Версiя для друку Обговорити в форумi

Віктор Іванович Гуменюк - поет, перекладач, літературознавець, театрознавець. Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого був артистом військового ансаблю пісні і танцю в Дрездені, завідувачем літературної частини Житомирського театру імені Івана Кочерги. З 1989 року працює викладачем, згодом доцентом, з 1998 року - завідувачем кафедри української літератури Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського. Працює також на посаді професора Кримського республіканського інституту післядипломної педагогічної освіти.
Автор поетичних збірок "Росянистик" (К.: Радянський письменник, 1986), "Стежина" (К.: Український письменник, 1994), ліричних добірок у часописах "Дніпро", "Дзвін", "Брега Тавриды" та ін. В поезії автора лагідна задушевність поєднується
з іронічною грайливістю. М'якість і пластичність поетичного малюнка, настроєвий тонкий пейзаж, елегійність, яка надає особливої проникливості й теплоти часом відчутним патетичним інтонаціям, cвоєрідний перегук космогонічних, патріотичних і любовних мотивів - ось основні прикмети його лірики.

САЛГІР
Дощ в горах випав,
скинувся Салгір.
Поринув прудкокрило
в даль долин.
Камінню і корчам наперекір
Несамовитий
розпросторив плин.
Ледь жебонів,
під кігтем спеки чах.
От-от, здавалось,
кане в небуття,
Та стрепенувсь,
як спраглий волі птах,
Відчувши враз
шалений смак життя.
Подався пружно, звивисто,
мерщій
До краю розтроюдив
хвиль рої,
Не сподівався й сам
на норов свій,
На прагнення затаєні свої.
Метнулись
безпорадно береги,
Так несподівано шарпнула їх
Розвихреність забутої снаги,
Що жоден з них
отямитись не встиг.
Нараз прибився
кожен до кущів,
Притисся соснам лагідним до ніг
І в трепетному розпачі жалів,
Що гордовито віддалявсь від них.
Байдужий до всього
стрімкий потік,
І перепон йому нема ніде,
Потішений - хоч раз на рік
чи вік
В морські обійми
пристрасно впаде.
Забракне врешті-решт
йому води,
Уговтається
збурений Салгір,
Але, як і раніш,
за ним завжди
Стоятиме висока сила гір.

КРИМСЬКА НІЧ
Сентиментальний вальс

Ніч простора й лунка,
Золотіє прибій,
Плине яхта легка,
Наче відгомін мрій,
Понад горами тінь,
Непроглядна імла,
А морська широчінь
Зорянисто пала.

Враз, мов жар, спалахнув
Тихотрепетний вир -
Місяченько зирнув
З-поза хмар, з-поза гір.
Вмить посилив могуть
Несміливих заграв,
Стрімко сяючу путь
В даль далеку прослав.

Пролягла вона вдаль,
Хвилі й зорі між хвиль
Забувають свій жаль
І гірку свою сіль.
І стрічають її,
І тріпочуть ясні,
Мов співають свої
Невимовні пісні.

Навпіл море поділила
місячна яса,
Вабить так, що не відняти віч
У простори таємничі
владно кличе, не згаса,
Мов чуття палке безкрає,
пройняла погідну ніч,
Цю прозору неозору,
яснозору кримську ніч.

Ми спустилися з гір,
Відступила пітьма,
Хор замріяних зір
Нас тепер обійма.
Це для нас простелив
Місяць путь осяйну,
Котра кличе з цих див
у нову далину.

І нагадує нам,
Ще не спиниться час
І не вічно зіркам
Світло пестити нас.
По дорозі стрункій
Місяць скоситься пріч
І погасне мерщій
Спрагла любощів ніч.

Хай погасне вона,
Хай розвіється все ж
Не померкне луна
Цих ласкавих пожеж,
У вітри й холодиЗнов і знов забринить,
Буде з нами завжди
Чаром сповнена мить.

Навпіл море поділила
місячна яса...

ПЛАВБА
У далечінь пливу
безмежну,
Десь там позаду
світлий берег,
Він відпустив
мене назавше,
Він волю дав мені сумну.
І вже не кличе ні цвітінням
Кущів розлогих,
ні громаддям
Химерних скель,
ні криком чайок,
Ні щемним
виспівом сирен.
Та я не певен, чи журюся
За тим, що берег так далеко,
Що відпустив
мене назавше
У неокраю бистрину.
Не певен, чи в стрімкому
плині,
У вируванні неосяжнім,
В суворім поклику просторів
Не полюбив печаль терпку.

