Версiя для друку Обговорити в форумi

ЧИЇ СИНИ, ЯКИХ БАТЬКІВ?

Давно минулії звитяги,
Як давніх відгомін громів,
Як шелест полинялих стягів,
Як крик орлиний з вишини...
 * * *
 Зацікавленість власною історією є цілком природною для будь-якої нації, окрім, хіба що, нації охрімів безрідних. Тож не дивно, що час від часу людство кидає погляд назад, аби озирнути пройдене, проаналізувати помилки, порадіти перемогам, віддати шану тим, завдяки кому вони стали можливими. В цьому сенсі проект “Великі Українці” можна лише вітати. Маємо напрочуд яскраву та славну історію і довженний ряд справді гідних постатей, що творили її на тому чи іншому етапі. Ряд той, за визначенням, ніколи не можна буде назвати завершеним, оскільки життя триває, з’являються нові лідери, нові герої. І це стосується не лише сьогодення чи майбутнього. Хто б наважився стверджувати, що досконало пізнав минуле, якщо, часом, те, що відбувається на наших очах, сприймається далеко не однозначно, а деяких ключових подій ми навіть не помічаємо? А ще ж є сторінки історії втрачені, а то й викрадені, сторінки підчищені та підправлені. А що вже говорити про вибірковість нашої пам’яті та прихильність до усталених штампів!
 Єдина засторога стосується того, що було б логічно обмежити вибір кандидатів на звання Великого Українця, скажімо, рамками минулого століття, тобто особистостями, які були чи є нашими сучасниками. Розширення меж призведе до того, що або галерея Великих буде неповною, або ж вона вийде далеко за межі проекту, поховавши його під своїм громаддям, чи потребуватиме зміни формату проекту.
 Як на мене, то одне не виключає іншого. Зацікавленість українців своєю історією росте, і така тенденція не може не радувати. Тож новітні моїсеї від влади мають докладати всіх своїх зусиль, аби стимулювати те пробудження. Не треба забувати, що тяжкий та небезпечний шлях блукання віртуальною пустелею, що лежить між учорашнім рабством та землею обіцяною, яку ой як багато ще хто не впізнає упритул, ще далеко не подолано. Свідчення тому зустрічаємо, на жаль, щоденно. Цілком зрозуміло, що віддзеркаленням того не могли не стати і кандидатури на право називатися Великим Українцем, пропоновані аудиторією шановного пана Шустера. До речі, певні закиди, які з’явилися в пресі щодо безсторонності добору тої аудиторії, мають бути зняті. Це, поза всяким сумнівом, середньостатистичні українці, що гарантовано не лише репутацією пана Савіка, а й тим, що ми бачимо самі як результат голосувань. Сусіди з цього приводу кажуть: ”Неча на зеркало пенять...” Саме через неадекватність логіки учорашньо
го раба можна ставити в один ряд Великих Українців і мученика за волю Краю, і його ката.
 О, дволикий та безсмертний український Янусе! У неосяжні глибини сивої давнини сягає твій проклятий рід! І саме звідти тягнеться за тобою отой брудний, смердючий незчисленними зрадами та заплямований кров’ю невинних жертв слід. Це ти пустив нас по світу з “кравчучками” та “кучмовозами” в злодійські дев’яності, це ти розграбував тоді ж Україну, яка, за даними ООН на час розпаду Союзу, входила до двадцятки найрозвиненіших країн світу, це ти знекровив нашу військову потугу, віддавши Чорноморський флот, понищивши авіацію. А хіба не цілунок саме твоїх медоточивих вуст віддавав до рук кадебістів Лук’яненка, Чорновола, Симоненка, а ще сотні й сотні вірних синів та дочок України? І так упродовж усієї історії.
 Чи не твоїми руками віддано на мученицьку смерть Северина Наливайка, чи не твої орендаренки та кулаги підрізали орлі крила Тараса Федоровича, не ти здавав лютому ворогу на наругу та смерть героїв Кодака: славного на всю Європу гетьмана запорозького Івана Сулиму зі старшиною – того самого Сулиму, який за свої подвиги отримав навіть золоту медаль від Папи Римського Павла Боргезе?
