Версiя для друку Обговорити в форумi

Жив, боронив рідну землю від ворога, працював заради її розквіту...
Чи було це з ним? Так. Роки, роки... Вони невблаганні. Все забрали - сили, здоров'я...  Та поки, наче дивуючись зухвалості людини, не можуть вони позбавити його любові до життя. І тоді народжуються рядки:
Блакитна ніч.
Місяць уповні.
Дивлюсь, не мружачи очей...
І сяйна музика тече
І усередину, і зовні.
(Переклад Ольги Тимохіної)
Йому сьогодні важко: старі рани даються взнаки. Та й вік, так би мовити, дорослий - пішов вісімдесят другий. Часом наче туман постає перед очима. А йому здається, то
Вирує полум'я удалині,
Воно зростає
й ширшає невпинно.
Тривожно. Страшно.
Ніби у вогні,
Уся палає нині Україна.
(Переклад Ольги Тимохіної)
Він, Саліх Замалєєв, і досі там, разом з екіпажем танка Т-34, на лінії вогню, з якого, здавалося б, немає вороття. Та він, пройшовши через пекло, повернувся. На знімку, який зроблено у 1943 році перед форсуванням Дніпра північніше Черкас, - його танк з написом на башті "Син татарського народу" у складі 3-го батальйону 173-ї окремої танкової бригади 23 серпня першим увірвавсь до Харкова (другий праворуч - С. Замалєєв.)

Т-34
У походах був теплим житлом
І постелею в ночі шалені,
На вогненній дузі, за Дніпром
Став ти другом надійним.
Так, опісля навальних атак
Я сонливо туливсь до гармати.
Харків снився, розчахнутий парк,
Той завод, що народжував танки.
Я не був там, раніше не жив,
Та вночі двадцять третього серпня
Увірвавсь на круті рубежі
На славетному тридцять четвертім.
Чорне місто... руїни з пітьми
І сирітка з бабусею тихо
Клала айстри, скропивши слізьми,
Коло люка, де сажа і шрами...
І торкнулися пальцями: наш!
Повернулися, бачимо, з Курська.
Ось раптовий наказ: екіпаж
Мав спішити на бій за Мерефу.
Ми горіли з тобою, мій дус*,
Не згоряли,в диму воскресали.
Із Берліна мене й білорус,
І казах запросили додому.
Я ж у Харків... У ранах тоді
Подружився із ним - до сьогодні.
Де ви, рани мої молоді?
Тільки танк на центральнім майдані.
Ну, добридень! Тобі - п'єдестал,
А мені ордени та хвороби.
Від життя ще і я не відстав,
Не здолали біда та інфаркти.
Як побачу неправду і зло,
Черстві душі у кріслах сучасних,
Аж зачешуться руки, було,
Так і хочеться гадів розчавить.
Я ж танкіст...
Я фашистів громив,
Та у нас за кермом є невдахи.
Йду на бій за Вкраїну,
яку полюбив
І якій присягнувся на вірність.
_________________________
* дус (тат.) - друг
(Переклад Олекси Марченка).

Саліху Замалєєву у 21 рік вже довелося віч-на-віч зустрітися з ворогом. Сталося це на Воронезькому фронті. Він брав участь у боях на Курській дузі, у визволенні Харкова і форсуванні Дніпра, визволенні Черкас, в Корсунь-Шевченківській, Вісло-Одерській, Одерсько-Берлінській та інших операціях Радянської Армії  як командир танка, танкової роти, заступник  командира самохідно-артилерійського дивізіону.
Інвалід Великої Вітчизняної війни, нагороджений п'ятнадцятьма державними нагородами.
Після того, як в Татарстані, звідки родом Саліх Шакірович, йому не вдалося вирішити питання з житлом, - повернувся до Харкова. Закінчивши Всесоюзний заочний економічний інститут, пов'язав своє подальше життя з економікою - працював у Харківському радгоспі, інституті економіки АН СРСР, у Харківському інституті громадського харчування. Кандидат економічних наук, доцент. Написав більше ста наукових робіт у галузі економіки, підручник для вузів економічного профілю "Економіка галузей народного господарства". Останніми роками все частіше звертається до поетичного слова: пише вірші, поеми рідною мовою - татарською. Видав книги (назви - у перекладі з татарської) "Мій друг" (1954), "Я згадую..." (1997), "Сліди життя" (2001), готується до друку татарсько-український кишеньковий словник.
...А минуле? Воно відійшло вже далеко. Але чомусь Саліх Шакірович все частіше приходить на центральний майдан у Харкові, де на п'єдесталі на нього терпляче чекає його Т-34.
м. Сімферополь.

Саліх  Замалєєв:
"...Захищав Батьківщину свою..."

