Олесь Терентійович Гончар, Платон Іларіонович Майборода, Павло Архипович Загребельний... Вони відзначали його самобутній талант, природну емоційність, художню конкретику письма та іскрометну дотепність.
 Я не люблю безликості і фальшу, тим більше не люблю поетів чванькуватих і помпезних - ніби намальованих на продаж. А Миколу Сома я люблю за те, що він схожий на свої ліричні та гумористичні вірші. Він на диво товариський і розкутий, іноді занадто веселий та безхмарний. Це людина, котра нам дарує радість, щиру й милу усмішку. Але в душі буває печальним і навіть трагічним. Він знає щось таке, чого ніхто не знає, бо з дитячих ранніх літ пізнав народне горе - своє власне горе, адже виростав без батька і матері».
 Микола Данилович Сом народився 5 січня 1935 року в селі Требухів Броварського району Київської області в родині сільського коваля. Навчався в Требухівській школі та на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Опісля працював у редакціях газет «Нафтовик Борислава», «Вечірній Київ», «Друг читача», «Слово просвіти», в журналі «Ранок», в «Укрконцерті», у видавництві «Музична Україна», в кабінеті молодого автора Спілки письменників України. Вчителював у рідному селі та в київських школах. Нині працює завідувачем сектору пропаганди книги в Київській публічній бібліотеці імені Лесі Українки. Микола Сом - автор багатьох поетичних книг: «Йду на побачення», «Хроніка воєнного дитинства», «Присвяти і послання», «Сто епітафій», книжок прози «З матір’ю на самоті» та «Як я Сталіна хоронив», а також відомих ліричних пісень. Ось як про його пісні відгукувався видатний композитор Платон Майборода: «Миколу Сома знають і люблять в народі як самобутнього поета, а також співавтора багатьох хороших пісень. Згадаймо хоча б ніжну «Мрію» («Без вітру не родить жито») із музикою О. Сандлера, яку співають не лише у нас, а й за рубежем - в Австралії, Канаді та в Америці, - його ж «Вишиванку» та «Пливе Дніпро до моря синього». Широко популярна патетична «Дума про землю» (музика В. Верменича), сповнена ніжності «Вірна дружина моя» (музика О. Левицького), схвильовано-піднесена «Ода матерям» (написана разом з О. Білашем).
 А кому з нас не припала до душі мелодійна колискова «Рученьки-ніженьки» Миколи Сома з телепередачі «На добраніч, діти»? Пісні, написані на вірші поета, звучали в кінофільмах «Коли починається юність», «Хлопчики», «Артист із Коханівки», «Чорноморочка», «Місяць травень», «Їхали ми, їхали» та інших».
 Про поета й людину Миколу Сома можна говорити й писати багато і довго. Адже творча та життєва біографія його багаті на різні знакові події. Ну хоч би та, про яку він написав в одній зі своїх придибенцій-пригод, як він їздив... на похорони Сталіна, чи про те, як генсек Брежнєв полював у Заліссі - чудовому мисливському угідді при Десні за Броварами.., про жарти нашого видатного письменника Максима Рильського та багато інших. Їх не перекажеш, їх треба читати, так само як і епітафії - іскрометні, гострі, дотепні «надгробні написи» своїм товаришам і друзям, поетам та артистам, політичним діячам. Ми пам’ятаємо низку епітафій незабутнього В. Симоненка, але вони були узагальнені, безадресні, а в М. Сома вони конкретні, дошкульні, а чи й просто добродушні та усміхнено-веселі. Як ось ця автоепітафія:

 Земний уклін Миколі Сому!
 Він тут (нарешті!) охолов.
 Тож не втече тепер із дому
 Поет, учитель, риболов.

