|
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
#15 за 11.04.2008
ДРУГА СВ╤ТОВА В╤ЙНА - ОЧИМА ╥╥ СОЛДАТА
ВОЛОДИМИР КОРОЛЬ
СПОМИН ПРО В╤ЙНУ
╤М’Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА В╤ЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ В╤ДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКО╥ СВ╤ТЛИЦ╤» ЗА ЙОГО ПУБЛ╤КАЦ╤ЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛ╤НСЬК╤ РЕПРЕС╤╥ 1937-38 рр. СВ╤ДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА Ц╤НН╤ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬН╤, АВТОР РОЗПОВ╤ДА╢ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУ╢МО ВАШ╤Й УВАЗ╤ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВ╤ТОВУ В╤ЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ╥╥ СОЛДАТА, УКРА╥НЦЯ, ПАТР╤ОТА...
(Продовження. Поч. в № 13).
Що вони, стараючись, ╕ виконали. В речах Козакова знайшли ц╕лий м╕шок черв╕нц╕в, якими передбачливо запасався компарт╕йний бос. Там же, б╕ля переправи дядька Оксент╕я зарахували до в╕йськово╖ частини шофером-червоноарм╕йцем, везти ╖хнього командира «вперед» на сх╕д. Ми з дядьком попрощалися, я з╕ сльозою, а дядько мужньо с╕в за кермо ╕ пов╕з через переправу свого «нового» кл╕╓нта, командира яко╖сь в╕дступаючо╖ в╕йськово╖ частини.
Велика маса червоноарм╕йц╕в переправлялася через Дн╕про човнами, баржами, на дошках, колодах, а то й уплав. Не знаю, яким способом, але на другий берег Дн╕пра, на двох парок╕нних п╕дводах, переправився наш голова колгоспу «Ком╕нтерн», член бюро РК ВКП (б), родом з с. Тишк╕вки, С╕рченко з╕ сво╓ю с╕м’╓ю та домашн╕м скарбом неб╕дного колгоспника. ╥здовим у нього був м╕й недалекий сус╕д з В╕тр╕вки - Микола Мезецький. Н╕ С╕ренко, н╕ його ╖здовий Мезецький б╕льше додому не повернулися, загинули десь у вир╕ в╕йни. Головиха та ╖╖ д╕ти, Анатол╕й та Алла, мо╖ однол╕тки, п╕сля «визволення» Укра╖ни, повернулися до Тишк╕вки, зв╕дк╕ля були родом. Дядько Оксент╕й загинув на фронт╕ то╖ жахливо╖ в╕йни.
Та повернемося до переправи через Дн╕про. Н╕мецьк╕ штурмовики, одночасно по 10 – 15 л╕так╕в, заходили колами, методично скидали бомби, поливали з кулемет╕в це живе рухоме зб╕говисько людей, худоби, коней, цив╕льних та в╕йськових, дорослих та д╕тей, вс╕х, хто хот╕в утекти якнайдал╕ в безпечне м╕сце, тепер уже в╕д само╖ смерт╕. Та в╕д самого себе ще н╕хто не вт╕к. Побачене, пережите сво╖м серцем, жахливе видовище в╕дступу в╕йськ 1941-го, уже, мабуть, до к╕нця дн╕в мо╖х буде пересл╕дувати, нагадуючи трагед╕ю багатьох м╕льйон╕в громадян, в╕йськових, як╕ зазнали пекельних тягот т╕╓╖ проклято╖ в╕йни.
Поверталися ми в свою Тур╕ю, ╕з залишками кор╕в, коней, овець, уже без свиней, яких ми залишили добрим людям на ╖жу, коли ще гнали в спеку до Дн╕пра.
Та вдома було не краще. Як в сел╕, так ╕ в райцентр╕ – Златопол╕, оч╕куючи приходу н╕мецьких в╕йськ, люди пограбували все, що можливо було пограбувати: магазини, склади з с╕ллю, гор╕лкою, гасом. Двер╕ установ та орган╕зац╕й були виламан╕ або розчинен╕, в╕кна побит╕, все, що було корисне людин╕, забрали, повторюючи слова радянсько╖ влади (яко╖ уже не було) «щоб не д╕сталося н╕мцям». Багато хл╕б╕в згор╕ло ще не скошеними, поля чорн╕ли, а т╕, що не були спален╕, взивали до людини, щоб скор╕ше ╖х збирали, не допустили повторення голодомору. ╤ люди збирали. За нашими городами впав п╕дбитий н╕мцями радянський винищувач, то за дек╕лька дн╕в все, що залишилось в╕д того л╕така, роз╕брали по домах.
