Версiя для друку Обговорити в форумi

НА СВІТЛИХ КРИЛАХ ПОЕЗІЇ
  Напередодні Нового 2008 року «Кримська світлиця» святкувала своє п’ятнадцятиріччя. Було багато гостей з різних куточків Криму, лунали теплі слова привітань, побажань доброї долі газеті та її творцям. І ось в розпал свята гостей ще трохи збільшилось - це до «Світлиці» на іменини завітали гості - журналісти та письменники з м. Вінниці. «Були тут, в Сімферополі у відрядженні, і ось почули, що у «Світлиці» ювілей, - сказав один з них, поет Юрій Сегеда. - Оскільки офіс ваш неподалік залізничного вокзалу, то вирішили завітати, бо маємо трохи часу до відходу потяга, та й про «Світлицю» багато доброго чули...»
  Звичайно ж, як не порадіти таким гостям з материкової України! Спілкувалися, згадували спільних знайомих у Вінниці та в Криму, а їх, як з’ясувалося, у нас чимало. Бо одним із яскравих представників вінницького земляцтва був у нас, на жаль, уже покійний, великий патріот України, воїн, поет, педагог Орест Корсовецький. До речі, напередодні Нового року там, на Вінниччині, на батьківщині Ореста Івановича, вийшла збірочка його поезій. Я попросив Юру Сегеду посприяти, аби тираж книжки якомога скоріше дійшов до Криму. Не минуло й місяця, як книги ми одержали і передали вдові покійного та частину передали до місцевих бібліотек. Тоді ж Юрій Сегеда подарував мені свої книжки поезій «Світлі крила» та «Святий Георгій».
  Гості поїхали до Вінниці, і невдовзі у їхній місцевій газеті «Вінниччина» Юрій Сегеда видрукував свої кримські враження, назвавши статтю «В гостях у кримських українців». Стаття добра, з неї бодай побіжно можна дізнатися, чим живуть і як живуть українці Криму. Спасибі Юрію!
  То х тож він, Юрій Сегеда? Насамперед, добра, порядна і пунктуальна людина. А ще поет і журналіст.
  Юрій Сегеда народився 1977 року у Вінниці. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного університету, а також аспірантуру при ньому, працював на кафедрі української літератури й журналістики, на обласному радіо. Нині він кореспондент газети «Вінниччина». І, звичайно ж, пише вірші, видав дві збірки поезій. Юрій відносно ще молода людина, бо тридцять років - це найкраща пора для творчості. І вона в Юрія позначена уже певними удачами. Ну хоч би тією, що до його першої збірки поезій «Світлі крила» (Вінниця, 2004 р.) передмову під заголовком «Це справжня література» написав один з найвідоміших поетів України - Дмитро Павличко. Ось як він відгукнувся про вірші Юрія Сегеди: «Поезія Ю. Сегеди позначена такою зрілістю й масштабністю мислення, такою свіжою метафоричністю, що її не прив’яжеш ні до Вінниці, ні до молодості. Це - справжня література, що має право бути вписана в загальноукраїнський сучасний формат.
  В своїй інтимній ліриці Ю. Сегеда відкриває істину про те, що справжнє кохання поєднує тільки тих людей, між якими існує небесна суть, тобто вони неповторні й рівновартісні або, як каже поет, мають «паралельну проминальність».
  Схвально відгукується Д. Павличко й про громадянську лірику молодого поета. Зокрема він зазначає, що «не сентиментальне, не здрібніле, а суворе й мужнє слово являє Ю. Сегеда на політичні теми. Він не боїться сказати правду про лицемірність української влади, не впадає в зневіру, не прощається з Україною, бо він вірить, що його народ невмирущий».
  Такої високої оцінки Метра не кожному щастить удостоїтися. А ось Юрію Сегеді поталанило. І заслуга в цьому належить, перш за все, його ж таки віршам, його таланту. Бо його вірші й справді несуть у собі багато поетичного, художнього, того, що хвилює душі. Здавалося б, коротенький ліричний вірш, але є в ньому і глибина думки, і розмаїття почуттів і художні образи, котрі не залишають байдужими читача, і свої світосприйняття і світовідчуття.
  Мені було приємно познайомитися з віршами цього молодого талановитого подолянина і я хочу, щоб і вам, наші шановні читачі, тими, хто уміє цінувати справжнє поетичне слово, ці вірші припали до душі.
  Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури
«Кримської світлиці».

ЮРІЙ СЕГЕДА: «ЛЮБЛЮ ЛЮБОВ РОЗКВІТЛУ І ВОСКРЕСЛУ...»
*  *  *
І море, й поле, і життя - убрід.
Крізь хащі та бур’ян ступати важко.
Заріс і замулився білий світ,
Та дзьобає мала барвиста пташка
Насіння з чорних чортових ягід
І не вмирає... Ви чекали смерті,
Шукали мокре пір’я у траві.