 Є в Миколи Сома чимало віршів і високого громадянського звучання, вірші пронизані любов’ю до рідної землі, до України, до їх людей. Саме з такими віршами ми й хочемо познайомити наших читачів, а з епітафіями, придибенціями, жартами, гадаю, ми ще зустрінемось не раз на літературних сторінках «Кримської світлиці». Спасибі Миколі Сому за його, справді, пречудову книгу, за увагу до нас, кримських українців. Здоров’я Вам, Поете, та творчих здобутків!
 Данило КОНОНЕНКО,
 редактор відділу літератури
 «Кримської світлиці».
(Прим.: кодола - канат, прив`язаний до крила невода).

Микола СОМ:
«НЕ ВСЕ ЖИВЕ, ЩО ХОЧЕ ЖИТИ ВІЧНО,
ВМИРАЄ ТЕ, ЩО СЛАВИТЬ НЕБУТТЯ...»

УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ ПІСНІ
Ти вся в мені - від сонечка до грому,
Від крику «ой!»
 до ніжного «люблю»,
До тебе я вертаюсь, як додому,
Коли забуду щось чи загублю.
Живи в мені! Ти спів святий Тараса,
Ти Ґонти клич, Нечаєві мечі.
Пройдешніх днів,
 прийдешніх днів окраса,
Живи в мені при сонці і свічі.
На ясні зорі і на тихі води
Виводь мене, учителько моя.
Твій кожний заспів -
 заклик до свободи,
А кожний приспів - серце солов’я.
Ти дівчина. Любавка чорноброва.
Твоя коса до пояса звиса.
Не продана, не куплена обнова.
Мій сміх і гріх. Сльоза моя. Краса.
Не все живе, що хоче жити вічно,
Вмирає те, що славить небуття.
А ти живеш!
 Бунтуєш день космічний!
І я тобою міряю життя.
Люблю тебе - і нас не роз’єднати,
Ношу тебе, як учень букваря...
Ну де ще так зоріє слово «мати»?
І де ще так оспівана зоря?!

МОЇ УРОКИ
Буду я навчатися мови золотої.
Андрій Малишко
Питають знов, чого се я мовчу,
Чом не кричу,
 коли кричить каміння?
Що я скажу своєму читачу?
Мій дорогий! Та я ж дітей учу
Складать слова -
 найвищого уміння.
Далась мені наука непроста,
Писали мудрі: мова - се людина.
Вона мені і серце, і вуста
У золотому слові - Україна.
Народе мій! Школярику малий!
Твої уроки - се мої уроки.
Який ти рідний - тихий і незлий,
Який нерідний -
 темний і жорстокий!
Веду селом ватагу дітвори,
Де кожна грядка -
 мовознавча книжка,
Де молоді високі явори
Підперли небо піснею Малишка.
Чого ж я плачу, наче сирота,
Мені ж тепер написано: радіти.
Є в мене мова, мова золота,
І золоті мої сторідні діти.

ОСТАННІМ ШЛЯХОМ КОБЗАРЯ
(По дорозі Санкт-Петербург - Канів. Травень, 1991 рік)
За кроком крок.
За кроком крок і крик.
І матюків чужа державна мова.
Кричать: «Бандера!»
 (Честь мені навік!)
Ревуть: «Мазепа!»
 (Радість малинова!)
Всю ніч не спить
 партійний Кролевець,
Батурин (Боже!) кличе допомогу,
Аби закрить отарою овець
Мою святу Шевченкову дорогу.
Нехай кричить во злобі чорний рот,
А я свою святкую непокору.
Де ж мій народ?
Сьогодні я - народ!
І я проб’юся на Чернечу гору.