 Іноді буває дуже важко передати свою думку. В десять разів важче зробити це, коли думку твою не очікують, і в сто разів важче, коли її не бажають почути. Хтось може сказати, що автор намудрив, змішавши людей, події, віки... Проте, sub specie aeternitatis, - з точки зору вічності “...И война есть война, и вина есть вина”, – як співав колись незабутній Володимир Висоцький. І зрада інтересів Краю, в якому живеш, хотілось би додати, будь то словом, дією, чи злочинною бездіяльністю, залишиться зрадою, незалежно від того, коли її було
вчинено. Нелюбов, а то й зневага до отчого краю не проходить безслідно і результується в тому духовному та економічному нездоров’ї, з якого все ніяк не виб’ється Україна. Причини та наслідки тут очевидні і не потребують жодних доказів.
 Власне, тут можна було б поставити крапку, але ряд наведених вище негативних прикладів не може не справляти гнітючого враження, адже сам собою напрошується висновок, що ми ледь не нація зрадників та рабів. А це абсолютно не так, бо навряд чи де ще можна знайти таку горду та волелюбну націю. Адже віки справді загальнонародного прагнення до волі, віки жертовної боротьби за незалежність та самостійність переконливо доводять протилежне, а саме те, що ми можемо по праву пишатися своєю історією, своїми видатними людьми. На підтвердження цього дозволю собі до вже наведених вище кількох імен справді великих українців додати лише одне, а саме - ім’я мого прямого пращура, чигиринського сотника, полковника реєстру, а в 1637 році гетьмана славного Війська Запорозького Павла Михновича Бута, відомого в історії ще під іменем Павлюка.
 Все життя його минуло в перманентних походах, битвах. Він не раз брав участь в морських виправах запорожців, в тому числі і як наказний отаман, на турецькі чорноморські фортеці, на сам Стамбул. 1621 року у складі сорокатисячного козацького війська під орудою гетьмана Яцька Бородавки пробивається під Хотин на виручку
35-тисячному війську польської корони, аби разом заступити дорогу на Польщу і далі на Європу величезному турецькому війську. За свідченням польського сучасника Єжи Воротського, те військо, не рахуючи татар, складалося з 75 тисяч турок, 30 тисяч арабів, 47 тисяч балканських християн та 10 тисяч гвардії – яничарів. У складі війська було 260 гармат і навіть чотири бойових слони. На жаль, вітчизняні історики і досі не оцінили належно значення Хотинської битви. Насправді ж її значення для історії Європи не менше, аніж Грюнвальдської чи Курської. Факти ж такі, що саме завдяки українським козакам – сорока тисячам запорожців під орудою гетьмана Петра Сагайдачного, що заступив Бородавку, та восьми тисячам реєстровиків, які входили до складу вже названих 35 тисячам польського війська коронного гетьмана Ходкевича, турецьку навалу вдалося спинити. Це була справді епохальна битва. І хоча шляхетська Польща не оцінила допомоги, не заплатила навіть реєстровикам, які перебували на службі в польської корони, втім, як і власному війську, все ж було врятовано не лише Польщу та Україну, але й Європу.
 Комусь тих вражень вистачило б на все життя, але вже за три роки, в 1624, коли брати Мехмет та Шагін Гераї спробували здобути для Кримського ханства незалежність від османської Порти і звернулись по допомогу до запорожців проти Кантеміра – мурзи Буджацької орди, він разом з полком січовиків виступає їм на допомогу. Це була не звичайна військова виправа. Йшлося про високу політику, де інтересом Криму була незалежність, а інтересом України – перетворення запеклого ворога на союзника, припинення практики людоловства. Немало зацікавлена в цьому була і Польща, хоча офіційно була змушена підтримувати стосунки з Портою, а отже, ігнорувати бунтівливих Гераїв. Постать Бута виникає тут зовсім не випадково. По-перше, на цей час він має значний військовий досвід, в тому числі досвід взяття фортець, що дуже придалося при взятті під час цього походу Кафи. По-друге, досвід політика, адже сам факт, що 24 грудня 1624 року відповідну союзницьку угоду було укладено в урочищі Карайтебен, свідчить сам за себе. В деяких джерелах його називають козацьким послом. Чудове володіння татарською мовою за тих обставин, без сумніву, дуже йому допомагало.
