Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

 Мене, науковця, публіциста-політолога за громадянським покликанням, безпартійного, полковника у відставці, запросили на зустріч з теле- і радіожурналістами для проведення презентації деяких нових українських видань.
 Ця цікава для мене зустріч з колегами повинна була відбутися в м. Сімферополі 23 лютого 2008 року; організатор зустрічі – Кримська партійна організація Конгресу Українських Націоналістів. Скажу, що на таку цікаву зустріч з колегами-журналістами пішов би на запрошення будь-якої іншої партії чи Представництва державної адміністрації, чи будь-якого іншого організатора, і був би вдячний за можливість поспілкуватися. Більше того, як науковець, зацікавлений, щоб на таких зустрічах мали можливість бути присутніми представники різних організацій, місцевої влади та громадяни, які цікавляться тематикою зустрічі, але при обов’язковій умові, щоб то зібралися люди, а не дика орда. Послухати презентантів, запитання журналістів, відповіді корисно хоча б з погляду на зацікавленості журналістського корпусу, покликаного працювати задля становлення української державності в Криму. Якби програма зустрічі передбачала також спілкування (запитання – відповіді) будь-кого з присутніх з презентантам
и і журналістами, вважав би те за свято, бо ж таким є спільний цивілізований пошук Істини, Правди, нехай навіть і при суттєвих розбіжностях в поглядах і оцінках – адже це спонукає до більш глибокого наукового опрацювання спірних питань.
 Щиро говорю, будь-якому науковцю спілкування, дискусії в колі однодумців менш цікаві, аніж в колі цивілізованих опонентів, і це ж зрозуміло без зайвих пояснень.
 Презентація не відбулася через хуліганський шабаш, який очолювали молодики з документами депутатів Верховної Ради АРК. Як відбувався напад на приміщення і організаторів зустрічі з журналістами, бачила вся Україна по телебаченню.
 Спостерігаючи, в яке ганебне, принизливе становище вкинула влада молодших і старших офіцерів в міліцейських одностроях, яким вгинають ребра молодики з документами місцевих депутатів та їхні поплічники, паплюжать Українську державу, обзивають Президента та інших громадян фашистами, стверджую, що це не розбудова Української держави, це ганьба держави, це її нищення людьми, котрі так і не засвоїли уроків Центральної Ради.
Оцінювати дії організаторів запланованої презентації і владних органів, які давали дозвіл на проведення такого заходу, так само як і факти дозволу тієї ж влади на мітинг-шабаш українофобів біля входу в приміщення, в якому повинна була відбутися презентація, якщо такий дозвіл був, а також протиправного насилля, чи самочинного мітингу-шабашу і насилля, якщо такого дозволу не було, мають компетентні органи центральної влади, бо політичні аспекти справи авжеж не місцевого значення. Адже факт грубого колективного насилля з кричущим порушенням законних прав громадян на розповсюдження офіційних патріотичних видань є очевидним і задокументованим на відеоматеріалах.
І причина такої поведінки насильників (внутрішня причина) є очевидною: шовіністів з імперської п’ятої колони в Україні охоплює жах від того, що правда історії, яка так довго приховувалась від суспільства, стає явною і явність її вже не зупинити; не маючи жодних аргументів, щоб відстоювати імперську злочинну версію історичних подій, обдурений натовп україножерів шаленіє і пускає в хід останній єдиний аргумент - грубу силу.
А далі, як науковець, зобов’язаний стати на захист цього обдуреного і підбуреного „недоброзичливцями" натовпу. Ісус Христос нагадував людям, що не має нічого тайного, що не стало б явним. Він стверджував цим божественний потяг людини до пізнання правди, істини і, одночасно, безглуздість і неблагопристойність спроб одних людей не допускати до знань інших людей, творити інформаційну блокаду для них, заганяти в гетто інформаційних обмежень. Ці „недоброзичливці" - вороги цього ж натовпу; адже людям з того натовпу, зафіксованим для архіву десятком відеокамер, треба буде жити і облаштовувати долю своїх нащадків в цій країні. А є ж і суд історії!
Але це поміж іншим.
