Версiя для друку Обговорити в форумi

В СВОЇЙ ХАТІ - СВОЯ Й ПРАВДА!
 9 лютого на шпальтах часопису Севастопольської міськради “Севастопольские известия” з’явилася публікація Дмитра Табачника “Аннигиляция “Национальной идеи”, у якій автор дискредитує чинного Президента, державний устрій, державну мову, глузує з цілих областей України, відверто зневажає українців та пересмикує історичні факти. Публікація – надзвичайно небезпечна для регіону тим, що розпалює ворожнечу й шкодить становленню державності в Криму й Україні в цілому. Депутати міськради постійно використовують свій часопис для політичного напруження в регіоні.
 Термін “аннігіляція” словник тлумачить відсилаючи до латинського annihilatio, виокремлюючи словотвірне nihil, що у буквальному перекладі означає – НІЩО. Саме ж слово аннігіляція ще тлумачиться як ЗНИКНЕННЯ, або перетворення в НІЩО.
 Автор цього доволі небезпечного опусу вважає Україну міні-імперією, захоплюється звичаями старої імперської Росії, й глузує з усього українського. Наприклад, галичан він називає “искренне ограниченными», бо вони «...до сих пор считают Галичину центром мира”. На думку ж автора, Галичина це місце, звідки “...вместо министров и фельдмаршалов ко двору русского царя поставляли конюхов, лакеев и горничных гарнизонным офицерам австрийского кайзера”.
 Автор намагається нав’язати читачеві думку, що “Исторически обоснованный комплекс неполноценности, свойственный населению западных областей Украины, почувствовавшему себя “национальной интеллигенцией”, только заняв дома и квартиры своих бывших хозяев-поляков, изгнанных или уничтоженных Гитлером и Сталиным, следует лечить, а не навязывать всей Украине, даже если его разделяет президент”.
 Пан Табачник просто мліє від України зразка хоч би до 2004 року, коли ніхто не шанував у собі українця. Тодішня держава нагадувала йому толерантну царську Росію: «Толерантность царского правительства заходила так далеко, что на российских имперских орденах, вручавшихся особам неправославным, дабы не смущать оных, вместо религиозных символов помещался двуглавый орел. Империя всеми силами подчеркивала, что ее не интересуют культурно-национальные предпочтения подданного, только – верная служба общей Родине. Примерно таким же – осовремененным принципом руководствовалась украинская власть до 2004 года.
 С приходом к власти Ющенко все это кончилось. На государственном уровне возобладали пещерно-националистические концепции «украинской Украины» и «Украины для украинцев». Вместо строительства государства, в котором, по словам Леонида Кравчука, «русскому должно быть лучше, чем в России, а еврею лучше, чем в Израиле», нас стали призывать думать по-украински...».
 Друкувати такі речі у Криму – значить розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Депутати Севастопольської міськради достеменно розуміють це, але використовують власний часопис, що утримується на гроші громади, серед якої – чверть українців, свідомо принижуючи їх, сіючи вороже до них ставлення російськомовного населення міста. Думається, лікувати сьогодні треба не українців західних областей, до чого закликає пан Табачник, а саме депутатів всіх рівнів. Бо українофобія – хвороба досить небезпечна.
 За коментарем публікації у часописі, підпорядкованому міськраді, я звернулася до політолога, доцента Києво-Могилянської академії, севастопольця Ігоря Лосєва:
 - Яка Ваша думка щодо публікації Дмитра Табачника та доцільності розміщення її на шпальтах часопису представницької влади міста?
 - Зрозуміло, що сьогоднішня міськрада вбачає сенс своєї діяльності в підвищенні конфронтаційності між містом і державою, маючи на цьому шляху вже чимало успіхів. Дехто мріє, аби Україна розпалася на шматки. Нещодавно я побачив у цьому ж часописі публікацію нардепа-регіонала Вадима Колесниченка під назвою «Шляхом колишньої Югославії».
 Неспроможність захистити повсякденні реальні інтереси городян щодо тепла та гарячої води у помешканнях, звільнення від сміттєзвалищ міста тощо штовхає вищезгадану гілку влади робити щось на зразок димової завіси, коли все навкруги бачиться нечітко, або ще використовувати жахалки на зразок НАТО, щоб люди забули, що вони живуть без тепла й гарячої води та дихають смородом сміттєзвалищ.