А ті, що все життя були відверті, -
Немов пташки отруєні - живі.
І тільки дротом білі пальці здерті
До синьої солодкої крові.
Бо хтось довкола саду огорожу,
Хоч не садив, не поливав - снує,
Прокляття пропускає по дротах.
І я спокійно мовити не можу -
На дріт наколеться рука чи птах,
І марно синя ягода гниє.
Що подаруєш - те людське і Боже,
Що зогниє - те чортове й твоє.
І море, й поле, і життя - убрід.
Край поля райська яблуня дозріла.
Шипшина вколе і поранить глід...
А в кого є звичайні світлі крила,
Той не помре від чортових ягід.
*  *  *
На сонці в’януть пелюстки жоржин,
Та все ж чомусь не опадають долу.
Єдине слово, погляд лиш один -
Й одразу знаю, що зустрів я долю.
Вже знаю - ти моя, ти саме та,
Яку шукав я і чекав роками.
Любов злетіла раптом, наче птах,
Я крил її торкаюся руками.
А сонце сушить пелюстки жоржин:
Червоні, жовті, малинові, білі...
Йде осінь лабіринтами стежин,
Та квіти наші ще не облетіли.
*  *  *
Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки -
Жовто-блакитні прапори,
Червоні - в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм - старий вертеп.
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй -
А був холуй і є холуй.
Чи двоголового орла
У центрі кожного села
Постав, на радість «господіну»,
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили, наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні, підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки.
Із награбованих грошей
Дають на храм і на музей...
Як і тоді, щодня, щодня -
Брехня, брехня, брехня, брехня..
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.
*  *  *
Після тяжкої холодної ночі
Вірю в народ і світанок пророчу.
Ярма нам тешуть і брехні торочать...
Вийди на площу, скажи: «Я не хочу!»
Знову з газети, з трибуни, з екрану
Нам випускають підлоту й оману.
Ми вже з роками стійкі до брехні...
Вийди на площу, скажи своє «Ні!»
Чуєш, козаче - спатимеш доки?
Глянь: яничари гуртуються в блоки.
Пишуть манкурти і схвалюють юди
Вовчі закони, проекти облуди.
Знову приспати і знов побороти...
Вийди на площу, скажи, що ти проти!
Після тяжкої холодної ночі
Я Україні світанок пророчу.
Встане народ і надія воскресне,
Разом обернемо осінь на весну.
Час уже взяти майбутнє своє -
Вийди на площу, скажи, що ти є!
*  *  *
Як вітряно надворі й на душі.
Тремтить і помирає мокре листя,
А вулицями постаті чужі,
Мов чорні чаплі в лузі, розбрелися.
Як холодно на серці й за вікном,
Як сонячно у спогаді про літо...
Якби ця осінь раптом стала сном,
І висохла вода, очима лита.
Якби цвіли дерева і кущі,
Співало сонце і світила пісня,
І чорні чаплі, скинувши плащі,
Злетіли в небо, доки ще не пізно.
*  *  *
Замети майже всі уже розтали
І сяє сонце гілкою мімози,
Але не тануть соляні кристали -
Гіркі торішні скам’янілі сльози.
Стече вода брудними ручаями,
Брунатними, неначе кров із рани.
Сміття торішнє загребуть до ями
І в парку знову увімкнуть фонтани.
Червоне й жовте листя перетліло,
Зчорніло і лягло на дно фонтана.
Вже скоро поминальна свічка біла
Запалиться в підсвічнику каштана.
*  *  *
В потоці ночі солов’їної
Є смутку срібного сліди.
Он місяць білою пір’їною
Пливе по дзеркалу води.
Зітхнеш - на хвилі заколишеться.
Немов на човен, зробиш крок...
На ранок у душі залишиться
Погасла пригорща зірок.
*  *  *
Ти печальна, ти озима,
Ти стомилась, ідучи.
Посміхнись мені очима
І вустами не мовчи.
Скип’ячу для тебе чаю,
Руки чашкою зігрій...
Чую - знов тебе втрачаю,
Проводжаю зграю мрій.
*  *  *
Змурували стіну розлуки,
Роз’єднали навіки руки,
І любові, немов скрипальці,
Поламали тендітні пальці.
Скрипка серця не буде грати.
Очі вікон закрили ґрати.
Лиш луна чорна нота болю -
Не пустили на волю долю,
Збили з неба прозорі зорі...
Просто двоє журбою хворі.
*  *  *
На заході вогонь погас,
Смеркало і спадала спека,
І я згадав у котрий раз
Тебе. А ти така далека.
Хоча на відстані дзвінка
Чи просто білого конверта.
Та дотяглась би і рука,
Якби душа була відверта.
*  *  *
Я любив тебе раніше,
Поки ти була ще юна,
Поки ти була весела,
Поки русі твої коси
Розвівав ласкавий вітер.