Тепер про головних винуватців цього і аналогічних імперських рецидивів. Вони сиділи і сидять у Києві. Це ті, що приймали Конституцію України в 1996 р., і боюсь, дуже боюсь, що й ті, хто тепер готує оновлений текст Конституції. Тому цим звертаюсь до Вас, пане Президенте України, до вас, панове депутати Верховної Ради України, до вас, шановні урядовці і поважні члени створеної Конституційної Ради (Асамблеї): не розплачуйтесь гіркими долями простих людей - ущемлених патріотів України та московців, яких імперська Московія порозганяла з „Родіни" на загарбані чужі землі для винищення і асиміляції тубільного населення, московщення його, відбирання рідної мови та вивозу в сибіри, на соловки і т. ін. Тепер ті імперські засланці та їхні нащадки вже в генетиці своїй несуть сприйняття заборони творити те, чим вони безкарно займались до 1991 р., як „лішєніє іх прав чєлавєка".
Ви зобов’язані підпорядкуватися міжнародному праву і в оновленій Конституції у строгій відповідності з міжнародною „Конвенцією про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин" від 21.10 1994 р., підписаною і ратифікованою всіма країнами СНД, чітко виписати права основного населення України - державоутворюючої нації, що реалізує міжнародно визнане, корінне право нації на політичне самовизначення, тобто українців, для яких Україна є Вітчизною; і права національних меншин, для яких Україна є державою (країною) проживання.
Нам не потрібна лжеконституція, яку похвалять космополіти, називаючи її найдемократичнішою в Європі, як то було в 1996 році, нам потрібна Українська Конституція, яка уконституює дієвий чин суспільства з розбудови Української національної держави.
Стаття 9 Конституції: „Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України".
Тобто Конституція має підпорядкуватися тій частині національного законодавства, якою Україна вплела себе в міжнародне правове поле. В ратифікованій Україною міжнародній Конвенції, названій вище, суть і буква оперують юридично-правовими категоріями: „основне населення", „національне законодавство", „національні меншини", „держава, на території якої вони (тобто нацменшини. - авт.) проживають", „повага прав осіб, які належать до національних меншин має на увазі повагу лише до тих осіб, які виконують свої обов’язки перед державою, на території якої вони проживають". Діяльність нацменшинських общин, асоціацій, земляцтв і т. п. Конвенція передбачає лише в царинах „просвітницького, культурного і релігійного характеру з метою збереження і розвитку в тих общинах етнічної, мовної, культурної і релігійної самобутності", але ж ніяких козацьких чужомовних полків для силового забезпечення антидержавних акцій обдурених і підбурених іноземними спецслужбами натовпів людей, ніяких політичних і
 громадських організацій, які б насаджували „національній державі, на території якої проживає нацменшина" чужу церкву, іноземну мову і т. д., бо все це, що під вивіскою „ніяких", якщо дотримуватися духу і букви Конвенції, відсилає напевно ж до Кримінального кодексу.
Чому все те, що є в Конвенції (юридично-правові категорії і ін.), відсутнє в Конституції?!
Як пов’язати постулат про „право нації на політичне самовизначення на своїй етнічній землі" з поняттям „національне законодавство, якому мають підпорядковуватися національні меншини", якщо Конституція не передбачає національних референдумів, плебісцитів, а лише Всеукраїнський референдум; і це в умовах перехідного періоду, коли політична українська нація ще не сформувалася, і не буде сформована, аж поки українці не опанують хоча б приблизно пропорційної до складу населення частини національного багатства та представництва в усіх гілках влади, інформаційному полі і т. ін.?!
Як виборець я прошу письмової відповіді від усіх, до кого звернувся, скажімо, через газети „Голос України" та „Нація і Держава". Через газети тому, що такої відповіді-роз’яснення жадають всі українці. А жадають тому, що бачать, як галопом іде фінальна частина пограбування залишків національного багатства, в основному, людьми, для яких все українське є обтяжливим, і, певно, вони терпітимуть його лише зовні, не сприймаючи в душі, тільки до тих пір, поки не завершать повного пограбування української нації - основного населення країни.