 Я ось прокинувся сьогодні у зимно-холодному помешканні, не маючи жодного боргу за теплопостачання, й це мені навіює просто шалену любов до пана Саратова і його компанії. Я розумію, що депутатам кортить все звалити на держадміністрацію, але ж міськрада – це представницька гілка влади, обрана й утримувана громадою не для психопатичних мітингів та політичних шоу, а для того, аби вона бодай щось для міста робила. Все вже починає набридати. Коли, наприклад, депутат, що опікується земельними ресурсами міста, на зустрічі з представниками місцевих ЗМІ замість того, щоб розповісти про роботу депутатської комісії та стан земельних ресурсів громади, починає розмову з вояків УПА, то чутно вже не сміх, а регіт журналістів. Так же не можна, навіть демагогія повинна мати якісь межі.
 Що ж до самої публікації, то мене не дивує, що місцеві депутати передрукували цю ганебну, на мій погляд, статтю Дмитра Табачника, бо в ній не просто неприязнь до України та українців. Зрозуміло, що цій людині країна, де вона керувала скільки років, здається сьогодні чужою й ворожою, але разом з тим в статті відчувається якась патологічна суто расова ненависть до українців. Таке буває, коли представник одного етносу дуже не любить представників іншого етносу. Я не знаю, до якого етносу належить сам пан Табачник, то не моя справа, але з його статті зрозуміло одне: він українців ненавидить, зневажає і не приховує цього. У таких випадках людина більш-менш нормальна намагається бодай якийсь фіговий листочок, як кажуть, мати.
 Варто ще зазначити, що цією публікацією депутати цинічно плюнули в обличчя всім севастопольським ветеранам, які проголосували за комуністів, вітренківців, бо автор називає всіх, хто стояв біля витоків Радянського Союзу, «торжествующим быдлом». Пан Табачник від коаліції з комуністами у Верховній Раді вже більш-менш звільнився, але в Севастополі коаліція поки що зберігається.
 Що ж до самого автора, то Табачник не є дуже освіченою людиною. У нас можна стати й доктором, і професором, і зробити кар’єру, будучи посереднім фахівцем. Для прикладу, у вищеозначеній статті він називає Україну міні-імперією, бо тут, мовляв, мешкає чимало національностей. Але ж Україна за міжнародною етнокласифікацією навіть не є багатонаціональною державою, бо титульна нація в ній становить майже 80% населення. Багатонаціональною ж вважається країна, у якій титульна нація становить менше 50%. У цьому сенсі Україна є доволі мононаціональною державою. До речі, не так вже й багато існує у світі країн, де титульна нація має такий високий відсоток серед населення. Називати ж країну імперією тільки тому, що в ній мешкають представники інших національностей – повний абсурд. У Франції, скажімо, мешкають і араби, і турки, й інші, але вона ніяким чином не є імперією. Імперія – це держава, яка насильницьким шляхом приєднує до себе території інших держав. Україна нічого насильницьким шляхом до себе не приєднувала. Навіть Крим приєднався до України без будь-якого насильства. До того ж, в 1991 році кримчани у своїй більшості проголосували за самостійну Україну. У Сімферополі це було десь 54%, в Севастополі - 57%, а в тоді ще радянському Чорноморському флоті – 78%. Думається, пан Табачник просто не знайомий з визначенням «імперія».
 Говорячи про толерантність, яка існувала у Російській імперії щодо інших народів, автор публікації дуже лукавить. Доктор історичних наук мав би знати про їхню дискримінацію, або в нього – викривлене поняття толерантності.
 Стосовно національних меншин, яким має бути краще в Україні, ніж на історичній батьківщині, то я не вбачаю в цьому нічого поганого, за умови, що титульна нація у своїй країні живе нормально. А коли ставиться питання, що всім має в Україні бути краще, ніж українцям, то це, вибачте, маніфест окупанта. Що ж до того, що пан Табачник не хоче думати по-українськи, то, на моє переконання, він і не здатен думати по-українськи, й ніколи цього йому вже не буде дано. У самій же його публікації мало доказів і багато емоцій, що виникають на тлі расової ненависті до українців.
 Автор ще вдався до образ на адресу галичан. На моє переконання, йому варто було б запозичити в них культурної поведінки й толерантності, про яку він мовить, але, підозрюю, вкладає у це поняття дещо інший зміст.
 Думається, що фаховий коментар політолога Ігоря Лосєва переконає найзатятішого українофоба. Недаремно відкритих дискусій з ним побоюються всі ті, хто зомбує севастопольців напівправдою, а то й відвертою брехнею. Публікація ж Дмитра Табачника, як і розпалювання ворожнечі депутатами Севастопольської міськради, ще матиме достойну оцінку українства Севастополя і не лише Севастополя. Думається, настане час... Сьогодні Україна лише підвелася з колін. Вона ще постане на повний зріст. Варто вірити й наближати цей час.