ТЕЛЕГРАМА ІЗ СІЛЬРАДИ
Я чекав картопельки пудів два...
І сестра двоюрідна у листі писала:
«Почекай же, братику, до Різдва,
Привезу картопельки,
 ковбаси і сала».
Вже Різдво забулося.
Паска йде.
Ніц-нема картопельки,
Сала - ані грама...
Де ж ви, любі родичі?
Де ж ви?
Де?..
Раптом телеграма:
«Дорогой земляк Миколай
Наша сильрада
 просить срочно достать нашу
букву і из крапкою
 для печатной машинки
Украина
Бога рады
Голова сильрады».
Слава тобі, Господи! Всі живі.
Слава роду нашому!..
 Вийшли із туману,
Слава букві єдності - букві «і»!
Обійду пів-Києва,
 з-під землі дістану!
Це ж моєму родичу - голові,
Це сестрі двоюрідній,
 що листа писала...
Я не проти рідної ковбаси і сала,
Та нема ріднішої букви «і».
НЕ Я Б’Ю - ВЕРБА Б’Є
Знов у Вербну святу неділю
Наламаю гілля в гаю.
Я нарешті до краплі виллю
Душу виболену мою.
Буду битися... Ох же буду!
Нині можна - у день верби.
Кого ж бити?
Тут стільки люду!
Маса люду.
Масив юрби.
Буду бити не всіх одразу,
Буду бити усіх - за все.
Он верба за людську образу
Повну жменю гілля несе.
Не я б’ю - верба б’є,
Замашна,
Запашна
Верба.
Висікає лице твоє,
Виганяє з душі раба.
Я візьму у верби гілляку
Та й почну зі своїх тілес.
Буду бити покірну... спину,
Щоб мій дух молодий воскрес.
А чому б не зайти в сільраду?
Чути сварку ізвідтіля...
Буду бити радянську владу -
За Михайла і Василя.
А за що? За мороз у клубі,
Та за ями, та за горби
На дорозі...
Дружечки любі!
Підставляйте вузькі лоби.
А верба моя ще безлиста,
Та гострилася на вітрах.
В сю неділю (як років триста!)
Виганяє з людини страх.
Вибиває руду пилюку
Зі старих і нових одеж,
Б’є нечисту, нечесну руку,
І ногу підступну - теж.
Не я б’ю - верба б’є,
Замашна,
Запашна
Верба.
Висікає лице твоє,
Виганяє з душі раба.

ЧИ ВІДДАДУТЬ СЕЛЯНАМ ЗЕМЛЮ?
Борису Олійнику

Віддадуть...
Не землю-каламуть!
Ну кому... кому вона потрібна?
Рідна земле!
Ти й мені нерідна,
Як вітри чорнобильські подмуть.
Ще подмуть. І ще не пронесло.
Чорний вихор бур’яном розрісся.
Образ твій у слові Страхолісся -
Є таке налякане село.
Як я жив?
Та я ж тобі служив,
Півжиття збирав твоє колосся.
А тепер чого ми боїмося?
Ми дощу і сонця боїмося,
Дожилися до бездум’я жнив.
Хвора мамо!
Хвора і слаба, -
Та синів до старості годуєш.
Як це так - нікого не гидуєш
І не крикнеш голосно: «Ганьба!»
Хто ж я? Хто?
 Невже твій рідний син?
Блудний син... Моя душа - руїна...
Так невже ти мати-Україна,
Де росте... росте звізда Полин?
Ой ти земле!
Горенько моє...
Я згадав, що ти - моя Держава.
Де ж рука, яка тебе держала,
А тепер - селянам віддає?
У біді, у ранах, у диму,
Із обличчям темної батрачки,
Із рукою бідної жебрачки...
Не прийму!
Такої не прийму!
Що забрали?
Нашу первопуть.
Душу нашу, нашу пісню-мову...
Брали землю юну і здорову,
А тепер - нещасну віддають.