Ходив ╕ я в Златоп╕ль. Мама попросила: «Може, хоч сол╕ принесеш». Та коли я прийшов за с╕м к╕лометр╕в до райцентру, скр╕зь уже все було пограбовано. А щоб не йти додому з пустими руками, я знайшов б╕ля магазину н╕кому не потр╕бну рах╕вницю та й прин╕с додому як трофей. Мама й сестра Клавд╕я кепкували над╕ мною, та я казав ╖м, що колись буду працювати бухгалтером ╕ згодиться рах╕вничка. ╤ як у воду дивився. Таки пригодилася, але набагато рок╕в п╕зн╕ше: п╕сля зак╕нчення в╕йни, фронтових дор╕г та ще п╕сляво╓нно╖ в╕йськово╖ служби, яка ще довго не в╕дпускала нас додому.
За дек╕лька дн╕в до вступу н╕мецьких в╕йськ на зал╕зничному перегон╕ Новомиргород – Кап╕тан╕вка, на м╕сц╕, де ще до в╕йни розпочалися буд╕вельн╕ роботи по спорудженню роз’╖зду, зупинився паровоз з одним товарним вагоном та цистерною. В╕дчуваючи небезпеку, машин╕ст в╕дчепив вагона та цистерну ╕ в╕д’╖хав в напрямку ст. Шевченкове. Селяни навколишн╕х с╕л, в тому числ╕ Тур╕╖, в╕дкрили вагона ╕ виявили там м╕шки з сухарями для в╕йськових. За один день вс╕ сухар╕ роз╕брали, отримав один м╕шок ╕ я. Ск╕льки було радост╕ вдома! У цистерн╕ був бензин, то дек╕лька дн╕в люди заповнювали св╕й посуд: бо не було н╕ в кого гасу, не було чим св╕тити в хат╕. Про електрику ми тод╕ нав╕ть не мр╕яли. А перш╕ великовагов╕ бомби н╕мецьк╕ л╕таки скинули на кор╕вники, конюшн╕ та в╕вчарн╕ колгоспу, як╕ знаходилися за селом, в пол╕. Мабуть, п╕лотам звисока бачилися не ферми, а в╕йськов╕ об’╓кти.
Бомби великого лиха не наробили – не поц╕лили в ферми, але за людськими городами вирвали глибок╕ ями та ще повибивали шибки в хатн╕х в╕кнах. Не допомогли нав╕ть накле╓н╕ паперов╕ хрести на скл╕, як радила ще на початку в╕йни радянська влада на випадок в╕йни на наш╕й територ╕╖. Вона, ця влада, наперед усе знала!
Нашим селом, похмур╕, в╕дступали колони червоноарм╕йц╕в, ╖хн╕х командир╕в, ком╕сар╕в та пол╕трук╕в, яким вдалося вирватися з оточення 6-╖ та 12-╖ арм╕╖ та як╕ посп╕шали сховатися в л╕сах та яругах; йшли безнад╕йно, бо б╕йц╕ озбро╓н╕ були гвинт╕вками з багнетами, а командири наганами. ╤ до того ж зброя була не в кожного. Шинел╕ були в скатках, бо йшли в спеку; йшли голодн╕, не захищен╕, бо з ╖хньою збро╓ю можна було х╕ба що баштани охороняти, а не захищати Укра╖ну в╕д такого сильного, до зуб╕в озбро╓ного ворога. Селяни виносили ╖м воду, молоко, хл╕б, сало, д╕лилися з ними останн╕м шматком хл╕ба, годували як сво╖х д╕тей, розпитували про в╕йну, про н╕мц╕в, в╕д яких вони, кидаючи Укра╖ну, вт╕кали та чи не зустр╕чали ╖хн╕х чолов╕к╕в, син╕в, батьк╕в, яких встигли моб╕л╕зувати до Червоно╖ арм╕╖ ще за дек╕лька м╕сяц╕в на так звану «переп╕дготовку».
На ви╖зд╕ з села стояла розбита машина в╕д поряд вибухнуло╖ н╕мецько╖ бомби: загинув шофер, командир та його малол╕тн╕й син, яких люди поховали на цвинтар╕ б╕ля дороги.