 Лідія СТЕПКО.
м. Севастополь.

РЕЗОНАНС
«ЗАЛИШИТИ ЙОМУ ПРАВО ТИТУЛУВАТИСЯ ВЧЕНИМ – ЦЕ СОРОМ І ГАНЬБА!»
Захистимося від пропаганди людиноненависництва, ксенофобії Д. Табачником! Відкритий лист до громадськості України: вимагаймо від ВАК України позбавити Дмитра Табачника титулу доктора історичних наук!
Черговий опус з претензією на «науковість» «Аннигиляция национальной идеи» Дмитра Табачника, видрукуваний у «воскреслій» з темряви атавістичних інстинктів початку минулого століття чорносотенській газетці «Киевский телеграфъ» (3 - 5 січня ц. р.), був би сміху вартий, якби не титули «професор» і «доктор історичних наук», якими хизується колишній віце-прем’єр з гуманітарної політики. Сподіємося, що наші достойні вчені надалі не триматимуть у своїх рядах вирощеного в пробірці україножерства «професора», дозволяючи йому таким чином представляти українську науку з позицій невігластва і неоговтаного великодержавного російського шовінізму. Щоб не бути голослівними, процитуємо деякі «відкриття» нашого «учоного» недоросля. «Практично всі імперські держави від Риму до Російської імперії, – пише Д. Табачник, – намагаються кооптувати меншини в загальнодержавну систему, об’єднуючи їх єдиним бюрократичним апаратом, єдиними податками, гарантуючи військовий захист і не вмішуючись в їхні релігійні, мовні і культурні традиції». Якщо бідолашний доктор говорить про «всі імперії», то слід було назвати і нацистський Рейх, адже саме під впливом нацистської ідеології про «повноцінну» націю німців, як націю іберменш, і про «неповноцінні» всі інші нації, очевидно, визріла й мисля Табачника, що «меншини» – це «неповноцінні» нації, які проживали і проживають на власних етнічних територіях, загарбаних Росією. До таких «меншин», за Д. Табачником, у хваленій ним Російській імперії належала й Україна, населенню якої імперія начебто гарантувала збереження всіх його традицій. Таким «збереженням» Д. Табачник, вочевидь, вважає нищення українських церков Петром І, страхітливий погром у Батурині, коли російські солдати вбивали старих і малих, а вагітним жінкам розпорювали животи, «діяльність» Катерини II, Валуєвський та Емський укази...
 Ми нагадали лише відомі навіть школяреві-початківцю факти, про які «доктор історичних наук», як виглядає, не знає, або, може, не добачає... в догоду своїй теорії про «універсалістськість» усіх тоталітарних імперій, починаючи з Римської. Та хоча тоталітаризм в усій повноті нелюдськості і жорстокості сягає часів давніх Єгипту, Ассирії та Вавилонії, а про ассирійський та вавилонський полони нащадків патріарха Якова знає навіть кожен зневажуваний «учоним» «доктором» український селянин, торкнемося деяких фактів з історії поставленої Табачником на перше місце Римської імперії. Згадаємо, власне, Велику війну юдеїв з римлянами (66 - 70 рр. н. е.). На той час підвладною римлянам країною юдеїв керували прокуратори і, як зауважують дослідники, на ці посади, на горе юдеям, настановлювалися щонайгірші особи, котрі потурали несправедливості, здирствам, сваволі, вбивствам, а що найгірше — зневазі «неримських» релігійних традицій. Саме останнє – наруга римських солдатів над релігійними традиціями юдеїв у Цезареї, була тою краплею, яка переповнила терпіння. Спершу юдейські посли звернулися зі скаргою до римського прокуратора Флорія, проте... були кинені до в’язниці. А в Єрусалимі Флорій наклав величезний податок на юдейську святиню, до того ж за непослух наказав римським солдатам вбивати і грабувати всіх юдеїв, хто лиш потрапить під руку (лише за декілька годин загинули сотні невинних юдеїв, а погроми продовжувалися день за днем). І юдеї повстали, їхня боротьба тягнулася з перемінним успіхом до осені 69 року. Тоді імператор Веспасіян послав на Єрусалим свого сина – полководця Тита. Першу перемогу Тит здобув під час найвеличнішого в юдеїв свята Пейсах (юдейська Пасха). І з властивим усім завойовникам лицемірством пообіцяв помилувати юдеїв, якщо вони здадуться. «Проте юдеї добре знали, – зауважують дослідники, – яка доля спіткала їхніх братів, котрі шукали ласки у римлян, тому постановили, що краще загинути, ніж віддати місто ворогові». У відповідь 9 Тіша, за юдейським календарем, Тит спалив єрусалимський дитинець, а відтак і славну Царську святиню та замордував тисячі юдеїв – не лише юдейських воїнів, а й старих людей, жінок і немовлят. Хто врятувався від погрому, змушений був мігрувати з отчих земель. А День 9 Тіша б’Аб донині є для юдеїв днем жалоби і посту!!!