 Згадана угода діяла протягом декількох років, і це було безсумнівним благом для Краю. Щоправда, не можна сказати, що напади татар цілковито припинилися. Буджацька орда, прибічники Кантеміра, як і до цього, становили реальну загрозу не лише південним обширам України та Польщі, але й перспективам Кримського ханства.
 Саме через те в 1628 році хан Шагін Герай знову звертається до запорожців з проханням надати допомогу у війні з Кантеміром. Цього разу козацька потуга була значно більшою. Похід чотиритисячного війська очолив гетьман Михайло Дорошенко. Козаки взяли приступом Перекоп і бойовим порядком, так званим табором, рушили углиб Криму, відбиваючи безперервні атаки прибічників Кантеміра. В таких
умовах військо рухалося в напрямку Бахчисарая протягом шести днів. Вирішальна битва відбулася на берегах Салгиру (було б чудово, коли б наші кримські історики допомогли підказати – де саме це сталося). Битва була жорстокою. Поліг цілий полк козаків – тисяча братчиків. Загинув Михайло Дорошенко. Проте битву було виграно. Кантемір із залишками орди втік до Кафи. Козаки захопили багату військову здобич, з-посеред якої – козацькі гармати, втрачені при Цецорі.
 Цей похід виявився злощасним для Павла Михновича Бута. Він потрапив у полон до буджаків і зміг вирватись з нього лишень у серпні 1630 року, втікши з-під Ізмаїла. Відомо те достеменно, оскільки він одразу ж опинився у гущі подій. В Україні у цей час добіга розв’язки повстання, підняте проти Польщі Тарасом Федоровичем, знаним ще як Трясило. Завершується воно в уже відомий нам спосіб: для задобрення розбурханої шляхти реєстрова старшина на чолі з Тимошем Орендаренком поклала видати полякам гетьмана Трясила. В цей напружений момент на Масловому Ставу, де відбуваються ці події, з’являється Павло Бут, прибувши прямо з полону. Можна лише здогадуватись про ступінь авторитету його серед козаків, оскільки виступивши проти зрадливої старшини, він таки відстояв старого товариша і таким чином Трясило уникнув ганебної смерті від рук ката.
 Повернувшись в Чигиринський полк, він служить там якийсь час сотником, але маючи палке щире серце, не міг довго миритися з тою лютою несправедливістю, яку чинили поляки щодо українців. Зібравши невдоволених, він подається з ними на Запорожжя. Ось як говорить про це народна дума:

Повернувсь Павлюк додому,
У Січ Низовую,
Та й надумав Павлюк знову
Бить шляхту гнилую.

 І бив! 1635 року гетьман Конецпольський таки домігся від уряду коштів на побудову фортеці, яка б перекрила шлях на Запорожжя. Будівництво було розпочато ранньою весною того року над Кодацьким порогом і в надзвичайно короткий строк – за чотири місяці вона була готова. Спроектована й будована одним з кращих фортифікаторів Європи, французьким інженером Гільйомом Левассером де Бопланом, фортеця вважалась неприступною.

Зажурились запорожці,
Що нема їм волі
Ні на Дніпрі, ні на Росі,
Ні в чистому полі.
Обізвався серед Січі
Курінний Сулима:
“Гей, давайте, хлопці, зварим
Вражим ляхам пива!”
Обізвавсь Павлюк-хорунжий:
“Допомоги дати!
Щоб ту людську перепону
Нащент зруйнувати!”
Добре Павлюк та Сулима
Ляхів частували –
Військо вибили дощенту,
Кодак зруйнували...

 Так співається в думі. Безпристрасна історія свідчить, що збудована в липні Кодацька фортеця була вже 3 серпня взята запорожцями штурмом. На жаль, утримати її не вдалося. Фортецю облягло коронне військо та реєстровці. І хоч запорожці протрималися до самої зими, знову було задіяно елемент зради, гетьмана Сулиму з п’ятьма старшинами було схоплено, видано полякам й відправлено до Варшави, решту полонених було покарано на місці – саджено на палю, рубано руки, різано вуха, носи...