Я любив тебе раніше...
Ти тепер така байдужа,
Ти мені чужою стала,
Стала ти сумна й холодна,
Не радію вже тобою
І тебе не хочу більше...
Ви, напевно, зрозуміли -
Я пишу про Осінь вірша.
*  *  *
Облиті світлом місяця, блищать
На гілці яблука блакитно-білі,
На кленах осінь листя обпалила,
Край поля липа, вже без лелечат -
Гніздо лишили, піднялись на крила,
До ранку проблукають десь на луках.
Це перша осінь, перша їх розлука...
В лелечу далеч кличе вічна сила.
*  *  *
Я не зігріюсь, не розтану,
Мене до серця не бери.
Ти тільки матимеш оману,
Мої холодні кольори.
А правила цієї гри
Ніким не писані й не знані,
Усі слова немов останні -
Не помились, не повтори,
Мене до серця не бери.
Не будь зі мною. Просто будь.
Не в парі, не у спільній спальні.
Вони, можливо, не збагнуть -
Є поміж нас небесна суть,
Ми рівні вогники астральні,
Ми паралельно проминальні
Між цих розпуть і велелюдь.
Не будь зі мною. Просто будь.
*  *  *
Так якось порожньо на світі.
І нас так мало - ти і я.
Та ще хіба оця верба -
Така близька - стоїть похила.
Під нею, певно, є могила
З давно забутими людьми.
Інакше чом би так тужила?
Довкола тиша. Тільки ми.
Ще - сіра пташка серед плеса.
Чи, може, біла? Знає ніч...
На воду пташка тихо сіла.
Не може спати. Наче ми.
То скрикне дзвінко уві сні,
То б’ється по воді крильми.
Напевно, їй на серці тяжко.
Нам не збагнути - ми удвох.
Не знаємо, де друга пташка.
Десь, може - куля, може - сіті.
І якось порожньо на світі.
І хтось зітхає. Може, Бог?
*  *  *
В ранкову тишу з потяга зійду,
Пройду стежину, кладку дерев’яну,
Струшу росу холодну на ходу,
З валізи, посміхаючись, дістану
М’який сувій молошного туману
І теплу згадку поля й полину.
Мене чекали - стукати не стану.
Це, зазвичай, туманом гоять рану,
А полином спокутують вину...
*  *  *
Заради посмішки блискучої,
Заради світлої сльози
Ти не спиняйся перед кручею
І вгору камені вози.
Свою любов постав каплицею
Для всіх парафій на землі.
Колись віддячаться сторицею
Душі криваві мозолі.
*  *  *
Йдуть ночі - стомлені, холодні.
Пустеля. Космос. Караван.
Бездонні очі та безводні,
Безсонні ночі - кара вам.
А ви вдивляєтесь до болю
Крізь мури часу і пітьми
У небо, поле і тополю...
І в Долю з білими крильми.
*  *  *
Ну це ж треба - якесь божевілля.
Ні тобі, ні собі не скажу.
Відпускаю долоні білі,
Адже нам не здолати межу.
То навіщо питати: «Хто ти?» -
Все одно за годину йти.
І єдиний можливий дотик,
Неможлива єдина - ти.
Мов знущання, весна ця рання -
Я ж лишаю твій світлий сад.
Все наступне життя - прощання,
Всі шляхи - вороття назад.
Так печаллю повіяло нині,
Що навряд зацвітуть сади...
В глибині очей сіро-синіх
Ти ховала слова: «Не йди».
Ну це ж треба - якесь божевілля.
В різні боки навіки йти.
Відпускаю долоні білі -
Неможлива для мене ти.
Почуття нас даремно кличе,
Неспокійне безсоння мине.
Ти, білява моя Беатріче,
Покохаєш колись не мене.
*  *  *
Зустрів я знов мою тендітну весну.
Вона та сама чи нова щороку?
Люблю любов розквітлу і воскреслу,
Подібну до шумливого потоку.
Вербова тінь, прозора прохолода.
Я в бистрину занурюю долоні.
Краса весни, дівоча світла врода.
Нехай душа повік не охолоне.
Хай ця ріка стрімка тече довіку,
А річка смерті Лета кане в Лету.
І щоб літам не збільшувалось ліку,
Щоб не було падіння після злету,
Щоб не всихали ці гілки вербові,
Щоб очі та серця були відкриті,
І про безсмертя нашої любові
Над річкою могли ми говорити.
*  *  *
А просто взяти й загубитися.
І вже до себе не прийти...
Схили, рогіз, до мене китиці
І шелести, і шелести.
Дрібними рибками лякливими
Тремтить прозора мілина.
Колись ми тут були щасливими.
Що відбули - моя вина.
Я в самоті забуте згадую,
Слова «кохай - не розлюби»...
Нема до кого за порадою,
Окрім похилої верби.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2008 > Тема "Душі криниця"