 «І ти боролась, як Ізраїль, моя Україно!» – напише Леся Українка. Якби колишній віце-прем’єр України з гуманітарної політики
Д. Табачник бодай трохи знав історію хоча б своїх прадідів-юдеїв, то мав би прийти до такого ж висновку. Та бідолаха, мабуть, не знає нічого ні про День 9 Тіша, ні навіть про Голокост у нацистській Германії, яка одідичила нелюдські «традиції» Римської та Російської імперій, ні про провоковані останньою чорносотенські погроми та винищення корінних націй на їхніх землях, інакше він би не насмілився писати так зневажливо про боротьбу Української Повстанської Армії та про «голодомори» на землі, яка дала притулок його прадідам, а ще й обурюватися, що «за отрицание Голодомора» «грозили и грозят тюрьмой» (як на нашу гадку, мало погрожувати – вже пора й діяти, бо День пам’яті жертв Голодомору – День нашої жалоби і посту, що відповідає біблійній матриці – Богом даному праву кожному народові боронити свою гідність і пам’ять, моральну чистоту і свободу).
 Невігластво і недоумкуватість Д. Табачник компенсує возвеличуванням найзлочинніших імператорів. Бо для чого, скажіть на милість Божу, було згадувати з-посеред усіх візантійських імператорів саме Юстиніана (VI ст.), за правління котрого відбулося жахливе переслідування юдеїв у Візантії, внаслідок чого, як свідчить давній арабський історик Аль Масуді, вони знову змушені були масово мігрувати? Вірогідно, тоді ж вони прийшли й на наші землі, де знайшли можливість жити і працювати. Не кажемо вже, що завойовницька політика поліетнічної Візантійської імперії супроводжувалася страхітливим знущанням з полонених – їх осліплювали, катували, живцем здирали шкіру (наприклад, імператор Василій увійшов в історію під іменем «болгаровбивці», оскільки, ліквідовуючи болгарський Патріархат, закатував понад 10 тисяч болгар на їхній же землі), в імператорських палацах постійно панували підступ, зрада, царевбивство, розпуста, пияцтво (ще один імператор навіть увійшов в історію під іменем «Михайло-пияк»)... Так само імперська Росія знищила Українську Митрополію в Києві, переважна більшість російських царів загинули внаслідок взаємонасильства. А про розпусту, символом якої стала Катерина II, вже й не кажемо...
Та Д. Табачник так вихваляє російську імперію за її «людинолюбні» преференції до «інородців» (може, до кавказьких? До Шаміля, наприклад?) та обдаровування «российским дворянством» усякого роду ренегатів (процитуємо: «...ограничения, накладывавшиеся на имперских «инородцев» (неправославных) имели скорее характер преференций. Так, их не призывали в армию (ба, «учоний» навіть не відає, що у складі війська царської Росії, яка в 1914/15 р. окупувала Галичину, були не лише росіяни), они вместо регулярных налогов платили ясак натурой (преимущественно пушниной) (воістину, як писав Т. Шевченко у поемі «Кавказ» «чом ви нам платить за сонце не повинні...»), ими управляли их собственные «князья», одновременно получавшие и российское дворянство и т. д.»), що мимоволі закрадається думка, а яким «дворянським титулом» заплатить йому сучасна імперська Росія? Гадаємо, жодним. Бо, як би не старався Д. Табачник виставити себе «універсальним» космополітом без роду-племені, ті, чиїм гаслом донині є «Бей жидов, спасай Рассею», не забудуть його походження. Бо «Рассея» в уяві шовіністів – це й Україна, й Білорусія, котрі «зобов’язані» ненавидіти те, що ненавидить «Рассея», – всіх «инородцев», «иноверующих», у т. ч. й юдеїв, чиє місце, згідно з велікорусской прєфєрєнциєй – Біробіджан, і чиї синагоги, згідно з возславлюваною Д. Табачником «релігійною толерантністю» імперії, були знищені нею дощенту. Тож чи дивно, що в дусі цієї ж «толерантності» ще й нині російські шовіністи у Львові вимащують однією й тією ж фарбою пам’ятні таблиці Є. Коновальцеві та Р. Шухевичу (чиї імена так ненавидить Д. Табачник) і відновлені в роки незалежності юдейські синагоги?