У БУДИНКУ ПЕРЕСТАРКІВ
Дмитру Онковичу
У будинку перестарків - благодать,
Про життя не треба думать і гадать,
Тут живи хоч років триста -
 не вмирай!
Привезли тебе із пекла прямо в рай,
Привезли чи привели
 на вічний вік,
Ти ж такий державний,
Золотий і славний
Чоловік.
А в будинку перестарків теж весна,
А в будинку перестарків - новина,
Новина - дивина!
Закохався дід столітній -
 борода руда,
А що в нього наречена
 молода-молода,
Ще їй років небагато -
 рочків сімдесят.
Я сьогодні виступаю яко сват,
Бо у них ніде нікого... Самота!
Правда, придане багате - їх літа.
Ой зібралось на весілля сто дідів,
сто дідів!
Ледве всіх я по століттях розсадив.
Ой зібралось на весілля
 сто бабусь як одна,
Почали мені гукати:
 «Пий до дна! Пий до дна!»
Першу чарку піднімаю за любов,
 за любов,
Другу чарку піднімаю за любов,
 за любов,
За святий і за солодкий,
 світлий гріх,
Що єднає молоденьких і старих.
Третю чарку піднімаю за життя,
 за життя,
Що сміється і ридає,
 як дитя, як дитя.
Піднімаю слово-чарку як тамада, -
А яка красива сива молода!
А які шановні дружки і дружки!
Тільки п’ють вони безбожно
 порошки.
А хіба ж я пив горілку на меду
За стареньку і сивеньку молоду?
Не напився... не упився... не уп’юсь!
Пив сльозу гірку й солону
 за бабусь,
Пив сльозу гірку й солону за дідів,
Мов на власних похоронах я сидів.
Не гукав я «гірко! гірко!», не гукав,
Бо сльоза текла із чарки у рукав...

СЕРЦЕ, ПРОБИТЕ СТРІЛОЮ
Смішить моїх друзів наколка моя...
Людиною ставши старою,
Я всім простягаю коротке ім’я
І серце, пробите стрілою.
Ой що я накоїв - малий самодур?
Вгадав свою долю душею малою,
Що справді поцілить небесний Амур
У серце, пробите стрілою.
А кажуть, що серце -
 се той же кулак,
Чому ж коли б’ється,
 то плаче порою?
Відбив я у ранах стонадцять атак
На серце, пробите стрілою.
Ах люди ви, люди!.. Які ж ви слабі!
Зачаті любов’ю чи силою злою?..
Мій ніжний Амуре! Спасибі тобі
За серце, пробите стрілою.
Летить і минає життя мого мить,
Я тихо всміхнуся і вийду зі строю...
Ой що се у грудях щемить і болить?
То серце, пробите стрілою!

НА ЗАХИСТ ЗИМИ
На широкі поля, на плити,
В тихі парки, в сумні сади
Ще не встигла зима ступити,
А ми кажемо: «Геть іди!»
А чому? Чи вона погана?
Чи на душу комусь лягла?
Прийде вчасно - говорим: рано,
Мерзнем рано, ждемо тепла.
Ну, а може, ми рано горнем
Тіло в шубу, в долоню сміх?
Боїмось простудити горло,
Ніби горло годує всіх.
- Люди добрі! Ходіть за мною,
Ви зігрієтесь ідучи.
Змерзнуть можна і не зимою,
Не в дорозі, а на печі.

ЧОРНООКІЙ МУРАШЦІ ІЗ НАШОГО ЛУГУ
Мурашко!
Пішки-пішака
Своє життя несеш ти важко.
Давай піддам тобі, мурашко,
Твого важенного мішка.
Ти скрізь: в кущах над озерцем
І на городі в лопушині,
І ти в соломі на машині
(Як я малим) сидиш тихцем.
Це ти у літечка хмільні
(Така зухвала!) аж півночі
В гарячій пазусі дівочій
Кричала німо при мені.
Низенько кланяюсь чолом
Тобі, землячко всюдисуща,
Неусипуща, всевидюща
В моєму лузі за селом.
Ти вчора - там, сьогодні - тут.
На брук міський ступаєш важко.
Кому, скажи, несеш, мурашко,
Свій полинялий парашут?
А як же луг?
А дух степів?..
Моя мурашко чорноока,
Пробач мені, що ненароком
Тобі на ногу наступив.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2008 > Тема "Українці мої..."