Ми не можемо, не маємо права, якщо маємо розум (в українського народу він є; у попередніх злодійкуватих горе-лідерчуків його вистачило лише, щоб пограбувати націю, а чи є в нинішніх провідників нації, покаже проект оновленої Конституції), перенести напрацьовані ціною великої крові і століть удосконалення європейські ліберальні моделі, життєдайні лише в сформованих політичних націях-державах, на здичавіле і сплюндроване в лабетах азійської імперії населення України.
Жорстке дотримання положень подарованої нам досвідом світу Конвенції має виключити можливість нацмену „кушнарьову" кричати через ЗМІ на всю Україну, що „в Києві будуть свої закони, а в Харкові - свої закони", або іншому нацмену - „дайте я буду керувати Україною, інакше утворю ПІСУАР і заблокую роботу Верховної Ради". Таким нацменам місце у в’язниці. Тільки після цього почне формуватися політична українська нація і лише при сильній президентсько-парламентській формі правління та лише при сильному президентові. Історичний досвід України абсолютно стверджує: лише сильного українського гетьмана (тепер - президента) підтримує український народ зі зброєю в руках, все інше веде до балагану табачників і азарових, та, як наслідок, до втрати державності, винищення і асиміляції українців.
Не повинно бути так (після утвердження оновленої-вдосконаленої Конституції), щоб місцева влада не була кримінально-відповідальною за незабезпечення кожному українцеві в Україні освіти і виховання дітей державною мовою, а кожному кримському татаринові - кримськотатарською мовою з паралельним вивченням державної мови в системі державних і муніципальних закладів (мова тут про дві титульні нації).
Ми вже були свідками кривавих подій у стосунках Вірменії і Азербайджану, коли імперська влада СРСР заборонила створити цивілізовані механізми репатріації вірменів і азербайджанців на свої національні батьківщини після імперського перемішування націй, і тому дивною є сьогодні мовчанка України на заклик Московії (унікальний заклик!) до своїх синів і дочок повертатись на свою національну батьківщину. Україна має негайно запропонувати проект цивілізованих механізмів репатріації на „родіну" молодиків з депутатськими корочками кримської Ради та іже з ними, які вгинають ребра кинутим державою у ганьбу офіцерам в міліцейських одностроях та горланять недержавною мовою на адресу державної мови, героїв української боротьби за національне визволення, першого справді Українського Президента - „Фашізм нє пройдьот!", не бачачи себе при цьому в дзеркалі. Ми з цим їхнім гаслом згодні, а тому „За" репатріацію таких фашистських молодиків на „родіну" (а „родіна" не там, де народився, а там, де мова твого роду є державною, де, крім твого національного коріння, у цвітінні національна крона; як же багато народилося вас, молодики, на колись загарбаних чужих землях. Та... „Пора дамой!").
А тепер детальніше і відвертіше про гасла. Почну зі слів давньої пісні, яку чув у прекрасному виконанні народних талантів недавно (бо правдиві і актуальні пісні живуть довго): „...смерть московсько-жидівській комуні!" (тут літературна лексика західної частини України). Чому „смерть тій комуні"? Бо під її гаслами типу „мір - народам, зємлю - крєстьянам і т. ін." велась війна проти українського народу, в процесі якої землю у селян відібрали геть, найуспішніших селян згноїли в сибірських концтаборах, національну еліту розстріляли і декількома тотальними голодоморами зламали вольовий духовний хребет української нації. Лише після цього оголосили, що соціалізм в основному збудований (Конституція СРСР 1936 р.). Наступні розстріли, бійні, тюрми і концтабори, фази соціалізму вели до помоскалення нації, найбільше української, умертвлення нашої мови, повної асиміляції українства, яка була уконституйована категорією „новая історічєская общность" (Конституція СРСР 1977 р.).
Самокритично говорив недавно Г. Кіссінджер - ми, американці, на хвилі ейфорії від того, що впала московсько-комуністична імперія зла, передчасно заспокоїлись і наробили помилок у міжнародній політиці. Певно, дехто з політиків і в Україні впав у блуд. Але народ бачить, що та „комуна" в Україні лише переодяглася в інші одежі, залишивши „хлопчика, який так і не виріс з комсомольських штанців" (за влучним визначенням Л. Кучми „симоненка" - мабуть, таке прізвище походить від слова „симонія") з гуртом бабусь і дідусів (які так і не второпали, що відбувалося і відбувається), для відволікання уваги українців від того, „що відбувається", комсомольською демагогією, яка в нинішньому прагматичному світі уже не має прописки, бо належить до світу утопії.