 Та наруга над останніми не болить «учоному» – хоча десь там у глибині віків прадідами цього сараки були юдеї, їхня кров давно вивітрилася у жилах Табачника-манкурта, позбавленого пам’яті і розуму. Адже лише у приступі швидкопрогресуючого маразму і вибуху спровокованого ним україножерства він міг написати, що галичани «до сих пор считают Галичину центром мира, поскольку вместо министров и фельдмаршалов ко двору русского царя она поставляла конюхов, лакеев и горничных гарнизонным офицерам австрийского кайзера. Однако исторически обоснованный комплекс неполноценности, свойственный населению западных областей Украины, почувствовавшему себя «национальной интелигенцией» только заняв дома и квартиры своих бывших хозяев-поляков [...], следует лечить, а не навязывать всей Украине, даже если его разделяет Президент». Або «Почему в стране не может быть два государственных языка? Потому, что так думает Виктор Ющенко. А почему так думает Ющенко? А потому, что последние пятьдесят лет, приезжая в города, украиноязычное, вернее, суржикоговорящее сельское население чувствовало свою ущербность по сравнению с говорящими на литературном русском языке «местными» и, в первую очередь, учило русский язык, чтобы не отличаться. Теперь этот накопленный годами комплекс неполноценности выливается в агрессию: «Мы учили «москальську мову», теперь вы учите наш суржик». А пропагуючи ПіСУАР, колишній віце-прем’єр України з гуманітарної політики Д. Табачник зауважує і погрожує: «Кушнарёв убит, но идеи его востребованы. Новые лидеры неизбежно будут радикальнее предшественников, поскольку произойдёт радикализация замордованных «свидомитством» избирателей, а последствия для Украины будут плачевны»...
 Нацистський оскал претендента у «лидеры» очевидний. Та як би не кепкував Д. Табачник з квазіміфічних версій деяких сучасних любителів праісторії, ніхто з них не лише не претендує на високі наукові звання, а й не дозволяє собі злочинної пропаганди людиноненависництва і ксенофобії. А сповнений блювотиною ненависті невіглас Д. Табачник донині підписується наданим йому невідомо за що ВАК незалежної України високим вченим титулом, представляючи начебто українську науку і претендуючи на «високоумні» дискусії. Проте дискутувати з невігласом чи доводити дурневі, що він дурень, не варто. Та якщо залишити йому право титулуватися вченим – то це сором і ганьба! Це плювок в обличчя не лише усім вченим, не лише Україні, а й усій світовій культурі та науці. Тому звертаємося до членів Національної Академії Наук, Наукового Товариства імені
Т. Шевченка, членів ВАК, ректорів ВНЗ, відомих вчених в Україні і за її межами: час уже позбавити Д. Табачника всіх наданих йому титулів. Нехай собі пасе свині (якщо подужає) на власній дачі і псує папір.
 Водночас, поскільки маніякальні ідеї «табачників» пропагують чорносотенські російські видання в Україні, вимагаємо (і просимо громадськість підтримати наші вимоги) від Прокуратури та СБУ України провести розслідування і порушити кримінальну справу проти таких видань, зокрема, проти газети «Киевский телеграфъ». Адже завданням суспільства є захиститися від пропаганди людиноненависництва, ксенофобії, імперського шовінізму, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, в т. ч. українофобії та юдофобії, і т. д., під якими квазіісторичними висновками вони б не ховалися. Така пропаганда не дискутується – в усіх розвинених країнах вона трактується як злочин, і відповідно карається. Покарання за таку пропаганду передбачає і чинне законодавство України.
 Лютий 2008 р.

Підписи: Ірина Калинець, громадський діяч; Маркіян Іващишин, голова комісії з питань культури Львівської міської ради; Ярослав Дашкевич, професор, доктор історичних наук, заслужений діяч науки, кавалер ордена Я. Мудрого; Михайло Голубець, професор, академік НАН України, доктор біологічних наук; Іван Головацький, професор, доктор біологічних наук; Ігор Калинець, письменник, Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка; Віктор Камінський, композитор, Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка; Віра Лясковська, депутат міської ради, кавалер ордена кн. Ольги; Тетяна Крушельницька, професор Університету «Львівська політехніка», депутат міської ради; Михайло Ягольник, архітектор; Віктор Москалюк, художник, депутат міської ради; Степан Гунько, професор Львівської академії друкарства; Микола Шимчук, заслужений художник України; Стефанія Шабатура, кавалер ордена кн. Ольги.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 15.02.2008 > Тема "Резонанс"