 Зі старшини, допровадженої до Варшави на розправу, уникнути смерті вдалося лише Павлу Михновичу Буту. Пам’ятаючи успіх його посольської місії у стосунках з Кримським ханством, Варшава, очевидно, визнала недоцільним знехтувати можливими політичними перспективами заради сумнівної насолоди від ще однієї кривавої сцени. Як би там не було, але заступництвом київського воєводи Хоми Замойського, який обіймав на той час посаду коронного писаря, під його відповідальність Павлюка було цього разу відпущено. Ще одна прогулянка босоніж по лезу бритви обійшлася без втрати голови.
 Хтось би затих, справедливо вирішивши, що зробив для свого краю все, що міг. Хтось. Та не Павло Михнович Бут. Перетворення вільного козацтва на пахолків, фактично, на кріпаків, яке відбувалось унаслідок так званих чисток реєстру, переповнювало чашу терпіння. ”Козацтво бунтувалося, - писав Михайло Грушевський в своїй «Історії України», - особливо козаки правобічні: Черкаський і Чигиринський полки, а головним привідцем невдоволення був Павлюк Бут”. Частина реєстровців пішла за ним на Запорожжя.
Тим часом, 1636 року знову спалахнула боротьба між кримським ханом, тепер вже Інаєт Гераєм, та мурзою Кантеміром з приводу того, що Інаєт Герай вимагав перевести Буджацьку орду до Криму, а Кантемір не бажав підкорятися. Хан вкотре звернувся по допомогу до запорожців. Власне, кримські справи були не на часі, - лише сліпому не було видно, що йдеться до війни з Польщею. Проте Павлюк вирішив все ж виступити на поміч. По-перше, через союзницькі зобов’язання. По-друге, перед початком війни треба було здобути якомога більше зброї. Успішний похід міг забезпечити цю потребу, як, власне, і сталося. По-третє, Павлюк не міг не сподіватися на те, що кримський хан, в свою чергу, зможе допомогти в боротьбі проти Польщі. Розрахунок був правильний, от тільки останній пункт було зреалізовано лише за Хмельницького.
1637 рік почався буремно. Вже в березні, виступаючи на сеймі у Варшаві, козацькі посли від імені старшого над реєстровим військом, яким на той час був немолодий вже, тихий та сумлінний Василь Томиленко, прямо звинуватили уряд Польщі в порушенні прав та привілеїв козацтва. Чи треба говорити, що сенатори були прикро вражені. Ще б пак - ті лотри все ще вважали себе чимось іншим, ніж бидло. Шляхта лютувала. На її вимогу король Володислав доручає польному гетьману Миколі Потоцькому та українському магнату Адаму Киселю (ще одному дволикому янусу!) провести ревізію реєстру, виключивши з нього непокірних. Це вже було не просто обурливо, а нестерпно. Бочку було наповнено порохом, вставлено запал і смикнуто за шнурок. Чи ж варто дивуватися, що вона таки вибухнула!

“За волю, братіє, за волю –
І серце й шаблю наголо!
Нам осоружна
рабська доля,
Пора, орлята, -
на крило!
Пора, пора!
Аж ми не бидло,
Аби бездумно
йти під ніж,
Олжа шляхетська
остогидла
Нам, банітам
із запоріжь.
Хай хтось проха
про ширші ясла,
Про харч ситніший
у хліву,
А ми згадаєм
Переяслав
І мури Кодака в рову.
Козацьку душу гріє
воля –
Орлам без неба
не життя.
Смерть славна краще,
ніж неволя.
Нема без волі
майбуття!” -
Отак казав Павлюк
завзятий,
Отак роздмухував
пожар,
Бо знав свій рід і вірив свято:
Під попелом жевріє жар
Знав – тліє в серці невгасима,
Іскрина, що таїть громи,
І не забуто ніч Трясила,
І пам’ять брата Сулими.