А на р. Синюс╕, що в Новоархангельському район╕, десь на в╕дстан╕ 20 км в╕д нашого села грим╕ла артилер╕йська канонада, ревли танки, л╕таки; в╕дблискували заграви багатьох пожеж - це там, де н╕мецьк╕ в╕йська оточили дв╕ радянськ╕ загальнов╕йськов╕ – 6-ту та 12-ту арм╕╖, в повному склад╕, з в╕йськовою техн╕кою, штабами, пол╕тв╕дд╕лами, вищим командуванням. Полонених генерал╕в н╕мц╕ вивезли л╕таками в Н╕меччину до табор╕в, а червоноарм╕йц╕в, ╖хн╕х командир╕в, ком╕сар╕в та пол╕трук╕в загнали в так звану «Уманську яму». Голодн╕, поранен╕, контужен╕ б╕йц╕ масово гинули в╕д хвороб, голоду, в╕дсутност╕ води та медично╖ допомоги, в╕д спеки, в╕д спроб втекти та в╕дкритого спротиву переможцям.
Дв╕ арм╕╖ були в оточенн╕, але Ставка Верховного Головнокомандування на чол╕ з╕ Стал╕ним нав╕ть спроби не зробили, щоб допомогти оточеним в╕йськам - направити на визволення нов╕ сили бойових частин, особливо – моб╕льних в╕йськово-десантних в╕йськ.
С╕льськ╕ ж╕нки, чолов╕ки яких були моб╕л╕зован╕ або призван╕ до в╕йська, з вузликами харч╕в, одягом, пляшками буряково╖ самогонки, йшли до «Умансько╖ ями», до н╕мецько╖ адм╕н╕страц╕╖ та охорони, щоб визволити, викупити сво╖х чолов╕к╕в. Багатьом це вдалося. Так, Уляна Лимар викупила свого чолов╕ка Макара, привела вноч╕ додому, нав╕ть з гвинт╕вкою. Одарка Мельник викупила свого чолов╕ка та ╕нш╕.
В «Зелен╕й брам╕» - «Уманськ╕й ям╕» загинули дв╕ радянськ╕ арм╕╖. Шлях на Ки╖в, Дн╕пропетровськ, Донбас, Кременчук був в╕дкритий для безперешкодного просування н╕мецьких в╕йськ; укра╖нський народ був в╕дданий в фашистську неволю, окупац╕ю. Згодом та ж Ставка Верховного Головнокомандування звинуватила вс╕х нас, укра╖нц╕в, у зрад╕, в служ╕нн╕ окупац╕йн╕й адм╕н╕страц╕╖, а свою вину за злочинну нездатн╕сть захистити укра╖нський народ переклали наш╕ «вожд╕» на нас.
Це не поодинокий факт оточення ц╕лих арм╕й. Так була оточена 2-га Ударна арм╕я генерала Власова на Лен╕нградсько-Волховському фронт╕. Ставка ВГК не посп╕шала з допомогою оточен╕й арм╕╖ ╕ половина ╖╖, разом з командувачем Власовим потрапила в полон. Про це мен╕ розпов╕дав двоюр╕дний брат Дмитро, який воював у 272-й стр╕лецьк╕й див╕з╕╖, яка дивом вийшла з оточення в╕йськ 2-╖ Ударно╖ арм╕╖.
В серпн╕ 1941 року до нашого села вв╕йшли н╕мецьк╕ в╕йська, як╕ наступали по межирицьк╕й дороз╕, майже не маючи п╕сля «Зелено╖ брами» спротиву радянських в╕йськ, як╕ «в╕дступали на заздалег╕дь п╕дготовлен╕ л╕н╕╖ оборони». Вноч╕ з 1 на 2 серпня 1941 року н╕мецький танк спробував пере╖хати через гатку на р╕чц╕, бо м╕стка не було та й повернув на Златоп╕ль. П╕д час вступу н╕мц╕в в село я вноч╕, разом з сус╕дом Григор╕╓м Легкоступом, не лягали спати, а вартували в його садку над р╕чкою, п╕д грушею. Оч╕кували, що то буде, коли в село вступлять н╕мц╕? Знали, що добра вони нам, переможеним, не принесуть. Одн╕ окупанти, лас╕ на чужий хл╕б, в╕дступили, а ╕нш╕ на ╖хн╓ м╕сце вступили, ╕ цим до хл╕ба давай масло, яйця, молоко та ще й шнапс – все на шию укра╖нського селянина-хл╕бороба. Колгосп н╕мц╕ не л╕кв╕дували, зм╕нили т╕льки од╕озну назву «колгосп» на «громадський дв╕р». Все ╕нше залишилося колективним, н╕мецьким, а не нашим.