Порядні українці - філософ Ю. Бадзьо, деякі народні депутати, загартовані представники українського визвольного націоналізму десяток років тому підняли гасло і опублікували програму „Другого етапу національно-визвольної української революції". Осучаснені українські націоналісти те саме гасло формулюють як „Наповнення задекларованої української держави українським національним змістом" (щоб не дражнити суспільство словом „революція").
А от переодягнена та сама але вже грабіжницько-капіталізована, олігархізована, хабарно-владаризована і фашизована „комуна" на противагу гаслу (на подолання його) „Наповнення задекларованої української держави українським національним змістом" виставляє як завжди брехливе, за принципом дії злодія, який кричить: „Ловіть злодія", гасло „Фашізм нє пройдьот", називаючи першого таки Українського Президента В. Ющенка за те, що робить перші кроки по наповненню української держави українським національним змістом, - фашистом.
Якщо ми, українці, українська, сплюндрована імперією зла нація, не відродимо свій понівечений духовний хребет, мову, згуртованість, силу єдності і силу духу, не підставимо плече своєму Українському Президентові 70% (хоча б сімдесятьма відсотками) голосів на виборах та готовністю взяти в руки зброю (за необхідності), ми не скинемо „комуну" і будемо рабуючою меншиною у „фальш-Україні".
Маємо усвідомити, що нам не потрібні прем’єр-міністри, які годують обіцянками великої кількості „жратви" з барського столу, великих потоків нафти, газу і т. ін., але не мають програми наповнення української держави українським національним змістом, бо лише в так наповненій державі можуть бути нашими і хліб, і нафта, і все інше та не буде голодоморів і винищувачів нашої нації - чужої мови, чужої церкви, чужої „комуни".
Пам’ятаймо, брати і сестри українці, кримські татари, що чергове розігрування конституційних ігрищ не на користь титульним народам в Україні з нехтуванням набутого світом ціною немалої крові і тривалого часу досвіду, втіленого в міжнародних конвенціях (договорах) стосовно національних меншин в національних державах, може скінчитися в Україні трагічними подіями (через які нас уже „прокручувала" імперія зла) з втягуванням у кривавий крутіж інших народів.
 Микола БІЛИЙ,
полковник у відставці, кандидат технічних наук, кореспондент часопису „Заграва".
м. Феодосія.
Фото Олексія Носаненка.

P. S. Що ж до закидів українофобів - мовляв, день не той вибрали для презентації, то це локшина на вуха недосвідченим людям. І урядова делегація, і всі українці схиляють голови і віддають шану всім воїнам, які боролися з фашистською чумою расизму і нацизму в складі будь-яких армій, безумовно і в Червоній-Радянській, в якій найбільше загинуло - українців. Ніхто і ніде не чув і не бачив, щоб українці влаштовували хоч якісь протестні акції при такому вшануванні, окрім, можливо, випадків вшанування беріївських карателів, які до тієї святої всенародної війни практично не мали відношення, а були перейняті каральними операціями, спрямованими на придушення такого ж святого національно-визвольного руху українців. Це по-перше.
По-друге, загальновідомо, що українські національно-патріотичні сили пропонують перенести „День захисника Вітчизни" з 23 лютого на історично-традиційний в Україні день вшанування національного воїнства - 14 жовтня, вважаючи, що Л. Кучма, можливо, з чиєїсь недоброзичливої підказки чи за імперською інерцією та через незнання історії приліпив в Україні таке свято до дня чужої армії. І не просто чужої, а тієї, яка здійснила агресію проти Української Народної Республіки задля її знищення, і не під Псковом і Нарвою, а саме в Україні лютувала в місяці лютому, здолавши героїчний український рубіж оборони під Крутами; розстрілювала масово українців за спілкування українською мовою, за українську сорочку і т. ін. Українцям є дороговказом своя національна історія, а не імперська інерція, і в цьому питанні окупаційним залишкам в Україні (чужій п’ятій колоні) - зась.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 29.02.2008 > Тема ""Білі плями" історії"