І полум’я в серцях спахнуло
І запалило цілий Край.
О, ляхи, - горе вам! Забули,
Що дух козацький не вмира?
Повстала й стала Україна.
За кров, за сльози, за сиріт,
За честь гвалтовану й руїну,
За віру батьківську, за рід.
* * *
То не хмара суне шляхом –
 спробуй перейняти!
То Павлюк на горе ляхам
 захопив гармати.
То не вихори висотні,
 помста небом дана –
Мчать на Переяслав сотні
 Биховця й Скидана.
Де палаци ваші, ляхи?
 Де високі мури?
Сіявши насилля й страхи,
 що пожали – бурю!
Замки піддано руїні;
 Смерть, кістлява пані,
Косить нині в Україні
 хазяїв незваних.
За розтоптаную волю
 й віру розіп’яту
Помста виїхала в поле
 на коні розплати!
* * *
Бар. Ставка гетьмана корони.
Пан Конецпольський сиві скроні
Стиска й похмуро погляда,
На шляхту гордую: “Біда!
Бач, хваляться, неначе півні,
Холопство, звісно, їм не рівня,
Та, козаки – то інша суть.
Цих зачепи, то понесуть!
На них немає укороту.
Де нині Золотая рота?
- Скосили впень, немов комиш
Цих батогами не навчиш...
Із ними, нащо вже як горда,
Але рахується і Порта,
Лев, що трима Європу в кігтях.
Вони ж йому у власнім лігві,
Чи не щорічно, як зберуться,
Підсмалюють розкішні вуса.
По них в Стамбулі
пил та попіл...
І слава лицарів в Європі.
Король їм щось казав про рівність?
Надію дав? – Яка наївність!
Наївність їхня гірш за зло,
А, отже, наше ремесло -
В простягнутую щиро руку
Всучить отруйную гадюку?
О, павичі! Хоч би один
Згадав отих, хто під Хотин
Пробився крізь орди заслони,
Пліч-о-пліч став на перепоні
Османів нездоланній силі
А чи згадав би про Трясила -
Чи мало панства полягло,
- Коли осинеє кубло
Розворушили? Мали б знати,
Що не уникнути розплати,
Що кров’ю сплатить
борг за смерть
Бездумне панство. Та тепер
Не час на згадки й сентименти -
Ребелію розбить дощенту
Його обов’язок. Про поміч
Проха Ілляш Караїмович,
Старшина, вірний королю.
Чого ж його я не люблю?
Чом його пика муля в оці?
Все ж вірний пес.
Хай йде з Потоцьким,
Хай Польщі підкоря свій край.
Час виступати. Сурмо, грай!”

 Ці рядки – початок поеми, яку колись, може, й буде написано, - звісно ж не можуть претендувати на докладне зображення тодішніх подій. Власне, хронологія та аналіз – то вже прерогатива історії, а не поезії.
 Повстання Павлюка було справді особливим – масштабним та значимим не лише за подіями, але й за метою. Чи не вперше ставилось питання про реальне відокремлення від Речі Посполитої. Намагання деяких істориків робити незважені висновки про бажання гетьмана проситися в Московщину на підставі його звернення до московського царя з проханням по допомогу в тій неймовірно важкій ситуації є безпідставними. По-перше, по допомогу він звертався не до одного лише
царя, а й, скажімо, до кримського хана (допомоги не надав ні той, ні інший). По-друге, Павло Бут був достатньо далекоглядним для того, щоб, рятуючи свій Край від холери, не наразити його на чуму.
 Не маючи на меті переповідати перебіг швидкоплинних подій у ході цього повстання – хто цікавиться історією, може знайти дещо в працях Михайла Грушевського, В. Голобуцького, В. Замлинського,
М. Костомарова, Д. Яворницького, інших істориків та дослідників, нагадаю лишень, що, розпочавшись дуже успішно, повстання за короткий час охопило величезну територію. Універсали Павла Михновича, з якими він звертався до народу, закликаючи вибиратися з шляхетського ярма та відстоювати свою гідність, знаходили якнайширший відгук. Сучасники, в тому числі й польські хроністи, відзначали, що “...покозачилась чи не вся Україна”.