КОЛИ СТОЯЛИ МИ В ОБОРОНІ
Голубить сонце луки та поля,
Мов парубок дівочі щічки.
Війною скривджена
вдяглась земля
В зелену весняну спідничку.
Розтьохкались
травневі солов'ї.
В гаях конвалія біліє.
Поринув я у спогади свої.
Полинув у яскраві мрії.
Немов уже я в рідній стороні
В садку свою кохану кличу
І виринає, наче із пітьми,
Її усміхнене обличчя.
Та вибухнув снаряд
ворожий знов
І скаламутив мої мрії.
Вже на конвалії сріблястій кров
З пораненого червоніє.
Бо ще іде війна. А я солдат.
Вже личка милої не бачу.
Вогнем шаленим із гармат
За друга ворогу віддячу.
1943 р. Воронезький фронт,
на підступах до Бєлгорода.
*  *  *
На вулицях Берліна йдуть бої.
Вогонь і дим, і більш нічого.
Солдат - нині господар
цих руїн,
І ненависть у серці в нього.
1945 р. Берлін.

НА ЧУЖИНІ
Втомився від війни, від чужини,
Побачити щось рідне хочу.
Іду на вулицю і ось біля стіни
Угледів постать я дівочу.
Підморгує мені з-під чорних брів
Німкеня звабна, мов афіша.
Її я розумію і без слів,
Та повертаю вбік скоріше.
А серце думка смикає сумна,
Що роки, наче води, плинуть
І скроні вже фарбує сивина,
І так далеко Батьківщина.
О, люба Бібінур, без тебе я
Сумую дні гіркі та ночі.
Додому кличуть, квітонька моя,
Мене твої блакитні очі.
1946 р. Віттенберг, Німеччина.

СУМУЮ ЗА ТОБОЮ
Немає мені втіхи від краси
Оспіваного синього Дунаю.
Не тішать серце віденські ліси
Й захоплення від Штрауса немає.
Душа втомилась на шляхах війни,
Чужа краса не може зворушити.
Вузенькі вулиці. Будинками вони,
Здається, нас бажають роздавити.
Я хочу волі, простору, бо я
Зріс там, де вільно
волзька хвиля грає.
О, Відень! Відень! Вся краса твоя
Зрівнятися не може
з рідним краєм.
Додому моя мрія долина,
Долаючи засніжені Карпати.
Люблю тебе я, рідна сторона,
Єдина і найкраща, наче мати!
У бій ішов заради тебе я,
З тобою зустрічі давно чекаю.Сумую гірко у чужих краях
На березі немилого Дунаю.
1945 р. Корнейбург, Австрія.

СОЛДАТИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДОДОМУ
Мій поїзд уперед по рейках мчить,
Колеса цокають невпинно.
І, мов колеса, серце стукотить,
Бо їду я на Батьківщину.
У горах залишився Венервальд.
Позаду і дунайські води.
Вже не побачу віденських я краль
Привабливу та згубну вроду.
Лиш пам'ятник зостався мовчазний
Солдата-земляка мого Івана,
Героя Вітчизняної війни
На площі Відня в мареві туману.
Промчать роки. Забудуть люди страх.
Та будуть довго солов'ї співати
У віденських уславлених лісах
Про подвиги геройського солдата.
Хай нині від'їжджаючих солдат
Добром уся Європа пам'ятає!
Нехай бентежні для усіх дівчат
У Відні вальси Штрауса лунають!
Наш поїзд уперед по рейках мчить.
Колеса цокають невпинно.
І, мов колеса, серце стукотить,
Бо їдемо на Батьківщину.
Проїхали кордони чужини.
Гроза в Карпатах.
І під гуркіт грому
Після доріг останньої війни
Солдати повертаються додому.
1945 р. Відень.

ОДНОСІЛЬЧАНИ ДАВНО В ПОЛІ
Берег річки Карли на зорі
Заховався в обіймах туману.
І ліси вдалині на горі
Ледь помітні, неначе омана.
Ще біліють сніги в низині,
Що на згадку зими залишились.
Не пробуджені ще весняні
Сплять поля,набираючись сили.
Вже сільчани у полі давно,
Де басами мотори співають.
Теплий дощик п'янкий, мов вино,
Землю радістю напуває.
1963 р. Харків.

В ЛІКАРНІ
У палаті лежать хворі люди,
Дехто стогне, а дехто мовчить.
Тільки доля примхлива розсудить,
Хто помре з нас, а хто буде жить.
Я в лікарні лежу, в цій палаті.
В серці тільки-но вщух ураган.
Йде наш лікар у білім халаті,
Тиск поміряв, питає про стан.
Сів і пише рецепти на ліки,
Аж втомилась у нього рука.
Ліки коштують гроші великі,
Та кому нам за це дорікать?
Скільки коштує нині лікарня?
Кожний день, що знаходимось там,
Ліки, постіль і їжа негарна -
Хворий має сплатити все сам.
Навіть важко таке зрозуміти,
Щоб в звичайну лікарню міську
За три тижні там мав я сплатити
Пенсію за півріччя усю.
Воював на війні Вітчизняній,
Захищав Батьківщину свою.
Обернулись хворобами рани,
Що одержав колись у бою.
А сьогодні я немічним дідом,
Діточкам навіть прадідом став.
Чом знедоленим став інвалідом
У державі, яку врятував?
1999 р. Харків.
Переклад українською Ольги ТИМОХІНОЇ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2003 > Тема "Крим - наш дім"