Старосту села, Жижку Пантел╕я, за згодою села, призначила н╕мецька адм╕н╕страц╕я, нав╕ть не питаючи згоди в Пантел╕я. ╥м потр╕бен був господар села. Н╕мц╕ дозволили ╖здовим, хто працював на конях, утримувати ╖х в домашн╕х умовах, але щоденно отримувати наряд в╕д бригадира ╕ працювати на загальний результат. Н╕мецьким окупантам, як ╕ комун╕стам до них, було виг╕дно забирати весь хл╕б урожаю для в╕йська не в╕д селян, а з колгоспу. Радгоспи були розпущен╕ ╕ також були «громадськими дворами». Кон╕, на яких я працював ще з 1939 р., залишилися в мене вдома, в сара╖, що було виг╕дно для нашо╖ с╕м’╖. Працюючи на пос╕вн╕й, на збиранн╕ врожаю, на вивезенн╕ хл╕ба на елеватор, завжди була можлив╕сть «взяти» зерно для фуражу коням так, щоб вистачило змолоти на жорнах борошна для свого хл╕ба насущного. Головне було - знати м╕ру, щоб не потрапити п╕д нагайку в╕йськового коменданта Йогана, який був немилосердним до крад╕╖в. Маючи в руках коней, була можлив╕сть привезти соломи, дров на паливо та буряк╕в. Але працювати вимагали, як в колгосп╕ – в╕д темна ╕ до темна. Хто не хот╕в ходити на роботу - отримував нагайки Йогана, на це в╕н був мастак.
Ще п╕д час в╕дступу радянських в╕йськ 1941 року, щоб не потрапити в н╕мецький полон, в глибоких, зарослих чагарниками балках та яругах, в Тур╕╖ переховувалися червоноарм╕йц╕ з оточенц╕в «Зелено╖ брами» з 6-╖ та 12-арм╕й. Був серед них нав╕ть пол╕трук Олександр Миколайович Яковл╓в, родом з Рос╕╖. Я та Микола Горбенко уноч╕ носили ╖м воду, ╖жу, ╕нформували про навколишню обновку в сел╕ п╕сля окупац╕╖ н╕мцями Тур╕╖. Коли фронт пересунувся далеко на сх╕д, ц╕ вт╕кач╕ вийшли з╕ схованки та зупинилися на проживання в Тур╕╖, ставши в управ╕ на обл╕к. Це були здоров╕, доросл╕ чолов╕ки з кадрових в╕йськових ╕, природно, ус╕ пристали до с╕льських молодиць-удовиць та незам╕жн╕х д╕вчат у прийми, або цив╕льний, як тепер кажуть, шлюб. Разом з нами, селянами, вони працювали на громадському двор╕ - орали, с╕яли, збирали врожа╖. З ус╕х «приймак╕в» не йшов працювати, а переховувався Олександр Яковл╓в, який був у «приймах» у ╢вдок╕╖ Федор╕вни Гненно╖. Це було пов’язане з такими обставинами: п╕сля в╕дступу радянських в╕йськ однос╕льчани Олекс╕й Павлович Гненний та Павло Плакучий знайшли покинут╕ в╕дступаючими б╕йцями гвинт╕вки, патрони, гранати ╕ закопали ╖х у ям╕ на с╕льському цвинтар╕. Та коли вони познайомилися з О. Яковл╓вим, то за його порадою зброю та бо╓припаси в╕дкопали й перенесли на садибу Гненно╖ Оксани Олекс╕╖вни (матер╕ ╢вдок╕╖), заховали в клун╕, у спец╕ально викопан╕й та замаскован╕й ям╕. Там же був у них рад╕оприймач, з допомогою якого слухали щоденн╕ пов╕домлення радянського ╕нформбюро, знайомлячи з╕ станом на фронтах сус╕д╕в та родич╕в. У той час в Тур╕╖ д╕яла група месник╕в, яка входила в п╕дп╕льно-диверс╕йну орган╕зац╕ю, очолювану П. Ф. Калашником та П. П. Ткаченком, що охоплювала Новомиргородський та Златоп╕льський райони. О. М. Яковл╓в був командиром Тур╕янсько╖ групи, яка складалася з колишн╕х червоноарм╕йц╕в та актив╕ст╕в села, як╕ не сприйняли н╕мецьку окупац╕ю. Диверс╕ями та вбивствами н╕мецьких солдат╕в вони практично не займалися.
На початку 1943 року в с╕м’╖ Олександра Яковл╓ва та ╢вдок╕╖ Гненно╖ народилася донечка Валентина.