ПІСНЯ
Божевільний в тролейбусі
По-українськи співає.
Боже, звідки такі
божевільні в Криму?
Не один, певно, дума -
які ще на світі дива є!
Дай за диво таке, небораче,
тебе обніму.Але ні, не пробитись мені
крізь ялинкою
скошені спини,
Крізь тролейбусні
вранішні хащі
вперед не пробратись ніяк.
Натовп хмуро притих,
Припинилися сварки
і кпини,
Спів зринає дзвінкий,
пломенить,
мов над скелею мак.
Потім голубом сизим
кружляє з голубкою в парі,
І ясна та висока перед ними
прослалась блакить,
Тільки хмара пливе,
і в гінкій несподіваній хмарі
Затаївся орел, хижим оком
зловісно зорить.
І вже голуб - не голуб,
а сокіл-козак, у дорогу,
у лицарський похід
його кличе сурма золота,
Він сідлає коня і зганяє
з обличчя тривогу,
В мить до серця кохану
міцніш пригорта.
За копитами шлях закурів
ще й повився
вечірньою млою,
І невтішна печаль
розпросторилась
під небеса,
І душа, й височінь
пройнялися
густою пітьмою,
Та над обрієм сяє
надії зоря й не згаса...
Натовп раптом принишк, неспроможний
противитись чарам,
Так моріг степовий
довіряє живлющій росі.
Божевілля буденності
звіяти б нам, яничарам,
Заспівали б цю лагідну
пісню тут мало не всі.

ВЕЛИКА ВЕДМЕДИЦЕ...
Велика Ведмедице,
з твого цупкого хребта
Видно Ялту, Алушту
і сизі безкраї простори,
Сонце від тебе дорогу
стрімку розгорта,
Ламко крокує і вже
не вертається в гори.
Стиха хлюпочеться
 в літеплі, в тьмяній воді,
Зайчиків зграї сяйні
кличе вабливо за обрій.
Як же тріпочуть вони
полохливо-бліді
І поступаються хвилі
бурхливій, хоробрій!
Хвиля бентежно гуде,
нароста з далини,
Швидко долає морську
розпростертість оспалу
Й вишум дарує шпаркий
крем'яній крутизні,
В жертву приносить тобі
бризки раптового шалу.
Вмить затиха між ущелин
розгонистий плин,
Легко його вгамувало
громаддя високе.
Може, це стогін якихось
незнаних глибин?
Може, відлуння далеких
штормів одиноке?
Може, це Бескид який,
що давно перед силою літ
Радо стрівався з тобою,
тепер із таємної далі
Шле тобі свій несхололий,
грайливий привіт,
Може, без тебе він
досі в задумі й печалі?
Ти розляглася край берега,
вся у шумливих лісах -
В шатах коштовних,
довкілля велична цариця,
Дивишся - понад тобою
в нічних небесах
Посестра вірна твоя
незгасимо іскриться.

ТУМАН
Телевежа сховалась
в тумані,
З ким цілується там,
не розкаже,
Й над Неаполем
Скіфським туман,
Він укрив і яруги,
й узгір'я,
І в небесні повився
простори
Щирим хмелем
терпкої весни.
Тіль де-не-де
серед клубіння
Проглядаються
в просвітах млявих
Тьмяні обриси дальніх
будов,
Телевежі стрімчастої ребра
Чи камінні злютовані стіни
Усипальниці
грізних царів.
Наче марево
давньої слави,
Білий мур на узвишші
здійнявся
І в небесну націлився вись,
У часи легендарні
натхненний
Гордим духом
держався Скілура,
Він і досі міцний
та ставний.
У тумані вершок
мавзолею,
З ким у небі зустрівсь,
не розкаже,
Розпросторивсь
довкола туман,
Він узгір'я укрив і яруги,
Мов минуле -
казкові повір'я,
Наче дійсність -
омани п'янкі.

В ЧУФУТ-КАЛЕ
Незле, незле
В Чуфут-Кале,
Його аборигени,
Меткі, мов стріли, ящірки,
Між полинами навпрошки
Мигочуть цілоденно.
І там, і тут
Снують, снують,
Вилискують без тями,
Втім, це таємний
лад життя,
Це так минуле й майбуття
Зшиваються голками.
Ніде, ніде
Більш не знайде
Ніхто такого руху,
Це килим вічности вони,
Узявши в поміч полини,
Тчуть небуттю на скруху.
Луна гучна
Луна, луна,
Знялись пташині трелі,
Спішать допомогти
мерщій,
І заливає спів дзвінкий
Яри, фортеці, скелі.
Що пил і глін,
Що прах руїн?
Спів дужчає щомиті!
Коли ж перейде він у сни,
То будуть прясти цвіркуни
Цупкі сріблясті ниті.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2003 > Тема "Душі криниця"