 На жаль, далеко не кожного можна було назвати досвідченим воїном. З 10 тисяч, які вступили в бій під Кумейками, запорожців та реєстровиків було не більше чотирьох тисяч. Не вистачало зброї. Більшість повсталих йшли в бій, маючи, окрім мужності, лише палицю, косу чи, в кращому випадку, сокиру. Польський капелан Окольський писав: ”Не всі мають самопали, інші озброєні рогатинами, косами, сокирами”.
 На жаль, не те, що московський цар, але й пов’язаний умовами угоди кримський хан, якого так довго чекав Бут, допомоги так і не надали.
 На жаль, підмога, яку привів із Задніпров’я давній побратим Яцько Острянин – більше 8 тисяч, а також повстанський загін отамана Кизими з-під Києва не змогли взяти участь у вирішальному бою під Кумейками. Як відзначав сєвський воєвода: ”Днепр почел только становитца”, тож переправитися через ріку було неможливо.
 На додаток, під час бою, який вівся під захистом рухомого табору з возів, що вимагало абсолютно точної координації дій кожної ланки, кожного підрозділу і досягалось лише в результаті тривалого вишколу, саме цього досвіду забракло. Так, під час перебудови, зумовленої необхідністю зміни напрямку руху для закладення стаціонарного табору, полякам вдалося увірватися досередини.
І хоч прорив вдалося зімкнути, проте той польський загін зумів учинити підпал. Жахливий вибух в один момент знищив фактично весь запас пороху. Це стало початком кінця.
 Як результат, незважаючи на відчайдушний героїзм повсталих, битву під Кумейками було програно.
 Полк Самійла Лаща оточив під Боровицею загін гетьмана Павла Бута, який, як вважають, залишився прикривати відхід полковника Скидана, що повів залишки війська на Запорожжя, аби підготуватись до нового виступу. Скоро до оточених наспів і Микола Потоцький з основними силами. Становище козаків було безвихідним. Проте, не сподіваючись
зламати їх силою зброї без значних втрат зі свого боку, Потоцький запропонував переговори. Для їх ведення в польський табір вирушили Павло Михнович з чотирма старшинами, серед них, скинутий польським прихвоснем Савою Кононовичем, недавній гетьман реєстровців Василь Томиленко та полковник Гордій Чурай – батько української Сафо – Марусі Чурай. Потоцький та Кисіль, у разі здачі, обіцяли козакам життя та свободу. Та обіцянка тривала лишень до того часу, коли козаки, понадіявшись на ляське слово честі, залишили позиції та вийшли з міста. Кров полилася рікою. Одночасно гетьмана Бута та найближчу старшину було схоплено, закуто в кайдани та відправлено до Варшави. Вичищений реєстр очолив Ілляш Караїмович, військовим писарем було призначено Богдана Хмельницького...
 Повстання на тому не завершилось. Його продовжив новий запорозький гетьман Яцько Острянин, далі – гетьман Дмитро Гуня. Боротьба не була марною. В її результаті українцям, мов полуда з очей, спали ілюзії щодо того, за кого їх мала шляхта. Ця боротьба надала народові впевненості у власних силах. Вона виплекала еліту, яка вже воліла не горнутись до підніжків чужих тронів, а доходила думки про відновлення власної держави. Наближався час пробудження Богдана...
 Саме цими днями минає триста сімдесят років, як у Варшаві прийняли мученицьку смерть мій славний пращур, гетьман запорозький Павло Михнович Бут, полковники Григорій Лихий, Василь Томиленко, Гордій Чурай.
 Пом’янімо ж, братове, цих справді великих українців.
І ніколи не забуваймо, чиї ми правнуки, і ту відповідальність, яку несемо не лише перед ними, а й перед прийдешніми поколіннями, за те, як плекаємо Отчий край сьогодні, а, отже, який передамо його нащадкам.
 Валентин БУТ,
 учитель.
с. Міжводне Чорноморського р-ну в Криму.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 29.02.2008 > Тема "Ми єсть народ?"