╤ все було б гаразд в житт╕ цих см╕ливих людей, якби не ╕снувала людська заздр╕сть та на ╖╖ ╜рунт╕ «чорна зрада», яка найб╕льше трапля╓ться пом╕ж близьких сус╕д╕в. Хтось ╕з них «пронюхав» про ╕снування групи ╕ за старою радянською звичкою зробив «донос» - виказав тайну пол╕цаям, а останн╕ були рад╕ старатися, щоб якось вислужитися перед н╕мецькою комендатурою, заявили коменданту Йогану та й сам╕ взяли безпосередню участь в розшуку та знищенн╕ ц╕╓╖ групи на територ╕╖ села та навколишн╕х м╕сць. Так була створена смертельна небезпека для багатьох порядних людей.
В нед╕льний день л╕та 1943 року нашим селом, п╕днявши страшенну куряву, на велик╕й швидкост╕ рухалися н╕мецьк╕ мотоцикли, а в них озбро╓н╕ солдати Вермахту та пол╕ца╖ районно╖ жандармер╕╖ та с╕льськ╕. Вони оточили подв╕р’я Оксани Гненно╖, де мешкав Олександр Яковл╓в, шукали його в хат╕, на горищ╕, в сара╖, та не знайшли. Тод╕ вдерлися в клуню, зал╕зними стержнями прощупували п╕длогу ╕ натрапили на схованку збро╖ та бо╓припас╕в, одночасно почали кричати: «Здавайтеся!» - «Партизани не здаються», - в╕дпов╕в О. Яковл╓в. Тод╕ г╕тлер╕вц╕ п╕дпалили клуню, вогнем та димом окутало клуню та весь дв╕р, ╕ в цей момент, вискочивши з ями, п╕дп╕льники закидали атакуючих н╕мц╕в та жандарм╕в гранатами, зав’язали б╕й ╕, в╕дстр╕люючись, почали вт╕кати пом╕ж деревами до л╕су «довжику», до м╕стка через канаву з водою, де зак╕нчувалися людськ╕ городи. Фашисти залягли в саду ╕ в╕дкрили стр╕льбу по вт╕качах О. Яковл╓ву та Петру (сп╕вмешканцю Федори Степан╕вни Глиняно╖). В╕д куль важке поранення отримав О. Яковл╓в, ще одне в ногу. Втекти або нав╕ть п╕днятися на ноги в╕н уже не зм╕г. Лежачи, Олександр в╕ддав Петров╕ св╕й п╕столет та гранати ╕ наказав, не гаючися, вт╕кати до л╕су, а соб╕ п╕д голову п╕дложив останню гранату ╕ витягнув к╕льце з чекою. Пролунав вибух, в╕д якого Олександру Яковл╓ву в╕д╕рвало праву руку та п╕вголови. А Петро, скинувши чоботи, з п╕столетом та гранатами в руках, ухиляючись «вправо - вл╕во» в╕д куль, поб╕г до л╕су. Ск╕льки по ньому не стр╕ляли - не влучили, був Петро як заворожений. Врятувався сам, врятував свою честь, або ще г╕рше - в╕д н╕мецького полону.
Цей короткий нер╕вний б╕й я бачив на сво╖ оч╕ в╕д хати мо╓╖ бабус╕ Олени Король, де я в той день гостював. Хата Оксани Гненно╖ та ╖╖ дочки ╢вдок╕╖ знаходилась по сус╕дству за три хати в╕д хати мо╓╖ бабус╕, в одному ряду, городи ╖хн╕ були розташован╕ в одному напрямку до берега та м╕стка, б╕ля якого загинув Олександр Яковл╓в. Гненну ╢вдок╕ю н╕мц╕ схопили, коли вона приб╕гла дорогою ╕ впала на груди уже мертвому Олександру, ╖╖ чолов╕ков╕, батьков╕ ╖хньо╖ донечки Вал╕. Перед цим, ще на вулиц╕, коли ╢вдок╕я б╕гла з дитиною на руках до Олександра, який лежав на краю город╕в, ж╕нки-сус╕дки силою вирвали з ╖╖ рук дитину; та╓мно в╕днесли за 4 км до будинку зал╕зничного обх╕дника Тихоненка Никифора, де ╖╖ й виростили ц╕ добр╕ люди, без матер╕, батька й бабус╕, цю дитину в╕йни, Валю, зам╕нивши ╖й ус╕х в цьому жорстокому св╕т╕. Валя пот╕м створила свою с╕м’ю, вийшла зам╕ж за порядного чолов╕ка Петра з с. Журавки, виростила д╕тей, побудувала свою хату, та рано п╕шла з життя, народжена в╕йною.
(Дал╕ буде).
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5768
|
«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
